Тарас Федюк: «Я зробив все, що хотів, тепер нехай інші роблять все, що хочуть»

Тарасе, нещодавно тобі виповнилося шістдесят. Як відзначав?

Ніяк. Я давно вже – від сорокаріччя – ніяк не відзначаю свої дні народження. Сенсу в цьому не бачу жодного, крім мороки та зайвих контрпродуктивних клопотів. Тому краще відзначимо інший ювілей – двадцять років, як я не відзначаю своїх днів народження. Цього дня я зазвичай в Овідіополі, на лимані. Ловлю рибу, якщо ловиться, щось шкрябаю, якщо пишеться і майже завжди лінуюсь, бо лінується завжди. Це діло я люблю.

Нещодавно на Львівському форумі ти презентував нову книгу віршів «Халва». Хоч назва метафорична і полярна похмурим текстам збірки, скажи – останні події вплинули?

Швидше вплинуло передчуття подій. Так сталось, що закінчив начорно роботу над рукописом десь рік тому і планував взимку його «дотягти». Але від вікопомної ночі тридцятого листопада  та й всю зиму і весну не писалось нічого, останні події зруйнували рівновагу, якої завжди потребую для літературної роботи. Тому «недотягнуті» вірші просто зняв, а те, що видавалось більш-менш зробленим, віддав до видавництва. «Халва» – це третя книга так званого «чорного трикнижжя». «Горище», «Хуга» і «Халва». Цю роботу я зробив. Чи задоволений? Та як завжди: зараз зняв би з десяток-півтора віршів, хоча ще кілька місяців тому здавалось, що все на місці. Ну, у мене так завжди, я вже до цього звик. А почуття невдоволення собою, воно, хоч часом і деструктивне, але дає надію на якусь перспективу.

Ти завжди був активним учасником літпроцесу не лише як автор, але і як один з помітних його організаторів. Як зараз?

Зараз я непомітний організатор літературного процесу (сміється). Направду мені ніколи не було цікаво перейматись лише собою, своїм написаним, «витоптувати» собі місце на літературній галявині. Це не про мене, це – про когось. Мені цікаво було творити певний літпростір, який би давав змогу реалізуватись іншим письменникам, дав їм якісь додаткові можливості.

Поетична серія «Зона Овідія» із цього ряду?

Так. Мені на початках незрідка казали: навіщо ти підтримуєш і вирощуєш собі конкурентів? Уявляєш? На повному серйозі. Але для мене хороші поети – не конкуренти, а однодумці і друзі. Їхня талановита поезія допомагає мені жити і писати. Справжні конкуренти для мене – графомани! Ці не дадуть ні жити, ні писати! А щодо «Зони»…

Ця серія, в якій протягом десяти років вийшло 53 «повноформатних» поетичних книги моїх літературних сучасників і не лише українських – моя особлива радість і гордість. Я її придумав, я знаходив фінансування, і я був не просто продюсером серії, я був, коли треба, і коректором, і редактором, і художнім редактором обкладинок… І, звичайно, особлива гордість – це поети, які видані в цій серії. Тут і Микола Холодний, і Володимир Затуливітер, і Павло Гірник, і Дмитро Кремінь, і Петро Мідянка, І Олесь Ільченко, і Павло Вольвач, і Віктор Неборак, і Володимир Кашка, і Маріанна Кіяновська, і Назар Гончар, і Дмитро Лазуткін, і Олег Романенко, і Юрко Кучерявий і зовсім молоді, але збіса талановиті Людмила Дядченко, Юля Несторова, Наталка Пасічник… І «іноземці»: білорус Андрей Хадановіч, росіянин Дмітрій Биков, шведка Ліна Екдаль, поляк Станіслав Місаковський і ще, ще, ще…

Більшість цих книжок було видано за підтримки мого друга, українського підприємця Олексія Козаченка, значну частку підтримав Сергій Гриневецький; книжку прекрасного вінницького поета Володимира Прилипка допоміг видати його земляк Віктор Антемюк… Багато працювали з цією серією видавництва «Факт» і «Зелений пес» братів Капранових. Всім вдячний. Та й твоя, Юрку, книжка «Перехожі» теж виходила в «Зоні». Ми разом зробили велику справу.

А що відбувається з АУП і журналом «Сучасність»?

Велика, довга і місцями дуже печальна окрема розмова. Асоціації я віддав зусиль навіть більше, ніж «Зоні». Але, вочевидь, часи великих творчих спілок минають і в теперішніх країнах вони трансформуються з організаційно-естетичних у звичайні профспілкові організації. На цьому ж  Львівському форумі зі мною захотіла зустрітись досить велика  делегація зі шведської спілки письменників. Говорили про різне. Я запронував обмінятись антологіями сучасної шведської та української поезії. Шведи відмовились, пояснивши, що видавничими проектами їхня спілка не опікується. Ну, для мене це не було великою несподіванкою. Та й наші творчі спілки теж вже майже не опікуються.

А от для того, щоб трансформуватись у щось профспілкове, треба принаймні членські внески платити. Я міг би назвати багато прізвищ дуже відомих і небідних АУПівців, які не сплатили за півтора десятиліття свого членства жодної копійки внесків. Зате відпіарились свого часу на новій письменницькій організації «по повній», а потім ще відпіарились у зворотній бік, цідячи через губу про занепад АУП.

Щоправда, мушу визнати, що вибудовувалась і замислювалась організація від початку на доволі утопічних засадах. Було проголошено принцип вулика: всі зносять докупи свої можливості, відшукані гранти, якісь зв’язки… А потому всі тим медом і об’їдаються. Ага, якраз. Життя внесло свої корективи. Трутнів виявилось на порядок більше, ніж бджіл із понад двохсот письменників. Щось для когось, крім себе самого, робило, ну, десяток, ну, півтора… Решта гундосила своє: а шо мені дає Асоціація? Асоціація давала можливості зреалізувати свої проекти. А якщо ні рук, ані ніг, ні голови, ні навіть бажання, то що ж зробиш.

Втім, я геть не шкодую ані про втрачений час, ані про докладені зусилля. Мені вдалось зреалізувати близько ста видавничих проектів, двічі знаходив фінансування на старт газети «Література плюс», яка була довірена молодим і молоді її й «закопали». Великий фестиваль «Південний хрест» в Одесі… Та багато всього цікавого було. Колись напишу…

Щодо «Сучасності», то мені вона «дісталась» у найгірші свої часи, і не те що омріяних трьох років на відновлення журналу я не мав, а й року… Крім того, у мене є таке рельєфне, хай і містичне відчуття, що Ігор Римарук, багаторічний редактор, людина, яка й зробила цей журнал в Україні таким, яким його знали і любили, от він не хоче його «віддавати». З Того світу. Не хоче і все. І я його розумію. Я б теж не віддав.

А як тобі сьогоднішній літпроцес?

Я вже не пригадую, в кого років десять тому виходила книга літературно-критичних робіт із назвою «Літпроцесія». От зараз – літпроцесія. Печальна і тягуча. На цвинтар. Серйозної літературної критики як не було, так і немає. Тобто глибока, розумна і точна рецензія стала рідкісним, коштовним, «штучним» товаром, натомість (як, до речі, і в інших мистецьких та й не мистецьких вітчизняних сферах) все більше панує войовничий непрофесіоналізм. Додалося й такого, чого не було раніше, ще з десяток років тому: дика, неприхована і нічим не прикрита сервільність, обслуговування, прислуговування, вилизування. В очікуванні винагороди за цю свою свою безсоромність. Ну от, наприклад, юний український «критик» публічно стверджує, що Андрухович вищий від Шекспіра. І що ти скажеш? От що ти тут скажеш? Шекспір отдихаєт. А потім таким же високим штилем про Ганну Герман. Господи, та майте ж самоповагу! Як кажуть в моїй Одесі: «Нє смєшітє прохожих».

І ще одне, про що хотів би сказати.  Свого часу було винайдено ядерну енергію. Можна електрику генерувати і гріти-світити, а можна бомбочку зробить і «засвітити». От точно те саме відбулось у нас із Інтернетом. Інтернет – це унікальна можливість для нашої літератури знайти свого читача, але з іншого боку  Інтернет – це   страшна летальна зброя в руках графомана. Він її «надійно осідлав», він скрізь, він всюди, він не спить, він шукає інформаційні приводи, він мобілізує друзів, він бомбить і довбе… Якийсь час я був членом журі «Книга року» від журналу «Кореспондент». Первинний відбір, довгий список – за користувачами Інтернету, а далі – вже журі. Господи, чого там тільки не було!  Імен цих ви не знаєте, книжок цих ви не бачили, якість їхня – краще б вам і не знати, але голосувальників виявилось багато більше, ніж у талановитих… І от у нас великим письменником стає не той, хто, як Василь Портяк, пише геніальні новели, по новелі на кілька років, і гидує «піаритись» скрізь і всюди, а той, у кого багато друзів по фейсбуках. Голосувальників і вболівальників.

Я не завжди і не в усьому згоден з Василем Герасим’юком, але його слова про те, що «це не моя цивілізація» поділяю, стовідсотково. Хіба за винятком слова «цивілізація».

А ти не в фейсбуці?

На знак протесту – ні (сміється). Та й не цікаво це мені. З мене достатньо двох десятків літературних сайтів. І електронки.

Стільки українських?

Переважно ні. Читаючи вірші, вчу мови.

Гаразд. Щоправда у тебе завжди важко зрозуміти: ти жартуєш чи серйозно.

Мені самому важко зрозуміти.

Повернімось до речей геть серйозних. У нас нині важкі часи. Якою тобі видається подальша доля української культури?

Ну, це для мене занадто пишно і високо, я заледве чи годен спрогнозувати долю цілої культури, але скажу, перефразовуючи, одну річ: хто не хоче годувати своїх поетів (художників, акторів, скульпторів тощо) той буде годувати чужу армію. Ми віддавали на поталу ворогові всі ці роки свою культуру, інформаційний простір, цілу гуманітарну сферу… І отримали – Схід і Крим.

Дивом лише, величезним дивом за чверть століття в Україні «наросло» стільки молодих патріотів. Всупереч всій державній бездіяльності. Їм тут жити. І слава їм!

І, звичайно, не можу не спитати: як там твоя книга спогадів?

Мені випало знати і спілкуватись з багатьма цікавими і талановитими митцями. Від всім відомого Михайла Панасовича Стельмаха до не всім поки що відомої молодої поетки Людмили Сергіївни Дядченко. Між числами їх народжень – майже сто років. Сто років української літератури. Отак. Мені випало бути другом геніальних Бориса Нечерди й Ігоря Римарука, пити горілку з Григором Тютюнником, вино і все решту з Миколою Вінграновським, коньяк з Василем Земляком… І слухати цих цікавих своїм високим талантом людей. Не кажу вже про Василя Герасим’юка і Василя Портяка, хай живуть довго…

Щоправда, на початку були сумніви щодо того, писати всю правду, чи не всю. Вирішив – всю. Майже всю.

Вже почав. Кажуть, що перед смертю все життя перебігає перед людиною протягом кількох секунд. Тут я маю перевагу над рештою посполитих. Моя перевага в тому, що у мене, сподіваюсь, вийде записати майже все, що промайне перед очима за кілька секунд до смерті. З божою поміччю.

На завершення повернемось до того, з чого починали. Яке у тебе враження від прожитих тобою літ?

Та невеселе враження. Учасник застою, перестройки, антиалкогольної кампанії, змагань за незалежність, двох українських революцій… Проте  не скаржусь. Я прожив життя максимально близько до того, як хотів. Я в цьому житті зробив практично все, що хотів. Тепер нехай інші роблять все, що хочуть. Прапор в руки. Обов’ язкову програму завершено.

А довільна програма буде?

Оце починається.

Так у фігурному катанні вона і довша і цікавіша.

Про довше – навряд, а от на цікавіше – сподіваюсь. Мені ж лише шістдесят.