До 70-річчя від
дня народження
Художньо-публіцистичні
есеї, які в останні два десятиріччя створив журналіст, письменник, мистецтвознавець,
лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Ярема Гоян, потребують
особливої уваги і прискіпливого вивчення. Уважно розглянувши стилістику
авторського письма, вивчивши досконало його твори, можна прийти до висновку, що
Ярема Гоян визначився зі своїм особливим і навіть унікальним, експериментальним
стилем – художньо-молитовного письма.
Ось, як,
наприклад, починалася його щотижнева авторська програма «Світочі Землі
Української» на Українському радіо «Культура» у Різдвяні дні 2000 року: «Віра
християнська єднає рід наш і народ український. Я щасливий, що віра ця освятила
мій рід і світить, мов слово молитви, в поколіннях, і не загубиться у віках
наша віра, як і скарби духовні, що зароджуються в її сяйливому ореолі.
…Явився із
світанку двадцятого віку офорт «Голгофа», відомий ще під назвою «Розп’яття» і
дивом урятований як раритет української мистецької скарбниці. Його видобув із
глибин душі ще зовсім молодим рідний брат моєї мами, а мій вуйко, Василь
Касіян. Художник виніс цей страдницький образ вселюдського болю, молитви і
ридання над розіп’ятим Христом із своєї християнської родини і селянського
дитинства, із сповнених горя фронтів Світової війни, з синівської гіркоти та
розіп’ятої на хресті громадянського братовбивства рідної України та її народу,
замученого війнами, пошестями, голодом.
Висока гора коло
Єрусалима піднялася аж до неба. Раптом темрява заступила сонце і впала на
землю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А на вершині
гори, в самому центрі офорта-фрески, розіп’ятий на хресті Ісус Христос. На
хресті напис по-єврейськи, по-грецьки та по-латинськи: «Ісус Назарянин, Цар
Юдейський». Хрест великий, дуже великий, тому катований і знесилений Ісус так
тяжко двигав його на Голгофу. Хрест високий, дуже високий, він, здається, сягає
неба і тримає на собі небо та цілий світ, і тоне в небесній тьмі, бо краю його
не видно. Хрест єднається з небом, як промінь світла із землі, хрест світиться
на чорному небесному тлі, а небо темне, мов ніч, бо страшна темрява раптом
заступила сонце і впала на землю. То настала та трагічна для світу мить, коли
помер Ісус, і здригнулася земля, і потьмяніло сонце, і заплакало небо…»
Цей просторий
фрагмент із художньо-публіцистичної праці Яреми Гояна, як зразок авторського
письма, своєрідного коментаря до мистецтвознавчого осмислення життєвого шляху
академіка, народного художника України Василя Касіяна.
У такому ж
мовно-стилістичному ключі автор подає всі свої роздуми -тексти до книжкового
фоліанту «Воскреснемо!», перегукуючись із самим Євангелієм. Ілюстрована
унікальними графічними творами В. Касіяна, ця книжка виросла з коріння роду і
продовжилась у родовому дереві життя. У цьому подарунковому ошатному томі із
доброю сотнею вдало підібраних ілюстрацій талановито поєднано письменницьке
слово і графічний касіянівський штрих.
Свій
літературно-мистецтвознавчий серіал про видатного митця академіка Василя
Касіяна письменник Ярема Гоян (як видавець, директор Національного дитячого
видавництва «Веселка») розпочав з академічного видання «Кобзаря» (1998) з
ілюстраціями Василя Касіяна. Потім з’явився том «Автопортрет» із малюнками та
біографічними роздумами В. Касіяна і літературним дослідженням Я. Гояна, що
осмислює життєпис видатного художника та один з його творчих
напрямків-автопортретування, що пройшло крізь усе життя художника. Він
приходить до висновку, що художник – один з тих учителів, у котрого «треба
вчитися любові до України», і як конкретне втілення цієї великої любові –
любові до власного роду Касіянів-Гоянів, якому зі свого боку Ярема Гоян також
присвятив своєрідний пеан-серіал. За новелістичними оповідями постає для читача
багатолюдний, багатодітний Рід, одна із тих покутських родин, що дали в
межиріччі Прута й Черемоша чимало знаних в нашій історії постатей. Наснажені
великою любов’ю до рідної землі, вони ввібрали своїм корінням все краще, що
постало в Микулинцях та Залуччі, у славетному Заваллі, де зливаються обидві
могутні гірські ріки і дарують краянам свою виняткову енергетику. Саме тут, у
цьому селі, з вірою в Бога і Україну зародився 1900 року перший осередок
майбутніх оборонців Краю – Українських Січових Стрільців.
Книга «Світло з
неба» із посвятою мамі Олені і татові Петрові: «Стою на колінах у світлу
пам’ять Вашу, Мамо і Тату, і бачу сяйво з небес любові– то світять зорями
непогасними Ваші праведні душі».
Книжку есеїв
«Пророк» Ярема Гоян присвятив життєвій долі Тараса Шевченка та художньому
інтерпретаторові його життя і творчості Василеві Касіяну. Автор знову виступає
тут поетом прози: «Як у вічно живому слові Шевченка, так і в живому графічному
штриху Касіяна чуємо, бачимо, впізнаємо Україну, бо і в слові, і в графічному
штриху сяють безсмертні душі Поета і Художника.».
Ярема Гоян як
майбутній майстер рідного слова виріс у мовному середовищі класиків української
літератури – краян Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Леся
Мартовича, Марка Черемшини, Наталії Кобринської. Як літератор і публіцист,
виріс у «Франковій кузні» Львівського університету. Саме цим класикам Я. Гоян
як видавець веселчанської серії «Урок літератури» присвятив свої
літературознавчі дослідження з позицій сьогоднішньої незалежної України, котрі
є добрим підручником для вчителів і їхніх вихованців.
Як літератор і
публіцист Ярема Гоян належить до львівської школи майстрів слова. Там він
закінчив університет, потім був газетярем у львівській «Вільній Україні».
Звідти почав дописувати до київських газет, отож незабаром став власкором по
Львівській області, а потім і завідуючим відділом газети «Радянська Україна» в
Києві. За кілька років Ярема Гоян – головний редактор, а потім і директор
видавництва «Веселка». Саме тут найбільше розкрився талант Я. Гояна як
літературознавця і мистецтвознавця і що не менш важливо – чутливого до цінного
літературного слова менеджера-видавця. У велику публіцистику і літературу його
привели книжки нарисів та оповідань 70-80-х років «Посвята», «Вогні яворові»,
«Перстень верховинця», «Рушники», «Славичі» та ін. Уже в зрілому віці, цілком
свідомо він визначився у художньо-молитовному стилі своїх головних книг. Це
завдяки його старанням у серії «Урок літератури» вийшли адаптовані для дитячого
сприйняття есеї про світочів української культури Григорія Сковороду, Івана
Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю
Українку, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, працьовитого і талановитого,
трагічної долі письменника Ярослава Галана та ін. Йому випало творче щастя
інтерпретувати у нарисах і повістях життєві долі видатних сучасників, що стали
вже класиками, подвижників української культури – художників Олену Кульчицьку,
Марію Приймаченко та Михайла Дерегуса, композиторів Станіслава Людкевича,
Миколу Колессу, Анатолія Кос-Анатольського, Платона Майбороду, артистів Наталію
Ужвій, Анатолія Мокренка, Богдана Ступку…
За повість
«Таємниця Лесикової скрипки» Ярема Гоян отримав Шевченківську премію з рук
Олеся Гончара (1993 р.). При цьому зауважу – більшість книг О. Гончара
публікувалися у «Веселці». Дружина Олеся Терентійовича Валентина Данилівна
кілька років тому видала, знову ж таки у «Веселці», тритомний і нині вже
раритетний «Щоденник» цього українського класика.
Багато хто знає,
що Ярема Петрович уміє гарно співати, знає сотні пісень від початку до кінця, з
варіантами. Я ще нічого не сказав про нього, як про організатора
книговидавничої справи, особливо для дітей і юнацтва, крім того –– великого
пропагандиста і захисника української книжки, активного громадського діяча,
палкого просвітянина. Численними літературними преміями увінчано його
письменницькі досягнення. Він став заслуженим діячем мистецтв України.
…Якщо ви побачите
Ярему Петровича Гояна у вишиванці серед школярів чи на зустрічах з учителями,
учасниками ансамблів «Зернятко» (Київ) і «Калинонька» (Немішаєве на Київщині),
у бібліотеках, на виставках, – знайте: він іде до людей, як на свято.
Якщо людина
винесла з дитинства молитву і казку, і несе їх через усе життя аж до високих
своїх літ, – ця людина щаслива, бо в ній живе пам’ять Роду.