Про столичні поетичні «слеми», війну і музику в своєму житті, домашню бібліотеку і літературний процес як такий чуємо з перших уст від молодого українського письменника, музиканта і журналіста Павла Коробчука.
Давай почнемо зі злободенного. Зараз склалась така ситуація, що кожен письменник написав хоч один текст про Майдан чи війну. Як думаєш, тема приїдається чи залишається актуальною?
Це залишиться на десятиліття. Так само, як в Росії досі пишуть десятки романів про Другу світову і знімають фільми. Ця війна в нас надовго. Не можу сказати, чи буде вона довго тривати, але це поживна тема для літератури, однозначно… Багато хто вже висловився, і сплеск основний, можливо, вже й минув. У мене декілька віршів, прозу зараз пишу частково пов’язану. Це фактично вже наша історія, яка назавжди залишиться з нами. Деякі люди пишуть про козаків досі. Так само через 300 років можна буде писати про Майдан.
У «Хвої» теж присутня тема війни. Пов’язуєш між собою вірші в книжці?
З кожною новою збіркою я усвідомлюю, що краще б я і попередні книжки робив пов’язаними більш між собою. Ось «Хвоя» — це найпов’язаніша книжка взагалі, може, навіть пов’язаніша, ніж прозові книжки, в яких є цілісний сюжет. Тут дуже багато натяків, напівпідказок, тут навіть лінк на мій саундклауд з електронною музикою є. Зараз трішки дистанційно дивлюсь на книжку. Одним з ключових пунктів була спроба зрозуміти і сприйняти попередні покоління в глибину 1000 років. Мені здається, «Хвоя» їх якось пов`язує емоційно.
В який момент ти вирішив стати письменником?
Професійно я вирішив у років 17-18. А утвердив себе в своїх очах років в 19. Тумаєва, Жадан, я – всі отримали в 19 років другу премію і за це вже видавали книжку. Відповідно, я продовжив працювати в цьому напрямку. В мене навіть була така думка (я, здається, навіть нікому ще цього не казав), що якщо не виграю конкурс «Смолоскип» ще тоді в 19 років, то все, я нічого більше не буду робити. Чому? Тому що багато зусиль іноді докладається до написання книжки, а навіть іноді й окремого вірша.
Тато письменник – це як дві господині на кухні? Хто кого редагує?
До речі, я тата ще ніколи не редагував. Може, то взяти його книжку… Насправді так, тато був редактором усіх моїх книжок і ми обоє з ним розуміємо, що з кожною книжкою все менше лишається редагування. Я якось краще вглиблююсь в мову. Кожна людина говорить, практикує мову щодня. А письменник взагалі професійно цим займається. Ми ніколи не конфліктували на цю тему. Просто ми іноді ділимось своїми враженнями щодо книжок, наприклад, Винничука, чи Калитко, чи Софійки Андрухович. У 80 відсотках наші погляди збігаються, може, кількома нюансами хіба додаємо аргументів у сприйняття того чи іншого автора.
А як було в дитинстві?
Тато дуже багато допомагав. Він мені давав правильні книжки. В принципі, можливо, дещо зарано, а може, це я сам тягнувся. Того ж Іздрика «Острів КРК» прочитав в 11 класі. Це було для мене шоком, в найкращому його розумінні. Кілька днів ходив під враженням. Читав класику 20-19 ст. Дуже складні речі. Я зараз їх не можу зрозуміти, а тоді брав, гортав, вичитував, зациклювався. Зараз розумію, що для школи тяжкувато. Може, якби на другому курсі. Але я сам тягнувся. Тим більше, коли бібліотека величезна.
Якщо вже зайшла мова… Розкажи про святая святих – домашню бібліотеку.
Багато, дуже багато книжок. Вся квартира. Тумбочки, шухляди, кладовка внизу між поверхами, тільки до дядька тато двадцять ящиків завіз. Відсіює, збирає тільки найкращі. Я навіть вчився грати на барабанах на тих книжках. Просто їх було дуже-дуже багато. Розумію, в мами там багато каструль, сервізів красивих. Але ж по них не побарабаниш! Тому я брав книжки, навіть тато не знав, і навіть деякі були дуже кльові книжки. Я розставляв їх так, як виглядають барабани. Тоді певно книжок з 10 полетіло в теплі краї. Зате навчився грати на барабанах, завдяки літературі.
Музика і література – це одне ціле чи два різні види мистецтва?
Це для мене зовсім різні напрямки діяльності. Мені здається, що там активуються різні ділянки мозку. Не пов’язана в мене текстова діяльність з музичною. Тому що, коли пишеш вірш чи прозу, то ти це візуально уявляєш. Якщо це проза, там потрібно уявляти просто цілі кімнати, басейни, дахи будинків, до деталей розглядати усе. А потім не все записувати, а тільки те, що тобі треба, що відзначає динаміку сцени, яка відбувається. Плюс пошуки метафор. Люблю гратися з приголосними в римуванні. Це – консонантна рима. Я люблю сприймати літературу саме текстово. Навіть зараз хтось читає вірш, я закриваю очі і уявляю, як слово на папері з`являється. Так, мені здається, можна оцінити саме якість твору. Незалежно від інтонації того хто це виступає. А музика зовсім інші речі викликає в голові. Емоції, ритм, рух.
До речі, а ким ти працюєш?
Зараз працюю в «ЧЕСНО. Фільтруй суд!». Допомагаю з текстами, трошки редагую, трошки там пишу новини, інформацію з заходів різних, які ми організовуємо. Так само редагую, там є величезна група суддів, яких ми аналізуємо на їхню доброчесність за певними критеріями і власне я це все редагую.
Як це взагалі реально поєднувати: літературу, музику, журналістику?
Якось виходить. Інколи я справді відчуваю себе більше музикантом. Зараз не відчуваю. В нас, до речі, позаминулого року був тур на сході України, я там був барабанщиком в групі, то й відчував себе чисто музикантом, барабанщиком «от я, мої барабани». Тобто, я так себе ідентифікував. Зрозуміло, ще й робота – це просто розрив. Їдемо на Схід — п’ятниця, субота, неділя, — потім я на роботі такий напівсонний був. Потім все це спадає, література якось з’являється.
Що таке «слем» і чому їх так любить столиця?
Літературний слем – це такий турнір поетів, який відбувається в кілька турів у якомусь закладі. Може бути в театрі чи барі, де публіка чи журі оцінює того, хто виступає найчастіше за такими критеріями: що написав і як виконав цей твір. У фіналі виграє хтось один. Коли починався слем в 2007-2008 роках, дуже динамічно і ново було. Розкрились якісь портали енергетичні. До того всі читали затишно, лагідно. А тут понеслись якісь демонічні, іноді дуже низинні речі. З іншого боку, це і розкрило багатьом людям можливість і не так пафосно і навіть краще, інакше. Так само мені здається, що слем може бути однією зі сходинок для подальшого зацікавлення. Хоча він багатьох людей навпаки відштовхує, бо людина вперше прийшла дізнатись, що таке взагалі сучукрліт, а там кричать, матюкаються, берцями кидають, папірцями різними.
Багато слемів маєш на своєму рахунку?
Переміг, певно, в найбільшій кількості слемів серед українців. Двадцять точно. Може, Артем Полежака виграв більше. Останнім часом вони зійшли на маргінес, як на мене. Останні роки набагато слабша динаміка, не відчувається якийсь такий креатив. Може, це вже я постарів… Чи нові люди просто не бачили, як це відбувалось у нас на початку…
А в сучукрліті як такому розвиток чи застій?
Розростається величезна кількість майданчиків для висловлення, надання презентабельності літератури. Десь починаючи з тих таки 2007-2008, коли літераторів почали запрошувати на музичні фестивалі. Першим таке, здається, зробив «Махно-фест». На кілька років пізніше – Бандерштадт. Люди зрозуміли, що література підходить під розширення фестивального руху. А взагалі повно різних тусовок, варив. Запорізька толока з’явилась, в Черкасах фестивалі, я вже не кажу про Меридіан Луцьк, Меридіан Чернівці, Львівський форум і Арсенал. Є ще розвиток в плані премій, якісних текстів.
Що ти думаєш про премії? Вдосталь дають?
Я за те, щоб Україна брала і висувала щороку на Нобелівську… Хто там? Ну от Спілка письменників нехай бере і висуває щороку по 5-7 письменників. Неважливо, зі Спілки вони чи не зі Спілки. Отримають чи не отримають. І щороку це можуть бути одні і ті ж самі прізвища. Транстремер отримав з 17 разу! Бувало, по 10 разів висували людей і вони отримували. Почніть висувати. Он Забужко, Жадан, Андрухович популярні, не знаю, чи гідні Нобелівської, але ж спробувати варто. Через 10 раз вони присвітяться, їх будуть розпізнавати. Можливо, в певний момент станеться така політична ситуація, що Нобелівський комітет подивиться на регіон і подивиться на список номінантів і не виявить жодного номінанта.
Цього року твоя «Хвоя» увійшла в п’ятірку «ЛітАкцент року-2017». Як ти думаєш, чому номінація «Поезія» залишилась без переможця?
Це було зухвало з їхньої сторони.
Що скажеш наостанок наступному поколінню поетів?
Нам треба зрозуміти, що ми можемо бути останнім поколінням людей, які займаються творчістю. Через 10 років за нас все будуть писати роботи. Штучний інтелект вивчить наші емоції. Пишіть про Марс. Про життя. Кожне покоління потребує, щоб воно було висловлене через гарні тексти.
Спілкувалась Дар`я Ковальчук
ТОП 3 найбільш весняні вірші з поетичної збірки «Хвоя», на думку автора
Павло КОРОБЧУК
березень із зябрами
Березень розкриє, мов парасолю – розкішна пані,
червоні та ніжні зябра, захлинаючись першими
ковтками краси, яку давно загрубіла пам`ять
не може згадати, рукою щелепу підперши.
Люди розпиватимуть пляшки міцних алкогольних
обіймів, розпустяться перші зелені пензлики
для майбутніх вінків та плодів на наразі голих
деревах, обличчях яких, як веснянки обсядуть бездрики.
Маленький хлопчик з очима архангела посеред саду
зійде в прозорій калюжі з талої криги
пір`їну зі свого минулорічного листопаду
і прикріпить назад до крила, оновить інтригу.
Це він протягом усього свого життя, де б ти
не був, підкидає, немов на батуті, так, що подих
перехоплює тобі у кишені приємні предмети,
які давно загубились. Це він перешкоди
життєві залагоджує, ніби цяцьку пошкоджену,
якою ніхто вже гратися, здавалося б, не захоче.
Він підходить до твого ліжка і шепоче кожному
сну про світлий березень молитви пророчі.
Хлопчик – це твої внутрішні резерви, твій дублікат,
яким можна відкрити будь-яке замкнене обличчя,
все, що за лінією горизонту розміщене під кат,
відчути любов, таку всеохопну, що нікуди ближче.
І поки розмірковуватимеш, рукою щелепу підперши,
про всю цю красу – вона наслідок чи причина? –
нове пір`я у хлопчика разом із котиками першими
розкішно забубнявіє на крилах за плечима.
У вас є гаряча і пульсацій на, мов зябра, сила
облаштовувати весну, поки не згубились в осені.
Людина – це не ті досягнення, які вона здійснила.
Людина – добро, яке вона не встигла зробити досі
лист до себе сімнадцятилітнього
юначе, дивись, як графітовим кінчиком пише у небі літак.
як розлого в полях дрімає білий ведмідь зими.
освіти ці всі образи так, щоб будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.
як бігли у піднебесному полі, розтріпані, ніби волосся.
як обіймалися з усіма солдатами на пероні.
Як на світанку знаходили світло, таке кровоносне.
Усі ці неписані вірші: такі паперові, такі переломні.
кинь у поштову скриньку конверт й прочитай через двадцять.
наше життя це лист, який пишемо для самих себе.
«привіти тобі! не хворієш? як діти? давай, озивайся».
почерк такий пульсацій ний, як зябра, гострий, як ребра.
юначе, послухай, як шумно дощем тобі аплодує небо.
овації ці вмиротворені, сльози з очей від дикої прухи.
бо ти – пульсацій не, мов зябра, життя, гостре, мов ребра.
у нас з тобою воно одне, повторюй за мною рухи.
виводь графітовим кінчиком літери серед паперу білого.
виводь нас на чисту воду, дихай в обличчя світові.
я скоро від себе отримаю лист, від давно постарілого.
я вже писав йому тричі, поки усе без відповіді…
юначе, дивись, як графітовим кінчиком пише у небі літак.
як спокійно в полях пасеться прозорий олень зими.
освіти ці всі образи так, щоб будучи у літах
озиратись й радіти, що це прожили саме ми.
фінансова криза
У березні, коли закінчилася ця сніжинкова тусня,
я на вулицю вийшов не тільки лицем, а всенький.
і зустрів минулорічного, як листя, дідуся,
який продавав кілька викруток і обценьки.
Він застелив газетку на асфальті, поклав по кутках камінці,
щоб не згорнувся папір, ніби його давнє обличчя,
на якому – друковані зморшки, сльози гіркі та міцні,
і погляд, що боязко й щиро поговорити кличе.
Ну що я скажу? Ну як підбадьорю? Я ж іще той бешкетник!
Якою викруткою нам усім викрутитися із грошової пустки?
Просто куплю в нього ці інструменти і подарую букетик,
який я придбав у бабусі, що стояла за рогом без хустки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал