Бесіду з письменником й правозахисником Данилом Івановичем Кулиняком краще
сприймати крізь призму його біографії. А камертоном хай стануть такі слова
письменника-побратима Богдана Андрусяка: «Данило Кулиняк – один з небагатьох
українських поетів, хто не погрішив проти правди, хто завжди «жив так, як писав
і писав так, як жив».
Перейшовши
65-літтню межу, збагачений життєвою мудрістю і великим творчим досвідом, Данило
Кулиняк ставиться до слова як до святині, як до «глиноньки Божої».
Мальовниче село
Старий Кропивник Львівської області відоме не тільки вражаючою природою в
місцевих Карпатах, а й тим, що це ріднокрай Данила Івановича. Там у сім’ї
священнослужителя 2 квітня 1948 року він і народився. А вже 1951 року родина
була вислана з Галичини…
З Херсонського
морехідного училища курсанта Данила виключили в грудні 1964 року: після арешту
КДБ за створення підпільної молодіжної націоналістичної організації «Вісники
свободи України» та антирадянську агітацію і пропаганду…
Московський
Літературний інститут Данило Кулиняк закінчив у 1972 році. То був уже сформований
поет, прозаїк, публіцист, історик, еколог…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але стезю
письменника накрив ідеологічний смог. Тож Кулиняк працює археологом, науковцем
у краєзнавчому музеї м. Ромен, що на Сумщині, державним інспектором рибоохорони
на Київщині.
Після катастрофи
на ЧАЕС він стає одним з організаторів спеціалізованої науково-культурної
експедиції, керівником чорнобильської
групи, що діяла в «зоні відчуження».
Д.І.Кулиняк – головний редактор
часопису Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих «Зона». Директор
Всеукраїнського Благодійного Фонду імені Петра Калнишевського.
Автор багатьох книг та понад трьох
тисяч публікацій в українських та зарубіжних ЗМІ. Заслужений журналіст України.
Битий життям, Данило Іванович Кулиняк
й нині вирізняється світоглядною непоступливістю щодо брехні і несправедливості
в усіх проявах. Водночас життєвий досвід поглибив іронічне ставлення до
дійсності, позбавив радикалізму і екстремальності, певно, за рахунок дивовижної
відповідальності за свої слова-вчинки. Адже підливати олії у вогонь легше, ніж
будувати.
Від редакції. Ця розмова була записана ще до протестних
подій в Україні, які, почавшись на Майдані наприкінці листопада минулого року,
призвели до повалення режиму Януковича і, власне, спричинили неоголошену війну
Росії проти України, яка наразі триває.
(Інтерв’ю публікується в скороченому вигляді).
Данило Івановичу, щодня українці запитують себе: «В якій
країні я живу? Чому ми такі? Як вийти на оптимальний шлях?». Охарактеризуйте
нашу дійсність, окресліть перспективи.
За радянських часів
відома ленінська формула «Комунізм – це радянська влада плюс електрифікація
всієї країни» трансформувалася в жарт: «Усім усе до лампочки». Але країна
«суцільної електрифікації» сформувалася тільки тепер. Таке враження, що певні
сили свідомо працюють на те, щоб добити культуру і духовність, напрацьовані
впродовж сторіч, бо їм вони «до лампочки». Аби накрасти. І вони накрали,
нагребли, заповнили свої банківські рахунки. Один з нинішніх відомих діячів
сказав: «Мої діти вже ніколи з «Мерседеса» не вийдуть, тільки в ньому
їздитимуть». А за чий рахунок їздитимуть – теж зрозуміло.
Я майже все життя прожив під тавром
звинувачень у буржуазному українському націоналізмі. Я не відрікаюся від
визначення «націоналіст», цим можна пишатися. От тільки до чого тут буржуазний?
Україна історично була безбуржуазна, на жаль, подобається це комусь чи ні. Як
сказав колись один розумник ще сотню років тому, якщо сумарно зібрати капітал
усіх українських капіталістів, він вміститься в одній кишені у Бродського.
Якби у нас були
національно свідомі українські капіталісти, можливо, ми б так не жили. Царський
міністр Плеве зауважив: «В России капитализм разговаривал на русском языке». І
з цього випливало все.
Отже, українського національного капіталу – котячі сльози?
Я навіть не про це
хотів сказати. 1964 року в грудні (за що потім нас жартома називали
«декабристами»), мене, курсанта Херсонського морехідного училища, арештували за
створення підпільної молодіжної організації «Вісники свободи України». Яка була
наша програма? Я вважав, що в СРСР мало справжнього соціалізму, наша мета –
боротьба за більшу соціальну справедливість. А вона неможлива без
справедливості національної. І навпаки. Ми планували здобути військову освіту,
стати офіцерами, робити кар’єру, щоб, дійшовши до середньої командної ланки –
від майора і вище – підготувати і здійснити відносно безкровний військовий
переворот, заручившись підтримкою народу. А що вона буде, не сумнівалися.
Наївні плани, але ми були дітьми свого часу, а тоді військові перевороти на
планеті набули заледве не характеру епідемії і не завжди вони були кривавими.
Мене обурювали
злидні колгоспного рабства, які я пережив у п’ятдесяті й застав ще в шістдесяті
роки минулого століття. Але вже в сімдесяті рівень життя значно зріс, з’явився
навіть якийсь добробут – і саме завдяки колгоспам-радгоспам. То ж чи варто було
їх злочинно нищити на початку дев’яностих? Для чого? Мабуть, лише для того, щоб
їхні керівники, вихідці з партноменклатури, змогли «законно» розікрасти їх,
збагатившись на руїні, привласнити те, що наживалося не одним поколінням.
В селі на
Львівщині, де жили мої батьки, вже в сімдесятих роках були колгоспна лікарня з
медперсоналом, дитячі дошкільні заклади, оплачували відпустки й путівки в
санаторії, моя мама – рядова колгоспниця, котра все життя працювала на
тваринницьких фермах, одержувала в сімдесятих роках пенсію за віком понад 120
карбованців. І от тепер довідуємося, що цього року уряд України виділяє сотні
мільйонів гривень для відродження сільськогосподарських кооперативів. Та ще
Генрі Форд, один з апологетів ринкових стосунків, писав про непродуктивність
дрібного сільськогосподарського виробництва і вважав, що тільки кооперативи
можуть врятувати ситуацію. То ж чи варто було 20 років тому нищити колгоспи,
які фактично й були кооперативами та легко піддавалися реформуванню. Взяли б на
озброєння досвід Ізраїлю з його кібуцами. Принагідно зауважу, що я взагалі
вважаю Ізраїль зразково-показовою націоналістичною державою, де Україні можна
було б багато чого повчитися та запозичити, зокрема й ставленню до неевреїв та
державної мови.
Я противник продажу
землі, оскільки це призведе до пеонізації населення України – ситуації, коли
мільйони обеззезмелених селян у кращому разі стануть наймитами у латифундистів,
котрі скуплять їхні землі, або ж – в основному – люмпенізуються, стануть
безхатьками, яким уже справді нічого буде втрачати. Землю можна лише здавати в
оренду, навіть довічну, тому, хто її обробляє, хай навіть з правом передачі в
спадок. Земля – від Бога, як про це йдеться в Святому Письмі, людина не має
права її продавати.
Нині пробують накидати знак тотожності: мовляв, націоналіст
– обов’язково прихильник капіталізму, так званої ринкової економіки.
Це лукава неправда.
Я стояв і стою на рішеннях Третього Великого збору ОУН 1943 року. У них
соціалізму більше, аніж в реальній соціалістичній практиці радянського періоду.
Саме соціальна несправедливість, яка була в СРСР, спонукала мій юнацький
максималізм попробувати організувати півдпільну структуру, щоб боротися за
соціальну і національну справедливість.
Україна –
традиційно козацька нація, а козацький менталітет не захоплюється багатством,
бо насамперед прагне соціальної справедливості, козацька ідеологія – «ні хлопа,
ні пана». Українці завжди дуже погано ставилися до скоробагатьків, бо розуміли,
звідки береться їхнє багатство. Якщо проаналізувати-відстежити з 15-го сторіччя
хронологічно нашу історію, то побачимо, що кожне десятиріччя – повстання.
Спроба жорстокішої експлуатації українського народу неминуче викликає бунт.
Його придушують. Підростає нове покоління і знов вибухає повстання.
Як писав видатний
шведський історик Альфред Йенсен у своїй праці “Мазепа”, «завжди політичною
метою українця було демократичне з елементами комунізму суспільство… В основу
Запорозької республіки було покладено демократично-комуністичне
самоврядування». Принагідно ж щодо самої Швеції варто навести висновки
Кристияна Гернера і Клас-Ербі Карлсона з дослідження «Україна і Швеція в
історичній перспективі», виданому в Стокгольмі 1996 року: «Утворився народ
шведи… Завдяки народному національному рухові знизу та поширенню через
однорідну культуру народної освіти. Йдеться про державно-націоналістичний
струмінь, який вливався в шведське суспільство». Отже, Швецію створив і
сформував шведський націоналізм, завдяки якому, вже за визначенням Богдана
Гаврилишина, «Швеція пройшла шлях нації із зубожілим населенням, ураженим
нестримним алкоголізмом, до країни з найвищим рівнем життя, найсправедливішим
розподілом національного доходу, з найпередовішою системою соціального
забезпечення».
XVII століття в
Україні – це каскад повстань: 1623, 1636-1638 років. Якщо в 1637-му повстання
Павлюка придушував сотник Богдан Хмельницький, то в 1648-му він сам став на
чолі повстання. Тільки після Коліївщини, як писав Тарас Шевченко (а український
пророк бачив всю нашу дійсність далеко, гостро і глибоко, я б сказав,
скорботно) заснула на якийсь час. Я взагалі дивуюся, чому досі Тараса Шевченка
не оголосили теоретиком тероризму, адже ж він закликав до насильницького
повалення існуючого ладу? «…А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою
обух сталить та добре вигострить сокиру…». Це пряме керівництво до дії…
Ми можемо майже з
усім примиритися, але завжди гостро потребуємо соціальної справедливості. Нині
протестна енергія накопичується по всіх напрямках – і тепер є для цього
особливо багато підстав. Ось хоч би й такий епізод.
Якось я сказав
онуку: «Прийде літо, ми разом с тобою «Ракетою» подамося до Кобзаря в Канів».
Онук відреагував: «Діду, які ракети? Вони в космос літають. Як можна літати в
Канів?». Він, малий школяр, уже не знає, що колись судна на підводних крилах
ходили Дніпром і називалися «Ракети», «Метеори», «Вихори». З Києва до Херсона
можна було потрапити за світловий день, я добре пам’ятаю ті рейси. У нас були
сотні, тисячі сучасних комфортабельних суден – куди вони пропали? Куди дівся
флагман наукового флоту «Академік Вернадський» з його унікальною апаратурою?
Авжеж, завдячуючи діяльності вчорашніх і нинішніх
можновладців, від Леоніда Кравчука починаючи, український флот, зокрема
пасажирські теплоходи на Дніпрі, що обслуговували кожного, хто купив квиток,
трансформувалися в шикарні яхти, якими користуються одиниці, в палаци та
закордонні рахунки.
Я тривалий час
працював на Дніпрі, фарватер був забитий флотом, зокрема іноземним, міжнародна
магістраль поєднувала Чорне та Балтійське море, переміщались колосальні
вантажі. Нині все знищили нувориші, олігархи – такий евфемізм вони
використовують, бо їм не хочеться, щоб їх називали легітимізованими злодіями
Вони розграбували і узаконили украдене в народу. Якось один крутелик мені
сказав: «А я нашел пароход и продал». От таким чином і заробляли мільйони.
Вважається, що в
Україні соціальна модель – ринкова
економіка, капіталізм. А за теорією соціальної еволюції він виникає після
феодалізму, а потім переростає в соціалізм. А чи можливий капіталізм після
соціалізму? Чи не опинимося ми на початковій стадії феодалізму?
Нещодавно в ЗМІ
пройшло повідомлення, що лише на Кіпрі зберігаються 51 мільярд доларів –
капітал українських політиків і олігархів та їхньої челяді. Якщо їх поділити на
всіх жителів України, то маємо понад 10 тисяч доларів на душу, тобто 30-50
доларів на сім’ю. Це ж наші гроші, зароблені не на творенні, а на руйнуванні
того, що було напрацьоване поколіннями.
Хрущов, побувавши у
Швеції, сказав: «Ці хлопці вже давно побудували соціалізм, а ми того не
знаємо». Вся Європа соціалізована. А у нас унікальне явище: після такого-сякого
соціалізму будуємо капіталізм. Не вийде. Вийде, повторюю, феодалізм у
найпотворнішій формі.
На початку
дев’яностих до нас поляки наїжджали масово, скуповували на базарі все. Я зайшов
у крамницю, констатував: нема вже чого купувати. Поляк зауважив: «Пане, у вас
ще багато чого можна купити. От коли нічого буде купити, стане як у нас». Але
поляки вже встали на ноги.
Завдяки чому? Ресурси у них слабкіші, природні умови гірші.
А живуть вони краще.
Все просто. У
Польщі немає жодного мільярдера, наскільки мені відомо. Є багатші, бідніші, є
мільйонери, але не мільярдери. Тому там немає злиднів, тому українці їдуть туди
на заробітки. У поляків нині своя проблема: для них відкриті кордони і вони
тікають на більші зарплати в Німеччину та інші країни. Тож починають робочу
силу з України рекрутувати.
Якось розмовляв з
поляком, якому треба було зробити операцію. Я спитав, скільки це коштує.
«Ніскільки. А за що з мене податки вираховують? От якщо треба буде щось
терміново, я звернуся до приватного лікаря, тоді й заплачу стільки, скільки він
скаже. У мене планова операція, почекаю, поки підійде черга, та й годі».
Наболіла тема – депутати.
Знову ж таки скажу
про Польщу. Там депутати сейму не мають службових квартир, живуть в гуртожитку
або в готелі. Кінчилася каденція – будь ласка, додому, туди, де в тебе хата, де
тебе обрали. Завдяки таким «дрібницям» можна підняти життєвий рівень
пересічного поляка, і там середня зарплата, наскільки я знаю, близько тисячі
доларів. Це, звичайно, не три тисячі євро, які отримують в Німеччині. Але
набагато більше, ніж у нашій країні, де в середньому місячно можна заробити триста-чотириста
баксів, якщо в тебе є робота. Що ж до виборів до Верховної Ради, то я давній і
послідовний прибічник мажоритарної системи. Чому? А щоб не було партійного
диктату, який дозволяють собі нинішні вожді, щоб кожен депутат не тільки мав
право на власну думку, а й обгрунтовував її. Якщо вони, ці вибори, взагалі
потрібні народу…
Колись, під час революції й громадянської
війни в 1917-18 році, Пілсудський, колишній соціаліст-есер, заявив своїм
колегам – російським есерам: «Я виходжу на станції Незалежність. Будуватиму
незалежну Польщу». А ми проїхали свою станцію «Незалежність». Все, що мали,
дали розікрасти, доки дискутували, де мають бути жовтий і синій кольори на
прапорі – зверху чи знизу? Як у тому анекдоті: «Як будемо моста будувати?
Вздовж чи впоперек?» І досі дискутуємо, вирішуємо високі проблеми, а «слугам
народу» аби тільки не заважали красти.
На теперішньому
етапі життя хто ви більше: правозахисник, поет, публіцист, історик, дослідник?
Що переважує?
Підходить час
підсумків. Треба збирати каміння. Я колись його багато розкидав. Був
радикальною людиною, та й тепер є таким, але порозумнішав. Я був заряджений на
боротьбу. Коли мене після виступу на суді Івана Дзюби незаконно забрали в
армію, я сприйняв це навіть позитивно, вирішив удосконалити свій військовий
вишкіл, бо це мені пригодиться. Керувався настановою Ульянова-Леніна «Учиться
военному делу настоящим образом». Учився – за рік з рядового став лейтенантом.
В тім, що Союз розвалиться, я не сумнівався, це було зафіксовано в моїх
записах, конфіскованих під час арешту 1964 року.
Згодом
один з офіцерів КДБ мене переконував: “Якщо ти впевнений, що Союз
розвалиться, – якого ти біса лізеш? Це колесо історії, й воно розчавить тебе.
Живи собі, займайся своїм ділом, екологією, археологією, шукай, пиши. Союз
розвалиться і без тебе. Роком пізніше, роком раніше.”.
Тепер,
звичайно, я вже не такий максималіст. Моя мудра мама казала: “Даню, не
кажи «гоп», поки не перескочив, а коли й перескочив, теж не кажи «гоп».
Спочатку подивися, у що вскочив”.
А ми у
щось таки вскочили. І можливо, мої п’ять копійок є в тому, що ми тепер маємо.
Якийсь комплекс вини відчуваю. Ми хотіли як краще, а вийшло як завжди. Хто
керує нині Україною, і не тільки Україною? Партійно-комсомольська номенклатура.
Партійна вже відходить за віком, а комсомолята підросли, бешкетують у
годівницях. Про них казали: “Вони як діти, тільки п’ють, їдять і з жінками
злигаються по-дорослому”.
Компартійне
керівництво хоч щось уміло і могло, та наступному поколінню наших учорашніх
ідеологів нічого довірити не можна. Ми бачимо, як у високе крісло садять
людину, в якої першій запис в трудовій книжці – міністр. А наруга над Збройними
силами! Кого тільки міністром оборони не призначають. Хоча у нас є талановиті
військові кадри, досвідчені розумні офіцери. А тут дилетант, який не має
зеленого поняття про збройні сили, стає міністром оборони. А Міністерство
надзвичайних ситуацій? Там міністри мінялися як рукавички.
Знову ж таки стрілку
повертаємо на Вас.
Підбиваю певні
підсумки. Деякі висновки, мабуть, правильні. Не роблю колишніх дурниць, досить
наступати на граблі помилок. Схиляюся до так званої теорії малих справ.
Слід
орієнтуватися на середній рівень свідомості, який – це показує історичний
досвід – переступити неможливо. Бо коли біжиш надто далеко попереду паровоза,
тебе може збити з ніг очманілий водій автівки. Треба виховувати людей в дусі
чуття одвічних моральних істин. Мабуть, ті що мають владу (а у нас це
криміналітет) цього бояться.
Тож нам
треба людей просвіщати, щоб вони мали гарні приклади, щоб кожен, як співав
Висоцький, “нужные книжки в детстве читал”.
Що мені
дало життя, так це зважений погляд на історію. У мене вийшло кілька книжок у
цій царині, вони поціновані фахівцями, деякі з них, як мені відомо, читачі
навіть конспектували.
Здебільшого
я повертаю Україні її забутих героїв. От вдалося спільними зусиллями добитися
канонізації Петра Калнишевського. Вийшло шосте, доповнене видання моєї книжки
про нього – «Лицар Дикого Поля. Петро Калнишевський».
Досліджую
долю і творчість Данила Братковського, нещодавно видав книжку зі своєю про
нього поемою. Його канонізували
як великомученика, четвертованого за вірність православним ідеалам. Нещодавно у
мене вийшла книжка «Козак у рясі», приурочена до 200-ліття від дня народження
Тараса Шевченка і 180-ліття від дня народження Агапія Гончаренка –
священнослужителя й видатного українського діяча, непримиренного борця за
свободу, першого перекладача творів Тараса Шевченка англійською мовою на
американському континенті. Сюди ж увійшли його «Споминки», раніш невідомі
читацькому загалу України.
Вийшов
альбом “Микола Рерих і Україна” з фоторепродукціями і моїми віршами, де епіграфом
слова Рериха: “Так я став українцем”. Микола Рерих – це світова
величина, пов’язана з Україною. Його брат Борис був найближчим другом Миколи
Макаренка, нашого українського діяча, він сподівався разом з Макаренком
будувати українську науку і… був репресований. Ми багато чого не знаємо, це для
нас терра інкогніто. Я давній шанувальник Миколи Реріха, ще в сімдесятих роках
минулого століття створив поему-цикл «Реріх» за його творами, а під час служби
в Забайкаллі написав дослідження «Микола Реріх і Бурятія», яке надрукував 1974
року в місцевій пресі.
Написав
працю про Михайла Скибицького – ад’ютанта Симона Болівара, автора першої
біографії легендарного венесуельця. Скибицький родом із села Веселий Кут на
Київщині. У Маракаїбо, що поблизу Каракасу, збереглася вілла, яка називається
«Україна», її колись збудував Скибицький. Є намір створити про нього
телесеріал.
150 років тому у Варшаві розпочалося польське
постання 1863 року. До нього причетні Герцен, Огарьов, Бакунін, інші найпрогресивніші
люди з Росії, наші Агапій Гончаренко, Андрій Потебня, Ярослав Домбровський:
друг Тараса Шевченка Зігмунт Сераковський (підписувався: “Українець з
правого берега Дніпра” в листі до Шевченка).
Ми
багато чого не знаємо про своїх співвітчизників. Українці воювали за свободу
Греції. Національний герої Індонезії – козак Мамарига, який там підняв
повстання проти голландських колонізаторів і був оголошений вождем.
А Василь
Єрошенко! Українець, котрий
осліп у чотири роки, став музикою, вивчив англійську, згодом есперанто та інші
мови, мандрував світом, став класиком китайської і японської літератури, в
Бірмі йому поставлено пам’ятник.
Написав і видав книжки про Омеляна Пугачова та Андрія Потебню.
А вони чим Вас зацікавили?
Ну як же! Це –
національні герої України. Дослідження про Пугачова я назвав «Наш прославлений
бунтівник». Річ у тім, що Омелян Пугач – українець, який виріс серед українців
на Кубані. 18 вересня 1773 р. на Яїку почалася війна під його керівництвом.
Українці, разом з іншими представниками народів Росії, взяли в ній активну
участь. Факти говорять про те, що це було продовження гайдамацького повстання –
Коліївщини.
У книжці «Відданий урагану» я розповідаю про Андрія Потебню
– українського військовика шляхетського роду, політичного діяча, учасника
Польського визвольного повстання 1863-64 року.
Таких
українців багато, ці постаті треба повертати в духовний обіг. Сучасна людина,
дізнавшись про своїх попередників, сама вивищуватиметься.
Я знаю, що в Чорнобильській
зоні Ви у буквальному сенсі рятували культуру та історію.
З Чорнобилем пов’язана велика частина мого життя. З 1976 року я працював на
посаді районного державного інспектора рибоохорони Київської держрибінспекції,
то ж у тих краях бував частенько. Наша інспекція контролювала й охороняла всі
водойми північної Київщини аж до Білорусі, передусім Київське море. Коли
сталася катастрофа на ЧАЕС, я за збігом обставин якраз був у Чорнобилі, далі – робота
в «зоні відчуження», хвороби, лікарні… Після лікарень (і в перервах між ними)
керував Чорнобильською групою спеціалізованої історико-культурної експедиції
Мінчорнобиля України, був і одним з їх організаторів. Найважче було оглядати
села, що зазнали найбільшого радіаційного забруднення, приречені на знищення,
на захоронення – таких було заплановано дванадцять. Адже після огляду й
фіксації чи порятунку виявлених культурних цінностей, доводилося підписувати
акт – санкціонувати знищення села. Останніми в мене були вже безлюдні Шепеличі –
наче смертний вирок їм затверджував. Після цього бульдозери та інша потужна
техніка просто загортали будівлі у заздалегідь викопані траншеї, і на місці
села утворювалося просто кілька свіжих курганів, як я гірко жартував,
«постчорбильської археологічної культури». Хтозна, можливо, через кілька
століть їх справді будуть розкопувати і досліджувати майбутні вчені. Одне з
таких сіл, точніше, те, що від нього залишилося, можна побачити дорогою до
ЧАЕС. Це – Копачі. Назва символічна, що й казати. Про все це в книжці «Тягар
Чорнобильського неба».
Відомо, що Ви
активно ратуєте за повернення Чорнобиля в обіг повноцінного життя.
Відродженню
чорнобильської землі протистоять професійні прошаки, що спекулюють на
національній гідності. На Чорнобилі озолотилася маса людей, починаючи від
Яворівського, я детально знаю, що таке «чорнобильська пральна машина», або я її
ще назвав “чорні діри чорнобильської туманності”. В «зоні»
перетворювали в нульову вартість чималі ресурси після рішення уряду ще СРСР про
нульову вартість залишеного в зоні відчуження майна.
Нині
необхідно відновлювати чорнобильську зону, зокрема нормальний рух по Дніпру.
Треба нарощувати лісівництво. Бо найкращий радіопротектор – це ліси, яких нам
бракує. Лісів в Україні – 14%, а в індустріальній Німеччині в центрі Європи –
30%, там кожен третій гектар засаджений лісом.
Якось
вивчав висновки гамбурзької консалтингової фірми, яка обґрунтувала, що в «зоні»
дуже доцільно займатися конярством, бо Україна потребує п’ять мільйонів коней
для потреб фермерських. Коням потрібен вигул, а там стокілометрові «прерії».
Німці запропонували такий механізм. Формуються табуни кінські. Вагітні кобили
народжують навесні лошат і вони вигулюються в стаді під охороною людей до кінця
осені. Отже, лошатам по півроку виповнюється, їх забирають від мамок, продають
хазяям, щоб вони вирощували собі коней самі.
А радіація?
Більша частина
Чорнобильської зони чистіша, ніж Київ. Я сам був колись здивований. У мене є
апаратура, численні заміри виявляли нечисленні плями. От, скажімо, Ірпінь
класифікують як четверту зону. Що, від цього ірпінцям легше, є якісь доплати до
пенсій? А четверта зона під Чорнобилем – курортна, там цілком може бути
санаторій радіаційний. Адже невеликі дози радіації корисні. По собі знаю. У
мене певний час була радіаційна залежність, і не тільки у мене, виявляється. Я
і з Ліною Костенко розмовляв на цю тему. Чому вона в «зону» їздить? Там
здоров’я поліпшується.
Є такий
пристрій як люстра Чижевського. Їх в палатах для важкохворих встановлюють для
іонізації повітря, щоб гинули бацили. В «зоні» своя люстра Чижевського. До того
ж там згорнута будь-яка промислова діяльність. Повітря чисте. Можна людей
лікувати. Колись мені треба було їхати в експедицію, але було дуже зле, проте я
розумів: якщо не з’явлюся, експедиція зірветься. Дружина довела у Києві до
автобуса, а через пару днів я в «зоні» стрибав, як м’ячик, повернувся додому,
наче з санаторію, оздоровлений. Скоро знову туди поїду, тому що легені і серце
потребують.
Здоров’я
потрібно для того, щоб все написане привести в порядок. Видати. Передати комусь
естафету. Хай лише у віршах болять рядки:
Таємничі
розбурхані ночі,
Бродять
тіні убитих надій,
Винувато
ховаючи очі…
Хай люди
знають своє коріння, мають доказові матеріали, а не тільки слова геніального
Шевченка: «Хто ми такі? Чиї ми діти?». Ми діти Данила Братковського, Агапія
Гончаренка, Андрія Потебні, Петра Калнишевського…
Колись у
Галичині виходили так звані грошові бібліотеки, ще за Польщі, мені розповідали
мама і тато. Збирали по крейцеру за Австрії, щоби біднота могла за копійку
купити книжку. Такі книжки видавалися у царській Росії і в радянський час. А
тепер їх нема. Ну хто буде купувати книжки, які коштують як п’ять буханок
хліба? От вийшла моя книжка «Козак у рясі». Я говорив з її видавцем: при
накладі в десять тисяч примірників ми можемо вийти на собівартість в одну
гривню. Це те, про що ми мріємо з дружиною Наталею Околітенко, – запустити
серію науково-популярних книжок, адаптованих до рівня середньостатистичного
читача.
Колись
історик Микола Аркас, до речі, грек, зробив для українізації, мабуть, не менше,
ніж Грушевський. Останній писав академічно для вчених, а популяризатор Аркас
своєю доступною «Історією» гідно виховував маси народу.
Запустити серію
доступних книжок – було б чудово.
В Україні приблизно
п’ятдесят тисяч бібліотек, шкільних, дорослих, різних. Ось той мінімальний
тираж, який повинна мати будь-яка книжка, що виходить в Україні. Аби потрапити
в кожну бібліотеку. А хто хоче продавати в роздріб для допитливих мізків, хай
продає, але у бібліотеці книжка має бути. Треба всіляко піднімати загальний
інтелектуально-освітній рівень населення.
Спілкувався
і фотографував Володимир КОСКІН