Як українська держава фінансує закарпатський сепаратизм

 
Олександр ГАВРОШ
 
Є на Закарпатті «Видавництво В.Падяка», яке позиціонує себе як найбільше «русинське» видавництво у світі. Його засновник – Валерій Падяк є одним із ідеологів неорусинства на Закарпатті. У своїх книжках він послідовно заперечує український характер Закарпаття, називає возз’єднання краю з Україною «анексією» та «трагедією, що триває досі». Українців  в області він нараховував лише 160 тисяч чоловік, хоча за переписом 2001 року українцями записалося на Закарпатті понад мільйон осіб. Попри відверто українофобські погляди, книжки видавництва Падякадосі спокійно видаються в Україні і продаються у книгарнях Ужгорода.
Ба більше, одним із найбільших спонсорів цього сепаратистського видавництва є… Українська держава. Точніше, Закарпатська обласна наукова універсальна бібліотека імені Федора Потушняка. Згідно переліку книжок на сайті видавництва В.Падяка, із 270 їхніх видань близько 90 здійснені на замовлення обласної книгозбірні. Себто, третина всіх книжок приватного видавця Падяка оплачена коштами з українського бюджету. Читаючи послужний список цього видавництва, спостерігаєш дивовижну картину: переважна більшість видань або сепаратистські, або бібліотечні.
Доходить до парадоксів: у видавництві, що у своїх українофобських книжках навіть не хоче вживати офіційну назву краю – «Закарпаття» чи «закарпатський», обласна бібліотека друкує ювілейний покажчик  про Карпатську Україну!
Чим пов’язана така прив’язаність до одного з двох десятків видавництв на Закарпатті, але єдиного у своїй нелюбові до всього українського?
А все пояснюється просто: дружина Валерія Падяка, Лариса Ільченко, є працівником бібліотеки і водночас – директором згаданого приватного видавництва. Таким чином державні кошти йдуть спрямованим потоком у приватну кишеню родини Падяків. Тут мали би виникнути питання у компетентних органів про зловживання службовим становищем з метою отримання особистої вигоди.
Ба, навіть у виданнях, що фінансує обласна бібліотека і які упорядковує його дружина, Валерій Падяк примудряється сіяти українофобію.  Так, у «Календарі краєзнавчих пам’ятних дат на 2017 рік» у своїх статтях він принципово не вживає означення «закарпатський» чи «Закарпаття», не кажучи вже про «український». Так, на сторінці 202 читаємо, що «Михаїл Ольшавський був невтомним культурним діячем Підкарпатської Русі епохи Просвітництва».  Як науковець, Валерій Падяк чудово знає, що термін «Підкарпатська Русь» з’явився далеко пізніше епохи Просвітництва. Це офіційна назва Закарпаття у 1919-1939 роках за часів Чехословаччини. Тому вживання його в контексті 18 століття є антиісторичним. Тут слід було застосовувати або тогочасну назву краю, або загальноприйняту сучасну.  Однак у часи Ольшавського усталеної назви краю ще не було.  Аби не писати сучасну офіційну назву Закарпаття, послідовний українофоб вживає «Підкарпатську Русь». І ця ідеологічна провокація проходить під маркою Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки.
Теж саме можна сказати і про «видатного карпаторусинського історика Михайла Лучкая» (ст.202). У часи Лучкая не було терміну «карпаторусинський», а був «руський» чи «карпаторуський». Сам Лучкай свою граматику називає «слов’яноруською» . Слово «карпаторусинський» – це вже новотвір часів Пола Магочі, головного ідеолога політичного русинства, який закликає повсюдно замінювати означення «закарпатський» на «карпаторусинський».  Себто, воно носить виразно ідеологічне забарвлення.
В одній невеличкій статті про Емілія Кубека у згадуваному бібліотечному календарі Валерій Падяк вживає 25 (!) разів слова «карпаторусинський», «русинський», «карпаторусин»… (А чому не в кожному реченні?). Інакше як зомбуванням це не назвеш. Тільки це зомбування з виразно антиукраїнським духом і оплачене коштами українських платників податків.
Уявімо собі, що в Маріуполі  чи Запоріжжі кошти з управління культури спрямовуються у видавництво, що відкрито позиціонує себе найбільшим пропагандистом «Новоросії»? Маразм? А в Ужгороді – це реальність.
Сепаратизм забруньковується в книжках та часописах у милій і привабливій упаковці. Зруйновані будинки і сльози біженців з’являються вже у фінальній частині цієї трагедії.
У гібридній війні проти України інформаційна складова є однією з найголовніших. І найприкрішими є ті випадки, коли ми виступаємо в ролі «корисних ідіотів» для ворогів та ще й за власні кошти оплачуємо пропаганду проти самих себе.
 

м.Ужгород

№17 (205) 25 серпня 2017