Змужніла самосебність

 

Григорій ШТОНЬ

Щаслива пора, коли люблена чи просто шанована багатьма нами Людмила Дядченко  віршувала з розмахом почасти дитини, почасти – тільки не ображатися – задерикуватого півня і лише почасти жінки,  – у дрімучому плюсквамперфекті. Себто дитина лишилася, жінка лишилася, а поетка Людмила Дядченко інша. Обікрадена подорослінням, багато у чому зневірена, навіть нещасна. На свій, правда, лад – як шиплива тигриця. Не здатна ставати жертвою і не воліюча кусатися. Але порадників не потребуюча… І нема на те спасу. Окрім як у вірші. А це пан чи панок теж брикливий. Що ж залишається? Жити. У дні нелюбому, у літературі нелюбій. У собі розтерзаній.

На цьому навіяні загальною атмосферою книжки «Курка для турка»  (К., «Гамсізин», 2017. – 82 стор.) поцінувальні приблизності припиняю: навіть людський крик чи стогін змістовніший від про нього балачки. А тут 73  поезоістоти, що чимось нагадують  пташат. Ще не готових до вирію, але вже  тріпотливих, переповнених висотою і уроджоною  потребою ризику.

Голос муедзина чи призахідний мурал з бедуїном (небо, він і застиглий розхлюп пісків) хай стануть мені помічниками у натяках на тональність догукувань поетки до грядущої себе. Те, що вона вже спізнала, повторювати не гоже. Але прощатися з ним теж зарано. Заради чого?

 

коли наближається час впритул з очима

виряченими знаючи добре що хоче від мене

то чим ти його налякаєш? що йому вчиниш?

соли на хвіст насиплеш зі своєї малої жмені

на ангела схожий без жодних людських потреб

на циферблаті  лише по своєму стрілки крутить

доволі ввічливо йому посміхайся щоб

не забував якого ти хочеш собі докупи

летіти з ним у теплі…у щастя сторчма

без голови. а зараз поки одне: з досади

відривається серце мов куля: раз і нема

не чіпай. хай пада

26.06.14

 

Людмила Дядченко цього вірша страждає, ще не страждаючи. Вона зла. І розчиненість цієї озленності в інтонаційній безліричності, в семантичній прозовості, в лінійності змістотворення (творення наче без участі культури, літератури, без, умовно кажучи, права на  поетичний голос), себто дорівнюваність вірша лише казальності багато чого обіцяє. Принаймні, те, що автореса з такою художньою настановою мала б і може претендувати на неповторну художню й духовну огранку вислову. Справа лише в уточненні – вислову чого? Скажу – самоосібності і ніби забуксую. Проте жаб’ячі весінні хори «Смолоскипу», інтернету, «Коронації слова», «Гранослова», «Літературної України» мені наразі допоможуть, позаяк голосу Людмили Дядченко в них не існує й існувати не може. Публікації – так, але голосу – ні. Цим самим ніхто нікого нікому не протиставляє. Йдеться всього лиш про низькувату грудну тембральність  поетичного викладу, де переважає зміст і вміст досвіду людиножінки з живою, а не літературною долею. І долею виключно її.

Віршування як мистецтво і, рідко коли, мистецтво високе може і навіть повинно стати однією з бажальних забаганок кожного, хто береться за перо… Мені для початку лише  кортить наголосити: те, що є Людмилою зараз чи було нею зовсім недавно, теж є набутком мистецтва вираження конкретики разової, а відтак високої. За умови «разовості» суто  мистецької її інтерпретації. Утім, намагатися бути у кожному вірші іншою – поетичне кокетство. Хоч не тільки кокетство, а й свідчення підсвідомої  спраги загримувати  формою  художнє старіння. Неминуче для віршувального загалу і зовсім не обов’язкове для майстра чи майстрині. Дилема: форма для змісту чи зміст заради форми зринає лише там і тоді, де хиріє і хворіє котрась з її складових. Зміст диктує форму, а форма огранює зміст. Звучить банально, але й безжально, по-моєму, точно. Так ось Дядченко цю точність лише талановито оскаржує. Тим, що не поступається собою жодній зі сторін цього перманентного загальнолітературного конфлікту. А де часом поступається, там програє. Найперше собі, своїй інтенційній, не розтиражованій моці і силі, яка у всього лиш поетичній  українськості напріч відсутня. Манірність, зітхальність,  напозір жіноча емоційна крихкість (про всеукраїнський сенсовий баналітет обачливо помовчу) в рецензованій книжці майже щовівршево батожаться. Нещадно і з далекоглядною відразою: любити себе слабнучою  ні після тридцяти, сорока, п’ятдесяти, ні після  ста років наша не-Берегиня, не-філософ, не усе і всіх спопеляюча Громадянка не збирається. Не назбирує вона у свої жмені та серце попіл Клааса: Історія як публічна естрада, політичний базар, риторичне сокотання нею ще не обжита і вже не буде обжита ніколи. Дядченко нічого не оскаржує, нічого не спокутує, нічого всегромадського («за всіх скажу, за всіх переболію»)  не привласнює. Навіщо? Це кажу я їй і всім молодшим поколінням рідноземного спілкування зі Словом, яке здатне Митця увічнити, але й здатне з нього посміятися. Або покинути його доробок, як стару кошару, як існувальний непотріб.

 

зовсім немає про що – ми й не говорим

ми і не проти ствердити тишу ув істині

крила качок важчають десь над морем

зовсім немає про що, може б хтось вистрелив?

винні й невинні дощ як молоком у каву

вип’ємо і розіб’ємо чашки з-під них

всі мої літаки небо собі забрали

голос усіх батьківщин зовсім притих

лечу-не-лечу: гра в чужі слова з помилками

де ти лишаєшся, перевівши усе на пси

на відміну від багажу – біль не підняти руками

можеш – бери його сам і неси.

04.11.12

 

Це Дядченко  її  і  тільки  її  любові. Гадаю, не   останньої але  (не хотілося  б вдаватися до пророцтва) приреченої, як і усе минуще, на гардеробний непотріб. Юна краса цього вірша не в глибині досі, бачу, не зужитої сердечної рани, а в незалежності її  терапевтичного пальпування. Що ми з набуттям життєвого досвіду втрачаємо, а що кладемо на поетичний свій рахунок у якості внеску, вартує наразі уточнення. Поет (поет справжній) має мову, спосіб самовислову і сам вислів не лише за первізника у цілком можливу вічність, він (поет) Хароном щовіршево стає. І Стіксом чи складовою Стіксового струмування тож. Вінграновський і, здається, Павличко (а може й Ткач з Білашем) змайнули у водах ліричного цього вихлюпу цілком природно. Як і природно передали любовний човен Дядченко її і тільки її мові й мовленню. Покликаних до всього лиш однорічковості зі старшими творчими колегами, але не їхній учениці, в чому не було б жодного гріха. Але й жодної літературної потреби, якщо мати літературу за поводиря у незужиті й не  витолочені духовно-буттєві України й країни.

Приватність (не приватизованість!) всезагального і навіть усесвітньо значущого – одна з головніших вимог поетичного фаху. Саме фаху: писати, як пишеться, і про що пишеться,  можна безкінечно багато і невичерпно ніяко. Тавро художньої індивідуальності обов’язкове на «тілі» вірша як хай духовного, але організму. А це означає, що й вірш одухотворюється лише за наявності кровоносної системи (відповідно злютований смислопровідний текст), ніде і ні в кого не позиченої. Писати під Шевченка, як Шевченко, краще за Шевченка (Дядченко, нагадаю тим, хто не знає, Тарасова односельчанка) – це переливати з пустого в порожнє. Бо як сам Шевченко, так і його переспівувачі і просодійні «учні», в плагіаторських хоромах і «храмах»  не живуть. Бутафорія залишається бутафорією що у самопародійного Тичини, що у графомана упівського  чи атошного засолу. Про графоманство суто жіноче, «оргазмоносне» вже не говорю – це імітаційний спам, епатажність якого вже давно, як мильна бульбашка, луснула. Залишилася суєта сучасних його метрис, ліжкова форма яких у мене особисто викликає співчутливу підозру. Говорю про це безжально жорстко не заради якоїсь критичної мсти, а заради  літератури. Не добивайте покликаність до неї власними руками, це зробить (вже почасти  зробив) вік, час, нарешті – свіжоестетизований читач, нові покоління якого  грядуть.  Дядченко до нього прийде (інакше заради чого писати?) володаркою і творцем поетичного світу, вистражданого (маю на увазі страждання непоступливо творчі) у «ярмі» поетичної своєї незалежності. Навіть при, трошки перебільшу вольові її завдатки, зубній любовній болі. Щоб її як матір новонародженої книжки не образити, знайду  міркувальну тему іншу. Інтим інтимом, щастя щастям, покинутість чи адресна больова самоампутованість залишаються і залишаться неусувними, а поезія є і зостанеться поезією. Їй, одверто кажучи, байдуже, ким ми ображені і наскільки? Незмірно  цікавіше – як ми на це реагуємо? Яко творці адекватики, яка нічого спільного (підкреслюю – нічого!!!) зі стратегіями переходу болю справжнього у біль гранично охудожнений не має. А коли й має, то на правах уміло дозованого стриму.

 

острів з ослами двома і козами дикими

оливу свою вивернув чекаючи божества

нам треба не просто скарбів а щоб заритими

були. із картами по яких сам би їх шукав

коли сюди прийде осінь і ляже мов на вівтар

ягня або виноград – приймай їх але не пробуй

ось тобі мій закон – такий собі гібралтар

що африці не дає вростати в європу

але вода змиває окрайці човнів

тому відпливай із оберемком свободи

кого тут хотілося зустріти – не зустрів

кого зустрічав здавалося не знаходив

27.06.13

 

Певна маскулінність (говорю про це тільки побіжно і тільки заради натяку на здатність поетки до розмаїтих самонавіювань) «м’язової» моці наведеної рефлексії ілюструє ще один регістр поетичного голосу Людмили, в якому домінує туга за змістовою повнотою світоплину. Не профанного, не того, що повсякчас «мозолить» очі, а яким, можливо, й сам прагне стати. Але ніколи не стає. Хіба  проступає між слів як наш тимчасовий духовний двійник…

Попри вкорінену в національну художню ідею (а така  існує,  має своїх вірників і «слуг») установку на різносортицю «правд», ілюзія, міф, озаріння з мовою літературних наших практик досить добре знайомі. Без, на жаль, видатних й цікавих бодай для Європи поезомістиків, поезоестетів величини й типу Рільке, без альтернативних виломів з моралістичного графоманського болота цілих поколінь хоча б символістського вишколу. Був донедавна Вінграновський, силкувалися досягнути поетичних Еверестів метафористи, але це поки що вийняткові, талановиті й високоталановиті спалахи рідноземного художнього генофонду, який і далі куріє, димить, але вселітературно не вибухає. Дядченко, скоріш від усього, не готувалася і не готується до літературних революцій, але її доробок явно засвідчує переваги художньої іншомовності над віршомисленням і віршописьмом a la gestern.

Художній простір – не науково-теоретична, а практична повсякденність, в якій перебуває кожен художній імпульс. Не скажу, що він у нас аж надто приземлений і естетично не варіативний. І дівчата і хлопці, які поважно називають себе поколінням смолоскипівських лавреатів, безперечно, дослухаються до просторікувань високолобих однолітків про свою і їхню модерність і постмодерність, мають знати і те, що  новаторство і новатори не приходять зі сторони. Рільке не народив Стуса, а Стус – не знаю кого. Кожен з поезомовної шкаралущі видзьобує себе сам. Сам стріпує крильцями, крильми, сам чи сама злітає на тин чи у піднебесся, витримує удари  надземних і всекосмічних протягів і не піє чи співає, а провіщає про себе сучасності. Яко творець свого стилю, свого художнього світу, своєї літературної долі. Багато чого у цьому сенсі цікавого й повчального містить доробок Людмили Дядченко. Дуже багато.

 

23-25.08.17

 Одеса