Михайло Карасьов: “Вплинути на хід літературного процесу може тільки об’єктивна критика”

 

 

Пересічні й одверто слабкі книжки у наш час збирають набагато більше відгуків та рецензій, ніж талановиті. Як можна, на Вашу думку, протистояти цьому?

Посередні автори зазвичай мають незбориму пробивну силу, це правда. Але питання тут, здається мені, ширше. Справа в тому, що переважання рецензій на слабкі книжки – це лише показник того, що культура наша, зокрема, література, не зовсім здорова. Протидіяти цьому треба широким фронтом, де кожен займе свою ділянку: вчитель підвищуватиме розумовий розвиток прийдешніх поколінь, критик виховуватиме смаки народу, а письменник писатиме сильні, непересічні книги. Залишаються, правда, гени, але то вже сфера діяльності Бога.

 

Здавалося б, ігнорування державою культури – річ безневинна. Ринкова економіка диктує свої умови. Мистецтво спроможне вижити і окупити себе. Але насправді це не так, бо там, де культура не може обпертися на підтримку держави, вона занепадає або набирає абераційних форм. А яка Ваша думка з цього приводу?

На жаль, культурні уподобання натовпу доволі примітивні, хай пробачить мені український народ. Користуючись цим, діячі від культури (в тому числі і більшість видавництв) продукують попсу. А головна ознака попси – аби добре продавалося. Ігнорування художньої складової   через  ненаситне прагнення заробити побільше грошей, ясна річ, приводить до зниження якості культури аж до, як Ви сказали, абераційних форм. З іншого боку, державна підтримка тієї ж літератури зовсім не гарантує їй розвиток і процвітання. Ми ж бо не вчорашні і можемо напевне здогадатися, хто і за якими критеріями буде визначати якісні твори, якщо на них раптом виділятимуться гроші з казни. Отож, залишається сподіватися лише на талант наших митців. Адже, як свідчить історія, культура відроджується і занепадає часто всупереч соціальним і політичним передумовам.

 

Як Ви оцінюєте стан сучасної української літератури? В чому її «плюси» і «мінуси» в порівнянні зі світовою?

На моє глибоке переконання, художня література – це, насамперед, образ героя. Від самого початку література була такою. «Повість про Гільгамеша», «Рамаяна», скандинавські саги, «Пісня про Нібелунгів», «Одісея» та «Ілліада», «Слово о полку Ігоревім», «Пісня про Роланда» – суть кожного з цих шедеврів не в змалюванні мандрів чи битв, не в історії роду чи народу, не в родословній богів – хоча те чи інше присутнє в них. Суть в харизмі героя. Якщо ж історична чи соціальна складова, пізнавальний бік твору, чи навіть сюжет заступають собою характер персонажа, тоді художній твір перетворюється в кращому разі в щось жанрово інше, а в гіршому взагалі втрачає художність. Цьому прикладів чимало. Видатні романи Євгена Пашковського є не що інше, як публіцистичні есеї. Науково-популярним боком обертаються до нас твори Макса Кідрука. Важка і нецікава книга «Музей покинутих секретів», бо через хаос сюжетних ліній та авторське багатослів’я Оксана Забужко затьмарила характери персонажів. В талановито написаній «Таємниці» Ю. Андруховича над образом героя тяжіє непереборне бажання автора поділитися власними емоціями, тому й вийшов з неї гібрид біографії і художнього тексту. У «Сталінці» О. Ульяненка (і менш талановитому «Ворошиловграді» С. Жадана) майстерно створений герой є, насамперед, засобом викриття соціальних пороків та виразок. Дивно, чому ніхто не помічає, що деякі популярні автори героя створити елементарно не вміють. У «Танго смерті» Ю. Винничука, чи в «БотакЕ» Т. Прохаська автори водять персонажа від ситуації до ситуації, а живим і повнокровним від того він не стає. Або ще гірше у «Чорному вороні» В. Шкляра – там до чисто професійних прорахунків автора долучилося ще й запаморочення від патріотизму, яке зробило з роману, де герой мав би стати українським Оводом, таку собі дешеву революційну прокламацію.

Тепер подивимося на вершинні зразки світової літератури. Що ж ми там бачимо? А бачимо ми великого в своїй трагічності дервіша Ахмеда Нуруддина Меші Селімовича. Непереможного навіть в поразці старого Сант’яго Хемінгуея. Могутнього, як сама земля, Ісаака Кнута Гамсуна. Складного в спілкуванні, але магнетично привабливого магістра гри в бісер Йозефа Кнехта Германа Гессе. Стоїчного Сінго Ясунарі Кавабата. Жодного з подібних характерів я не можу назвати в українській літературі.

Сказане мною менше відноситься до малої прози. В новелі чи оповіданні характерний герой не відіграє такої вирішальної ролі, як у романі. Оповідання може бути славним і майстерністю стилю, і підтекстом, і соціальними темами. В цьому жанрі маємо чудових майстрів Василя Портяка, Богдана Жолдака, Любов Пономаренко, Василя Трубая, Галину Пагутяк. З молодших добре пишуть оповідання Таня Малярчук і Марина Єщенко. Я не такий уже знавець малої прози зарубіжжя, щоб робити глобальні порівняння, але здається мені, що тут українські письменники стоять на рівні світових вершин. Зайняти достойне місце в світовій літературі їм заважає лише те, що інформаційна політика наша перебуває в замороженому зародковому стані – як в середині країни, так і на європейській арені. От створювати міністерства і комітети з цього приводу ми вміємо, це точно. Кажуть, в Україні є навіть Інститут з проблем сучасного мистецтва. Цікаво, що він досліджує?

І ще один бич Божий української літератури – мова. Боячись звинувачень у русизмах і використанні суржику, наші літератори зі студентської лави звіряють свої твори не з розмовою вулиці, а з академічними словниками. Мова ж словників (про що писав у своїй статті «Унадився журавель» Василь Трубай) настільки далека від живої розмовної, що її можна назвати мертвою латиною. Такою мовою не можна створити ні правдивого фільму, ні правдивої літератури. Фальш у мові робить твори багатьох українців схожими на комп’ютерний переклад з іноземної, без національного аромату і колориту. Прикро те, що маємо ж у кого вчитися. Я вже не кажу про Шевченка, але давай почитаємо Євгена Пашковського. На сторінках його творів починаєш по справжньому розуміти, що жива українська мова є, і що це велика мова.

 

Озираючись на пройдений шлях, чи задоволені Ви резонансом своєї творчої роботи? Чи досягли того, про що мріяли?

З дитинства я найбільше любив (за винятком, звичайно, дівчат!) читати книги. Мріяв стати письменником, що й сталося. І от цікава річ. На початку творчого шляху я не відмовився від сім’ї, служби, друзів ради того, щоб віддатися письменництву. А без такої жертви великим не станеш. Але от приходить час, і ти починаєш розуміти, що все те письмо – не що інше, як суєта суєт, що проти вічності воно не варте виїденого яйця. В такі моменти навіть великі письменники, котрі ради високої мети поставили на кін своє життя, стріляються. Мене, слава Богу, чаша сія обминула.

Щодо резонансу. Гучної слави поки що не спостерігається, але деякі здобутки на поприщі критики є. За збірку критичних статей «В пошуках українського героя» в 2014 році я став лауреатом Київської обласної літературної премії імені Г. Косинки. Вже нинішнього року став лауреатом престижної премії імені О. Білецького.

Це коли про особисте. Набагато гірше бачити, що критика взагалі мало впливає на літературний процес. Як то кажуть, критик пише, а караван іде.

 

То на  якому етапі, на Вашу думку, зараз перебуває вітчизняна літературна критика?

В хорошій сучасній прозі домінує підтекст. Це може бути не тільки  алегорія, але й характер персонажа, який струменить крізь рядки діалогу, і тонкі недомовлені грані відносин, і почуття – все те, що виникає в голові читача від тексту, а не прямо прописано автором. Такі твори вимагають  аналізу. А в нас жива реакція на книгу зводиться переважно до переказу її змісту. Або до такої псевдонаукової словесної еквілібристики, якої без словника і не втямиш.

Однак біда критики ще й не в цьому. Насправді розумні рецензенти в нас є. Немає об’єктивних оцінок. Причина банальна. Щоб жити за рахунок своєї праці, критик мусить або офіційно працювати при видавництві, або писати статті на замовлення. В обох випадках за матеріальне благополуччя доводиться розплачуватися незалежністю в судженнях. А вплинути на хід літературного процесу може тільки об’єктивна критика, це очевидно. В теорії існує третій шлях – це коли редактори платили б гонорари не лише своїм штатним співробітникам, а й, так би мовити, вільним митцям. Однак тут уже починають діяти закони ринкової економіки.

 

Коли Ви почали серйозно займатися критикою?

Серйозно – в 60 років. До того ж, я за освітою не філолог, а історик. Так що приходиться надолужувати талантом (посміхається).

 

Чи не здається Вам, що іноді переоцінюєте творчість того чи іншого письменника, зокрема місцевих літераторів?

У Фейсбуці на моїй сторінці є стаття під назвою «Жарти критика». Там на один і той самий художній текст я написав дві діаметрально протилежні рецензії – одну схвальну, а другу розгромно-критичну. Для приколу. Отож, таке робити ми вміємо. Але коли йдеться про серйозні речі, то за гроші чи ради кумівства я не візьмуся вихваляти явно провальний твір. Ім’я дорожче. А от пом’якшувати критику і перебільшувати достоїнства твору часом  приходилося. Аби при цьому не дурити читача, використовую такий собі прийом: поруч зі своїми словами ставлю характерні цитати з твору, таємно сподіваючись, що розумний читач вловить іронію. Щоправда, тут потрібно тонко підібрати цитати, які сказали б про твір більше, ніж слова рецензента. Іноді виходить доволі цікаво.

 

Ви чудовий прозаїк, що знову засвідчило винятково цікаве і майстерно написане оповідання «Точка сходження», надруковане у ж-л «Київ» (№9-10, 2016 р.). Як Вам вдається поєднувати рухому естетику і художню творчість? Чи не заважають вони одне одному?

Письменник я не дуже відомий, але скажу без зайвої скромності, що в мене є кілька пристойних творів. Один з них – згадане вами оповідання. «Важко собі уявити,— писав якось П. Загребельний,— що вмілого слюсаря, досвідченого хірурга, знаючого годинникаря або просто шевця вчила б людина, яка сама нічого цього не вміє робити. Чому ж це можливо в літературі?». То ж я, щоб спростувати думку класика про критиків, які учать інших, бо не вміють робити самі, і творю час від часу художні речі.

Критика і художня творчість для мене ніколи не заважали одне одному, бо вони розведені в часі. Був період, коли я писав віршовані казки. Вичерпалося. Тоді прийшов час історичних розвідок. Минуло й це. Трохи писав художню прозу. Тепер ось критика. Така розпорошеність до добра не веде, знаю. Але така вже моя карма. До речі, мої твори – і художні, і критичні, – можна почитати в Інтернеті на тому ж Фейсбуці. Або в моєму блозі «Михайло Карасьов. Палітра».

 

Чи важливо для Вас мати свого читача? І який він – Ваш читач?

Якось про конкретний тип читача ніколи не задумувався. Важливо для мене, щоб мій читач відчував гумор, був розумним і трохи циніком. Тоді це мій друг.

 

Вам за 60. Чим добрий цей вік? Чи можна красиво входити у літні літа?

Як говорив мудрець, всі ми в душі двадцятип’ятилітні. До того ж, з віком зменшується кількість бажань. А це, як відомо ще з часів Сковороди, прямий шлях до щастя. Так що щасливе життя в 60 якраз і починається.

 

Хто Ваші друзі у житті й літературі. Назвіть тих, кого любите і читаєте?

Найперші друзі мої – це моя сім’я, а також брат і сестра. Є кілька рідних для мене душ із студентських років. Живуть вони далеченько, але ми часто розмовляємо по телефону і хоч раз на рік зустрічаємося. Хто не балувався в студентські роки? Був і в нас кабінет міністрів. До цих пір ми зберігаємо свої посади, часом видаємо укази і нагороджуємося за видатні діла. Друзі мої теж творять. Валерій Голуб пише художні речі, Віталій Григор’єв і Жора Лашкул цікаві краєзнавці.

В літературі є для мене великі письменники, але фанатом у мої роки вже не стають. В юності так, це був Володимир Висоцький, Ернест Хемінгуей, Толкіен. Рабле люблю. Іноді їх перечитую.

 

Ваш рідний брат Василь Трубай – один з найцікавіших сучасних українських прозаїків. Як у Вас складаються творчі стосунки, хто на кого більше впливає?

Я Василеві не просто брат, а старший брат. Тому питання, хто на кого більше впливає, знімається як некоректне (посміхається). Насправді, мені дуже поталанило з братом. Духовне життя потребує спілкування, і він мені це спілкування дає. Щодо творчості, то написати щось разом ми навіть не пробували. Ми з ним занадто різні для цього. І по темпераменту, і по манері письма. Навіть у деяких поглядах. Але при цьому все, що я творю, спершу читає він. Він і моя дружина. Це вберігає від друкування недопрацьованих текстів. Такий процес творчості в нас із братом давній і взаємний. Я теж намагаюся в силу свого розуміння давати поради до його писань.

Те, що Василь Трубай мій брат, має і негативний бік. Він дуже сильний новеліст. Коли підтекст «Перевтілення» Кафки зробив із самого Кафки легенду і генія, то в творах Трубая, смію вас завірити, не менш сильні алегорії – візьміть хоча б його повість «Заручники». Але народився він не в Австрії і не в Парижі, а в Україні, і з цим нічого не поробиш. Я, як критик, зміг би, напевне, докласти зусиль, щоб додати йому популярності. Але через родинні стосунки всяка похвала з моїх вуст матиме нездоровий присмак. Тому маємо те, що маємо.

 

А яка лектура у Вас викликає стале несприйняття? Чи можете назвати імена тих письменників, твори яких у Вас, грубо кажучи, дратують?

В мене є стаття під назвою: «В нещастя нашого два рівних є крила – Дашвар та Іздрик». Не люблю примітивної попси, так само не люблю, коли ум письменника заходить за розум, і ти не в силі зрозуміти, навіщо він оце все пише. Але щоб якісь там письменники мене дратували, то ні. Якщо вони знаходять свого читача, значить, це комусь треба.

 

Яку роль у Вашому житті відіграє віра?

Я далекий від релігійного фанатизму, сяк-так дотримуюся обрядів – свячу Паску, поминаю покійних. Але щомиті знаю, що є Бог. Щодо віри у розумінні релігії, то я консерватор і притримуюся віри моїх батьків, себто, православного християнства. Розуміючи при цьому, що це лише придумана людьми форма віри. Тому абсолютно толерантно відношуся до інших релігій, а релігійну нетерпимість і війни за те, чий Бог старший, вважаю найбільшим людським безглуздям.

 

Як Ви уявляєте собі потойбічне життя? Чи виробили собі якусь філософію? Чи відкрилося щось після пережитого?

Як і всяка мисляча істота, я теж мучуся над цими вічними питаннями. Шукав відповіді в мудреців – від Спінози і Шопенгауера до Ошо. Шукав у Біблії і в сучасного генія фізики Стівена Гокінга. Шукаю у власних відчуттях. На сьогодні я твердо переконаний в кількох речах і маю одне нерозв’язане питання.

Переконаний у тому, що людині не дано пізнати до кінця світобудову, її закони, її замисел. Людина перед світобудовою ще мізерніша, аніж мураха перед людським мегаполісом. Друге. Переконаний, що вища сила існує. Хтось же (чи щось) дає серцю зародка перший поштовх! Чи це Бог, чи космічна енергія, чи Логос, чи розумна ця сила, чи ні, чи є в усьому цьому якась мета – для віри не так важливо. Далі. Ця сила вічна і безмежна, вона існує скрізь і в кожному, в тому числі і в кожному з нас. Це настільки очевидно, що не потребує доказів. Варто спробувати зупинити роботу свого шлунку, щоб усі сумніви зникли. А от як співвідноситься моє «я» і Бог? «Я» існує окремо від Бога, чи є частиною Бога? Чи саме є Богом? Якщо так, то як можна молитися самому собі, або просити в самого себе про щось?

Звідси і роздуми про потойбічне життя. Якщо моє «Я» окремішнє від Бога, тоді воно смертне і зникоме. Якщо ж моє «Я» єсть проявом Бога, коли через мою свідомість Бог усвідомлює сам себе – тоді смерті для мене не існує, є лише зміна обставин. Життєвий досвід наш вказує, що смерть є кінцем існування. Однак, цілком можливо, що де-інде діють закони, котрі незрозумілі і далекі для нашого тутешнього досвіду. Боюся, що відповіді на це питання для людини не буде ніколи.

Тим не менше, з цим якось треба жити. Років 20 тому в своїй книзі «Зібране» я писав: «Пройде час і тебе зрадить все: удача, тіло, зрештою і дух теж. Але дух останнім. Бо він – єдине, на що хоч якось здатне впливати наше «Я». Тому не проси в Бога нічого. Проси тільки: Господи, укріпи дух мій!». Така моя філософія. В справедливості цих слів переконаний і тепер.

 

Що з прочитаного Вами останнім часом найбільше запам’яталося?

Останнім часом я читаю, щоб бути в темі літературного процесу. Радію, коли трапляється хороший твір, але це буває не часто. Між іншим, така ж рідкість і хороший сучасний зарубіжний роман, адже перекладачі, як видно з їхніх перекладів, теж орієнтуються на масового читача. Взяти, до прикладу, широко розрекламовану книгу «Голодні ігри» Сюзанни Колінз, яка насправді є блідим переспівом славетного Стівена Кінга. І справа не в схожості сюжету, ідея «Людини, що біжить» теж не Кінгова. Справа в якості письма.

Читаю Набокова. В тому числі його «Лекції по російській літературі». Глибокі думки і прекрасна стилістика, а підхід до аналізу творів взагалі можна брати за взірець.

 

Хто в Україні є для Вас моральним авторитетом?

Вячеслав Чорновіл у політиці. В мистецтві Святослав Вакарчук і Ліна Костенко.

 

Чи важко Вам «посадити» себе за письмовий стіл?

Абсолютно ні. Просто я ніколи не сідаю за письмовий стіл, коли мені не хочеться.

 

Чи ведете записники і щоденники? Яке Ваше ставлення до них?

Записники під час роботи над твором чи статею, звичайно, веду. А щодо особистого щоденника, тут справа інша. Я людина доволі замкнута. Є такі закутки душі, куди не проникає ніхто. Щоденник передбачає відвертість, бо навіщо він тоді взагалі? До речі, така от замкнутість привела мене від художньої літератури до критики. Письменник повинен бути відвертим до непристойності. Я так не можу. Тому ставлення до щоденників у мене хороше, якщо це щоденник іншої людини. Сам же я щоденників не веду.

 

Розмову записав  Петро Сорока

м.Київ – Петриквіський Ліс

№5 (193) 10 березня 2017