Ігор СІД: “Конкуренція в справі любові”

Ігор Сід народився 1963-го у Криму. Закінчив біологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету. Літературні публікації з початку 1980-х. В 1985-91 рр. – біолог, потім художник-натураліст в експедиціях по країнах і островах афроазійського регіону, а також в Антарктиці. В 1993-95 куратор літературно-культурологічних фестивалів «Боспорський форум» у Керчі, з 1995 – Кримського геопоетичного клубу в Москві. Організатор багатьох міжнародних культурних проектів, у т.ч. російсько-українського літературного фестивалю «Південний акцент» (1999), першого афро-українського фестивалю «Ангола-Україна» (2001), співорганізатор українсько-російсько-білоруського фестивалю «Барикада на Тузлі» (2008). Розбудовує й реалізує на практиці ідеї геопоетики, організатор 1-ої та 2-ої міжнародних конференцій з геопоетики (1996, 2009, Москва). Засновник кримсько-московської поетичної групи «Півострів». Укладач першої аудіоантології сучасної російської поезії «СПА» («Сучасна Поезія від Авторів»). Крім власних віршів і есеїв, публікував переклади української поезії та прози (Ю.Андрухович, С.Жадан та ін.). Займається питаннями співробітництва із країнами африканського регіону та Мадагаскаром. Член Російського ПЕН-клубу. Живе в Москві та Керчі.

 

Російськомовна література в Україні сьогодні представлена низкою яскравих імен. Які у неї, на Вашу думку, перспективи на українському та російському книжкових ринках?

Тут варто відокремити белетристику від літератури некомерційної. Першу я знаю погано, хоча особисто знайомий з двома визнаними лідерами сьогоденного процесу. З талановитим белетристом Яном Валєтовим ми взагалі однокласники. З 1975 до 80-го ми складали удвох най­мо­лодшу, «шкільну» секцію Дніпропет­­­­ров­сь­ко­­­­­­го Клубу Фантастів. Я ще в студентські роки перейшов на вірші та есеї. Ян, після довгої павзи – на політичний детектив та «економічний трилер». Це єдиний автор в подібних жанрах, якого я читаю – причому з великим задоволенням. Він увійшов на український ринок з першими повістями та романами в середині 2000-х (з цього приводу скористуюся нагодою подякувати за дружню підтримку Костянтинові Родику), зараз активно видається ще й в Петербурзі.

Андрій Курков – головний метр детективу та споріднених з ним жанрів. Гадаю, він має на російському ринку великі перспективи; на українському ж та європейському він вже давно посів важливе місце.

Щодо російськомовної літератури мало- та некомерційної, насамперед поезії, яка мені знайома набагато краще, то вона перспектив не матиме на будь-якому ринку. Навряд чи тут можливі «національні особливості»: епоха капіталізма всюди має, окрім очевидних плюсів, однакові неминучі мінуси. Скаржитися безглуздо, краще просто «фандрайзити», шукати підтримку цій літературі з боку бізнесу, меценатів або державних інституцій. Список найцікавіших авторів тут починається для мене, в будь-якому жанрі, з сімферопольця Андрія Полякова…

 

А чи існує якась підтримка власне з російського боку?

Про якусь спеціальну фінансову підтримку з боку Росії я, на жаль, не чув; можливо, це запитання до конспірологів… (Сміється) Як, до речі, не чув і про підтримку з боку України, – чого мені, чесно кажучи, шкода ще більше. Втім, існує підтримка Росії нерегулярна й не орієнтована конкретно на Україну – у вигляді літературних премій; скоріше за все, існують також якісь гранти. По-перше, це «Русская премия», що присуджується російськомовним літераторам з усього світу, окрім самої РФ. Цього року друге місце в номінації «поезія» отримав киянин Олександр Кабанов з «кросс-культурною» книжкою «Бэтмен Сагайдачный» (видавництво «Арт Хаус медіа»). Гадаю, це непогана новина не тільки для поета Кабанова, а й для України…

Ми з дружиною пішли подивитися на вручення. Проект цей очевидно імперський, точніше постімперський. Можна наполягати на його суто політтехнологічних завданнях, але варто згадати про аналогічну культуртрегерську роботу з розповсюдження та розвитку своїх мов у світі, що провадять колишні метрополії колоніальних імперій – французької, британської, португальскої та інших. Можна доводити, що російськомовна культура в Україні – «п’ята колона» імперії Зла, але скоріше, все ж таки, це один з двох основних культурних ресурсів держави, і його слід теж розбудовувати та підтримувати… Так чи інакше, доки російськомовна культура в Україні перебуває в ситуації «падчериці», вона буде бачити свій духовний центр у Росії. Друге є наслідком першого, перше підігрівається другим. Далі виходить зачароване коло…

 

Ви вже згадували про Андрія Полякова. Як оцінюєте білінгвальний проект «Кордон», над яким Ви працювали разом з ним та Сергієм Жаданом?

Гадаю, що незважаючи на масу позитивних рецензій та відгуків, проект цей був цілком несвоєчасним. Авдиторія ще не звикла до ідей геопоетики, на принципах котрої збудована книга. Формальні інновації були теж досить різкими: відсутність імен авторів у змісті (перша справжня реалізація «смерті автора» за Роланом Бартом), провокативна «єдина» російсько-українська абетка, за якою скомпоновано вірші трьох авторів, які пишуть двома мовами… Тому «білінгвальність» мені здається терміном не зовсім точним: у метафоричному сенсі, в цьому випадку справді маємо таку собі єдину мову, що не має відношення до лінгвістики української чи російської. Мову прикордонного метакультурного домену, чи зони «внутрішньої транзитності», як висловився Жадан. Можна жартувати про «метафізичний суржик», але Поляков сказав про це ще простіше: «одна поезія»…

 

В Берліні щойно вийшла інтернаціональна наукова збірка «Geopoetiken» – перша в історії книга з цієї проблематики. В передмові укладачі Сільвія Зассе та Магдалена Маршалек посилаються на ваш Кримський клуб у Москві як на «найбільш успішне проявлення геопоетичних ідей». Прокоментуйте, будь ласка.

Коли я в 90-ті роки, за саркастичним формулюванням живого класика сучросліту Миколи Байтова, «носився з цією геопоетикою, висунувши язик», ніхто не міг припустити, що за півтора десятиліття слово, вигадане паризьким поетом Кеннетом Уайтом, стане поняттям не лише концептуального мистецтва, а ще й гуманітарної науки. Принаймні, якби мені хтось таке сказав, я б не повірив! Підкреслюю, наді мною кепкували навіть найближчі друзі… І я дуже вдячний Юркові Андруховичу, який, виступаючи з лекціями в університетах Заходу, як справжній місіонер, повернув туди цей термін, – додавши йому академічного блиску.

 

Ви часто пишете про спорідненість між геопоетикою та геополітикою. Наскільки це жарт, а наскільки серйозно?

Зараз я прийшов вже до гранично «гібридного» формулювання… «Геопоетика – це продовження геополітики, але лагідними методами». Звісно, тут існує багато переконливих виключень, але все ж вони – виключення з певного правила. Наприклад, розвиток геопоетики як наукової дисципліни в сьогоднішній Європі, без сумніву, тісно пов’язаний з завданнями культурного та ментального поєднання двох Німеччин – що були розколоті процесами суто геополітичніми.

Ще яскравий приклад – фестиваль «Барикада на Тузлі», який я допомагав організувати Олесеві Донію. Для участі в проекті, покликаному, зокрема, означити геокультурну самість України, приїхали кілька зірок російської поезії. В певний момент на березі моєї, не побоюся сказати, рідної Тузли зненацька з’явився музейний махновський кулемет – незмінний лейбл «Барикади», використання якого мені дуже подобається. Це щоразу дуже смішно та драйвово. Але коли він повернувся приблизно в бік Кубані – колеги звинувачували мене (слава Богу, впродовж лише кількох хвилин, доки з’ясувалася пародійна суть акції) в підтримці ксенофобії…

А недавно я вперше за 22 роки відвідав Абхазію – край моєї юності, з яким пов’язані сильне почуття щастя та дивовижні спогади. Мене запросили на відкриття культурного центру імені Даура Зантарія, класика абхазької прози, з яким ми дружили з 1986 року, коли я вперше був у відрядженні до Новоафонського рибколгоспу як іхтіолог. Знову сильні почуття, – як при поверненні до субтропічного Едему… Якщо я спробую зробити там новий поетичний, себто геопоетичний проект, а спробовати дуже хочеться, – уявляю собі майбутні звинувачення в амбіціях геополітичних! Цього разу, відповідно – імперських.

 

Ви так впевнено говорите про майбутні проекти. Невже вдається все, за що беретеся?

Звичайно, ні! Зроблено далеко не все, що заявлено, дещо – зроблено набагато пізніше, ніж планувалося. І накопичилися пара-друга проектів, які вперто гальмуються, незважаючи на свою переконливість…

З мадагаскарським контекстом все зрозуміло: там перманентна урядова криза, країна знову роздирається «між двома президентами», аж ніяк не до міжнародних арт-концептів. Важче зрозуміти, чому застряг Футурологічний конгрес, ще в 90-х роках запропонований для Дніпропетровська, як ідеальне іміджеве рішення для цього супер-індустріального, напівкосмічного мегаполіса. Зворотною стороною медалі, популярним додатком до елітарних дискусій мусив стати фестиваль мистецтв «Рідка птиця» – недарма ж місто лежить на середині Дніпра (точніше, його українського відрізка). Чесно кажучи, я сам ще не брався всерйоз за втілення цього наміру, але мої друзі-ентузіасти час від часу кладуть роздруківку на стіл відповідальним чиновникам та потенціальним спонсорам. Між іншим, кілька років тому вони бачили у високих кабінетах заяву з тією ж концепцією та тією самою назвою, але за дещо іншим авторством. (Сміється) Але надалі – така сама тиша. І я думаю: певно, у ідеї нема взагалі ніяких перспектив, якщо вона не працює навіть тоді, коли її вкрали?..

 

Колись Ви писали щось кумедне про конкуренцію між росіянами та українцями в справі любові до південних країв, особливо до Мадагаскару…

Так, писав років десять тому. Причому кумедно й показово вже те, що статті мені замовили одночасно два московських ЗМІ – «Русский журнал» та «Украинское обозрение», що його очолював покійний нині Олександр Руденко-Десняк, чудова людина та письменник, першопублікатор російських перекладів Миколи Хвильового. Дозволю собі процитувати кілька фраз з «УО»: «…Звертає на себе увагу вражаюча частота українських прізвищ на ключових постах і у важливих пунктах культурної співпраці. Ім’я першого директора радянського Будинку дружби в Антананаріву – Андрій ЛАПОТЕНКО. Перший представник АПН на острові – Юрій ОЛЕЙНІЧЕНКО. Перший і беззмінний голова Товариства дружби СССР–Мадагаскар, що перестало існувати разом із Союзом, – Юрій РОМАНЕНКО. Перший (і поки що беззмінний) директор російського Клубу друзів Мадагаскару – Ігор СИДОРЕНКО. <…> Радянський тренер малагасійських збірних з футболу (і кавалер, між іншим, Ордена Заслуг перед Мадагаскаром) – Євген КОВАЛЕНКО. У книжки фентезі “Острів Русь», де з Мадагаскаром ототожнюється Київська Русь – два автори: Юлій Буркін і Сергій ЛУК’ЯНЕНКО…» (Нагадаю, що Сидоренко – це моє прізвище за пашпортом.)

Так ось, декілька місяців тому до мене звернулася в Москві автор першого російськомовного туристичного гіда по Мадагаскару та запропонувала стати науковим редактором цього піонерного видання. Звуть автора – Ольга ЧЕРЕДНІЧЕНКО. Як я писав колись з іншого приводу, «ноу, как говорится, комментс!»

 

І наостанок побажання читачам від Ігоря Сіда.

2008 рік я практично цілком прожив в Україні. І побачив, що українська преса пише про Росію так само тенденціозно та часто несправедливо, як російська преса – про Україну. (Взагалі, хоча позитивні сторони в України та Росії сильно відрізняються, їхні негативні сторони сильно співпадають.) Тож хочу побажати читачам обох країн критичніше сприймати будь-яку інформацію в пресі, а при можливості – більше спілкуватися між собою особисто, щоб не підпадати під медіа-стереотипи. Я цілком згоден зі славетним українським філософом (за визначенням, знову ж, Жадана) Леонідом Кучмою, який висунув епохальний слоган «Україна – не Росія». Але ця максима не значить, що якась з двох країн краща. Вони просто різні.