Так нещодавно написав Леонід Талалай в одному із своїх
останніх віршів…
Важко писати про
людину, яку любиш, яку цінуєш, незриму присутність якої постійно відчуваєш біля
себе, риси якої щодня бачиш у своїй дитині… За п’ять років, які нам подарувала
доля, ми встигли багато – разом насадили дерев і квітів, народили сина,
побудували дім. Дім усередині себе. Дім для людини – не лише фізична, а й
психологічна, духовна, нематеріальна категорія. Це не тільки чотири стіни і
замок на дверях, це не тільки предмет, не «машина для проживання», як казав
один із філософів, а «Всесвіт, який людина творить», це ще й відчуття один
одного, це промовляння всього на світі однією мовою, мислення одними
категоріями і в одній площині, це те внутрішнє, яке опосередковує людське буття
у всіх проявах і вимірах. Ми побудували дім всередині нас.
Всі хочуть бути щасливими. Але щастя – це не тільки радість
і розмірене життя, щастя – це і неспокій, випробування, коли у жорстокі моменти
не втрачаєш людської подоби і гідності. Коли сам себе поважаєш.
Важко писати про людину, місце якої в твоєму серці ніхто
ніколи за жодних обставин вже не займе. Важко писати про свого улюбленого
Поета.
Не люблю слова «спогади», бо для мене Леонід Талалай завжди
буде живим – у віршах, у моєму серці, у синові.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Спочатку у нас була зустріч. Ця зустріч була для нас щастям
і горем водночас. Щастям – бо ми мали справжнє почуття, горем – бо ми обидва
розуміли, що час нещадний до нас, між нами велика часова прірва, яка розірве
нас між цим та іншим світом. Це була наша трагедія, наше горе. Але на то була
Божа воля, що наше життя перетнулося у певній точці. І це доказ того, що для
справжнього не існує часу. Були хвилини щастя, були сльози радості і горя, були
випробування людською байдужістю, осміюванням, недовірою, образи і нерозуміння близьких,
були і є підлі вчинки і плітки, що зачіпали не тільки нас з Леонідом, а й
беззахисної (ще тоді ненародженої) людини, яка себе не може відстояти, – нашого сина. Не можу осягнути душу, яка
здатна оббрехати, обікрасти, використати дитину у своїх злих помислах. Життя
настільки коротке, що я вже забула цих людей, нехай їхні душі лишаються сам на
сам із Богом. Я про інше. Про бунт. Бунт людини з часом, з віком, зі
стереотипами. Бунт із самим собою. Я про відважність, про щирість і сміливість
почуттів. Я про те, чого нам із Леонідом не пробачили.
Запис у моєму щоденнику: «Приїхала додому з острова Водники.
Був сонячний день. Леонід Миколайович подарував мені блокнот для щоденника. А
ще подарував Лорку, Пушкіна і Цвєтаєву, деяких поетів із Донецька. З песиком
Сарою ми подружилися. Сара любить, коли їй зі столу дають ласий шматочок. Коли
Леонід Миколайович проводжав мене на зупинку, то на прощання погладив по
голові, Сара заскавуліла. Ти кого до кого ревнуєш? – усміхнувся Леонід
Миколайович. Невдовзі він передзвонив. Наша телефонна розмова була довгою.
Леонід Миколайович говорить, що є речі незбагненні. І що коли вперше мене
побачив, запитав себе: «Хто це переді мою?!» Сказав, що дуже щасливий, що я в
нього з’явилася, що вірить у мене як в поета і відчуває, що щось має статися,
але поки що не знає, що саме. Він позитивно впливає на людей – його простота,
щирість, доброта і глибина мене змінює».
У нас була зустріч «неурахованого часу». Час Леонід
Миколайович намагався розгадати, зрозуміти, пояснити. Він говорив, що хотів би
придумати машину часу, аби можна було змінювати свій вік, повертатися у свою
молодість, при тому лишаючись у часі, де він живе зараз. Я ніколи не відчувала,
що Леонід Миколайович був старший за мене, він був з хлоп’яцькими замашками –
продуманими «з висоти осіннього листка». Незважаючи на те, що він мав
травмований хребет, був жвавий, швидкий, а після нашої зустрічі навіть хотів,
як мені заявив, «наростити» собі м’язи. Казав, що відчуває себе набагато краще,
ніж у молодості, що він перестав відчувати свій час, ніби завернути у мій час.
Я помічала, що в нього почало рости русе волосся замість сивого. Мріяв кинути
палити та вживати спиртне. Але не міг, бо для цього потрібен був спокій, який
ми втратили назавжди після нашої зустрічі. Затяжний і нервовий процес
розлучення, загроза втратити дитину через мій тяжкий стан здоров’я,
невлаштований побут, намовлені родичі, які так і не сприйняли його сина – усе
це виснажувало його вразливу душу.
Під час однієї із розмов Леонід Миколайович зізнався, що,
переїхавши до Києва, так ніколи і не відчув тут себе своїм. У столиці відчуття
самотності, відчуженості було у нього завжди, тут він набув багато приятелів,
знайомих і навіть близьких по духу людей. Проте поволі із самотнього вовченяти
– сина «ворога народу» – він обертався у старого самотнього вовка.
Познайомилися ми в НСПУ, коли я працювала відповідальним
секретарем приймальної комісії. Леонід Талалай був одним із членів журі
конкурсу молодих літераторів «Гранослов». На одному із засідань цього конкурсу
ми з ним посперечалися. Суперечка стосувалася одного із лауреатів конкурсу,
вона хоч і була толерантною, але зачепила нас обох. Пам’ятаю, що Леонід
Миколайович мав замислений, затаєний погляд. «Річ у собі», подумала я, –
насторожений погляд «всередину» людини. Згодом Леонід Миколайович завітав до
кабінету, де ми з Анею Багряною тоді працювали, і подарував нам по власній
книжці «Неурахований час». У кімнату зайшов невисокий, сивий, але жвавий
чоловік. Перше, на що звертаєш увагу, так це на його вуса. Проте Леонід
Миколайович умів тримати людську увагу на собі своїм поглядом, очима,
печальними, у яких іноді з’являлися лукаві хлоп’яцькі бісики. Він щось запитав
у Ані, вона щось відповіла. Відчуваючи на собі погляд, я підняла очі. «А в Тані
посада, як у Цербера!» – сказав поет, намагаючись розсмішити, як потім
зізнався. А мене таке порівняння образило, Леонід Миколайович це зрозумів і
навіть трішки розгубився. Потім вибачився, щось мовив жартівливе і пішов. Хто
він, Леонід Талалай, я зрозуміла, коли прочитала «Неурахований час». Була
вражена, захоплена, бо поезії були мені близькими. А мене Леонід Миколайович
раніше знав по віршах, запам’ятав, коли був упорядником альманаху «Любіть
Україну».
Коли Леонід Миколайович дізнався, що я йду зі Спілки (не маю
чиновницького хисту), одразу запросив нас із Анею Багряною приїхати до нього на
острів, пообіцяв допомогти зберегти роботу, але від допомоги я відмовилася.
Леонід Миколайович був дуже гостинним, він майстерно декламував свої вірші,
жартував. Тоді ми залишилися ночувати разом із його донькою на другому поверсі.
Пам’ятаю, коли ми з Анею читали вірші, він був уважним і давав слушні поради.
Його обличчя світлішало, коли мова йшла про літературу. Він жив літературою,
втікав у літературу від сучасного світу, у який він не вписувався, в якому він
був дитинно-безпорадним, беззахисним. Світу, який зі своєю брутальністю,
гризнею і постійною боротьбою за власне місце під сонцем був для його душі
чужим, бо він не був конфліктною людиною, не прагнув влади і керівних посад.
Він боявся розчарувань, яких у його житті було достатньо, тому сховався від
конфліктів, гризні, бажаючих панувати над іншими – подалі, аж на самісінькому
острові, де серед природи віднаходила гармонію його душа. Його душевною
потребою було написання віршів, розмови про літературу, відчуття сімейного
щастя.
Він був із простої селянської родини, не мав титулів тощо,
проте мав вроджений внутрішній аристократизм. Своєю селянською простою
зовнішністю і щирістю він зацікавлював співрозмовників, а своїм аристократизмом
невільно і ненав’язливо спонукав себе поважати. Доносів не писав, не підставляв
друзів, не проголошував пафосних брехливих гасел, ділився останнім з людьми,
намагався жити по совісті, допомагав ближньому, любив життя і природу, музику і
поезію. Не любив письменницьких тусівок, не любив феєричного і
пафосно-улесливого охкання. Жив у гармонії з природою, оточивши себе деревами,
квітами і Дніпром.
З моменту нашого знайомства Леонід Миколайович телефонував
мені, дізнавшись у моїх друзів мій мобільний і робочий телефони, запрошував в
гості, читав вірші, розказував про роки свого навчання, про Межирова, Рубцова,
про сучасних поетів і класиків, про поезію взагалі. Одного разу він посадив
мене на те місце, де любив сидіти Микола Степанович Вінграновський, і сказав,
що хотів би, аби я була його другом і тепер це місце моє. Я розгубилася,
зніяковіла, зашарілася. Або класик наді мною насміхається, або… І лише згодом
зрозуміла, що зустріла дуже самотню людину, якій потрібен був хтось, хто ще
його не розчарував, хто не дорікав, не повчав і не звинувачував у всіх своїх
невдачах. Після Миколи Вінграновського у нього практично не лишилося настільки
близьких друзів, Звісно, однодумці були, були гарні приятелі, які його підтримували,
але Миколи Степановича, їхнього спілкування дуже Леонідові Миколайовичу не
вистачало. Він часто включав записи Миколи Вінграновського і слухав його голос,
а коли йому не повернули касету, себе картав: «Якби мені хоч голос його
почути»…
Запис із щоденника: «Леонід Миколайович попросив, аби я
приїхала після роботи. Ми сиділи на рибалці, гуляли біля Дніпра. Вода відбиває
небо – і світ такий синій, у зірках, у вогні, і міст, і далекий Київ, що
розчиняється у тумані доокіл Дніпрових вод… Леонід Миколайович сказав, що
вірить мені більше, ніж собі. Він пригостив мене абрикосовим вином. Розказував
про своє перше кохання – однокласницю Олю. Як він був у неї закоханий, як
примчав з армії, аби її побачити, а вона вже вийшла заміж. А через багато років
зустрів її бабцею, не впізнав і дуже здивувався. Розказував про родину,
про те, що давно у них із дружиною немає
порозуміння, що нещодавно хотів розлучитися. Ми так довго розмовляли попід
Дніпром, що не помітили, як почало світати». Леонід Миколайович захоплююче
розповідав, був щирим, і я не помітила, як теж відкрила йому душу. Так почалася
наша дружба.
Якось він зайшов до Кабінету молодого автора, де на той час
працювала Аня Багряна, і у розмові з нею зізнався, що закоханий у мене, як
хлопчак. Я б і не подумала про щось подібне, бо ставилася до Леоніда
Миколайовича як до наставника, як до людини, яка повірила в мене, що для
молодого поета дуже важливо. Потім Леонід Миколайович зізнався мені, що його в
Спілку «тягнуло» постійно, бо хотів більше про мене дізнатися. До дружби я була
готова, але навіть до думки, що в мене закоханий набагато старший чоловік, готовою не була. Спершу не повірила
у це. Думала, що письменник вирішив мене розіграти. Сприйняла це зізнання з
осторогою. Тому, коли Леонід Миколайович запрошував мене в гості, я намагалася
поїхати з подругою. На той час він запропонував відредагувати наші з Анею
книжки. Ми купували чай, дині і приїздили. Проте наші зустрічі обмежувалися
розмовами про філософію екзистенціалізму, про Мілана Кундеру, про Юнга, літературу
абсурду, чаюванням, читанням віршів російських та українських класиків. Леонід
Миколайович якось зізнався мені, що закоханий у мене, проте нічого
непристойного, що б могло мене злякати, собі не дозволяв. Лише поцілунок у щоку
або в голову. Ударом для мене була звістка, що він попросив розлучення, навіть
не поговоривши перед цим зі мною: «Я хотів розлучитися кілька років тому. Це
моє рішення і тебе сюди вплутувати я не хочу. Зрештою це тебе ні до чого не
зобов’язує». Тоді настали найтяжчі часи, які нас зблизили ще більше. Я
розказала Леоніду Миколайовичу, що розмовляла з його дружиною, що намагалася їй
пояснити, що ми тільки друзі, але дружина сказала, що забороняє нам
спілкуватися. Леонід Миколайович страшенно обурився, мовляв, ну це вже занадто
– забороняти мені спілкуватися з тими, з ким я хочу спілкуватися! Я й так тут
сам сиджу, а мені ще й вказуватимуть, з ким мені говорити! Так наше спілкування
не припинилося, а було вже так, що Леонід Миколайович телефонував мені по
кільканадцять разів на день, радився з будь-якого приводу.
Запис із щоденника: «Леонід Миколайович сказав, що він у
передчутті нових віршів. Що напише вірші, які ніде не буде друкувати. А я щоб
обов’язково надрукувала – після його смерті. Я сказала, щоб він навіть не думав
про смерть, що я не хочу втрачати друга, якому довірила усі таємниці, який став
для мене і порадником, і улюбленим поетом». Він дав мені аркуш, де від руки був
написаний вірш «І тривожно, і щасливо». Леонід Талалай мав дар любити і вмів
оточити своєю увагою так, що людина відчувала себе потрібною, вагомою,
незамінною. Людині необхідно бути потрібною комусь, як і необхідно самій
любити. Леонід Миколайович був уважним до найменших деталей… Він обов’язково на
прощання дарував якусь дрібничку –
яблуко чи грушу, квіточку чи книжку, і обов’язково проводжав до зупинки.
І в усіх його справах була закладена його любов, його добро. Одного разу він
проводжав мене на автобусну зупинку, і одна жінка здивувалася: «Леонід
Миколайович дивиться на вас так ніжно, зі сльозами на очах… Ви племінниця чи
донька?! Бо ми їх тут рідко бачимо…». Я віджартувалася.
Одного разу Леонід Миколайович попросив подумати, яку б
книгу я хотіла мати. На той час (мені щойно виповнилося 23 роки) подобалася
література «потоку свідомості». Леонід Миколайович запросив мене на дачу,
мовляв, у нього для мене є подарунок. Це були книжки Пруста, Лорки, Цвєтаєвої.
І знову були розмови про сенс життя, про смерть, про час і людське безсилля
перед ним… «Я не боюся смерті, – мовив він спокійно. – На тому світі моя мати,
мій батько, мої друзі… З роками стаєш по-іншому ставитися до смерті, не боятися
її, а наближатися до неї, сприймати як інше життя». Думаю, що він не лукавив,
хоч і любив це життя. Він готувався, як і кожна людина, свідомо чи підсвідомо,
до смерті протягом всього життя. Усі ми проходимо через горе – втрату
найрідніших, найпотрібніших, найдорожчих нам людей. Сутність життя – втрачати.
Тільки хтось втрачає пізніше, а хтось раніше. І кожен по-різному шукає для себе
пояснення феномену смерті. Леонід Миколайович готувався до смерті змолоду. У
нього взагалі було особливе ставлення до смерті. Це пов’язано з втратою у
ранньому віці брата-дитини, з опроміненням на службі в армії, яке теж могло
призвести до ранньої смерті… Думаю, що трагічна душа просто не могла не шукати
відповіді на непоясненну загадку людського життя.
Закінчення в наступному числі