Амбасадор Франкомовності в Україні

 

Наш співрозмовник – Всеволод Іванович Ткаченко, добре знаний на теренах України та поза її межами письменник-перекладач, енциклопедист, поет, літературознавець, науковий редактор, дослідник літературного перекладу, науковий консультант і рецензент, громадський і культурно-освітній діяч.

Всеволод Іванович Ткаченко народився 14 березня 1945 року в с. Дернівці Баришівського району Київської області. В 1968 р. закінчив факультет іноземних мов (відділок перекладачів) Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка. Вільно володіє французькою мовою. Був на перекладацькій (у 1969-72 рр. – перекладач французької мови в АНДР), культурно-освітній (зокрема, в 1984-88 рр. – завідувач відділу культури Дарницького райвиконкому м. Києва) і редакторській (у 1988-92 рр. – старший науковий редактор видавництва «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана) роботах, у 1992-94 рр. – в системах Міністерства культури (головний спеціаліст відділу культурних обмінів) і НАН України (заступник директора з загальних питань, завідувач сектору інформації та наукових видань Інституту сходознавства ім. А.Ю. Кримського). До виходу на пенсію 11 років (у 1994-2005 рр.) перебував на дипломатичній роботі в Міністерстві закордонних справ України. Отримав дипломатичний ранг радника першого класу. В 1999-2002 роках – перший секретар (по посаді радника) Посольства України у державах Бенілюкс.

Належить до НСПУ від 1997 р. Cтолична перекладацька громада знає Всеволода Ткаченка як рішучого і непохитного українського патріота, відомого фахівця високого ґатунку, який віддано служить українському художньому перекладу ось уже понад 45 років. Тому й обрала його у 2006 р. головою Творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ, яке й по сьогодні працює активно й плідно. Добре знаний на теренах України та поза її межами письменник-перекладач, енциклопедист, поет, літературознавець, науковий редактор, дослідник літературного  перекладу, експерт, науковий консультант і рецензент, громадський і культурно-освітній діяч, В. Ткаченко гармонійно поєднав обов’язки очільника ТО перекладачів із власними перекладацько-науковими зацікавленнями і творчими письменницькими планами й вагомими здобутками. Знакова постать сучасного українського перекладацтва, Всеволод Ткаченко переконаний, що художній переклад був і залишається одним із найдосконаліших засобів потужного духовного збагачення різних народів, цивілізацій, мов і культур. У доробку майстра художнього слова  –  твори 250 авторів, перекладених із 15 мов, що представляють 38 національних літератур cвіту. Географічно – це обшири п’ятьох континентів, а хронологічно – тисячоліття світової поезії. Автор численних добірок і книг перекладів на українську мову франко-, англо-, іспано– й португаломовної, кримськотатарської, російської класичної і сучасної поезії: творів П.-Ж. Беранже („Пісні”, 1970, 1980), А. Рембо («П’яний корабель», 1995), Ж. дю Белле, П. де Ронсара, М. Деборд-Вальмор, В. Гюґо, Ж. де Нерваля, А. де Мюссе,  П. Верлена, Е. Верхарна, Ш. Бодлера, Ґ. Аполлінера, Л. Араґона, П. Елюара, Ж. Превера, Р. Шара, Р.-Ґ. Каду, Ж. Брасенса, Ж. Бреля, Л.С. Сенґора,  , Ж.Ґ. Пілона, А. Гебер, Р. Ляньє, Ешмирзи, Ш. Алі та багатьох інших французьких, бельгійських, канадійських, кримськотатарських і африканських  митців.  Перекладач і упорядник антології «Поезія Африки» (1983) та персональної антології «Сад божественних поезій. Тисячоліття франкомовної любовної лірики», 2011, т.1).

Особливої уваги Всеволод Ткаченко надає перекладові та виданню українською мовою творів класиків європейської дитячої літератури Р. Десноса і М. Карема (“Вірші для слухняних дітей”, 1985; “Троє цуценят покидають Париж”, 1991; “Доброта”, 2004; “Баєчкопісеньки і квітопісеньки”, 2008), започаткувавши для української дітвори разом із Французьким Інститутом в Україні окрему серію видань «Об’єднана Європа – українським дітям».

Плідна перекладацька діяльність Всеволода Ткаченка відзначена міжнародними літературними преміями ім. М. Зерова (1993),  ім. М. Гоголя і «Сад божественних пісень» ім. Г. Сковороди (обидві – 2008), літературними преміями ім. Г. Кочура (2012) та журналу «Всесвіт» «Ars translationis» («Мистецтво перекладу») ім. М. Лукаша (2014).

 

Всеволоде Івановичу, дозвольте насамперед привітати Вас із обранням віце-президентом Української асоціації викладачів зарубіжної літератури (УАВЗЛ). Розкажіть нам про цю, як з’ясувалося, досить потужну і діяльну в нашій молодій державі громадську організацію.

Красно дякую. Для мене це не лише висока честь, а й велика відповідальність та нові плани, проекти й завдання: сподіваюсь оправдати довір’я членів цієї направду впливової і потужної всеукраїнської громадської організації, що від 1994 року об’єднує в своїх лавах понад 12 тисяч словесників із 15 областей України і Києва, котрі прагнуть виховати шкільну молодь на високих гуманістичних ідеалах, прищепити їй почуття краси, патріотизму, людяності, зробити її справжніми творцями українського прориву в європейський простір. Хочу сказати, що розуміння активної діяльності такого широкого громадського добровільного об’єднання викладачів зарубіжної літератури з’явилося тоді одночасно в думках і практичних справах багатьох впливових і діяльних освітян з усіх найвіддаленіших куточків України. В УАВЗЛ на громадських засадах працює чимало cправді компетентних, творчих, самовідданих майстрів освітянської справи. Називаю їх без титулів ув абетковому порядку – Світлана Бак, Ірина Горобченко, Світлана Дячок, Наталія Ліхоманова, Олександр Каєнко, Валентина Кодола, Валерій Корнійчук, Тетяна Матюшкіна, Світлана Семенюк, Наталія Торкут, Тетяна Твірітінова, Ольга Чоловська, Юрій Чухненко, Галина Шовкопляс та багато інших подвижників освітянської справи в Україні. Президентом цього потужнього загону високопрофесійних педагогів, справжніх українських патріотів і сучасних державотворців, яких об’єднує палка любов до України й Високої словесності, є завідувач кафедри світової літератури Інституту філології Київського університету ім. Бориса Грінченка, професор Юрій Іванович Ковбасенко. За останній період члени УАВЗЛ разом із представниками ТО перекладачів КО НСПУ виступили ініціаторами започаткування ІV (заключного) етапу Всеукраїнської Олімпіади із зарубіжної літератури, взяли участь у проведенні традиційних Днів Бориса Грінченка і Всеукраїнського літературознавчого круглого столу «Дитяча література: традиції і перспективи» в Інституті філології Київського університету ім. Б. Грінченка, Всеукраїнських науково-практичних конференціях «Питання мови, справа буття нації», «Четверті Волошинські читання» і «Павло Тичина у вимірах сучасності» у Чернігові, творчого вечора одного із сучасних класиків і патріархів української національної школи художнього перекладу, перекладача і поета Михайла Литвинця, що нещодавно відбувся в Будинку письменників з нагоди висунення його кандидатури на присудження йому Літературної премії ім. Григорія Кочура за 2016 рік.

Перекладна українська література є невід’ємною складовою частиною української національної літератури, переклад і сьогодні продовжує виконувати охоронну функцію щодо української мови. Якщо ми не спілкуватимемося зі світом, то будемо помітно відставати. І як тут не згадати напучування  Івана Франка про те, що «добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу належали до підвалин власного письменства». Хочу наголосити на тому, що художній переклад був і залишається одним із найдосконаліших способів обміну досягненнями й духовного збагачення різних цивілізацій, мов, науки, літератур і культур в усьому світі. Переклади прозових і поетичних творів на різні мови слугують яскравим доказом процесу постійного взаємообміну і взаємозбагачення вершинними літературними здобутками. Завдяки художнім перекладам твори багатьох видатних літераторів світу стали невід’ємною частиною різних національних літератур, ними захоплюються в багатьох державах. Адже й сьогодні перекладне письменство анітрохи не втрачає своєї актуальності й важливості, воно помітно збагачує і стимулює урізноманітнення словникового запасу, експресивних засобів мови перекладу. Українські перекладачі, наші духовні посли в багатьох країнах світу, невтомно пізнають, перетинають і долають кордони, зводячи духовні мости аркодужного, за висловом Павла Тичини, цивілізаційного перевисання до всіх народів на земній кулі. Їхня могутня творча спромога багатством, силою і красою рідного слова представляти перлини світової культури у перекладах українською мовою, відтворювати широкі простори світового письменства завжди серед пересічних українців викликали і далі викликатимуть тільки подив і щире захоплення.

В основному, перекладаю з французької мови, яка є другою світовою мовою після англійською і займає шосте місце в світі серед 25000 мов. Втім, зосереджуюся не тільки на франкомовних авторах, мене цікавлять і англо-, португало– й іспаномовні поети, потроху перекладаю й з білоруської, болгарської, італійської, кримськотатарської, німецької, російської та інших мов світу. Нещодавно з моїм однофамільцем, однодумцем і однопочувальником професором Анатолієм Ткаченком, котрий напрочуд цікаво навчає студентів Тарасового університету (моєї Альма матері!) теорії й практики художнього перекладу, ми влаштували своєрідний перекладацький турнір. Мобілізувавши всі свої теоретичні знання на створення художньої поетичної досконалості, ми перекладали Брюсова, Ахматову, Вознесенського, Дементьєва. Гадаю, що всі учасники турніру були цілком задоволені (і студенти-дебютанти, і старші віком перекладачі), бо всі ми збагатилися новими знаннями й осягненням безмежного багатства нашої рідної мови. Чому? Першотвір є один, а перекладів може бути багато, кожен  інтерпретатор є особистість, по-різному відтворює конкретні тексти й складні метафори. А тому художній переклад, як і всяке високе мистецтво, – явище суто індивідуальне, особистісне.

От  у Франції в середні віки була пречудова традиція влаштовувати поетичні турніри, таким чином поети змагалися. А ми, розпочавши для юних студентів показовий поетичний турнір двох маститих перекладачів, одразу починали аналізувати процес пересотворення тексту з однієї мови на іншу, критичним оком поглянули на свої чернеткові поетичні витвори, щиро й доказово висловлювали один одному власне бачення, наприклад, таке-то слово в тебе вжито неправильно або воно не підходить у цій ситуації і певним чином спотворює думку поета. Дехто каже, що, мовляв, оскільки українська і російська мови близькі, то з них легко перекладати. А насправді це не так, бо треба зберегти й вичерпно витлумачити вірш, віднайти в нашій мові відповідні образи й еквіваленти, а це вже потребує великої розумової праці. Наше рідне слово в художньому перекладі має радувати читача, тобто звучати легко й природно, щоб достойно заблищало сяйво тих поетичних смарагдів, до яких перекладач духовно діткнувся. Для цього треба добряче помислити, погарувти, попрацювати з першовіршем, словниками, різними довідниками, посібниками й енциклопедіями.

 

Відколи у вас з’явилася жага до перекладацтва?

Скажу відверто: в юні роки мені справді поталанило. Коли я був студентом 4-го курсу Шевченкового університету, мій улюблений викладач, добре знаний у тодішніх інтелектуальних колах київських шістдесятників французький літературознавець і перекладач українського походження, професор Сорбонни Еміль Крюба залучив мене перекласти до «Антології французької поезії ХХ століття» низку віршів Луї Араґона і Макса Жакоба, і мої інтерпретації були схвалені обома упорядниками зазначеної антології – Г. Кочуром і Е. Крюбою. Отоді-то й порадив мені Крюба піти до чільного письменницького осередку культури, леґендарної книгарні «Сяйво письменника» і особисто познайомитися з найкращими, на його думку, славетними українськими перекладачами Григорієм Кочуром і Миколою Лукашем. Словом, поступово в мене утверджувався більш-менш осмислений інтерес до перекладу як високого мистецтва.

А відшукав я Григорія Порфировича досить легко: після обов’язкового ритуального обходу всіх київських (академічних, букіністичних і поетичних) книгарень, обтяжений новими книжковими знахідками, що ледве вміщалися в його величезному портфелі, він цього разу завітав до “Сяйва” у товаристві видатного літературознавця й дисидента Івана Світличного, який, як потім з’ясувалося, вже знав про моє захоплення поетичним перекладом і відразу запропонував мені підключитися й до перекладу пісень французького шансоньє П.-Ж. Беранже для суперпопулярної тоді серед широкого українського читацького загалу серії “Перлини світової лірики”. Отак з легкої руки мого професора я став чи не наймолодшим завсідником “Сяйва”, що при тодішній Червоноармійській, куди зі свого студентського гуртожитку при Червонозоряній вулиці час од часу я став приносити на розгляд І. Світличного нові інтерпретації поезій Беранже.

«Отой худенький чоловік з великим портфелем і є Григорій Кочур, якого Ви розшукуєте», – чемно підказала мені не по-радянськи інтеліґентна продавчиня. Невеликий на зріст, але з величезним портфелем, скорше схожим на валізу, повну книг, зосереджений та усміхнений, неквапливий у своїй ході та спокійній розмові, він уважно вислухав мене і відразу пояснив значення кожного незрозумілого слова для мого професора, а потім заходився коментувати мої свіжі переклади французьких поетів, вказавши на ряд мовних недоладностей та відхилень від першотворів. Григорій Порфирович щиро порадив мені частіше заглядати до словників, наголосивши при цьому, що гарний словник можна читати як захопливу книгу. Тут несподівано ініціативу перехопив присутній при нашій розмові І. Світличний. О цій порі Іван Олексійович готував книжку Беранже в серії «Перлини світової лірики». В шістдесяті-сімдесяті роки минулого століття ця серія в підрадянській Україні була вельми популярна; невеличкі, кишенькового формату книжки презентували поетів усього світу. Іван Світличний не встигав зробити переклади (завжди хочеться перекласти у визначений видавництвом термін, але копітка праця перекладача найчастіше затягується). А тому він і звернувся до мене з таким проханням: «А Ви спробуйте і перекладіть ще щось і з Беранже». Я зніяковіло відповів: «Візьму на пробу». Зробив напрочуд швидко. Світличний мовив: «Нормально, дещо підредагую – і піде. Дякую, що виручили мене, бо не встигаю завершити роботу, а видавництво вимагає дотримуватися встановленого терміну». Ця моя перша серйозна робота вийшла на початку сімдесятих років минулого століття. «Всеволодові переклади з Беранже, – згадував  пізніше мій брат Сергій Ткаченко, засновник і головний редактор журналу «Ятрань», багатолітній співробітник Секретаріату ООН, – творилися у мене – тоді ще школяра – буквально на очах. Я був свідком того, як мозольно працював брат над кожним рядком і кожним словом. Як прагнув припасти до – заборонених тоді – лексикографічних джерел рідної мови. З ніжністю і щемом пригадую наші з ним пошуки словників Грінченка і Кримського – по селах Кіровоградщини! Які книги ми знаходили тоді в сільських книгарнях!

Визначальними ж для Всеволода-перекладача, Всеволода-патріота були, безумовно, його спілкування з Іваном Світличним, його багаторічна співпраця з Григорієм Кочуром та іншими шістдесятниками. Він підтримував з ними активні стосунки навіть у часи репресій з боку компартійних і каральних органів. Сам був під наглядом тайняків: одного разу в помешканні при вул. Тараса Шевченка, яке він на ту пору винаймав у Борисполі, був трус».

То суща правда: недремне око КҐБ відчував на собі кожен українець, котрий не боявся розмовляти рідною мовою, а тим більше той, хто писав чи перекладав на українську. Пригадую, навіть ув Алжирі, де я впродовж трьох років і трьох місяців сумлінно виконував обов’язки технічного перекладача з французької мови на будівництві збагачувальної фабрики, мій російський колега-перекладач, хильнувши (на дурняк!) спирту в тамтешній лабораторії, який, безперечно, подіяв на його мозок, виявився кадровим тайняком, коли, розслабившись од дії алкоголю, почав героїжитися, заявивши мені: «А я достеменно знаю, що ви листуєтеся з українськими націоналістами Світличним і Кочуром». А з якою гордістю та неприхованим захватом розповідав тоді мені «товаріщ» Рощін про те, як він старанно й ретельно фіксував книги й журнали, які в рязанській бібліотеці читав сам Олександр Солженіцин, чим вислужився і невдовзі потрапив до Москви. Ясна річ, що часи радянської імперії кеґебістський «хвіст» тягнувся за кожним патріотом.

Дотепний Кочур жартома закинув Іванові Світличному, що він «украв» мене в нього, так і не давши йому як слід познайомитись, і запросив мене до себе додому в м. Ірпінь.

Отак я і був зарахований до «Ірпінського університету». Проте навчатися в ось такій Вільній академії українського художнього перекладу, попри те, що весь професорсько-викладацький склад цього чи не найвищого в Україні навчального закладу уособлювала одна людина – надзвичайно вимогливий педагог і послідовник Миколи Зерова Григорій Порфирович Кочур, – було, зізнаюся, попервах не легше, ніж у Київському університеті. Мої студії розпочалися з того, що чимало моїх перших перекладацьких спроб Григорій Порфирович безжалісно забракував, а я, навчений моїми батьками ніколи не ображатися на вчителів, наступного разу приносив йому нові, але вже кращі варіанти своїх інтерпретацій, затято працюючи над кожним словом і рядком. Кочур, звичайно, бачив, як мені хотілося навчитися тонкощів високого перекладацького мистецтва. Тож відповідно він і створював усі належні умови і постійно піднімав планку вимог, щоб я зростав як перекладач і осягав тайнощі поетичного перекладу.

Мене, молодого юнака, закоханого в поетичне слово і спраглого до знань, вельми приваблювала глибока ерудиція, фаховість та енциклопедичність Григорія Порфировича, зачаровувала його велика, щира і щедра душа. Завжди гордитимуся тим, що мені, як і багатьом перекладачам і трудівникам нашої національної культури, поталанило потрапити в силове поле цієї духовно мужньої і могутньої особистості, всеосяжного гуманітарія, одного з найосвіченіших тогочасних європейських літераторів. «Україна може пишатися тим, що має таких світочів художнього перекладу, як Григорій Кочур і Микола Лукаш,  – відзначив, виступаючи 2000 р. у Києві на Міжнародній конференції «Мови, культури і переклад у контексті міжнародного співробітництва» відомий російський перекладознавець, дисидент Юхим Еткінд. – Жодна європейська країна не може похвалитися перекладачами такого масштабу, які б перекладали з понад трьох десятків мов. Тут Україна тримає першість».

 

Кочурові пенати з їхньою багатющою книгозбірнею завжди як магніт притягували мене: і коли я з родиною мешкав у рідному селі Дернівці поблизу Баришівки (знаменитої «Болотяної Лукрози», як свого часу жартома її латинізував М. Зеров) на Київщині, і коли неодноразово повертався на Батьківщину з далеких перекладацьких відряджень, і, коли, придбавши дві маленькі кімнатки в Дарниці, став киянином.

Звичайно, в незалежній і цивілізованій країні для такого унікального таланту перекладача, педагога від Бога і самобутнього вченого держава створила б якнайкращі умови для праці й творчої діяльності, скажімо, було б спеціально відкрито кафедру перекладу при Київському університеті, як, наприклад, Франція створила окрему кафедру поетики у славетному Колеж де Франс для видатного французького поета Поля Валері. Але в підрадянській Україні Григорію Кочурові судилася літературна доля, достеменно схожа на поневіряння й приниження найвидатнішого поета Мадаґаскару, засновника нової малагасійської літератури Жан-Жозефа Рабеарівело, котрому колоніальна влада відмовила навіть здійснити його заповітну мрію – відвідати Париж.

Саме в стінах «Ірпінського університету» я почав розуміти історичне покликання українського художнього перекладу, став переконаним зеровокочурівцем, прагнучи  і через свої переклади з європейської і світової поезії доказати гідність і високу спроможність рідної мови. Григорієві Порфировичу я завдячую своїм професійним становленням як перекладача. Він наполегливо навчав мене одночасно намагатися відтворювати засобами рідної мови всі особливості першотвору, його зміст і дух. При цьому Вчитель вимагав дотримуватися відповідності віршованого розміру, уникати неприродності вислову, штучності версифікації, всіляких красивостей. Григорій Кочур невтомно й тактовно давав мені поштовх до критичного й прискіпливого ставлення до моїх перекладів, до нестримного бажання вдосконалити та відредагувати їх відповідно до його зауваг.

Притому Григорій Порфирович завжди радив відбирати для перекладу зі світової поезії те, що насамперед подобалося мені, що було і з’являлося у світовій літературі вартого уваги, вірші, що могли б принести українській літературі тематичне й духовне збагачення. Ці думки повторював Г. Кочур і в своїх листах на мою тимчасову адресу в АНДР, коли впродовж трьох років я працював перекладачем з французької мови на будівництві збагачувальної фабрики. За сприяння Григорія Порфировича на сторінках журналу «Всесвіт» були опубліковані мої переклади в добірках віршів антологічного типу, що досить широко репрезентували або загалом поезію окремої країни (Мадагаскару, Ніґерії), або певну частину національної поезії («З алжирської франкомовної поезії», «Із сучасної франко-канадської поезії», «Поезія французького Опору»), або творчість поетів досі невідомого регіону («Поети Африки»).

Добре пригадую той теплий літній день, коли Григорій Порфирович запропонував мені разом з ним піти до редакції «Всесвіту» і особисто познайомитись з енерґійним головним редактором цього журналу, відомим поетом глибокої інтелектуальності й блискучим перекладачем Дмитром Павличком. Тоді цей журнал набув шаленої популярності серед широкого читацького загалу в СРСР, через українські переклади до читання творів світової літератури почали прилучатися й люди, які читали в Україні тільки російською мовою. Дмитро Васильович радісно привітав нас і запросив до свого кабінету. »Важкі часи настали, Батьку”, – по-синівськи щиро нарікав Павличко на згортання хрущовської «відлиги». Проте далекий від офіційної політики Григорій Кочур мовчав, добре навчений радянською «соціалістичною демократією» та ґулаґами, і не виказував свого ставлення до невідрадних подій, що чорними хмарами насувалися на Україну. А Дмитро Васильович почав бідкатись, що ніяк не може знайти свого останнього вірша, якого він збирався опублікувати. »А Ви напишіть новий”, – порадив Кочур і представив мене Павличкові як молодого перспективного перекладача, запевнивши його, що я, мовляв, можу «закидати» »Всесвіт” не лише поезією Африки, а й усього світу. Діяльний Дмитро Васильович тут же відшукав мою надіслану раніше добірку перекладів алжирської поезії і миттєво дав завдання редакторові Михайлу Москаленку готувати її до друку. Окрім того, він не забув і мене навантажити вельми приємною і шляхетною роботою: терміново принести до редакції  добірку  поезій А. Рембо в моїх перекладах з метою їхнього подальшого опублікування в  журналі.

 

А коли ж побачила друкований світ у підрадянській Україні «Антологія французької поезії ХХ століття»?

Колективним французьким антологіям в Україні взагалі фатально не таланить. Більшовицький тоталітарний  режим став на перешкоді виходу укладеної українськими неокласиками ще в 30-х роках минулого сторіччя «Антології французької поезії ХХ віку» за редакцією С. Савченка та М. Зерова. Підготовлений до друку манускрипт цієї антології зник десь ув архівах НКВД, а їхні укладачі, редактори й перекладачі – Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович – були репресовані: запроторені до сталінських концентраційних таборів і фізично знищені. Не уникли суворих покарань і молодші перекладачі Борис Тен і Григорій Кочур.

Через 30 років, у 60-х роках минулого століття була друга спроба видати колективну«Антологію французької поезії ХХ століття».Тоді буяла нечувано жорстока і люта цензура, ретельний радянський ідеологічний контроль, і от рецензенти цієї антології виявили, що буцімто в ній недостатньо представлені поети-комуністи, тобто Л. Араґон і П. Елюар. Насправді вони є чудові, добре знані й шановані в усьому світі поети, автори витонченої лірики та мужніх поезій громадянського звучання, котрі, до речі, й понині залишаються у Франції улюбленими поетами, діти їх охоче вивчають у франкомовних школах. Ми удвох з Михайлом Москаленком, будучи студентами, додали якраз те, чого не вистачало, щоб порятувати, як казав Іван Світличний, цю антологію. Однак і вона не вийшла.

 

Чому?

Зверстана на межі 60–70-х рр. XX ст. «Антологія французької поезії ХХ століття» також не вийшла з ідеологічних мотивів – через арешти кількох її учасників-перекладачів (І. Світличного і В. Стуса) і заборону комуністичною владою друкувати славетних атлантів українського художнього перекладу Г. Кочура і М. Лукаша, прізвища яких не дозволяли навіть згадувати в пресі. В тоталітарному радянському суспільстві Григорія Кочура разом із його літературним побратимом Миколою Лукашем було піддано принизливій зневазі, цькуванню й гонінням і майже на 14 років повністю відлучено від друку й літературного процесу. Їх злочинно переслідували. І найбільше потерпав Микола Лукаш. Його позбавили права на лікування й пенсію, він залишився без шеляга в кишені. З пекучої скрути виручали лише незрадливі друзі й віддані шанувальники його таланту. Створивши навколо двох геніїв атмосферу цілковитого мовчання, колоніальна радянська влада далі знущалася з Кочура й Лукаша, примушувала їх глибоко страждати, намагаючись зламати духовно. Лукашеві підступно порадили влаштуватися у Київській торговельній палаті, де всі переклади, як відомо, здійснювалися лишень «общєпонятной» російською мовою. Але здолати Кочура й Лукаша колонізаторам-можновладцям було не під силу. Горді, непоступливі й незламні, вони відмовлялися від подібних принизливих для них пропозицій і стоїчно працювали на Україну, перекладаючи в шухляду на рідну мову все нові й нові здобутки зарубіжної літератури.

Яскраві, вивершені і майстерні українські переклади Григорія Кочура і Миколи Лукаша творів світової літератури та їхні вагомі наукові доробки дають нам законне право зараховувати їх до іпостасей Борців за Незалежність, Державність і Соборність України.

Варто відзначити, що Григорій Кочур був дуже вимогливим і досвідченим педагогом, але щедрою й доброю людиною, він тонко відчував інтереси й захоплення світовою літературою української молоді, яку запрошував до себе в Ірпінь. Григорій Порфирович фахово й ретельно переглядав наші аматорські переклади і заохотив мене до серйозної праці над художнім словом.  А коли я працював перекладачем ув Алжирі, Г. Кочур листовно переконав мене впорядкувати й видати окремим виданням антологію «Поезія Африки». Згодом я підключив до праці інших перекладачів, котрі перекладали із англійської, арабської й португальської мов, зокрема Маргариту Жердинівську, Володимира Кухалашвілі, Михайла Литвинця, Євгена Микитенка, Олександра Мокровольського, Михайла Москаленка, Андрія Рильського, Людмилу Скирду, Юрія Покальчука і мого брата Сергія Ткаченка. Ця ошатна антологія, слава Богові, побачила світ  1983 р. у центральному видавництві «Дніпро». Тепер це бібліографічна рідкість. До речі, в ті незабутні алжирські часи, коли я начитався книг про національно-визвольну боротьбу африканських народів,  мене ніколи не полишало передчуття, що й ми житимемо в незалежній Україні. А коли я про це схвильовано говорив своїй дружині, то вона вірила мені й бідкалась, аби це сталося мирним шляхом, без кровопролиття.

А той же Еміль Крюба ще порадив мені перекладати Артюра Рембо. Згодом в 1995 р. вийшла книжка «П’яний корабель» з левовою часткою моїх перекладів, туди ж я включив інших перекладачів, щоправда тоді було дуже сутужно з виданням книг, у видавництві «Дніпро» мені не дозволили представити всі переклади, хоча така ідея в мене була, наприклад, повністю подати всі переклади Василя Бобинського, вельми цікавого поета із Західної України, котрий повірив ідеалам більшовиків і переїхав до Харкова, та потім його безпідставно звинуватили у націоналізмі і знищили, як і моїх улюблених неокласиків.

Після здобуття в 1993 р. першої літературної премії – українсько-французької ім. М. Зерова – мені випала приємна нагода  проходити місячне перекладацьке стажування в Парижі. Тоді я помітив, що лірична поезія надзвичайно популярна серед французьких читачів. Як і у нас в Україні,  там молодь і дорослі охоче віршують і залюбки читають поезії, по-справжньому цікавляться лірикою і, головне, знаходять на те необхідний час і надхнення. У Франції щороку виходять нові й нові антології та збірники поезій про кохання. Ці книжки блискавично зникають із книжкових полиць. Ось чому я почав систематизувати й перекладати найвитонченіші взірці любовної лірики. Моя онука Милана захоплювалася моїми новими перекладами французької лірики, навіть залюбки їх декламувала. На добір і переклад текстів пішло понад десять років. Пригадую, якось у Парижі придбав скромно оформлену, але змістовну антологію французької поезії, яка й підказала мені накреслити шлях до видання монументальної праці. Важливо й те, що саме в Парижі я збагнув: вірші про любов і кохання популярні, як і тисяча років тому.

Своєю персональною антологією «Сад божественних поезій» я вирішив охопити всю франкомовну лірику світу від самих її початків і закінчити сьогоденням. І почасти так справдилося, перший том антології, що містить 116 поезій, побачив світ п’ять років тому у видавничому домі «Просвіта», до нього я відібрав 78 найвидатніших поетів Франції ХІ-ХІХ віків.

 

Заспокоїлися?

Та де там! Натепер підготував другий том, у цьому році запропонував його видати у видавництві «Либідь». Студенти під час восьми презентацій першого тому часом нарікали мені на те, що у ньому немає ориґіналів, бо ж повинне існувати, так би мовити, дзеркальне відображення. То я врахував і це. До речі, у розділ «XX століття» обіч таких видатних поетів як Поль Елюар, Жак Превер, Луї Араґон увійшло чимало авторів, про яких більшість читачів в Україні не знає. Це стосується і XIX століття. Особливу увагу я звертаю на те, аби була представлена українська тематика, наприклад, мені вдалося зробити переклад поеми «Мазепа» Віктора Гюґо. Існує вже п’ять варіантів перекладу «Мазепи», і я це вітаю, кожен перекладач ніби оновлює текст.

До речі, нині Україна має понад 25 різних перекладів «Осінньої пісні» Поля Верлена! Висока художня вартість і неймовірна складність пересотворення цього шедевру світової поезії і спричинили множинність перекладацьких варіантів. Українські перекладачі змагаються між собою, кожен намагається адекватно відтворити зміст, форму й музику першотвору. адже Микола Зеров наголошував, що «не може бути елементарно-пристойного перекладу Верлена без максимальної уваги до його звукописних засобів».

До своєї антології включив і знамениту «Відповідь запорожців константинопольському султану». Вона, як відомо, є аполлінерівським поетичним відтворенням нашого справжнього дипломатичного документу часів Козацької держави, ґротескової відповіді запорозьких козаків турецькому султанові Махмуду ІV. Цим незрівнянним рядкам у збірці передує вельми популярна й сьогодні у Франції «Альба, співана минулоріч на Вербну», де, висловлюючись сучасною термінологією, чітко проглядається наростаючий конфлікт між християнською і мусульманською цивілізаціями. У цій «ранковій пісні» особливо приваблюють постаті наших щирих і непереможних українських запорожців, які весело й грізно постають у поетичному шедеврі як ідеал любові й вірності, не кажучи вже про те, що вони за сотні років до Карла Маркса організували справжній республіканський устрій – Запорозьку Січ, яка, за його ж словами, й була взірцем демократії для всього світу.

Глибоко переконаний в тому, що й антологія, яку покійний Михайло Москаленко, очевидно за підказкою Григорія Кочура, сподівався видати окремою двотомовою книгою у видавництві «Критика», отримавши відповідний гранд французького уряду й зібравши фрагменти першої і другої антологій, які не вийшли, це теж дуже хороша ідея, але в проекті книги йдеться тільки про період XIX-XX століть. Хочеться вірити, що видавництво «Критика» за діяльного сприяння НТШ у США і особисто Григорія Грабовича незабаром видасть і цю Москаленкову антологію. На моє глибоке переконання, це буде помітним внеском української діаспори в США у розбудову європейської України. А моя антологія починається аж із XI століття, фактично це майже тисячу років існування франкомовної поезії.

 

Чи пропагували перекладацьку справу?

На українському радіо «Культура» спочатку вів передачу «Поезія без кордонів», відтак «Література без кордонів», представляв перекладачів сущих, і тих, що працювали до нас. Для мене це було важливо, повчально й цікаво, тому що, готуючись до передач, досліджував творчу лабораторію кожного перекладача, скажімо, І. Франка, Лесі Українки, П. Куліша, В. Самійленка, Б. Грінченка, М. Зерова,  М. Драй-Хмари, П. Филиповича, Юрія Клена, Б. Лепкого, А. Кримського, М. Рильського, М. Бажана, Бориса Тена, Г. Кочура, В. Мисика, М. Лукаша, І. Качуровського, Д. Паламарчука, Л. Первомайського, В. Житника, А. Перепаді, Л. Череватенка, О. Тернавського, вивчав і докопувався, як вони перекладали. Заглиблюючись у минувшину, відчуваєш: багато чого змінилося, сама мова змінилася, наприклад, коли я робив передачу про Пантелеймона Куліша, досвідчені й милі радіожурналістки зауважили: «Всеволоде Івановичу, ви неправильно робите наголоси». А я відповів: «Та не можна робити по-теперішньому, бо П. Куліш так свого часу римував. Якщо подаватиму наголос за теперішнім правописом, то Куліш не звучатиме. І на це треба зважати». Радійниці, звичайно, погодилися.

А готуючи радіопередачі про поетичну франкомовність світу – Ронсара, Гюґо, Бодлера, Верлена, Рембо, Верхарена, Аполлінера, Десноса, Елюара, Шара, Араґона, Сенґора, Карема, Превера та багатьох інших віршарів –, приносив для радіо «Культура» пречудове музичне оформлення з медіатеки Французького інституту в Україні.

Приємна для мене була новина: мій давній приятель, доктор філологічних наук, професор Шевченкового університету, академік Вищої школи України, відомий перекладач і літературознавець Іван Мегела щойно видав дуже хороший навчальний посібник «Література європейського середньовіччя» і в додатках включив якраз мої переклади. Ця поезія дуже цікава, для нашого читача маловідома. І далі треба  працювати, розширювати заділ, шукати поетів, які будуть співзвучні з нашим часом. Французька поезія – одна із найрозкішніших гілок світової поезії, у нас її дуже люблять. От вийшла свого часу антологія Миколи Терещенка, котрий любовно все життя готував її, це його персональна двотомова антологія. Коли я творив свою, то намагався не повторювати його, вибирав інші твори.

 

Чим керувалися при виборі?

Лірика має бути не тільки любовна, а й патріотична, особливо в наш тривожний час, треба виховувати читачів на кращих зразках поезії громадянського звучання. Франція може нас повчити, як виховувати національно свідомих громадян. Ми ж добре пам’ятаємо, як поети, що майже на наших очах стали класиками – Поль Елюар, Луї Араґон, Робер Деснос, Рене Шар, Леопольд Седар Сенґор – брали діяльну участь ув антинацистському Русі Опору, створили чудові поезії громадянського звучання.

 

На які суміжні творчі території заходите? Ви спілкувалися з видатними митцями, чи виникало бажання попрацювати в царині мемуаристики?

Коли я працював над антологією, то крім загальної статті написав невеличкі статті до кожного письменника: біографічні дані, до якої школи належить, чим відрізняється… Вони розміщені після портретів кожного поета. А це орієнтує читача, таким чином він краще розуміє поета, вирізняє його серед інших.

Маю понад 200 публікацій про франкомовні літератури світу  в періодиці, Енциклопедії Сучасної України та Українській Літературній Енциклопедії. Свого часу я працював старшим науковим редактором у видавництві «Українська Енциклопедія» ім. М.П. Бажана, тож навчився писати стислі й лаконічні енциклопедичні статті, характеризуючи національні літератури світу, того чи іншого письменника.

Григорій Кочур, до речі, також любив готувати статті до енциклопедій, писав навіть до тієї першої Української Радянської Енциклопедії, що мала з’явитися ще в тридцяті роки минулого століття, але не вийшла, оскільки почалося гоніння і знищення українізації. Якось Григорій Порфирович, якраз після того, як я старанно відредагував статтю про нього до третього тому УЛЕ, розширивши її та додавши ряд суттєвих бібліографічних джерел, захоплено розповідав мені, що, підготувавши кілька статей до першої української енциклопедії, він приніс їх до редакції цього радянського видавництва і був заскочений, бо не знав, до кого звертатися: вивіску видавництва вже було знято. А тут несподівано відчиняються вхідні двері і до приміщення заходить ватага мисливців на чолі з Максимом Рильським. «Здравствуйте, дорогой Григорий Порфирьевич, – несподівано по-російськи промовив Рильський, – а что Вы здесь делаете?». «Тільки тоді я й повірив, – оповідав Кочур, – що направду спровокована українізація закінчилася і сталінські сатрапи розпочали тривалий і жорстокий період зросійщення нашого народу».

Мені, вважаю, таки поталанило, тому що письменники, котрі добре знали зарубіжну літературу, підказували мені. Григорій Порфирович, наприклад, коли я почав перекладати А. Рембо, радив не поспішати публікуватися, він уважно переглядав тексти моїх перекладів, робив суттєві зауваження, а я вже знову доопрацьовував і правив після нього. Він познайомив мене з головним редактором журналу «Всесвіт» Дмитром Павличком, блискучим поетом і перекладачем, котрий вперше взяв мою поетичну добірку та опублікував її, то була алжирська поезія (тоді я вже готував антологію «Поезія Африки»). Дмитро Васильович запитав також, а над чим я ще працюю. Кажу: «Над Рембо». А він мені: – «Приносьте і Рембо». Вийшла у «Всесвіті» й ця добірка, зокрема мій переклад поеми «П’яний корабель», який дуже сподобався Миколі Лукашу. І тоді Григорій Порфирович зауважив: «От бачите, вас як перекладача вже визнав Микола Лукаш, значить, ви мусите готувати до видання книгу Артюра Рембо». І вона згодом вийшла у центральному видавництві художньої літератури «Дніпро». Користаючи з доброї нагоди, хочу подякувати професору Юрію Ковбасенку та академіку Дмитрові Наливайку, котрі, розробивши концепцію державної шкільної програми із зарубіжної літератури, включили у 1998 р. «П’яний корабель» і «Вороння» А. Рембо в моєму перекладі до шкільних загальнодержавних підручників величезним накладом.

Щодо Вашого запитання про бажання попрацювати в царині мемуаристики, то я вже частково написав і продовжую писати спогади про багатьох моїх мудрих учителів, порадників і добрих приятелів, з якими мені судилося спілкуватися й разом працювати й творити: про добре знаних в Україні та далеко за її межами письменників і науковців Григорія Кочура, Миколу Лукаша, Дмитра Паламарчука, Анатоля Перепадю, Михайла Москаленка, Володимира Житника, Ігоря Качуровського, Миколу Мірошиченка, Володимира Затуливітра, Омеляна Пріцака, Аркадія Жуковського, Леоніда Череватенка, Петра Осадчука, Олексія Логвиненка і чільних кадрових дипломатів, зокрема й мого першого наставника Володимира Скофенка.

 

Певно, й словники обожнюєте?

Я вчасно збагнув: для того, щоб гарно перекладати, треба дуже добре опанувати чужу мову, але свою рідну маєш знати ще краще і якнайдосконаліше, бо мусиш знайти в ній глибоко заховані лексичні й стилістичні скарби-відповідники, а це дається не завжди легко. «Всі найголовніші мови світу можна вивчити за шість років, – стверджував Вольтер, – але для вивчення своєї недостатньо цілого життя». Григорій Порфирович постійно рекомендував мені: «Ви навчіться, Всеволоде, читати словники як цікаву книгу». Тож скрізь, особливо під час довготривалих відрядженнях, я завжди із собою возив словники. Так, у Брюсселі мав напохваті величезний 11-томовий «Словник української мови» і «Російсько-український словник» за редакцією Агатангела Кримського. А до Алжира возив Словник української мови за редакцією Б.Д. Грінченка і на дозвіллі читав його, натрапляв, зокрема, й на слова забуті, однак вважаю, що багато з них можуть легкома повернутися в лоно нашої мови. Повернення забутих слів було у практиці і Г. Кочура, і А. Перепаді, і Д. Паламарчука, і М. Лукаша, і Л. Череватенка. Словник постійно оновлюється і це надає особливого шарму милозвучній українській мові. Поезія без цього немислима, слова затираються, особливого оновлення потребує лірика, на прикладі своєї 2-томової антології «Сад божественних поезій» я побачив, як французькі поети постійно оновлювали словниковий запас, експериментували. Перший том моєї персональної антології закінчується Ґійомом Аполлінером, а він багато зробив для сучасної світової поезії, до речі, написав, на наш палкий захват, «Відповідь запорозьких козаків константинопольському султану», зробивши з автентичного дипломатичного документу часів Козацької держави справжній поетичний шедевр, не допустивши значних відходжень від ориґіналу.

Моя чітка й непохитна позиція така, що твори зарубіжних класиків про Україну ми повинні вивчати ще дітьми в школі: і «Альбу, співану минулоріч на Вербну», й «Відповідь запорозьких козаків константинопольському султану» Аполлінера, і «Мазепу» Байрона й Гюґо, і «Це наше життя» Араґона. Спогади й стереотипи дитячих літ найміцніші, а тому патріотичне й національне виховання найкраще починати з дитинства. Мазепа – це особистість, котра надзвичайно популярна й улюблена в усьому світі, йому багато зарубіжних письменників присвятили твори, починаючи від Вольтера. Байрон створив свій образ Мазепи, де між рядками звучить переконлива впевненість у його патріотичній правоті. А скільки присвячень нашому славетному гетьманові в музиці, згадаймо Ліста, Шопена. Світовий театр і кінематограф також інтерпретували його образ, про Мазепу французи зробили кілька фільмів, у нас про нього також знято кілька стрічок.

З моїм щирим другом професором Юрієм Ковбасенком ми якраз пишемо спільно статтю, він як педагог досліджує вплив особистості Мазепи (а це ж наша славна історія!) на школярів. І ми навіть дійшли до чого: треба всіх переконувати, щоб бориспільський аеропорт мав назву «Іван Мазепа», як, наприклад, у США назвали головний аеропорт іменем Джона Кеннеді, а у Франції – іменем Шарля де Голля. Європа знає Україну в образі великого Мазепи через літературу, музику, малярство, театр і кіно. Цікаво, що тільки Олександр Пушкін єдиний на замовлення царя  зробив з нього зрадника. В жодній літературі світу такого образу нема, це фальшовано й надумано, просто Пушкін запопадливо вислужувався перед царем. А от росіянин Кіндрат Рилєєв на противагу Пушкіну створив прекрасний образ Мазепи як справдешнього лідера рідного народу. Тож нашим дітям треба пояснювати, де справжня історія. Звичайно, той час був нелегкий, значно важчий, ніж наше складне буття, але Мазепа намагався розв’язати цілий вузол проблем, щоб Україна стала вільною державою, як при Ярославі Мудрому. І шляхетне завдання перекладачів і викладачів зарубіжної літератури полягає в тому, щоб донести цей образ до свідомості наших школярів, а наші діти й внуки самі збагнуть велич цієї неординарної особистості.

 

Й донині можна почути таке: «Навіщо я читатиму перекладну літературу, коли мені бракує часу читати свою?»

От дивіться, у світі 2500 мов. Наша мова на 26 місці за кількістю мовців, біля нас наші історичні сусіди:  на 25 місці турки, на 27-му поляки. Але ж не забуваймо, що після нас –  90% мов світу. Не можна казати, що одна мова бідніша, а друга – багатша, кожна мова – це світове надбання й унікальний скарб. Однак чимало мов сьогодні знаходяться на межі повного зникнення. В окремих мов не зостається живих носіїв, тому одним із ефективних методів порятунку лінгвістичного багатства Землі експерти слушно називають вивчення іноземних мов. Для кожного землянина рідна мова є коштовною оздобою культурної свідомості. Адже саме вона накопичує невмирущі традиції і цінний досвід попередніх поколінь і передає їх нащадкам. Завдання перекладачів благородне, вони доносять достовірну інформацію про різні країни, зближують між собою народи, сприяють взаємопорозумінню, без цього не можна існувати. Всі країни видають переклади (зокрема, й наукових праць), скажімо, в Європі, де перекладу надається величезне значення, для більшості країн  Европейського Союзу він становить від третини до половини нових видань, а для половини европейських країн – 50% нових книг. Уявляєте?

Нині художній переклад направду перебрав на себе гігантську функцію, що її раніше виконував хіба що фольклор, який суттєвоо об’єднував людей в одну громаду: всі колективно й залюбки співали пісень, перебували під святим омофором багатющої усної народної творчості.

 

Франція – ваша любов і, напевно, Ви неодноразово бували там. Найулюбленіші місця? Чим Франція вразила?

У Франції я бував шість разів. Ця країна, яка постійно стверджує свою провідну роль у світі культури і яку називаю не інакше як культурною столицею світу, мені дуже подобається передусім багатющою поезією, всією літературою, культурою, музеями, музикою, театром, малярством, кінематографом. Я люблю перекладати поезію, для мене це велика втіха і неймовірна розрада. Але водночас люблю й французьке мистецтво, пісню, театр, кіно й малярство. В Луврі був чотири рази. Коли в 1993 році став лауреатом українсько-французької літературної премії імені Миколи Зерова (була така, на жаль, тільки один рік) за добірку поезій А. Рембо, опубліковану в журналі «Всесвіт», то для мене це було геть несподівано, я почував себе дуже щасливим. А вже наприкінці того ж року впродовж одного місяця відбував перекладацьке стажування в Парижі. Тоді під чуйною опікою Міністерства закордонних справ Франції отримав можливість оглянути визначні пам’ятки культурної столиці світу, познайомитися з літературним і мистецьким життям, побувати у Версалі, Луврі, на Монмартрі, в Національному центрі культури й мистецтв ім. Жоржа Помпіду. За два дні повністю обійшов Лувр, побачив кожну картину, кожну скульптуру. Заходив у цей музей рано-вранці, а виходив з нього пізно ввечері, коли він зачинявся. Відчував, як гудуть ноги після огляду тьма-тьменних експозицій, про які трохи знав з книг і альбомів. Повертався до готелю і, натомившись, майже падав на ліжко й миттєво засинав, інколи навіть забував повечеряти. Співробітниця з МЗС Франції, котра опікувалась мною, казала: «Бачу, ви обожнюєте твори імпресіоністів. Я би порадила вам побувати ще й у музеї імпресіоністів». Звісно, я й туди пішов. А в головній оселі Наукового товариства ім. Тараса Шевченка познайомився з представниками української діаспори, зокрема зі славетним професором Аркадієм Жуковським, радо зустрівся з давніми знайомими, професорами Віктором Коптіловим і Емілем Крюбою в Інституті східних мов і цивілізацій Сорбонни. Для мене також було суперцікаво побувати в музеї великого французького національного поета Віктора Гюґо.

Звичайно, перекладачеві конче потрібно добре знати відповідну епоху, біографію письменника, це допомагає в нюансах перекладати. Коли я перекладав Аполлінера, то перечитав усе про нього, дістав, зокрема, книгу однієї польської письменниці, яка ретельно досліджувала його творчість.

Серед тих 18 країн, у яких я побував за все своє життя, мені чи не найбільше сподобався Люксембург. Попервах мені навіть здалося, що в ньому не тільки немає, а й не може бути жодних проблем. Одначе і там вони є. У Великому Герцогстві Люксембург люди дуже життєрадісні, веселі, інтелектуальні, приємні. Мешканці столиці прагнуть жити якомога ближче до природи, а держава реально сприяє їм у цьому. Ця європейська країна має дуже високий життєвий рівень, тут майже немає безробіття, а це означає, що люди охоче трудяться, в країні реально зростає добробут, а рівень соціального розшарування населення дуже низький. Люксембург – конституційна монархія, главою цієї невеличкої держави є Великий Герцог Люксембурзький. Тамтешні державні установи розміщено напрочуд компактно. Палац Великого Герцога – щось на зразок Адміністрації Президента України – переходить  у будівлю Парламенту, в якому працюють 50 депутатів. На противагу вкраїнським нардепам вони ніколи не прогулюють парламентських засідань. Я мав добру нагода спілкуватися з ними по роботі, вони щедро ділилися з нами, українськими дипломатами, досвідом державотворення. Зауважу також, що ця держава співчутливо поставилася до України, стала її першим адвокатом. Цікаво, що з прем’єр-міністром Люксембургу може побачитись кожен люксембуржець, коли той рано-вранці пішки йде на роботу. Для простих трударів тут створено належні умови праці й життя, тож кожен громадянин є щасливим за результатами своєї праці й добробуту. Одне слово, мрію, щоб і наша Україна  була такою ж казково щасливою, як і Велике герцогство Люксембург.

 

В сучасній літературі і, загалом, мистецтві спостерігається пожирання масовою культурою високого мистецтва. Це ми бачимо на прикладі західних літератур, у яких домінують розважальні жанри. А в сусідній Росії за останні два десятиліття взагалі зникла «серйозна» література. Схоже, це чекає і нас. Як протистояти експансії масової культури?

Я не є таким категоричним щодо зникнення  так званої серйозної літератури в сучасному світовому письменстві або смертельних загроз йому з боку експансії масової культури. Насамперед хочу відзначити, що у франкомовних країнах існує добре продумана система книгодрукування та книгорозповсюдження. Десь кілька років тому лишень у Франції діяло 10 тисяч приватних видавництв, які щороку публікували 60 тисяч найменувань  різноманітної художньої літератури! Варто зайти до центральних книгарень у Парижі чи Брюсселі, які займають приміщення на кілька кварталів, аби переконатися в тому, наскільки великий інтерес у тамтешнього читача і до красного письменства, і до наукової літератури, і до філософії, і до музики, і до мистецтва, і до кіно. До того ж, офіційна статистика свідчить, що у Франції на першому місці серед тих, кого найбільше читають – великий французький національний поет, широко відомий романіст,  темпераментний публіцист і активний громадський діяч Віктор Гюґо. Я нерідко буваю на зустрічах із сучасними французькими поетами, прозаїками, істориками й науковцями, які цікаво проводить Французький інститут у Києві та Посольство Франції в Україні, і пересвідчився, настільки фахово, серйозно й ґрунтовно вони пищуть свої твори.

Щодо розважальних жанрів у літературі, то вони були в усі часи і, на мій погляд, мають законне право на на існування десь у такій розумній пропорції: годину – розважальній літературі, а «серйозному» письменству – час.

Я вже наголошував, що мене особисто більше цікавлять Україна і франкофонія. А проте гадаю, що, зважаючи на приналежність Російської Федерації до неоєвразійської цивілізації та її невситиме прагнення структуруватися насильницькими та військовими методами, можна зрозуміти її сумну подальшу долю. Ще в 1969 році відомий російський письменник-фантаст Іван Єфремов, маючи на увазі, безсумнівно, СРСР, передбачав настання епохи морального занепаду: «Усі руйнування імперій, держав… відбуваються через втрату моральності. Це єдина справжня причина всіх катастроф у всій історії… Покоління, що звикли до чесного способу життя, мають вимерти впродовж наступних 20 років, а потім відбудеться найбільша катастрофа в історії у вигляді повсюдно поширюваної технічної монокультури, основи якої вперто впроваджуються в усіх країнах…».

В Україні часто нарікають, що немає помітних письменників у сучасній українській літературі. А тих кільканадцять кращих книжок, які в нас є, молодь, звісно, з цікавістю читає. Але наша учнівська й студентська молодь, яка завжди відчувала потребу місцевих сюжетів, мусить мати сотні цікавих книжок, а не кільканадцять. Бракує в нашій сучасній літературі, на моє глибоке переконання, й дошкульного та серйозного гумору й сатири.

Я вже говорив про те, що спогади й стереотипи дитячих літ найміцніші, тому патріотичне й національне виховання найкраще починати з дитинства, а любов до «серйозної» літератури слід прищеплювати українцям ще зі школи, оскільки вихователь, за слушним спостереженням Василя Сухомлинського, «має повсякденний доступ до найдорожчого, найчутливішого народного багатства – розуму, думок, почуттів дітей і юнацтва».

 

Українську літературу мало знають у світі. А ті сучасні українські автори, твори яких перекладено іншими мовами, загубилися в потоці перекладної літератури, так і не ввійшовши до обойми письменників, які формують високу моду в літературі. Чому поруч із Умберто Еко, Міланом Кундерою, Орханом Памуком, Патриком Зюскіндом, Салманом Рушді, Мілорадом Павичем, Бернгардом Шлінком, Світланою Алексієвич немає жодного українського автора?

У світі українська література менше відома від інших національних літератур не тому, що вона гірша від них, а через державно-політичну нереалізованість України. Багатовікове колоніальне приниження українського письменника, понівечені національні звичаї і традиції, ненормальність умов для розвитку української духовності також призвели до знищення неординарних і геніальних особистостей у національному духовному світі українців. До того ж, вершинні здобутки українського  письменства вкрай недостатньо і часто нефахово перекладаються іноземними мовами, погано пропагуються і слабо поширюються нашою державою серед інших народів світу. Свого часу, працюючи в Інституті сходознавства НАНУ, мені як заступникові директора з загальних питань довелося бути присутнім на засіданні Президії НАНУ, на якому Микола Жулинський і Іван Дзюба слушно запропонували створити спеціальний Фонд імені Тараса Шевченка для перекладання головними мовами світу кращих надбань української літератури. Але Петро Толочко, залучивши всіх своїх пострадянських колег-академіків та однодумців, доклав усіх зусиль, аби цього не сталося. Глибоко переконаний у тому, що вирішення цього важливого питання українська влада не повинна відкладати на потім, а негайно переносити в практичну площину.

Тож, не соромлячись, нам слід продовжувати номінувати на цю престижну премію вершинні здобутки і нашої сучасної поезії (насамперед вірші Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка), і наших чільних прозаїків, наприклад, твори Юрія Мушкетика, Романа Іваничука, Валерія Шевчука й Олега Чорногуза. Будьмо відвертими: ми таки проґавили висунення на Нобеля нашого прекрасного прозаїка, Шевченківського лауреата Анатолія Дімарова, відтвореного англійською мовою перекладачем із Австралії Юрком Ткачем і ним же добре поширеного серед усієї  української англомовної діаспори.

Помічено, що Нобелівська премія, крім літератури, нерідко враховує й очевидні політичні моменти, наприклад, минулорічна нагорода білоруської письменниці Світлани Алексієвич. Нинішні українські влада, Національна академія наук України, МЗС України і саме суспільство мусять постійно дбати про престиж України у світі. Отже, враховуючи поточний політичний момент, маємо негайно висунути на цю премію лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, перекладеного й відомого в англо- й франкомовному світах чудового українського поета родом із Донбасу Василя Голобородька, як і добре знаного і шанованого в усьому світі прозаїка-дипломата Юрія Щербака.

 

Як Ви гадаєте, сучасним пересічним українцям потрібні сучасні українські письменники? Наскільки ці дві категорії населення перетинаються?

Українське красне письменство значною мірою пов’язане з народною стихією, але це не означає, що воно провінційне й другорядне. Це доказ його природної органічності, потужного вияву його незборимого впливу й магічної сили. Якщо вже наш народ назавжди полюбив безсмертну поезію Тараса Шевченка з його романтичною концепцією визволення України через помсту та з її унікальним у світовій літературі пророчим пафосом або дивовижний український літературний імпресіонізм та експресіонізм 1920-х років – «Розстріляне Відродження», або неповторну українську пісню, що, мов фенікс із попелу, воскресла у 1960-70 роках, якщо в надзвичайно несприятливих історичних умовах ми збереглися як етнос, як нація, то, безперечно,  можна сподіватися, що й сучасні українські письменники з часом також сповна реалізовують свої приховані творчі потенції й можливості. Добре знаю, бо постійно зустрічаюся з рядовими українцями, школярами, студентами й людьми поважного віку: вони дуже люблять і особливо шанують сучасних патріотично налаштованих і національно орієнтованих письменників. Кілька років тому я за власною ініціативою запрошував славетних Івана Драча й Анатолія Дімарова на зустрічі зі школярами-підлітками Київської спеціалізованої школи № 49. Наші живі класики геть не сподівалися, наскільки школярі, котрі поглиблено вивчають французьку мову, захоплюються їхніми українськими творами. Вкрай важливо, щоб сучасні письменники частіше спілкувалися з пересічними українцями, котрі б їх постійно читали в інтернеті, бачили на екранах наших телевізорів, слухали по радіо, зустрічалися з ними по містах і селах України, а молода держава всіляко сприяла цьому.

 

Спілкувався і фотографував

Володимир КОСКІН

№21 (183) 28 жовтня 2016