Зброя від Оксани Забужко

 

 

Жанна КУЯВА

Коли людина добре володіє знаннями, вона може впевнено й переконливо їх передавати. Саме це чудово вдається письменниці й філософу Оксані Забужко. Її знання – необхідна, надто в нинішній воєнний час, зброя, котрою вона вправно володіє й котрою ділиться. Берімо, не лінуймося.

Про книжку «І знов я влізаю в танк…» написано багато. Відомо, що її назва – рядок із вірша Оксани Забужко, написаного 2008 року, коли почалася російська агресія в Грузії. Своєрідний «путінсько-імперський» знак, що таке може статися будь-де на теренах колишнього Союзу, в Україні зокрема. Однак більшість із нас того не завважила. Як загалом не завважила (чи вдавала, що не завважує) інформаційної війни, що велася (і ведеться) проти нас, «бомблячи» не міста, а мізки, як каже Забужко. «Приспали» Україну «лукаві», як пророчив ще Шевченко, «і в огні її, окраденую» «збудили». Довгі роки «бомбардування» й «зомбування» мізків українців призвели до анексії Криму й окупації Донбасу.

«Виробництво рабів, несвідомих свого рабства, – це якраз реальність сьогоднішньої війни», – пише авторка. І додає: «Змусити людей самих зруйнувати своє життя, вселивши в них страх і ненависть до уявного ворога, розхитати «соціальний організм». Саме по цьому, як у них, чекістів, заведено казати, «невидимому фронту» й завдають головного удару».

Позаяк Оксані Забужко «не однаково», вона, як інтелектуалка й мисткиня, що має добрий слух і нюх (який називає собачим), відстежує механізми цієї невидимої, гібридної війни й розповідає про них, зокрема в новій книжці. До слова, війна ця, на думку авторки, ведеться не лише на теренах нашої країни, вона набуває масштабів світової. А Україна в ній – на передньому краї. «Вже до 2020 року мапа світу матиме інший вигляд», – переконана письменниця.

«І знов я влізаю в танк…» складається з вибраних текстів 2012–2016 років (статей, есе, інтерв’ю, спогадів, частина з яких не відомі українському читачеві, бо публікувалися іншими мовами для іноземних видань), де Забужко ділиться «авторським портретом доби», історією «персональної війни», яку веде здавна. (Згадаймо, приміром, її статтю про «Дім Булґакова», котрий насправді був домом українського архітектора, інженера, почесного громадянина Києва Василя Листовничого, але якого київська «приспана» спільнота забула й не згадує, натомість возвеличує «невдячного квартиранта», – якою бурхливою була реакція на той текст). Тобто письменниці залежить на проговорюванні й аналізі фактів, що стосуються цієї особливої епохи, «коли по нас увесь час «стріляють» невидимими кулями» цієї довготривалої інформаційної війни, спрямованої заполонити простір людської свідомості. Й письменниця робить це доступно, розкладає усе по поличках, зберігаючи при цьому свій багатогранний, вишуканий стиль викладу думки.

Фактично все, написане Забужко в збірці (як от і в першому розділі «Проти Матриці»), темпераментне, емоційно наповнене: гостротою, колючістю й водночас відчутним розпачем (есе «Ефект розтління», в основі якого «звіряче вбивство» Оксани Макар); сарказмом і ущипливим гумором (есе «Нескромна чарівність номенклатури» – про «догниваючий УРСР-івський смітник»); різкістю й прямолінійністю (згадана історія про «Дім Булгакова» – «Цей проклятий «квартирный вопрос»»); відвертою гордістю й піднесеністю (есе «Викликання героя, або Хто пройшов крізь руїни», зумовлене переглядом фільму Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»); жартівливістю й іронічністю «Пам’яті кроликів» про «тотально патерналістське» російське суспільство й те, чим закінчуються обмани «во благо»)…

Що вже казати про розділ «Ландшафти й профілі», де письменниця пише про міста (по-особливому сприймається, зокрема, історія про Донецьк, батьківщину Стуса, що нині потерпає від російського окупанта), та згадує важливих для себе та загалом для України особистостей – Євгена Сверстюка, Василя Лісового, Юрія Шевельова, Леоніда Плюща, – і робить це глибоко, ґрунтовно, проникливо, навіть зворушливо і з вдячністю.

Цікавою й знов-таки переконливою (ще й відрадною для нас, «дітей непорівнянно (sic!) щасливішого народу», ніж білоруський) є стаття про Білорусь, де письменниця тлумачить, у чому ця країна відмінна від нашої, чому Білорусь – не Україна і за що маємо «подякувати Богу».

Зовсім новою з вуст письменниці звучить інформація, подана в статті «З паризького щоденника: до 20-ліття «Польових досліджень з українського сексу», де за найбільшою кількістю порно-запитів у тій чи тій країні, за сексуальними вподобаннями та фантазіями доводить: національний секс справді існує (хоча «не Забужко його придумала»), і він може багато розповісти про народ.

І в цій же статті, в останніх двох розділах, вона зауважує на головному (тут уже й без пафосу й самоповаги не обійтися), мовляв, «для себе сьогоднішніх виснувати все ж таки можемо: на нашому історичному рахунку досі не було записано – національної ганьби».

«…скільки б і чого б, кажу, нам як спільноті дотепер не ставлено на карб, одної речі в наших «шафах» все ж таки не відшукати: отої самої покори – «праву сили».

«…отого колективного «лягли і просять», до якого вже не перший рік настирливо закликає нас наш інформпростір туркотливими сутенерськими голосами, – ні не було: душі – не здавали ще».

Тобто найсильніші емоції, якими, ймовірно, не спеціально, але ділиться Оксана Забужко зі своїм читачем-співрозмовником, – це велика любов та вболівання за Україну. Причому любов ця, «забужківська», є й результатом правдивих знань: про своїх батьків і родину, про українське минуле, про нашу історію й культуру, про те, як все це нищила й нищить імперська Росія і як це можемо (й повинні!) врятувати вже ми.

Бо байдужість і незнання вже не раз ледь не коштували нам країни. Цей «раз» – іще триває, тому нехай наш арсенал зброї поповнюється ще й ґрунтовними знаннями.

litakcent.com

№13 (201) 30 червня 2017