Омелян Йосипович Пріцак (1919 – 2006) – український історик, мовознавець, філолог-орієнталіст, організатор
української науки у світі, засновник і довголітній директор Українського
наукового інституту Гарвардського університету, співзасновник Міжнародної
асоціації україністів, редактор багатьох наукових часописів.
Навчався у
Львівському, Берлінському та Геттингенському університетах. Викладав в
університетах Геттингена, Гамбурга, Сіетлу. Ініціатор та засновник англомовного
наукового журналу «Гарвардські українознавчі студії», Міжнародної Асоціації
Україністів (МАУ). Серед відзнак науковця – золота медаль за праці з алтаїстики
(1990, Будапешт). До 1998-го – директор Інституту сходознавства імені
А.Кримського НАНУ. Член академій багатьох країн, зокрема, турецької,
американської, канадської, латвійської.
Автор близько 1000 наукових праць
зі сходознавства та історії України. Зокрема, «Караханідські студії»,
«Староболгарський список князів», «Підстави тюркської філології»,
«Хазарсько-єврейські документи Х століття», «Слов’яни і авари», «Походження
Русі», «Що таке історія України?», «Історіографія та історіософія Михайла
Грушевського», «Шевченко-пророк».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Інтерв’ю з Омеляном
Пріцаком, котре пропонується до уваги читачам УЛГ, було опубліковане в ч.13 за
грудень 1980 року в «квартальнику інформації, коментарів і дискусії» «Вітраж»
(головний редактор Володимир Слезь), що виходив українською мовою невеликим
накладом у Великій Британії. Фактично, це інтерв’ю визначного українського
історика не відоме українському читачеві, і, певно, становить інтерес не лише
для істориків.
Текст інтерв’ю люб’язно
наданий редакції директором Бібліотеки імені О.Ольжича Олександром Кучеруком, у
фондах якої зберігається оригінал цього тексту.
(Дотримано оригінал правопису).
Чи можете
дещо розповісти про свою академічну працю?
Я почав цікавитися наукою, а
перш за все історією, дуже давно, ще молодим хлопцем. Були на це різні причини,
в які я тут тепер входити не буду, але вони були пов’язані з проблемою моєї
національної ідентичности. Виховували мене на поляка, з тих чи інших причин, а
різні неспівзвучності відкрили мені очі, що тут щось не в порядку. Це була одна
із причин, чому я зв’язав своє життя із тією дисципліною, яка зветься історією,
бо це якраз є пам’ять, пам’ять національна. Вона мене заставила в цьому напрямі
йти. Тут були два моменти. Перший – це те, що в основному я мав в молодих літах
два зацікавлення. З одної сторони мене цікавила фізика, з другої історія. Та з
огляду на те, що виринали дуже драматичні ситуації у зв’язку із здобуванням
моєї української свідомости, історія переважила. Друга справа: якщо трактувати
мій життєвий шлях і мої теперішні проблеми, можна побачити, що дуже рано, коли
я почав займатися історією України, мені стало дуже ясно, що те, що називалося
історією України, було дуже неповне, тому що науковці тільки одною частиною
української проблеми займалися. В минулому, яких сто кілометрів на південь від
Києва, починався половецький степ, дальше був кримський ханат, а це зараз є
Україна, і ніяк не можна було зрозуміти України, так мені здавалося, якщо не
брати під увагу тієї другої половини. Тому, десь від тринадцятого року життя, я
почав вивчати різні східні мови, такі, як арабська, турецька, перська,
єврейська, до китайської і т.д. І мені прийшло розуміння того, що Україну можна
тільки трактувати в системі світової історії, не лише в системі Европи, але й
Азії. Моя особиста біографія була така, що в різні часи натиск був або на різні
східні дисципліни, або на українські. Від 1975 року я є офіційно професором
української історії. До того часу я в тому самому Гарварді був професором
центральноазійської історії. Це для мене в ніякому випадку не є протиріччям,
бо, очевидно, історія центральної Азії чи східньої Азії мала, так, як і
сьогодні, вплив на історію України. В різних стадіях підготовлення до друку
зараз знаходяться три мої праці, які до певної міри характеризують мою наукову
діяльність. Одна проблема мене зацікавила від 1934 року (коли мені було 15
років і перше цікавився проблемою походження Руси), та яку приблизно 12 років
тому я почав реалізувати. Праця на цю тему буде мати 6 томів по приблизно 1000
сторінок; якраз переводжу коректуру першого тома, він повинен би вийти пізньою
осінню. Перший том присвячений староскандинавським джерелам. Інші томи
присвячені східнім джерелам, візантійським, староруським. (Йдеться про
фундаментальну працю О.Пріцака «Походження Русі», до речі, досі перекладеною з
англійської на українську лише частково. – Ред.). Чотири томи займаються
джерелознавством, а два синтезою. Це дуже складна проблема. Понад 230 років нею
займалися, на мою думку, неправильно. Коли я тепер зайнявся цим питанням, я міг
цілковито ігнорувати існуючу літературу. Але як вийде, побачимо. Друга
монографія частинно з цим зв’язана. Колись існувала хозарська держава, між
іншим, Київ постав ще в системі хозарській, і якраз кілька років тому один
євреїст знайшов серед т.зв. Ґенізи, цебто документів старого Каїра, які зараз
хороняться в Кембріджу англійському, один документ, який, йому здавалося,
повинен бути виданий. Він звернувся до мене. Документ написаний в Києві
єврейською мовою, але має приписку знаками досі невідомими, які мені вдалося
розшифрувати як хозарські. Цей документ є з початку десятого століття, заки
Київ зайняли Руси. Якраз в Корнел Юніверситі Прес, також під кінець року,
появиться ця праця, цебто єврейсько-хозарський документ до історії України.
Щодо третьої праці: в Лондоні є видавництво Варіорум, яке займається передруком
чи збиранням статей різних вчених, що появлялися в різних журналах, щоби в цей
спосіб облегшити дослідникам працю. Вони мені запропонували надрукувати,
передрукувати вибрані мої праці, присвячені середньовічній історії центральної
Азії. Якраз зараз займаюся індексом до цього. А врешті, ще четверта праця,
іншого характеру, про галицько-волинську державу, зокрема про причини, чому
вона впала, несподівано й, очевидно, не під впливом того, що там були поляки, чи
мадяри, а під впливом того, що не можна було погодити дві культурні струї,
патримоніяльно-східну з новою, західною, яка вже була базована на концепціях
свободи, гуманізму і т.д. Це довело до самознищення цієї держави. Це є ті
проблеми, над якими я конкретно працюю. А поза тим, як буду мати трохи більше
часу і якщо доживу, я хотів би дати свою візію історії України, але не так, як
досі це робилося, в ізоляції, а в системі світової історії. Таку пробу я зробив
недавно, коли був в Австралії. Там була конференція, присвячена романтизмові і
відродженню в ХІХ столітті. Я там подав українську проблему – українське
відродження, але не як це досі подавалося, якесь літературне, а українське
відродження як міжнародна проблема, на тлі міжнародної історії. Це моє майбутнє
завдання.
Тому що це дуже складні
справи, я тільки на одному моменті хочу задержатися. Звичайно, ми є під впливом
ілюзій. Одною з таких ілюзій є, що Україна є частиною Европи. Факт, що частина
українців є в унії з Римом, вважається звичайно доказом того. Але коли
докладніше застановитися над характером унії з Римом, в чому вона полягала,
включно з теперішньою ситуацією, виходить, що тут йшлося про престиж Риму,
йшлося про те, щоби задержати те, що було східнє, і не допустити ніякого
елементу з заходу в систему української культури. Справа така: якщо брати
історію світу, дуже коротко, маємо два періоди і дві території. З одної сторони
є західня Европа, з другої сторони є все інше. Від каролінського відродження
західня Европа була територією застою. Розвитку не було. Так, як сьогодні маємо
розвинуті і нерозвинуті нації, так було і давно. Можна сказати, що тільки
західна Европа і її колонії, такі, як Америка, це розвинуті, «developed» нації,
все інше є «underdeveloped». В даному випадку важливим є те, що в тих східних
системах, якщо витворилася якась політична система, це звичайно патримоніяльна
система. Патримоніальна система, яка, як і сьогодні в Радянському Союзі,
полягає на тому, що володар, чи ЦК партії, має монополь на все, на політичну
думку, на всю економію, і т.д. Місця для громадянства в тій структурі немає. Це
завжди така чи інакша диктатура. Коли верхівка ця зникає, зникає ціла держава,
люди остаються без нічого. На Заході, навпаки, ми маємо цілу низку різних
розвитків. З одної сторони розвиток інтелектуальний, який приніс такі течії, як
гуманізм і реформацію. Гуманізм і реформація секуляризували науку, що є дуже
важливе. Несекуляризована наука, історія, підлягає якійсь доктрині і є
універсалістичного типу, тому, наприклад, ціла структура радянської історії
мусить бути універсалістична. На базі феодалізму й інших моментів прийшла
концепція договору володаря з підданими, скажім баронами чи містами, де обі
сторони є партнерами, і присяга зобов’язує обох. На тій базі прийшло до
концепції особистої свободи, парляментарної системи і т.д. Це все, повторюю,
відбувалося лише в системі західної культури. В східній культурі цього не було.
І тепер, якщо брати українську історію, то властиво до початку ХІХ століття ми
інтелектуально були зв’язані цілком лише зі сходом. Очевидно, в нас були, та й
зараз є, об’яви шізофренії. Люди, які жили в польській системі, могли думати
західними категоріями, а як вони почали звертатися до українців, то переходили
зразу на думання концепціями українськими. Сьогодні можна бачити на еміграції
людей, які мають вище образування в системі англійській чи системі
американській, та які, як довго вони про американські справи думають, думають
одною системою, а коли переходять до українських справ, думають цілком вже як з
села, з якого їхні предки походили. Це типічна шизофренія. Але спочатку ХІХ
століття почали творитися перші університети на Україні, перший з яких був
харківський. Це, між іншим, сталося припадково. Створено університет там, де
його не повинно було творитися, а саме в Богом забутім Харкові, в 1805 році,
коли Харків мав приблизно 10,000 мешканців, з якого числа ніхто, крім одного,
не мав найменшого зацікавлення університетом. Це був Василь Каразин. Він був
винахідник, шляхетського роду, член і співробітник кружка реформаторів
Александра І. Він собі вбив до голови, що університет повинен бути якраз в його
Харкові. І це правдоподібно ніколи би не сталося, якби другим таким приятелем і
дорадником Александра не був князь Адам Чарторискі. Чарторискі належав до
польської фракції, яка співпрацювала з росіянами, і він думав про те, що
майбутність Польщі є зв’язана з Росією, що треба мати персональну унію Польщі з
Росією. Він мріяв, що в цей спосіб можна буде здобути Польщу в границях перед
1772 роком, перед тими розборами, але в системі персональної унії з російським
імператором. В той час Правобережжя, в культурному відношенню, це була чисто
польська країна. Після того, як поляки в 1714 році знову заняли Правобережжя,
українство, в цьому випадку козацтво, або було зліквідоване, або перейшло на
Лівобережжя. Це викликало різні реакції, коліївщину і т.д., але сьогодні не
будемо про це говорити. Повертаючи, власне, до Чарториского. В той час він був
куратором переорганізованого віденського університету. Віденський університет
тепер мав бути центром всієї науки правобережжя Дніпра, і білоруської і
української. Це було проти концепції Чарториского, проти концепції відродження
польського впливу на сході, щоби університет був заснований в історичному
Києві, у Ніжині, чи Батурині, чи іншому із центрів Гетьманщини. Бо ж все таки
поляки вважали навіть і ті території сферою своїх впливів. Каразин не тільки
мав ідею творити університет, але перший
почав збирати гроші на катедри. Як він зорганізував грощі, то імператор
мусів вже щось зробити. В даному випадку рішили це зробити так, що як вже
домагаються малоросіяни університету, то хай цей університет буде на такій
Богом забутій території, як Харків. І дійшло до того, що перший модерний
український університет повстав у Харкові, в 1805 році. Харків – це колоніальна
територія, в якій жили переселенці 1630 років, з Волині і Галичини. Від самого
початку вони були піддалися під високу руку царя московського, так що від
самого початку ця територія була в системі московської, а пізніше російської
держави. Хоч вони, ці переселенці, мали організацію полкову, як й інші козаки,
та не мали жодного безпосереднього зв’язку з Гетьманщиною. Там, як це буває в
колоніяльних територіях, не було жодної історичної свідомости, історичної
пам’яти, ішли туди люди, які не мали жодної свідомости. Не було писаної
традиції.
Інтерв’ю перевела Надя ДЮК
Закінчення в наступному числі