Новий шлях Пересопницького Євангелія

 

 

Розмова із лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, поетом Романом Лубківським про те, як Пересопницьке Євангеліє стало символом державної незалежності України, про утвердження інших духовних атрибутів на зорі нової державності.

 

Романе Мар’яновичу, Ви були у1991 році ініціатором прийняття присяги Президентом України на Пересопницькому Євангелії.  Як до Вас прийшла така ідея?

Здається, сама пані Історія підводила до тієї великої події різними шляхами. І нас, депутатів Верховної Ради, і представників влади – тих людей, які тоді переходили з однієї політичної ситуації в іншу.

Мені було відомо, що у багатьох країнах  вже є усталені норми  – президенти приймають присягу, кладучи руку на священну книгу – Біблію. Як же діяти нам?

Перший варіант у мене був такий: взяти для цього Остромирове Євангеліє. Чому? Тому, що це  одна з найвидатніших пам’яток старослов’янського письменства, вважається найдавнішою книгою Русі, і вона була створена у столиці, в  Києві. Але складається вона лише із окремих листків! Хоч цінність їх величезна, проте вони не творять образу книги. З іншого боку, я також бачив у цій ролі й Острозьку Біблію, хоча вона в той час (до перекладу), не мала такого резонансу (Острозька Біблія вийшла в перекладі українською мовою Рафаїлом Турконяком у 2006 році, за що він удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка – Авт).

Я в цих роздумах випадково на вулиці зустрів академіка Миколу Жулинського. І розповів йому про свою ідею. Тоді також у цьому ряду назвав і Пересопницьке Євангеліє, хоча воно, мені здавалося, трішки віддалене від тих головних книг. А Микола Григорович сказав: «Я б підтримав би думку стосовно Пересопницького Євангелія, тому що нинішнє село Пересопниця, яке в часи Київської Русі було столицею великого удільного князівства, розташоване недалеко від батьківщини Президента Леоніда Кравчука – села Великий Житин того ж Рівненського району».

Я знав, що Леонід Кравчук із Рівненщини, але деталі, названі Жулинським, мені були невідомі.

У продовження розмови Микола Жулинський додав: «Між іншим, я недавно надрукував статтю в одній із центральних газет про Пересопницьке Євангеліє».

Після цього, я, зважуючи «за» і «проти», подумав, що, можливо, таке зближення понять, як Пересопницьке Євангеліє і батьківщина Президента Леоніда Кравчука, може зіграти з певних міркувань і негативну роль: Леоніда Макаровича недолюблювали деякі «демократи», а ще більше – недавні колеги -партократи. Та вирішив йти, як мовиться,  напряму: будь що буде…

Я зі своєю пропозицією підійшов до Дмитра Павличка – на той час голови комісії Верховної Ради із закордонних справ, в якій я працював. Він же тоді очолював і групу, що вела підготовку до інавгурації Президента.

А Дмитро Васильович із властивим йому темпераментом почав доводити, що найголовніше вже зроблено – у Верховній Раді на місці ідола-Леніна встановлено наш український національний прапор. Але згодом, після моїх аргументів, став прихильником ідеї, і запитав: «Як це зробити?».

Я відповів, що свого часу директор бібліотеки імені В. Вернадського пан Іван Онищенко  висловлювався, що хотів би, аби цю книгу побачили у світі, звернули на неї увагу, бо вона є унікальною.

Того ж таки дня я запитав у директора, чи реально все це – взяти в бібліотеці Пересопницьке Євангеліє, а потім внести у зал Верховної Ради для того, щоб Президент під час складання присяги поклав на книгу свою долоню.

Іван Онищенко відповів ствердно. Тому я вирішив повідомити про ідею особисто новообраному першому  Президентові.

Приходжу в сесійний зал Верховної Ради і бачу, як Леонід Макарович   готується до інавгурації. Я спостерігаю: він жестикулює, тобто входить в роль як людина, котра серйозно поставилася до майбутньої події, у якій буде ключовою фігурою.

Я підійшов і розповів про свій задум. Кравчук сказав, що не заперечує, але сам вирішити цього не може і попросив піти на пораду до першого заступника голови Верховної Ради Івана Плюща.

По дорозі до мене  випадково долучився депутат Іван Заєць, який, дізнавшись, з якого приводу йду до Івана Степановича, побажав бути свідком розмови.

Іван Плющ сприйняв пропозицію іронічно…

Але я йому сказав, що може дізнатися про книгу  зі статті в «Урядовому кур’єрі». Зрештою він погодився і… відіслав до Леоніда Кравчука, аби передати, що заступник голови парламенту підтримує думку Лубківського. Що я й зробив.

 

І…

Президент погодився.

Я тоді ще не знав, що ця книга має велику історію, і що до неї має причетність гетьман Іван Мазепа. Якби це стало відомо комуністам з більшості, так званої групи 239, то вони не дозволили б на такій книзі складати присягу Президента.

Наступні дії: за допомогою працівників канцелярії вдалося переконати робітників, аби вони поставили спеціального столика біля трибуни, на який мали б покласти Пересопницьке Євангеліє.

Далі телефоную Івану Онищенку, домовляємося. За декілька годин до інавгурації книгу привезли, вийняли із футляра, поклали на столику біля трибуни. Це було величезне диво! Депутати, котрі перебували ближче до трибуни, кинулися подивитися на книгу, почали перегортати сторінки. Директор бібліотеки сприймав це боляче, він закликав обережно торкати сторінки – для такої справи годилися б одягнути рукавички…

Десь працівники канцелярії знайшли дерев’яний валик і поклали його між сторінок, зафіксувавши один з мальовничих розворотів.

До інавгурації книга знаходилася в кабінеті Леоніда Кравчука. Але документ, який, так би мовити, регулював таке перебування, стосувався особисто мене: я 5 грудня 1991 року дав розписку Іванові Онищенку, що отримав від нього в тимчасове користування на 4 години Пересопницьке Євангеліє і зобов’язуюся зберігати книгу та відповідаю за це. Один примірник такого документа Онищенко залишив собі, іншого передав мені.

Перед інавгурацією я попросив у секретаріаті Верховної Ради, щоб знайшли місце в залі для Онищенка, аби він спостерігав за процесом прийняття присяги і пильнував поглядом книгу…

І ось Леонід Макарович починає виголошувати присягу. Одночасно його рука стала наближатися до того столика, на якому було Пересопницьке Євангеліє – воно лежало трішки збоку. У мене таке  враження, що його рука досить близько  підсунулася до книги, але він не поклав на неї свою долоню.  А, можливо, я не все зміг побачити (ця деталь мене турбує й понині). І після цього настала урочиста мить – вперше прозвучав гімн України (у музичному  виконанні). Потім була коротка перерва між засіданнями Верховної Ради.

Після перерви підходжу до Івана Онищенка і бачу: він схвильований – стоїть розгублений і говорить, що зникло Пересопницьке Євангеліє! Я йому: «Я ж Вас просив дивитися!» Відповідає, що на мить відвернувся, а коли глянув на місце, де воно лежало, його там уже не було…

Почалася тривога. Ми йдемо на пошуки, добилися до приймальні голови Верховної Ради – я як депутат аргументував, чому мені потрібно сюди.  Виявилося, що працівниці  канцелярії забрали книгу і заховали, а самі вийшли попити кави…

Нарешті книга лягла у бібліотечний футляр. Іван Онищенко передав мені другий примірник розписки, котрий я зберігаю й понині. Разом із першим…

 

На мій погляд, це унікальний, що претендує на державне значення, документ,  від якого попри його канцелярський стиль віє рішучістю, сміливістю, неординарністю мислення двох небайдужих людей …

Безумовно, він  засвідчує і продовження шляху Пересопницького  Євангелія.

Справді, так почався новий етап життя цієї книги. Вона запрацювала. І вже під час наступної інавгурації Леонід Кучма подолав психологічний бар’єр і поклав руку на Пересопницьке Євангеліє.

Коли прийшов третій Президент, то сталася така дивна річ. Професор Ігор Юхновський  вирішив привести його до присяги на Біблії. Комусь, певно, довелося довго й аргументовано переконувати, що цього не слід робити, бо ж маємо вже узвичаєний прекрасний атрибут процесу присяги. Зрештою, все ж урочиста церемонія відбулася за участі саме Пересопницького Євангелія.

 

Чому ж немає досі державного рішення, яке б узаконило акт прийняття Президентом України присяги на цій книзі?

Це, звісно, державний недогляд. Адже ж є вже традиція, вона міцно склалася, утвердилася. Книга зі статусу видатної рукописної пам’ятки українського народу перейшла у статус важливого державного символу. А такими є Державний Прапор і Державний Гімн. Вона стала причетною до долі  конкретної людини, водночас і причетною до всього народу. Саме Пересопницьке Євангеліє є феноменом історичним, який  працював у минулому і працює тепер, працює на майбутнє.

 

Як опинилася факсимільна копія цієї книги у Вашій домашній бібліотеці?

Це завдяки тому, що Українська Православна Церква здійснила факсимільне видання і я одержав його із відповідним документом – сертифікатом №385, датованим 15 листопада 2009 року. Цікаво, що під час одержання її моїм сином Данилом (я не зміг прибути) стався конфуз – книгу хотів перехопити Петро Толочко. Цим було викликане велике здивування і в отців церкви, і в присутніх на церемонії. До речі, через Толочка я тоді покинув Гуманітарну раду при Президентові України, бо я не міг бути поруч із таким «діячем».

Через цю книгу для мене стала ближчою Рівненщина. Я був на відкритті величного архітектурного комплексу, присвяченого Пересопницькому Євангелію.

 

Це єдиний пам’ятник книзі у світі…

Думаю, що не тільки єдиний, але й унікальний за експозиційним змістом.

 

Отже, Ваше коло переживань, турбот про Пересопницьке Євангеліє замкнулося саме на землі, де Першокнига народилася. Що відчували тут?

Вдячний Господу, що провів мене цим шляхом. Я хочу сказати: для мене велике щастя, що я маю певну причетність до пошанування нашої національної святині.

 

Історії зі звеличення Пересопницького Євангелія передували й інші дії. Які з них ніби готували цей знаменитий крок?

Здається, всі події сесії першого скликання саме і вели до того, щоб потвердити суспільне визнання Пересопницького Євангелія.

Отже, повернімося уявно у сесійний зал Верховної Ради.

У цьому приміщенні відбувалися свого часу процеси, нищівні для нашого народу і, очевидно, як кажуть психологи, там сформувалася певна патогенна зона або я б її назвав психопатогенною. Якоюсь мірою так, а якоюсь – ні. Чому? Тому, що там відбувалися, крім засідань Верховної Ради радянської України, і письменницькі з’їзди. Один із них, у 1966 році, був історичним. На ньому виступили  Олесь Гончар та Андрій Малишко. Їхні промови фактично зробили великий пролом в ідеологічних твердинях режиму.

 

Якось Ви сказали, що таке національне піднесення було тільки на тому одному письменницькому з’їзді з-поміж багатьох, у яких брали участь. Чим він був особливий?

Даруйте, може, я патетично тоді сказав, але факт незаперечний: ми на повну силу відчули, що може сказати письменник на захист рідної мови, культури, історії.

Пам’ятаю також післячорнобильський письменницький з’їзд, що теж проходив у приміщенні Верховної Ради – це 1986-й  рік. Тоді Іван Драч сказав, що в генетичний код нашої нації вдарив атомний грім – це теж викликало певне потрясіння. Вже окрім таких, дуже потужних речей, говорилося про українську книгу, умови для творчості письменника. Йшлося і про ювілеї Івана Франка та Маркіяна Шашкевича.

Тобто, у цьому залі ніби витала різкополярна аура…

І ось – рік 1991-й. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України настав час державних діянь. Особлива необхідність у них виникла, коли почалася підготовка до згадуваної інавгурації Президента України у грудні цього року. Отже, йшлося про те, щоб у цьому приміщенні утвердити якісь нові традиції, які потім були б сталими, зокрема й інавгурація. У цьому брали участь люди, котрі були «родом з минулого». Таким був і новообраний Президент Леонід Кравчук, котрий, так би мовити, по-своєму перейшов із минулого в сучасне.

До моменту інавгурації мені вдалося із Михайлом Косівим, депутатом Верховної Ради, домогтися зняття в залі засідань Верховної Ради комуністичного символа – фігури  Лєніна.

 

Роман Лубківський з факсимільною копією Пересопницького Євангелія

Роман Лубківський з факсимільною копією Пересопницького Євангелія

Як це було?

Пропонувалися різні способи, як це вчинити, в тому числі і, скажімо так,  лобові варіанти. Ми з Михайлом, хоч люди радикальні (але радикальні в сутності, а не за формою), написали заяву до Президії Верховної Ради: необхідно привести інтер’єри Верховної Ради у відповідність із прийнятим Актом про незалежність України. Подали на розгляд відповідної комісії свої міркування, а комісія довела їх до відома Президії. І остання вирішила: демонтувати фігуру та передати її кудись на збереження, щоб у майбутньому, коли буде створено музей тоталітаризму, як у країнах Східної Європи, ця фігура давала уявлення про добу комуністичного режиму.

Нам здавалося, що цей масивний бовван був створений із дорогого каменю –  граніту чи мармуру. Але виявилося, що це  – підробка!

 

Невже? Важко повірити…

Так всі думали… Коли робітники почали демонтаж, то зрозуміти, що фігура насправді дуже легка. Зачепили гаком і відірвали її верхню частину. Виявляється, вона була зроблена із пап’є-маше, а по-народному, з бібули. Тобто, пресована, полакована, покрита фарбою, підігнана під колір білого мармуру. По частинах її і розібрали.

І зал набув іншого вигляду, він став інакшим. Відтак залишилася ніша. У неї було запропоновано встановити український національний прапор, який вже був фактично узаконений для користування під час зустрічей з іноземними делегаціями, державних церемоній. Він був, правда, без державного герба – з останнім досі тривають болісні процеси…І ось таким чином зал уже був доведений до того стану, в якому дійсно можуть приймати присягу Президенти нашої держави.

Думалося,  що в такий момент наявність лише атрибутів держави – це замало, тут повинен бути створений певний святковий, урочистий настрій.

 

Повернімося до прапора. Ваша пропозиція внести його у сесійний зал Верховної Ради викликала неоднозначні вигуки…

У вересні 1991 року я підійшов до другого мікрофона у Верховній Раді, від хвилювання не представився, і запропонував внести до залу національний прапор України. Йшлося про те, щоб він набув статусу державного.

З іншого мікрофона мене підтримав В’ячеслав Чорновіл. Він не посилався на мене, але сказав, що пропонує внести прапор ще й у зв’язку з тим, що наш прапор був у Москві, коли виступав Єльцин під час відомих серпневих подій 1991 року.  Я думаю, що це був певний «хід» В’ячеслава Максимовича – він хотів переконати лівих, комуністів, росіян у Верховній Раді, що якщо наш прапор майорить у Москві поруч з Єльциним, то в цьому виявляється певна символічність, і ми повинні її потвердити відповідним проявом.

 

А як на це зреагував Леонід Кравчук, який тоді був головою Верховної Ради?

Поставив на голосування наші пропозиції.

Отож, один прапор внесли, а друге полотнище доручили встановити на куполі Верховної Ради. Мені запропонували взяти участь у цій урочистій церемонії.

Шлях туди вів якимись закапелками, через горище, гвинтовими сходами. Вийшовши нагору, я відчув під ногами бляху – вона лунко ніби вистрілювала під підошвами. Глянув за край купола і побачив, що весь парк заповнили люди. Леонід Кравчук наказав, що треба підняти прапор над куполом, але зберегти і прапор УРСР, який там висів.  Він не наважувався так різко відійти від одного і перейти до іншого. Пригадую, піднявся також монтер, який дістався на купол по драбині. Він опустив прапор УРСР і до нього прикріпив прапор український, а потім підняв їх разом.

Вітер розвіяв багатоколірну композицію, а люди внизу загули, почали обурено кричати, багато їх кинулося до входу у Верховну Раду, протестуючи проти того, що поруч із синьо-жовтим знаходиться червоно-синій прапор.

І тоді Леонід Кравчук прийняв рішення зняти останній. Але ж раптом зник монтер! Незабаром, правда, його знайшли і було виконано необхідну операцію знову – тепер уже синьо-жовтий розкинувся розкішно над куполом, здавалося, над усією нашою країною.

 

Що спонукало Вас до важливих суспільних ініціатив?

Повірте, я не є якийсь одинак-реформатор, котрий кидається на дзоти, але мені, в силу, можливо, доброго виховання прагнеться відстоювати винятково важливі справи. Є іноді якісь такі внутрішні спонуки. Мене ж, наприклад, ніхто не тягнув за руку піти до Івашка, секретаря ЦК, після чорнобильського з’їзду і запитати, як так, що ювілей Івана Франка не відзначається Києві і ніде, а Маркіяна Шашкевича взагалі забули. «Кто такой Шашкевич? Пришлітє мнє справку» – сказав Івашко.

Після того ювілей Шашкевича урочисто відзначили у Києві та Москві…

Загалом скажу, що в моєму житті багато за що доводилося боротися. Причина цього проста: існував та й зараз існує спротив українській Культурі, навіть з боку державної машини. Тому не заспокоюймося, борімося, діймо!

 

Розмову вів Віктор Мазаний

Фото автора