Василь ГАБОР: «Живучи іншими, я і сам зазнавав позитивних змін…»

Наш сьогоднішній співбесідник – львів’янин Василь Ґабор – добре знаний в Україні як обдарований новеліст та упорядник яскравих і популярних антологій.

 

Пане Василю, Ви написали поки що лише одну власну книжку прози – чи не замало для такого обдарованого письменника?

Написати одну добру книжку – це дуже багато. Майже рівнозначно тому, щоб добре прожити власне життя, тому сподіваюся, що моя «Книга екзотичних снів та реальних подій» є вартісною. Цього року на Форумі видавців у Львові відбулася презентація в театрі «Воскресіння» її третього перевидання під назвою «Історія однієї книги». Вів презентацію Віктор Неборак. І ця «Історія однієї книги» насправді є історією одного письменника, на долю якого суттєво вплинула саме одна його власна книжка.

 

Чим саме?

На це важко відповісти однозначно. Бо будь-яка відповідь буде неточною. Я писав свою книжку майже двадцять років, і ці роки стали для мене роками письменницької науки, виробленням власного стилю та відточуванням естетичного смаку. Іншими словами, книжка, яку писав, сама творила мене як особистість і літератора. Але я не зміг би її написати, якби не займався іншою роботою. Маю на увазі те, що років п’ять поспіль я пропагував творчість українських письменників нової генерації на сторінках львівської газети «Просвіта» (1993 р.), а відтак у криворізькому журналі «Кур’єр Кривбасу» (у 1994–1997 рр.).

Це був для мене великий досвід роботи і щедрий дарунок долі: живучи іншими, я і сам зазнавав позитивних змін. Твори однолітків не лише захоплювали мене, а й підштовхували до оригінальної творчості, постійно піднімаючи мистецьку планку. Така праця стала стилем мого життя, тому закономірно, що я згодом взявся за реалізацію у літературній аґенції «Піраміда» власного видавничого проекту під назвою «Приватна колекція».

 

Писати мало чи багато – це, очевидно, свого роду письменницька карма…

Кожен новеліст має свою долю. Щоб написати добру новелу, іноді доводиться виношувати її роками, а її публікація принесе мізерний гонорар. Ясна річ, з такої праці людина не може жити, а тим більше прогодувати свою сім’ю. Отож і доводиться займатися іншою роботою. І мене доля повернула в інший напрям. Я почав працювати у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. Тут досліджую старі українські періодичні видання, а в наукових статтях та розвідках пишу про долі людей, які мені духовно близькі. Скажімо, про першу дослідницю творчості Джеймса Джойса й аристократку духу Дарію Віконську, чи про забутого поета Карпатської України Івана Колоса, творчість якого високо оцінили 1939 року саме в Західній Україні. Іноді, порівняно з долями інших людей, власні рефлексії видаються мені неважливими й несуттєвими.

 

Хто найбільше вплинув на формування Вашого художнього світогляду?

Тут знову, В’ячеславе, просто неможливо відповісти однозначно. Бо на художній світогляд письменника впливає і природа, і музика, і люди, і художні твори, і ще багато-багато складових. Безперечно, деякі з них можуть бути дуже важливими, інші – менш важливими, але всі – потрібні. Суттєво вплинула на формування мого художнього світогляду японська та латиноамериканська література. У японців я вчився лаконічності й недомовленості. Японський майстер слова, такий, як Кавабата Ясунарі, у «Сплячих красунях» може змалювати злочин, а кару залишить домислити читачеві. А в латиноамериканських прозаїків я вчився магії. 1980 року, повернувшись із війська, я знайшов у сільській бібліотеці примірник «Всесвіту» за 1976 рік, №2, присвячений латиноамериканській прозі. І саме ці твори, а тут були опубліковані новели Хорхе Луїса Боргеса, Хуліо Кортасара, Міґеля Анхеля Астуріуса, Ґабріеля Ґарсія Маркеса, Алехо Карпентьєра, Маріо Варґаса Льоси та багатьох інших, у прямому і переносному значенні перевернули для мене увесь світ, і я зрозумів, у якому напрямку мені слід рухатися. А ще були Кафка, Джойс, Фолкнер, Гессе і, звичайно, улюблений Шекспір.

 

А кого з українських авторів Ви вважаєте своїми вчителями?

Сенека якось сказав про духовне спілкування людини, що лише з окремими, найобдарованішими слід залишатися якомога довше, їхнім розумом живитися, коли хочеш винести щось таке, що надовго б осіло в твоїй душі. Тому вважаю, що довіряти треба у першу чергу давнім друзям і книжкам і обережно допускати до свого кола нових. Десь так живу і я. Серед таких друзів я міг би назвати багато українських письменників як минулих століть, так і своїх сучасників, але серед найулюбленіших і донині залишаються Василь Стефаник і Ольга Кобилянська…

 

Подейкують, що галицька публіка дещо підозріло ставиться до всіх «не галичан». Чи визнають Вас, вихідця із Закарпаття, львів’яни своїм письменником?

Колись мене запитали в Ужгороді – ким більше відчуваю себе: закарпатським чи львівським письменником? І я відповів, що відчуваю себе виключно українським письменником. І це правда.

 

Ваші антології з «Приватної колекції» щороку завойовують дипломи на Львівському книжковому форумі. Як би Ви, упорядник багатьох успішних проектів, визначили технологію укладання успішної антології?

Про ці речі мені доводилося неодноразово розмовляти з журналістами, тому боюся повторитися. Одне одразу ж скажу: якщо й існують успішні світові видавничі технології, то в українських умовах вони практично не спрацьовують. Медіауспіх аж ніяк не означає в Україні комерційного успіху. А на укладання антологій впливає багато чинників, але найважливішим серед них є один: я вкладаю у свої антології кровно зароблені гроші, тому змушений тисячу разів зважувати кожен ризик.

 

Які, на Вашу думку, найбільші перешкоди стоять на шляху розвитку сучасної української літератури? Перепони ці більше економічного чи художнього порядку?

Я переконаний, що для розвитку серйозної літератури в сучасній Україні не було і нема жодних перешкод. Але серйозна література не є комерційною. Тому не дивно, що у всьому світі її підтримують на рівні держави. На мою думку, видавнича галузь в Україні потребує підтримки, але виключно на законодавчому рівні. Себто я за те, щоб в Україні на законодавчому рівні була зафіксована одна з існуючих у світі моделей книжкового бізнесу: або фіксується єдина ціна на книжку на всій території України, а знижки гуртовим покупцям надає саме видавництво, або за гуртовим покупцем залишається право встановлювати свою ціну на кожну книжку, однак за умови, що він позбавляється на законодавчому рівні кабального для видавця права брати книжкову продукцію під реалізацію. За будь-якої з цих моделей видавнича справа зрушилася б з місця, а з нею неодмінно пожвавився б і літературний процес. А що маємо сьогодні? Всі ратують за книгарні. Це і добре, і зле. Бо під ризиком опиняється виключно видавець. Він вкладає кошти у видання книжки, дає її під реалізацію, в книгарнях, особливо столичних, накрутки на книжки сягають космічних висот (продавець хоче заробити встократ більше, аніж видавець, нічим не ризикуючи), тому навіть успішні новинки реалізуються повільно. Додайте ще такі звичні для України речі, як небажання багатьох книгарень вчасно повертати гроші чи понищені книжки. Я за просту справедливість – щоб ризик видавця, який вклав кошти, поділяв і продавець книжок.

 

Що Вами рухає, коли укладаєте свої антології?

Азарт. Завжди хочеться чимось здивувати своїх друзів та вірних читачів, яких має «Приватна колекція». Коли я видав 2006 р. антологію «Дванадцятка». Наймолодша львівська літературна богема 30-х рр. ХХ ст.: Антологія урбаністичної прози», то дехто з молодих літературознавців подумав, що це моя містифікація, такі цікаві факти й тексти вдалося відшукати.

 

А крім азарту?

Та багато речей. Іноді хочеться зробити те, чого ще ніхто до тебе не робив. Іноді показати справжні явища в українській літературі і видати антологію, яка стала б такою перлиною, як Оперний театр у Львові. Саме так ми намагалися видати «Українські літературні школи та групи 60–90-х рр. ХХ ст.». Мені постійно хочеться пропагувати те, що, на мою думку, є найкращим у сучасній українській літературі, приносити читачам естетичне задоволення і саме так впливати на їхні смаки.

 

Після появи антології Володимира Даниленка «Вечеря на дванадцять персон» в середовищі літературознавців почалася дискусія про те, «чи існують галицька і житомирська прозові школи?». Є противники і прихильники цієї концепції. З існуванням цих шкіл згодний і такий авторитет в українській прозі, як Валерій Шевчук. Чим пояснити, що найбільше несприйняття концепції житомирської прозової школи виникло в середовищі галичан?

Мені доводилося чути, але не знаю, чи це правда, що в Київському інституті літератури імені Тараса Шевченка комусь не затвердили теми наукового дослідження житомирської прозової школи, мотивуючи це тим, що такого явища в українській літературі не існує, це – містифікація Володимира Даниленка. Якщо й так, то можу лише додати, що це – блискуча містифікація.

 

Чи перестала бути актуальною вічна місія літератури – вести за собою передові уми суспільства?

Особисто я за те, щоб література наближала людину до прекрасного – до первісної природи, чистого слова та відчуттів. Тому я проти примітивності й бруду в літературі. А вже справа письменника вибирати, ким йому бути – блазнем чи лицарем літератури.