Олександр Гордон: «Поезії потрібно присвятити життя»

 

Хочу відкрити читачеві, перш за все, Олександра Гордона – письменника. Ваш шлях у літературу. Яким він був?

Я починав не тільки з поезії. Навчаючись у восьмому-десятому класах, зацікавився драматургією, відвідував вистави театру ім. Марії Заньковецької у Львові, а також вистави театрів, що в ті роки гастролювали в місті. Робив спроби писати п’єси, та звісно, нічим повноцінним такі писання не завершилися. На другому курсі економічного факультету Львівського університету почав писати вірші.

Мій шлях у літературу починався також і в Польщі, яку вперше відвідав ще 1989 року. Наступного року виповнюється 30-літній ювілей моїх поїздок до Європи, за межі тодішнього Союзу. За цей час я побував на 27 літературних фестивалях у Польщі (у Кракові, Криниці, Вроцлаві, Поляниці, Познані, Тарнові), двох у Чехії та одному – в Румунії. Крім того, – у Болгарії, Англії, Словаччині. Досвід ознайомлення з іншими країнами та літературами, досвід постійного спілкування з європейськими письменниками багато дає для формування літературно-художніх смаків і становлення творчої особистості. Завдяки вільному володінню польською мовою я мав можливість ще у ті часи читати шедеври світової літератури (частенько заборонені у нас). Привозив з-за кордону багато поетичних книг, або книг з теорії літератури, цікавився польськими телепередачами, часописами. Все це формувало у мене європейське мислення.

В моєму творчому доробку багато літературно-критичних статей, есеїв, декілька творів малої прози і понад дві тисячі перекладів поезії: переважно сучасної польської (В.Шимборська, З. Герберт, Ч.Мілош, А.Загаєвський і ще з понад 20 поетів), англійської (В. Шекспір, Е. По, Е. Павнд, Т. С. Еліот),  французької (П. Верлен, А. Рембо, Г. Аполлінер), німецької (Й.В. Гете, Р.М. Рільке), російської (М. Лермонтов, А. Тарковський, В. Висоцький), чеської (В. Копецька), болгарської (В. Ангелова, Б. Ангелов, Н. Герджиков).

 

 

Якось у приватній бесіді Ви сказали, що поезії потрібно присвятити життя. Чому саме таке ставлення до цього жанру літератури?

Йосиф Бродський якось написав у своєму есе «Тіні Данте»: «Надмір алюзій частково пояснює звинувачення в незрозумілості, яку критики час від часу висувають проти поета. Але посилання і парафрази – це природній елемент будь-якої цивілізованої мови (вільна, або «вивільнена» від них мова – це лише жестикуляція), особливо в італійській культурній традиції. Мікеланджело і Рафаель, якщо взяти тільки ці два приклади, обидва були старанними інтерпретаторами «Божественної комедії». Одна з цілей творів мистецтва – створення боржників; парадокс полягає в тому, що чим у більшому боргу майстер, тим він багатший». Справжні твори мистецтва не можуть бути створені на голому місці. Через запозичення у геніїв минулого автор начебто боргує у попередників. Звідси, зрештою, й випливає, що поет мусить присвятити усе життя літературі і постійно сплачувати свої борги перед історією та суспільством у вигляді власної творчості.

Справжній поет – завжди літописець своєї епохи. А для створення літопису необхідно писати щодня, цілком віддаючись цій справі. І твої твори будуть лише сторінкою у великій книзі людства.

 

У Вашому творчому доробку є і верлібри, і римовані вірші. Чому надаєте перевагу? Чи можна вважати верлібр українським явищем?

І римовані вірші, і верлібри, і навіть поезії в прозі – це лише різні іпостасі моєї поетичної творчості. В деякі періоди надаю перевагу римованим віршам, деколи – верлібрам. Реально український верлібр існує лише сто років і має ще надто мало надбань, порівняно з надбаннями і можливостями римованого вірша. Верлібр черпає свої джерела у фольклорних українських традиціях, які за останнє століття були призабуті і зацьковані тоталітарним режимом. Нам необхідно створити цілісний контент справжнього українського верлібру, а не тих експериментів зі словом, які сьогодні проводять неосвічені і недозрілі маніпулятори. Коли сучасна молодь почне писати повноцінні верлібри, тоді й можна буде вважати верлібр повноцінним українським явищем.

 

Як перекладач  ви знайомі і з польською, і з російською поезією. Як би Ви охарактеризували особливості українського поетичного слова у порівнянні з іншими літературами?

Наше поетичне слово більш романтичне і більш мелодійне. Іноді йому не вистачає німецької точності та прозорості. Основний недолік українського поетичного слова – це його недостатнє занурення в традиції античної та пізнішої європейської, американської літератур, що безумовно пов’язане з історичними умовами відсутності української незалежної держави впродовж століть. Кожна національна література в тій чи іншій мірі бореться за своє місце під сонцем світового культурного спадку. Але, щоб боротися за чільне місце в світовій літературі, кожна національна література повинна сама гармонійно імплементувати та розвивати світові традиції і, водночас, наснажувати світ своїми власними автентичними літературними надбаннями. У цьому – завдання і перспективи української літератури. Потрібно, щоб українське слово, у тому числі за сприяння вітчизняного чиновницького апарату, було доступне для європейського читача у перекладах найбільш комунікативними мовами.

 

Від початку ХХІ століття спостерігаємо неймовірне зростання кількості поетів. Складається враження, що пишуть усі, кому заманеться, видають власним коштом «поетичні» збірки, проводять презентації. Яке Ваше ставлення до цього явища? Як Ви відрізняєте справжню поезію від графоманії?

У ХХ-ХХІ століттях справжня поезія – це явище концентрування надбання літератури, естетики, етики, філософії і психології. А інакше й бути не може, бо література – це велике сховище для художніх та інтелектуальних здобутків усієї культури людства.

Вважаю, що суть графоманії полягає, насамперед, у поверхневості, тобто, у відсутності в поетичних текстах алюзій, асоціацій, зв’язку зі світовою культурою. Річ у тім, що графоман – це, як правило, людина, яка починає заримовувати рядки, не будучи навіть ознайомленою зі згаданим досвідом, і тому заримовує свої особисті суб’єктивні враження чи емоції. Така «поезія» зводиться, в основному, до власних романтичних переживань героя (без естетичної праісторії), до простого побутописання чи ура-патріотики, наприклад: пішов ліворуч – побачив те-то, пішов праворуч – побачив те-то; чи до декларацій такого зразка – «Батьківщина-калина-Україна», «хай живе національна свідомість, українські герої, атрибути» і т.п. Світовій культурі завжди будуть цікаві індивідуальні переживання, але осмислені в глобальному історичному контексті, а не в контексті периферійного бачення до того ж малоосвічених і малотворчих особистостей.

В ситуації, що склалася, передовсім, винні національні інституції культури, чиновники, які на кожному конкретному етапі проявляють нерозуміння сучасного мистецтва, не усвідомлюють його проблем, не спрямовують своєї діяльності на формування шляхів розвитку гуманітарної сфери. Якщо у чиновників відсутнє розуміння новітніх світових культурних цінностей, то вони мимоволі сприяють тиражуванню несмаку і графоманії.

 

Як заступник голови НСПУ, чи вбачаєте період розпаду Спілки письменників? Чи в наш час є необхідність в таких творчих спілках?

Поставлю зустрічне запитання: якщо в державі Міністерство культури не завжди вирішує завдання, які стоять перед культурою або ж недофінансовує її, то чи повинні ми ліквідувати Міністерство культури? Іншими словами, ліквідувати Спілку письменників – це означало би залишити державу і суспільство без письменницької інфраструктури, без однієї з найважливіших ланок функціонування усієї української культури. Поясніть мені, як можуть творчі спілки виконувати свої завдання, якщо з проблемами культури не завжди справляється Міністерство культури, уряд, чи держава в цілому. На жаль, така ситуація носить об’єктивний характер у нашій державі, яка знаходиться в стані війни та кризи, і через те відчутний брак коштів. Я розумію, що це проблеми перехідного періоду. Але, якщо їх не розв’язувати, то держава назавжди залишиться у перехідному періоді, а наші вороги обов’язково скористаються цим. Держава представляє націю, а нація – це передовсім культура, тобто, держава – це рівень культури.

НСПУ – це організація, яка об’єднує письменників, тобто працівників сфери культури. Чи нам потрібна держава без Спілки і без культури? Спілки письменників існують фактично в кожній цивілізованій державі. Питання лише у тому, чим займаються такі спілки.

Спілка письменників має бути професійною організацію, яка вирішує проблеми письменників і захищає як їх самих, так і їхню творчість від різних посягань. Жодне творче об’єднання не може задовольняти всіх пишучих чи всіх урядовців. По-перше, не кожен урядовець розуміється на літературних  проблемах, по-друге, кожний пишучий думає лише про себе. Найбільше атакують спілку саме графомани, будь-якою ціною намагаються вступити до її лав, або ж вимагаючи негайно Спілку «розігнати». Робота спілок, що в наших умовах продовжують працювати, завжди викликає неоднозначний резонанс. Результат цієї праці може не всім подобатися, тому «незгідні» й провокують розвал. Це закони розвитку. Та чи ці «незгідні» можуть запропонувати щось краще?

Проблеми функціонування НСПУ сьогодні носять, на жаль, виключно об’єктивний характер. Наша спілка – перша Національна спілка  письменників у вперше незалежній українській державі. Завжди важко бути першими. На це накладаються проблеми переходу держави на ринкові європейські методи господарювання після десятиліть панування чужої тоталітарної економіки. Нарешті, одною з найважливіших проблем  є не лише постійна і швидка зміна (й заміна) бізнесових і творчих еліт (що безумовно впливає на сам процес комунікації і зв’язків НСПУ з різними державними й приватними органами, інституціями та потенційними спонсорами), але й зміна поколінь, як у середовищі української культури загалом, так і в середовищі письменників. У такій ситуації важко досягати консенсусу між різними поколіннями та різними творчими особистостями. До того ж, наш час характеризується ще й очевидною новою якісною складовою письменницької технології: на зміну письменнику, який записує власноруч на папері, приходить письменник, який «працює» на комп’ютері, з усіма перевагами і наслідками таких змін. Але завжди потрібен орган, який згуртує різні творчі особистості в один «цех» – цех письменників, усередині якого вони можуть вирішувати свої проблеми.

 

Що робить НСПУ для популяризації української літератури за кордоном, зокрема в Європі?

Популяризацією української культури за кордоном має займатися держава, оскільки ми, як виборці, їй делегуємо усі повноваження нашого національного розвитку, гідності та свідомості. Для цього потрібна співпраця на державному рівні і фінансування державою відповідних інституцій. Наша держава не оплачує письменницької праці, так як це відбувається в європейських країнах, а отже письменник без зарплати не має змоги їздити, видавати книги і, відповідно, – популяризувати. НСПУ намагається лише налагодити співпрацю зі спілками письменників різних країн, а державні інституції мають займатися популяризацією української літератури як на державному рівні, так і фінансуючи участь письменників у різноманітних міжнародних фестивалях, конференціях, творчих звітах, книжкових ярмарках.

Я, зі свого боку, не лише як письменник, перекладач, але як один із організаторів міжнародних зв’язків НСПУ, співпрацюю з польськими, болгарськими, чеськими й угорськими поетами. За два минулі роки видано три двомовні поетичні антології, де я виступив упорядником і перекладачем: дві україно-польські і одна українсько-болгарська. Зараз НСПУ разом зі Спілкою незалежних письменників Болгарії підготували до підписання угоду про співпрацю, готуємо ще дві нові українсько-болгарські двомовні антології. За все це ми дуже вдячні подвижнику такої масштабної співпраці з болгарського боку – поетесі, перекладачці, науковцеві – Вані Ангеловій.

Розвиткові міжнародних зв’язків НСПУ постійно сприяють М. Сидоржевський, О. Божко, С. Борщевський, В. Ткаченко, В. Мельник, Т. Зарівна, Д. Дроздовський.

 

Як, на Вашу думку, складається ситуація з критикою і літературознавством  в Україні?

Природний розвиток української критики і літературознавства завершився ще в 20-х роках ХХ ст. Потім були роки тоталітарного нищення та брежнєвського застою, під час яких змінилася сама сутність критики і літературознавства. За 26 років незалежності України в літературі й культурі відбулися певні позитивні зрушення. На жаль, в результаті економічних негараздів занепало багато літературних журналів і газет. Тому в цій галузі маємо багато проблем.

Нам потрібна професійна критика. Тобто, основний масив літературно-критичних текстів, що друкується і широко доступний для різної категорії громадян, має створюватися професійними літераторами (літературознавцями, істориками літератури), з відповідною освітою чи досвідом, які десятиліттями займаються оглядами літературного процесу. Без таких фахівців корисність, актуальність і віддача від літературно-критичних текстів буде сумнівною. Їх місце не лише в Інституті літератури чи НСПУ, а й на кожному філологічному факультеті національних вишів, в редакціях найбільших видавництв, найбільших масових (не тільки літературних) газет і журналів.

Завдання критика – бути порадником для читачів і пишучих, об’єктивно визначати місце написаного в потоці літератури та історії. Критик – не рецензент, а вдумливий естет, що вміє аналізувати і порівнювати твори в контексті світового гуманітарно-філософського процесу. Саме це сприятиме формуванню смаків масового читача.

Крім того, нам потрібно виробити новий літературний канон другої половини двадцятого століття, чітко визначити українських письменників та їх знакові твори цього періоду. Не беруся говорити про всі жанри, але в жанрі «поезія» хочу відзначити такі імена: Л. Костенко, В. Симоненко, Т. Мельничук, М. Вінграновський, І. Драч, П. Мовчан, Б. Олійник, С. Вишенський, В. Голобородько, В. Затуливітер, Л. Талалай, Г. Чубай, І. Римарук, В. Герасим’юк… Звісно, цей перелік можна продовжувати. Думаю, що уже на часі й визначення канону перших 25 років з дня проголошення незалежності України.

Адже визначення цих канонів не лише трактує «сучасне», а й надає можливість об’єктивного погляду «в минуле», вказує шлях і основні пріоритети «майбутнього».

 

І традиційне запитання – які Ваші найближчі творчі плани?

Підготував до видання нову книгу римованих віршів та верлібрів. Укладаю окремий том, куди б увійшла 1000 моїх кращих перекладів, починаючи від Горація і до Герберта. Пишу прозу, п’єси, які колись, можливо, вийдуть окремою книгою. Готую до видання окремий том літературно-критичних статей, есеїв та інтерв’ю. Одна з мрій – видати «Ліричну урбаністику», книгу вибраних віршів, прози, драм і статей урбаністичної тематики.

 

Розмовляла Світлана БРЕСЛАВСЬКА