Бахит Кенжеєв: «Брехня і пропаганда довго не живуть»

 

БАХИТ  КЕНЖЕЄВ

Бахит Кенжеєв – поет. Народився у 1950 році в Чимкенті. Жив у Москві, закінчив хімічний факультет МГУ. Дебютував у центральній періодиці (журнал “Юність”), але перша книга пролежала в архівах казахстанської Спілки письменників і побачила світ лише в 1996 році. На початку сімдесятих Кенжеєв разом з группою однодумців створює творчу групу “Московський час”. На початку вісімдесятих емігрує в Канаду. Член  Пен-клубу. Лауреат багатьох міжнародних премій. Перекладався на казахську, англійську, французьку, німецьку та шведську мови. Живе і працює в США.

 

Про  Бахита Кенжеєва мені розповідали  канадські друзі, я був зачарований його витонченою поезією  і  навіть не мріяв  про  особисте спілкування. Але  доля склалася так, що ми зустрілися на літературному фестивалі «Київські Лаври» ще у далекому 2008 році. Подія спонукала донести творчість поета до українців, і він радо погодився на переклад. Щорічно Б.Кенжеєва запрошує до Києва поет і організатор фестивалю О.Кабанов – за що йому велика подяка! За роки спілкування, творчих і дружніх стосунків виникла ідея видати твори поета у максимальному обсязі в Україні. Цю ідею ми обговорювали на минулорічному поетичному форумі в Будапешті, потім до справи долучився головний редактор «Самміт-Книги» Іван Степурін, і ось у травні книга побачила світ. Це ошатний том на 660 сторінок, найповніше зібрання творів, що охоплює практично весь творчий період автора. Презентації відбулися у київському університеті, зрозуміло, на нинішньому ХІІІ-му Міжнародному фестивалі поезії «Київські Лаври», на сцені Парку письменників у Ірпені. Голова Спілки письменників М.Сидоржевський запросив Б.Кенжеєва виступити у Спілці, і наступного дня зустріч відбулася. Крім нього, виступали автор цих рядків, шевченківський лауреат А.Кичинський та широко відомий поет О.Цвєтков (Нью-Йорк – Тель-Авів). У неофіційній обстановці Б.Кенжеєв поділився думками про мистецтво, проблеми мови та інше. Ось фрагмент нашої бесіди та декілька віршів, які я переклав, отримавши радісну підтримку автора.

 

Сергій ЛАЗО

 

 

Склалася ситуація, коли політика рельєфно простежується у культурному і творчому процесі. Катаклізми, непорозуміння як у політиці, так і в мистецтві. З літературою так само?

Звичайно. Є філософія. Є історія. Є життя. І якщо ми розумні люди, то повинні жити в контексті історії. Всі люблять робити якісь поправки на історію: згадують, як було раніше… Як писав Еклезіаст, ніщо не нове під місяцем. Те, як ми зараз живемо, це насправді точне відтворення того, що відбувалося вже багато разів. Просто ми сподівалися, що нас ця чаша мине, «чаша сія», тому що завжди прагнемо сподіватися на краще… На жаль, ні, не мине. Нас атакувала вульгарність. Вульгарність, агресивність, підлість у всіх своїх проявах. Найближчі друзі раптом стали вульгарними негідниками, як це не сумно. Чому, не знаю. Мабуть, треба запитати у змія, який яблуко згодував. У реальності мені б дуже хотілося жити в такому світі, де б не було ворогів, але на жаль, все не так, і ми з цим маємо боротися. Мені особисто, як письменнику і людині, це важко. Дуже важко. Чесно кажучи, така ситуація калічить по-справжньому. Коли б я жив за часів Христа, мав схильність до римування і побачив на власні очі, як його розпинали, то, мабуть, припинив би писати вірші. Бо як із цим жити? Ну а коли б побачив, як Христос воскрес, то знову почав би писати. Але побачили його воскреслим тільки майбутні апостоли, тож мої шанси були б мізерні…

 

Про події в Україні. Актуальна у нас нині тема, що треба повернутися до коріння, зробити так, щоб Україна стала максимально українською. Щоб українська мова дійсно стала основною мовою спілкування, бо не секрет, що за різних історичних і політичних обставин майже половина населення розмовляє російською. Чи вважаєш ти, що країна задля максимальної незалежності повинна бути носієм однієї мови?

Я вважаю, що дійсно незалежна демократична країна має враховувати інтереси усіх своїх громадян. Крапка. Якби у Бельгії скасували валонську мову, там імовірно сталася би кривава баня.

 

Бельгія має свою історію, так само, як і Україна…

Так, як і Україна. Або Казахстан. Якщо в Казахстані скасувати російську мову, це може призвести до національної катастрофи. Я не маю на увазі мову діловодства, тим більше, що навіть цих правил не дотримуються. Мені за свій вік довелося пожити у різних країнах, де існує двомовність. Казахстан і Канада. Канада для мене зразок. Канада витрачає величезні кошти зі свого держбюджету на те, щоби підтримувати французьку мову, якою розмовляє лише чверть населення. Усі державні документи перекладають на французьку мову. Скрізь повинні бути французькі школи. І мені здається, що це ідеальне рішення. Я розумію, що в Україні дещо інша ситуація. Так, Росія проводить бандитську, агресивну політику, але у чому винна російськомовна людина, яка народилася ну, скажімо, у Києві, а пише російською?

 

Я народився у Житомирі, пишу російською. І ніхто мене у цьому не звинувачує. Але я пишу також і українською. Мова йде про зміцнення країною свого статусу державності. У Франції якою мовою розмовляють? Французькою. У Німеччині? Німецькою…

У Франції та Німеччині немає великої національної меншини. Соррі. Я недарма згадував такі країни, як Бельгія, Казахстан чи Канада. А що ви будете робити з людьми, які спілкуються російською, а українською з якихось причин не володіють?

 

Та хай собі говорять російською. А от діловодство країни, викладання у школах, вузах, закони повинні писатися українською, в уряді,у парламенті, на радіо, телебаченні має домінувати державна мова. І в мистецтві…

Гаразд. Давай порівняємо з досвідом інших країн. Візьмемо США. Багатонаціональна країна, але там до мови відносяться досить суворо. Щоби бути громадянином, маєш знати англійську. Я не політик, не фахівець. Згоден, що для країни абсолютно необхідно зміцнювати свою мову, це правильно, я вважаю, мінімум, який необхідний для вступу на державну посаду, це вільне володіння державною мовою. Це правило номер один. У Канаді, до речі, чиновник повинен володіти двома мовами: французькою та англійською…

 

Атож!

Це правильно. Переконаний, це мінімум. Друге. Школи. Якщо меншість величезна, можна дозволити собі державне фінансування російськомовних шкіл. Але, в принципі, у тій самій Америці немає іспаномовних шкіл, хоча іспанською розмовляє 15% населення…

 

Будь ласка, відкривайте іспаномовні школи, але утримуйте їх за власний рахунок.

Утримуйте їх самі. Абсолютно вірно. Зараз у Латвії складна ситуація. Заборонили російські школи. Державні, сподіваюся. Не знаю подробиць. Я цілком за те, щоб у кожній країні були приватні школи. Якщо хтось не проти, щоби після закінчення школи їхні діти не мали можливості отримати вищу освіту, отримати державну роботу, то прошу дуже, не вчіть державну мову і залишайтеся на узбіччі життя. Але не можна придушувати культуру, нехай і іншомовну. Європейська держава має закладати гранти на літературу меншин, вона повинна це робити, тому що культура України багатогранна… Проте, зрозуміло, повинен бути мейнстрім, основний напрямок: українська мова як мова діловодства і всього іншого, включаючи мистецтво. У цьому я цілком «за».

 

Тут спрацьовує захисний рефлекс… Коли в політиці мова стає зброєю боротьби, то і ставлення до неї змінюється. Зі засобу спілкування вона перетворюється на засіб пропаганди.

Ми з тобою, Сергію, християни, чи не так? Але забуваємо, чому Христос учив. Любові він учив. Що ви, їй-богу? Я знаю стільки людей російського чи єврейського походження, громадян України, які справжні патріоти своєї країни, в мене це вселяє надію і радість. А брехня і пропаганда довго не живе.

 

Порозумілися. Тепер про літературу. Багато розмов точиться навколо так званого постмодернізму… Як вважаєш, він існує, а якщо існує, то що це таке?

Ні, не існує. Це шахрайство. Пояснюю. Є таке поняття: література. І література в моєму розумінню визначається тим, що ось у тебе серце болить, і ти за допомогою мови, української, російської, англійської – не має значення – кажеш, ЯК воно болить. Це мистецтво. Можеш виразити його на полотні, можеш у музиці. Це є мистецтво. Відчуваєш біль у серці, і різними засобами це висловлюєш. А є шахраї, як написав колись Баратинський у чудовому вірші, зараз згадаю: «…А ваша муза площадная, тоской заёмною мечтая родить участие в сердцах, подобна нищей развращённой, молящей лепты незаконной с чужим ребёнком на руках…» Все це шахрайство. Нічого крім болю в серці в мистецтві не існує, оскільки всі ми смертні, всі, без винятку, всі ми помремо, рано чи пізно, і всі ми проживемо своє життя з окремими проблисками щастя, але водночас і з жахом, розуміючи – кінець неминучий. Ті, хто у літах, знають, що підуть раніше. Оскільки я вірую в Бога, то знаходжу в цьому вищий сенс. І наше завдання лише у тім, щоб цей вищий сенс якимись способами, які доступні тільки нам, донести до інших людей і якось усе це владнати. А є шахрайство, яке видає себе за мистецтво. Замість пошуків чорної кішки у чорній кімнаті, де її нема,   вважаю за краще дивитися на Джоконду. Я не проти модернізму. Скажу більше. Мої друзі улюблені, ну, Гандлєвський, Цвєтков, Сопровський – ми насправді і є модерністи. Нас вважають класиками, класицистами… Але які ми у біса класицисти?! Хлопці, перепрошую, гляньте ближче, уважніше. Які ми класицисти, у нас все нове. Так, настояне на традиціях. Але – власне, зі своїм сердечним болем. І це головне.

 

Але ж ти не можеш не погодитися, що кожна пора приносить нові теми, форми, змінює образи, лексику…

Звичайно. Так воно і є. Ось у мене те, що я пишу, це і є нова форма. Придатна для нового часу. Хто читатиме, той знайде і побачить.

 

У нас часто запитують: невже українська література настільки немічна, що не може породити жодного лауреата Нобелівської премії? Я з цього приводу відповідаю: а скільки творів української класики та сучасної літератури було перекладено, на які мови, де, хто їх знає і читав? Це один з варіантів відповіді. А ти що скажеш?

У мене з цього приводу навіть своя теорія є. Українська література, як і інші літератури країн СРСР, отримала чудову послугу від  нашого Чикатило, я маю на увазі Сталіна. У пору розквіту національних літератур – і української, і казахської, – коли вони почали активно розвиватися, прийшов товариш Сталін і повбивав усіх кращих письменників. У результаті –  відкинув розвиток літератури на 40-50 років назад.

 

А російська література?

Російська нація дуже численна. Там теж убили багатьох, а от Платонова чомусь залишили. В Росії було більше шансів комусь уцілити.

 

Булгаков, Ахматова, Пастернак …

Булгакова залишили, Ахматову і Пастернака мучили, Цвєтаєву довели до самогубства, а Мандельштама вбили. А ось коли маленька країна, маленький народ, ну, у порівнянні із російським, то знищення літературної еліти – це справжня культурна катастрофа. Власне, я думаю, що в усьому завинив Гоголь. Писав би він рідною українською мовою – от і виник би відразу великий український класик, гідний будь-якої найвищої премії! Він ним і є, хоча й творив російською. Але з Тарасом Григоровичем, гадаю, розмовляв по-українськи… Я жартую, звісно, але бачу, темпи розвитку літератури в Україні зараз дуже високі. Тож і Нобелівська премія не за горами.

 

***

Хай  вечору день не вірить, хоч світиться, крижаний,

та ж сама мурава хилить розведені  береги –

пожовкло і винувато хитається  голова –

чи може ігрець-трава то, а може дурман-трава.

 

А сонце шаріє, тане, коли  видихає “так”,

річка  моя  золотава, вода  все твердіша на смак,

мокрим  обличчям  на  захід  місто  стає слабким

повернуте  –  стає горбатим і сліпоглухонімим.

 

Життя мені мало, щоби  відчути – недійсна  смерть,

Злато вологої  проби, зелені  коловерть,

як кров, відлило червоним – і з талого язика

збігло зміїне жало роздвоєного рядка.

 

СИВИНА В БОРОДУ…

 

Сивина в бороду, біс у ребро –

Непутящий час зупиняє плин,

І дорожчає срібло, тьмяне тавро

Відлетілих діб і марних хвилин.

 

Доки Вакх чіпляє на себе вінок

І співати йде у альпійські луги –

З-попід рими, автор, членистоно-

гий обачно дивиться навкруги.

 

Що трапилося, пустун чарівних жінок,

Ловець досвітніх сліз і колін,

Від кого ховаєшся, до кісток

Збитий чергою завтрашніх перемін.

 

Чи душа, як щось ледь-ледь живе

У мертвій воді запізнілих літ

Крізь павутину неводу пропливе

На морську сіль і зоряний світ.

 

Переклад Сергія Лазо

 

***

Пророки брешуть, мудрують ясновидці,

хіроманти і всілякі рудознавці.

Якщо хтось прийдешнього і боїться,

то вони, як правило, і бояться.

 

Смертний! Досить левом пустельним рикати,

знемагаючи ранком люто-бентежно

від неминучості ночі. Біду прикликати,

рота роззявивши дурно, необережно

 

наразі, їй-Богу, легко напрочуд,

бо її завжди скрізь було доволі.

Що тебе так розбентежити хоче?

Біль головний? Може, полум’я волі?

 

Не ганяй і ти спорожнілим блюдцем

наливчате яблучко – глянь, як небом нині,

не озираючись, хмари несуться,

глянь, як у дикім просторі дивнім

 

вже заспокоєні на високих нотах,

ніби дурепа – мачуха їх простила,

покірливі, сплять, сопучи, світила,

які ніколи не чули про Гете.

 

Переклад Інни Ковальчук