Стрічка, яка не лишає байдужим та відкриває по-іншому «розстріляне відродження», змінює рамки документалістики та резонує після перегляду. «Будинок «Слово» вже переглянули в Києві, Харкові, Львові, Одесі, Тернополі, Маріуполі та багатьох інших містах України. Світова прем’єра фільму відбулась у Варшаві на 33-му міжнародному кінофестивалі. Ми поспілкувалися з режисером під час закритого перегляду в столиці та дізналися усе найцікавіше.
Тарас Томенко про короткий метр, «Будинок «Слово» та розриви шаблонів.
Чому вирішили знімати фільм про письменників? До цього Ваші фільми більше тяжіють до соціальної теми.
Я виріс у письменницькій родині. Мій батько – поет. Я виріс під стукіт друкарської машинки. Пригадую, коли розпадався Радянський Союз, до нашого будинку на вулиці Гончара під’їжджало дві військові машини і весь час стояли під вікнами. Вони прослуховували. Це мене тоді вражало. І внизу, в під’їзді була кімната з якої виходило двоє у цивільному і вони мінялися.
Я вважаю, що тема «розстріляного відродження» глибинна і найдраматичніша в історії України. Там все драматичне: від будинку, мешканців до майора Матвєєва, який розстрілював. Шекспірівський масштаб цього всього, якщо переводити у драматургію. Там все було незвичайно. Тому ми почали працювати над художнім сценарієм з Любою Якимчук і писали інтуїтивно. У якийсь момент пішли в архів. Це нас затягло. Коли була придумала драматургія, було надзвичайно важливо знайти той ключик, тому що це має бути художнє кіно за його суттю: інтрига, герої, а це живі люди. Намагалися взяти очевидців: Роксолану Кардиналовську − доньку письменниці Єлизавети Кардиналовської, Володимира Куліша, Смолича – людей, які жили і бачили все. А далі базувалося на допитах, документах. Вийшла мозаїка, панно, тому намагалися дотримуватися єдності часу. Ми не брали хроніку 40-х років, ми брали харківську хроніку 1929 – 1937 років. Часто запитують, чому не взяли вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну», а написаний він у 1944 році, а це до будинку «Слово» не має жодного стосунку.
Чим для Вас цікава тема «розстріляного відродження»?
По-перше, тема невідома. Насправді ми дуже мало знаємо про цей період. Коли у київських кінотеатрах російською мовою пишуть «1929 год. В харьковском доме «Слово» поселился Николай Волновой». Переклали прізвище Хвильового. Це означає, що більшість не знає, що відбувалось. І виникла прірва. Старше покоління учителів цього періоду не знають, а вчать дітей по якихось методичках і до ЗНО готують, а до ЗНО готують лише кількох авторів: Хвильового, Підмогильного і Зерова.
По-друге, остаточно ніхто не зробив їхньої біографії. Вони не досліджені, тим більше лише зараз починають перевидавати їхні твори. Пресинг шкільної програми зробив їх нецікавими. Програма з української літератури заточена на тому, щоб українська література була жлобською, когутською, страдальницькою. Нам потрібно руйнувати цей міф і показати, що українська література на вістрі Європи, що у нас був свій футуризм, своя абстракція, свій авангард і все, що притаманне українській культурі того часу. У школах досі продовжують розповідати у цьому ключі. Нам було важливо показати які вони живі. За законами драматургії ти маєш ідентифікувати себе з героєм. Коли глядач розуміє, що Тичина не носив спідньої білизни, через це він стає ближчим, зрозумілішім. Це ніби смішно, жарт, але він працює на те, що ти приймаєш його як людину, а прийнявши його як людину, ти розумієш, що він цікавий тобі як письменник. Ми до кожного шукали якийсь маркер. Та ж фраза Семенка «Хлопці, підем кокаїну понюхаємо» чи «Як покину тебе, цигарко? / Коли серце вщерть переповниться, / Огортаєш легкою хмаркою, / Вірна, солодка любовнице…» Майка Йогансена.
Фільм народжувався на монтажному столі, бо йшли по лезу, дуже легко було скотитись. Взагалі матеріалу було дуже мало. Ми не робили реконструкцій, «говорячих голів» фахівців, тому що це погубило б картину. Найбільший внесок – акторська гра за кадром. Ми знайшли унікальні записи голосів Тичини, Сосюри на плівках. Знайшли унікальні речі про Курбаса – світлини на склі, раніше фотографували на склі. Був фотограф, який знімав «Березіль»: мізансцена, актори, костюми. Ми звідти зісканували і, коли розповідаємо про Леся Курбаса ми показуємо мізанцену. Глядач це бачить вперше. Він бачить акторів, декорації Меллера, він бачить костюми. Ці картинки розповідають багато, тому через них усе і показували. Знайшли Йогансена оголеного, знайшли Ужвій на пляжі в купальнику і тому такі речі стають ближчими до глядача.
Час і відстань зникає. Таке враження, що все відбувалося тут і в глядача виникає враження, що він дивився кольоровий художній фільм, хоча фільм чорно-білий. Будинок «Слово» ми відзняли в усіх порах року, щоб показати відбиток часу. Психологічно глядач починає дивитися як художній фільм. Якось так вийшло.
Презентації фільму відбулись у багатьох містах України. Як глядачі сприймають стрічку?
Здебільшого реакція – люди сидять приголомшені. Вони не можуть говорити. Така реакція по всій Україні. Ми показували на Форумі видавців у Львові – зал аплодував п’ятнадцять хвилин стоячи. Але це були письменники. Показували у Маріуполі – усі приголомшені. Люди сидять у заціпенінні. І лише на наступний день приходять до тями і пишуть коментарі та відгуки у соцмережах.
Тому що фільм резонує, спершу глядач бачить, як жили письменники, чим жили, відчуває себе серед них, занурюється в епоху, а потім цей фінал – список розстріляних. Немає кадрів розстрілу але глядач сам розуміє це і уявляє. Ви застосували прийом відкритого фіналу.
Це фільм про живих, а не про мертвих. Тому що, коли ми чуємо «розстріляне відродження», то ніби все закінчилося, вони усі розстріляні, а ніхто не знає що розстріляне, тому термін багато чого нівелює, а ми хотіли показати їх живими. Але все одно без цієї теми розстрілу не можна розказати про цю історію. Ми намагалися протриматися в полі живих людей.
Хто з героїв фільму найбільше імпонує?
Хвильовий і Підмогильний. Я запам’ятав «Тарас Шевченко – мій літературний псевдонім», − сказав Семенко. Родич Семенка Марко Семенко подивися картину і йому надзвичайно сподобалось.
У чому для Вас незламність духу?
Вони усі особистості, а особистості і система – це різні речі, це антагоністи і коли система почала набувати образу тиранії. Їхнє єство ставало проти цього. В цьому їхній подвиг, тому що їхній геній відчував, що буде і чинив спротив цьому. Багато хто чекав цих чисток, як Куліш. Треба розуміти, що це комуністична система створила атмосферу страху, зомбування, коли ламали особистість. Так, поламали Тичину, коли «Сонячні кларнети» і «Партія веде» − це два різні Тичини. Так само й Сосюра, Бажан, який ніколи вже не був футуристом. Але вони вижили. Те, що їх розстріляли, не значить, що їх знищили. Велич їхнього генія в тому, що вони залишилися жити, в тому, що вони зараз будоражать людей. Багато молодих поетів черпають з їхньої творчості. Цілими шматками запозичують в українських письменників того часу. Той стиль, який вони винайшли – бездоганний, вони були на голову вище, набагато прогресивніші, ніж теперішні письменники.
Надалі Ви працюєте над повнометражним фільмом про будинок «Слово». В ньому ми побачимо письменників, бо зараз лише голоси, актори не грають. Матеріал будете використовувати той, що не увійшов у документальну стрічку?
Зовсім інше буде. Буде глибинне занурення акторів у матеріал, епоху: пошук стилю, актори будуть знати всю творчість, кого вони гратимуть. Тільки занурившись в епоху можна досягти внутрішнього відповідника. Не просто приклеїти бороду чи вуса, а буде проживання акторами цих особистостей. Ми довго билися над тим ключиком, який би все об’єднав, а коли знайшли, все стало на свої місця. Мав бути режисерський сценарний хід. Довго думали та все ж знайшли як усе об’єднати. Це буде надзвичайно цікаво. Хоча, коли робили документальний фільм я взагалі не думав, що він буде комусь цікавий.
Чому?
Я думав, що окрім працівників Інституту літератури, філологів ніхто його не буде дивитися. А тепер, коли бачу скільки людей приходить на перегляд – я здивований. Я не очікував, що люди так будуть сприймати. Спрацьовує те, що починають цікавитися української історією, культурою і літературою зокрема.
У Харкові створено соціальний проект – інтерактивний музей «Proslovo», який має зацікавити туристів і жителів міста історією будинку. Ваш фільм ще один великий внесок у популяризацію цього.
Ми контактуємо з організаторами цього проекту, тому що вони забили на сполох: з орендованого приміщення, де робили виставки, їх виселили. Ми вже написали звернення до Харківського міського голови, у Верховну Раду України, щоб зробити музей у будинку «Слово», щоб був простір якось вшанувати. Зараз там висить дошка, на якій написано «здесь жили и работали…». Не написано, що вони страчені і це цинічно виглядає. Щоб дістатися дошки потрібно перелізти через паркан. На першому поверсі, де була їдальня, є простір, можна виділити кімнату, думаю для Харкова це не великі гроші.
Останнім часом в Україні почали все частіше з’являтися українські фільми. На Вашу думку, чи покращилася ситуація з українським кінематографом?
Звісно, покращилася. Дві картини в рік і тридцять п’ять – є різниця. Гарно сказав Сергій Тримбач «кіно, як доменна піч. Завжди має працювати. Зупинилось все захололо, процес законсервувався і ти вже не розкочегариш її». Двадцять п’ять років кіно мовчало. Зараз у кіноіндустрії починають знімати гарні фільми, а кіноіндустрія – це не лише гарний фільм, а й спеціалісти нижчої ланки.
Чим Вас приваблює короткий метр?
Короткий метр – це спроба сказати те ж саме, що і в повнометражній картині але за десять хвилин. Це відточування майстерності: силу висловлювання, монтажної фрази, композиції, тому мені дуже подобається короткометражне кіно і цікаво цим займатися. Я не розділяю категорично на короткометражні, повнометражні фільми – це досвід, який ти отримуєш для того, щоб рухатися далі, щось відкривати, шукати. Це спосіб пошуку троп – засобів художнього мовлення на екрані.
«Будинок «Слово» повнометражний фільм. Що з визначенням жанру?
Я довго не міг визначитися який це жанр, тому що є елементи художнього кіно. Наєнко Михайло Кузьмович сказав, що це художня документалістика. Попри те, що ми беремо документи епохи, на рівні режисерського рішення – розв’язується як художнє кіно за законами ігрової художньої кінострічки. Ми відтворювали і діалоги, і ігрові моменти були, попри те, що були надзвичайно скуті в матеріалі візуальному, тому і виникає емоція, навіть, якщо синтез звукового і зображального ряду відбувається в уяві глядача. Фінальний монтаж теж відбувається у свідомості глядача.
Ваші фільми, перш за все – емоція, яка є головним результатом роботи. Після світової прем’єри у Варшаві критики сказали, що у фільмі розірвано шаблони документалістики. Це була Ваша мета? Як Ви цього досягли?
Розрив шаблону й полягає у зміні подачі. Зазвичай, у подібних фільмах використовують три елементи: лектори, ментори, хроніка. Ми свідомо відмовилися від цього підходу. Ми мали величезний матеріал письменницького слова і він мав набагато сильніший заряд, ніж би актори грали сценки. Письменницька сила слова і робить цю картину, тому що ми чуємо їхні голоси, бачимо що вони відчували.
У 2004 році Ви екранізували новелу Ґабріеля Ґарсія Маркеса «Стариган з крилами». Чи плануєте ще екранізувати літературні твори?
Планую екранізувати. Хотілося б попрацювати з сучасними українськими письменниками. Але це вже після завершення я роботи над «Словом».
Який улюблений кінорежисер?
Сергій Параджанов.
Які книжки читаєте?
Зараз читаю «Моя божевільна» Світлани та Андрія Клімових і перечитую «розстріляне відродження».
Спеціально для УЛГ
Спілкувалася Ніна Скочко
Фотографувала Ната Коваль
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал