Як захистити Україну в умовах війни

 

 

Олександр Скіпальський

«Кращою зброєю для вашої безпеки є не гармата, хоча я нічого не маю проти гармат, а ваш мозок, який примушує вас належним чином займатися питаннями ситуаційної обізнаності і вибору оптимальних дій»

(Scott Stewart. Stratfor Global Intelligence)

 

Ці роздуми, запропоновані до друку в «Українській літературній газеті», підготовлені переважно для добровольців, людей, які по суті голіруч кинулись захищати Україну від лютого ворога; для волонтерів, які почали їм допомагати, поки Турчинов, Яценюк, Парубій, Пашинський думали-гадали, як не дратувати Путіна, аби не спровокувати його на ще більшу агресію. Матеріали підготовлені як узагальнення знань тих, кому добре відомі методи роботи спецслужб Росії.

Інформація оприлюднюється після тривалого очікування, оскільки ті, хто зумів отримати владу завдяки Революції Гідності, не захотіли скористатись порадами фахівців, аби зміцнити оборонний потенціал захисників України. Але далі чекати не можна – Кремль почав нову фазу антиукраїнської кампанії, прикриваючись фальшивими миротворчими гаслами з уст Путіна, Лаврова та їхніх поплічників.

Судячи з масштабів підступної доброзичливості, приховане протиборство буде вкрай жорстким, цинічним, на знищення. Тож ми, ветерани українських спецслужб (проукраїнські ветерани), просто зобов’язані звільнити Вас, захисники-патріоти України, від ілюзій.

 

Коли Кремль почав руйнацію сучасної Української держави воєнними методами? Донині тривають суперечки щодо того, коли саме Москва почала цілеспрямовано атакувати Україну, після проголошення нею незалежності. Хтось посилається на 1994 рік, інші ведуть мову про 1996-й, дехто ніяковіючи пояснює, що «до 2005 року Росія не вважалась за ворога»…оли Кремль почав руйнацію сучасної Української держави воєнними методами?

Насправді у новітній історії стосунків Московії з тоді ще радянськими республіками новий, особливий етап почався у 1985 році, коли верхівка КПРС-КДБ-ГРУ відчула у «братських республіках» потяг до самостійності. Тоді вузьке коло керівників цих відомств ухвалило рішення у додаток до традиційних механізмів утримання колоній в орбіті Кремля розробити заходи з комплексної руйнації самостійницьких настроїв у «республіках-сестрах», задля недопущення навіть думок про можливість існування у відриві від Москви.

Так, 5-м Управлінням ГРУ ГШ був підготовлений секретний підручник (цитую з пам’яті) «Дестабілізація режимів іноземних країн за досвідом війни в Афганістані», а також спецкурс для офіцерів оперативної агентурної розвідки з питань дестабілізації ситуації в регіонах їхнього перебування на території СРСР (увага: у 1985 році дано старт поширенню на процеси дестабілізації радянських республіки досвіду війни, бойових дій).

Перепідготовка офіцерів у складі невеличких груп за згаданим курсом почалась у 1986 році в учбовому центрі, розташованому в населеному пункті Балашиха під Москвою й на інших таємних базах ГРУ-КДБ, які були в усіх радянських республіках.

Ставка на офіцерів-оперативників розвідувальних центрів і розвідувальних пунктів ГРУ і Особливих відділів КДБ СРСР, які дислокувалися в усіх республіках та Групах військ за кордоном, була зроблена свідомо, оскільки кадровий склад, а також спецрезервісти місцевих структур КДБ в ті роки поступово переходили під контроль республіканських органів влади, і тільки розвідцентри і розвідпункти, а також розвідувальні управління та особливі відділи штабів воєнних округів залишалися екстериторіальними і повністю замикались на Москву.

До цього ж у своєму резерві агентурної розвідки вони мали агентуру з місцевих громадян з усіх верств. Щоправда, цей резерв раніше готувався для роботи проти іноземних країн, прилеглих до кордонів СРСР, тому треба було навчити оперативників перенацілювати і мотивувати місцевих агентурних резервістів на непритаманні їм внутрішні завдання проти співвітчизників. Таємні документи на цих людей, в першу чергу, агентурні справи і справи оперативної розробки почали знищуватися. Наприклад, із західних областей і республік вони вивозилися починаючи з 1988 року. Скільки їх знищено в кислотних чанах Обухівського паперового комбінату Київської області, знає тільки колишнє керівництво КДБ УРСР.

Окремо, аналогічна підготовка проводилась серед відібраних офіцерів місцевих КДБ, а також серед офіцерів Служби зовнішньої розвідки, яких почали відкликати з-за кордону. Також на Україну було переорієнтовано Московський і Ростовський розвідувальні центри, Новоросійський морський розвідувальний пункт і т. д.

З фахівців різних відомств почали формуватися міжвідомчі й міжвидові групи спеціальних операцій для розгортання композиційних війн (їх через чверть століття, з подачі Начальника Генштабу РФ В. Герасимова і на західний кшталт, почнуть називати гібридними).

Спеціально наголошую для тих, хто повторює вигадки московських пропагандистів, що події в Криму і на Донбасі були спонтанним поривом тамтешніх російськомовних громадян задля захисту від утисків «оскаженілих націоналістів»: Кремлем планово, системно і безперервно здійснюється робота з руйнації усіх сфер життєдіяльності України з середини 80-х років минулого століття.

Здійснюється у вигляді спеціальних операцій, про деякі з яких мова піде далі. Наразі нагадаю про три періоди загарбницької діяльності Москви після 1917 року: період насильницького втягування під своє панування інших народів; період жорсткого утримання національних республік в своїй орбіті і період тотальної дестабілізації обстановки в «братніх» країнах, що прагнули до самостійності, період, який почався задовго до сумного для апологетів СРСР 1991 року.

Акцентую: розробка і втілення задумів композиційної руйнації радянських республік спеціальними методами почалася у 1985 році.

Виникають закономірні питання: в якому році вибухнув Чорнобиль? В якому році пішов під землю вірменський Спітак? Коли почалась нова фаза міжнаціонального конфлікту у Нагірному Карабасі? Коли і в якій тоді ще радянській республіці були вперше застосовані міжвідомчі сили спеціальних операцій для атаки на будівлю Верховної Ради, телевізійну вежу начебто на прохання російськомовного населення про захист? Коли і ким був організований перший в історії СРСР плебісцит щодо перетворення Кримської області в автономну республіку, як самостійного суб’єкта у складі СРСР (не УРСР, а саме СРСР) і чому це було зроблено саме тоді?

Коли вже радянська імперія почала агонізувати, 20 січня 1990 року під особистим керівництвом міністра оборони СРСР Язова 40 тисяч солдатів захопили столицю Азербайджану і вчинили криваву бійню над мирними жителями. А за рік до того, 9 квітня 1989, відбулось криваве побиття демонстрантів в Тбілісі внутрішніми військами СРСР… Питання потребують спеціальних досліджень і розслідувань.

То це українці, чи грузини та азербайджанці націоналісти?

Ні. Вірусом імперського шовінізму вражена Москва. І ставляться московіти з позицій цієї хвороби до всіх, майже до всіх, хто живе за межами кільцевої дороги.

Знаючи таємниці усього цього і не сприймаючи цинічних методів нищення України Кремлем, вже на початку 90-х років етнічні українці – офіцери розвідувальних і контррозвідувальних органів (серед них підполковники Ярослав Горошко і Анатолій Єрмак, які, на жаль, відійшли у Вічність) – почали надавати тодішньому керівництву молодої незалежної країни виняткової важливості інформацію, що головною загрозою українській державності є Росія. Офіцери-патріоти прагнули створити незалежні від впливу російських спецслужб українські розвідку і службу безпеки.

Романтизм стосовно довіри новим високопосадовцям, безумовно, був присутній. Але ми намагались бодай щось зробити (конкретне і реальне) для захисту української державності, аби в майбутньому не докоряти собі. Не все задумане вдалося втілити, бо сили були надто нерівні. Червоні директори-магнати і комсомольсько-партійні бонзи з недавньої радянської номенклатури, враз перетворившись на скоробагатьків, панували повсюдно, а їхня особиста зацікавленість у підтриманні приязних стосунків з «пєрвопрестольной» активно заохочувалась Москвою. Ми ж стали своєрідними дисидентами в новій країні, яких вичавлювали з усіх державних структур, замінюючи на кар’єристів і користолюбців.

Почалося за часів Кучми. Чимало фактів про чорні справи тих часів, при розбудові олігархічно-кланової системи нищення України, вже відомо. Озвучу ще один, який стосується порушеної теми. Перша служба української воєнної розвідки (незалежна від ГРУ ГШ Росії) була створена поборниками української державності у 1992 році, делегацію РУМО США ми вперше запросили в Україну 1993 року, а перше в Україні Управління спеціальних операцій у складі Головного управління воєнної стратегічної розвідки було створене у 1994 році. Конкуренти з СБУ, через Банкову, ліквідували це управління на другий день після того, як Президентом став Л. Кучма. Згодом перетворено на «Торгсін» і весь апарат розвідки. На догоду кому? Сьогодні це більш ніж очевидно. Тепер, перед зустріччю з Вічністю, вони намагаються бодай трішки почиститись. Бог їм суддя… Про спротив і протидію тодішньої СБУ в становленні української військової розвідки, розгром і руйнацію національно-демократичних структур ще буде написано в майбутньому.

Ті, хто мав гідність, написали рапорти і пішли геть, інші із категорії більш впертих, зціпивши зуби, вступили в нерівну і виснажливу, довготривалу боротьбу з ворогами України в керівних структурах держави, але їх буквально видавили з спецслужб.

Коли припиниться втручання Москви у внутрішні справи України?

Доводиться чути і читати, що Москва припинить агресію проти Україну, коли Росія розвалиться, або коли вчергове будуть підсилені санкції.

Це не так. Навіть коли від нинішньої Росії залишиться клаптик, Кремль, Московія не припинить своїх імперських зазіхань на Україну.

 

Продовження в наступному числі.

 

Довідка

Генерал-лейтенант Олександр Скіпальський народився 1945 року на Волині. Закінчив Вище прикордонно-командне училище КДБ СРСР, Вищу школу КДБ СРСР. Після здобуття незалежності разом з колегами із Спілки Офіцерів України брав участь в ліквідації КДБ УРСР, створенні СБУ та Головного управління розвідки Міністерства Оборони. Має сорокарічний досвід оперативної роботи.

Служив на Далекому Сході, зокрема, на Курильських островах.

З 1987 проживає в Україні.

З 1991 — начальник Управління військової контррозвідки СБУ, начальник Головного управління розвідки Міноборони, голова Спілки офіцерів України.

1994–1998 — народний депутат ВР 2-го скликання. Член Комітету з питань оборони і державної безпеки.

З 1997 — заступник голови СБУ, з 1998 — заступник міністра з питань надзвичайних ситуацій.

У 2004-му році очолював «службу безпеки Майдану» (службу охорони кандидата в президенти України Віктора Ющенка). Після «Помаранчевої революції» Скіпальський називався одним із найреальніших кандидатів на посаду голови СБУ.

У 2006–2007 роках очолював Управління СБУ в Донецькій області.

Був президентом МГО «Волинське братство», віце-президентом Центру стратегічних досліджень та аналізу.

Почесний голова правління Об’єднання ветеранів розвідки України.