З нагоди ювілею нашого визначного майстра слова
Віталій АБЛІЦОВ
З одного боку, це справді сенсація, а з іншого – сумно-прикрий лакмус, що виразно визначає невтішний стан сучасної української літератури і взагалі духовності. Якщо говорити про причини, то вони на поверхні: передусім відсутність (протягом всіх років Незалежності) зрозумілої суспільству державної політики щодо розвитку культури й мистецтва, засобів масової інформації й в цілому інтелектуальної сфери відродженої держави; закономірний наслідок цього: занепад, зокрема, книгодруку, зникнення діалогу «письменник – читач» як визначального фактору обов’язкового для демократичного суспільства спілкування влади з народом).
Вже з цих мотивів майже сорокарічне замовчування американського видання книги поезій І.Драча «Світильники саду», що готувалося й вийшло у світ за сприяння й участі видатного англомовного письменника С.Кюніца, очевидно, багатьма сьогодні сприйметься як буденна подія (для порівняння наведу приклад на тему як ставляться до визнаних діячів культури у цивілізованому світі: в Ієрусалимі, де жив лауреат Нобелівської премії з літератури 1966 року Ш.Й.Х.Чачкес – Агнон (народився в Бучачі на Тернопільщині), мер міста наказав вивісити плакат поблизу будинку нобеліанта «Будь ласка, тихіше – Агнон працює»).
Перманентна байдужість влади до творчої еліти провокує ланцюгову реакцію: література у застої – занепадають освіта й культура, й в цілому згасає інтелектуальний потенціал нації.
Цей же закон невмолимо спрацьовує й щодо І.Драча.
Судіть самі: з одного боку Поет переконливо відноситься до вітчизняних письменників-класиків ХХ століття, творчість яких вважається досить вивченою й популяризованою, а з іншого дослідниками-літературознавцями вихід книги в США (значний факт не лише у життєписові Поета, але й в історії української поезії) тихо проігнорований (в гармонійно розвинутих соціально-політичних умовах зарубіжний дебют поета міг би не тільки кардинально змінити розвиток його творчої біографії, але й гарантувати щасливу долю як видатної особистості).
П. Загребельний не помилився, відкривши 1961 року світу найталановитіших з «шістдесятників»
І.Дзюба слушно уточнив, що «Соняшник» Івана Драча – поряд з «Атомними прелюдами» Миколи Вінграновського та «Тишею і громом» Василя Симоненка – став одним із центральних явищ постсталінського літературного життя в Україні, сповненого «жаги оновлення, творчої тривоги і гарячкових надій».
І хоча перший вірш юного І.Драча опублікований 9 травня 1951 року, його днем народження, як поета, очевидно, належить вважати 18 липня 1961 року, коли П.Загребельний в «Літературній газеті» представив читачам «Ніж у сонці. Феєричну трагедію в двох частинах».
Трагедію зрозуміли й сприйняли не всі. Особливо билися в нестямі лобами у глуху стіну безсилля два одіозних Миколи – Нагнибіда й Шеремета (так макабрично й псевдотеатрально! – відбувалася зміна літературних поколінь: замість консерваторів-соцреалістів в літературу прийшли модерні «шістдесятники»). Обидва нездарні Миколи, на переконання ідеологів й провідників тодішнього тоталітарного режиму, вважалися не просто письменниками, а лідерами вітчизняної літератури (?!)
Поезія «Соняшник» та трагедія «Ніж у сонці» І.Драча саме у ті роки стали класичним зразком модерної української поезії. Це зрозуміли не лише на берегах Дніпра, але й в Європі та за океаном.
Закономірно, що естафета від П.Загребельного перейшла в руки американського Метра – письменника С.Кюніца, котрий після 1961 року повторив ініціативу київського прозаїка й відкрив 1978 року творчість українського поета, але вже для англомовної читацької аудиторії – в Нью-Йорку побачила світ книга поезій І.Драча «Orchard Lamps» – «Світильники саду» (видання було відзначене американським центром міжнародної організації РЕН-клубу (поет, есеїст, новеліст), що об’єднує літераторів та журналістів світу). Наголосимо, що подібної уваги й визнання не одержували й не мають нині жоден з письменників України останніх десятиліть (не говоримо про діаспорних авторів). Додамо, що «Світильники саду» 1989 року були перевидані в Торонто (Канада). Водночас в Україні поодинокі відгуки на заокеанську збірку поезій І.Драча промайнули в науковій періодиці й, зрозуміло, були помічені лише вузьким колом читачів.
Назвемо реалізаторів престижного проекту: американський поет Стенлі Кюніц (1905-2006), лауреат міжнародної Пулітцерівської премії 1958 року, удостоєний Національної медалі мистецтв, котру вручає Президент США (1993) та інших високих нагород; відомі нині літературні діячі, науковці й вузівські педагоги, а в кінці 70-х років студенти Колумбійського університету, молоді перекладачі Д.Халперн, П.Немзер, М.Рудман, П.Шварц; діаспорні професори й письменники Д.Фізер, Я.Розумний, Б. Бойчук (довільно переклав англійською поезії І.Драча – тобто підготував так званий підрядник), Ю.Тарнавський та інші.
Книга талановито проілюстрована відомим митцем – графіком Я.Гніздовським (1915-1985), твори котрого прикрашали робочий кабінет Президента США Д.Кеннеді, експонуються й зберігаються в провідних музеях та галереях світу, також в Конгресовій бібліотеці США та, зокрема, приватній збірці Н.Рокфеллера.
Закінчуючи перелік учасників проекту, представимо нарешті того, хто народив ідею відкриття заокеанським читачам (й взагалі англомовній аудиторії) творчості українських письменників. Ініціатором видань, у тому числі й книги «Світильники саду» І.Драча, був професор-сходознавець Гарвардського університету О.Пріцак (1919-2006). У ті роки він входив до кола офіційних експертів Нобелівських комітетів й 1967 року рекомендував розглянути для номінації на премію з літератури кандидатури трьох українських поетів: П.Тичину, І.Драча й Л.Костенко.
Отже, видання в США «Світильників саду» було конкретним кроком О.Пріцака в послідовній програмі дій щодо пропаганди української літератури у світі. Майже одночасно з Драчевою збіркою в США та Канаді побачили світ поезії Б.-І. Антонича (1977, в перекладі Б.Бойчука, М.Рудмана та Р.Немзера), видавалися твори й аналізувалася творчість В.Стефаника, М.Коцюбинського, В.Підмогильного, М.Хвильового, представлені М.Царинником, Д.Струком, М.Лучковичем, М.Тарнавською та іншими.
Тобто, зарубіжним читачам активно відкривалася творчість не тільки покоління «шістдесятників», але й письменників – представників української класичної літератури.
І раптом все обірвалося.
Із завершенням хрущовської «відлиги» в Україні, як і в інших республіках СРСР, були проведені масові арешти учасників інтелектуального опору комуністичному тотальному режиму. З особливою жорстокістю це робилося після появи 1965 року дослідження І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», суспільних протестів, в яких брали участь і представники наукової та технологічної еліти, зокрема, видатний авіаконструктор О.Антонов (підписав “Лист-протест 78-ми» до ЦК КПРС), науковці НАНУ, представники громадськості. Брєжнєвсько-щербицькі пахолки в умовах активізації неосталіністів завзято реалізовували кремлівську програму нового наступу на національну культуру – фактично повне її знищення.
В цей період ініціювали масштабні акції й лідери діаспори. І.Драча та його письменників-ровесників вітали заокеанські та європейські письменники, зокрема, І.Кошелівець (дослідження «Сучасна література в УРСР», 1964) та Б.Кравців («Шістдесят поетів шістдесятих років», 1967 тощо).
Словом, все закінчилося так, як і повинно було закінчитися в умовах колоніального становища УРСР в СРСР: злет популярності поета І.Драча, його рішучий вихід у світ – за межі національні, обернувся для поета справді трагедією. «Світильники саду» з оригінальною передмовою С.Кюніца були сховані не тільки від суспільства, але й від колег – письменників та літературознавців. Поет був примушений владою заплатити за свій творчий успіх принизливими компромісами.
Від поезії «Соняшник»
і трагедії «Ніж у сонці»
до «Противних строф»
та «Sатирикоn» – у
За своє творче життя І.Драч видав чимало книг (поет жартує – тисячу; біобібліографічний покажчик написаного І.Драчем і про нього зупинився на цифрі – 2875).
У доробку письменника не тільки поезія, але й проза (переконаний: читач не може читати без емоцій новели, присвячені другу-опоненту І.Драча – Д.Павличкові, як і «Триптих про Миколу Бажана»; есе «Коли цвіте Нікітіана», присвячене передчасно згаслому талановитому румунському поету Н.Стенеску, «Корінь і крона Пабло Неруди», «Безмежжя Данте»). Біографічну повість «Григорій Сковорода» І.Драч написав у співавторстві з філософами С.Кримським та М.Поповичем (книгу «не зрозуміли» київські партійні бонзи ще до виходу у світ). Переклав сучасною українською «Історію русів». Ще є видання, присвячені політиці; солідні томи перекладів, кіноповісті, сценарії, кілька кінострічок… Нове 12-томне видання «Вибраного» І.Драча, переконаний, стане подією в літературному житті України.
Справді, як наголошено в однім з свіжовидрукованих томів, поет «чуйно вловив найтонші вібрації сучасності». Вловив і продовжує вловлювати, що невтомно робив протягом 65 років творчості. Словом, І.Драч справедливо носить лавровий вінок поваги і колег, і читачів.
І все ж забуття «Світильників саду», з чим, здається, змирився і їхній автор, до кінця не зрозуміла сторінка поетової біографії. Американське видання згадується лише в біобібліографічному покажчикові, виданому 2011 року Парламентською бібліотекою.
Варіантів пояснень безліч, але який з них відповідає дійсності?
Можливо, І.Драчу занадто болять ті спогади?
Уявімо, що співпраця із заокеанськими однодумцями продовжилася б – яку б широку англомовну аудиторію міг би одержати поет!
Але історія не знає умовного способу – все сталось так, як сталось в УРСР – колонії СРСР.
Може, це і перебільшення, але сорокарічної давнини видання й сьогодні не втратило уваги до себе. Читаючи переклад Г.Скрипникової англомовної передмови С.Кюніца до «Світильників саду» І.Драча, важко вийти з полону емоцій. Чому? Що текст належить перу видатного заокеанського автора? Але, очевидно, все ж і тому, що вражаєшся глибиною проникнення американського поета в суворий зміст життєвої долі й розвитку таланту українського поета.
«Минуло десять років після моєї першої зустрічі з Іваном Драчем в легендарному Києві, архітектурні пам’ятники якого до сьогодні нагадують нам про те, що він стоїть на давньому торговому шляхові між Візантією та північчю. У ту пору йому було лише 30 років, але він вже був видатною постаттю у сучасній українській літературі. Перед своїм візитом я чув, як його хвалили московські та ленінградські поети. Він появився в моєму готелі стрункий, блакитноокий, в окулярах, з округлим носом, з чималим енергійним ротом і негустим волоссям кольору пшениці, зачесаним назад, що спадали довгими пасмами на потилицю. Це було обличчя вченого чи місіонера, я не міг вирішити, кого саме. Якось нам вдалося здолати мовний бар’єр і досягти швидкого взаєморозуміння, головним чином, не вербального. Незабаром ми йшли вздовж берега блакитного Дніпра, піднімаючись крутими схилами до парку князя Володимира і здійснюючи обов’язкове відвідування золотоголового Собору Святої Софії, перетвореного державою в музей, де Ярослав Мудрий, котрий в ХІ столітті заклав наріжний камінь собору і покоїться там у своєму мармуровому саркофазі. В мій останній вечір в Києві Іван і я влаштували спільні читання своїх поезій у переповненій аудиторії Інституту зарубіжної літератури. Мене зворушила милозвучність його віршів і палка енергія його духу. Це була абсолютно інша мелодія, ніж та, що я чув у Росії, і я роздумував, чи можливо відтворити це на англійській мові. І підозрював, і пізніше це підтвердилося, що це буде нелегко…»
Що б не написав І.Драч за своє життя, але початком його завжди буде поезія «Соняшник». С.Кюніц це теж не міг не відзначити:
«Драч став відомим після публікації 1960 року його першої збірки поезій «Соняшник». В титульнім вірші, що став невідділимим від імені Драча, кристалізується притаманна йому сила уяви та оригінальність. З перших рядків вони нестямно антропоморфічні, та все ж, як мені здається, справедливі і достовірні. Хіба зможу я коли-небудь дивитися на соняшник знову, не згадуючи, як у Драча він «стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду» чи на сонце «в золотих переливах кучерів», чудове засмагле сонце «в червоній сорочці навипуск»? Для Драча цей сонячний вогонь одночасно реальний і символічний, одна з відмичок до визначального світу його творчості:
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
В іншому світлому вірші «Етюд про хліб», коли гаряча паляниця вийнята з печі, «і зачарується білена хата З сонця пахучого на столі». Душа Драча генерує так багато світла, що він здатен примусити сяяти навіть буденні речі. Груші в звичайному оцинкованому відрі перетворюються в «суперниць сонця, світильників саду, З республіки соків заблукані душі, Підібрані в пелени в ніч грушепаду». І саме відро вимовляє дивні речі: «Коли ж я порожнє в бутті цілоденнім, Тоді я по вінця насипане небом».
Вікно в Америку відкрилося й відразу ж закрилося за волею великодержавного Кремля
Під час поїздки до США у складі делегації УРСР на ХХІ сесію Генеральної асамблеї ООН 1966 року І.Драч мав змогу познайомитися з багатьма діячами української діаспори, передусім письменниками. Наприклад, поет мав зустрічі й розмови з літературознавцем Ю.Шевельовим – університетським професором Олеся Гончара в Харкові, поетом Є.Маланюком.
Взагалі, це окрема розмова про зарубіжні контакти І.Драча, його збірки поезій, що побачили світ поза межами України. Зауважимо, що вірші та поеми І.Драча, крім англійської, перекладалися французькою, німецькою, шведською, португальською, більшістю європейських мов.
Зупинемось лише на однім виданні.
1987 року в Стокгольмі побачила світ книга «Ukrainska hastar over Paris» – «Українські коні над Парижем», де видруковані поезії І.Драча та Л.Костенко в інтерпретації шведського славіста П.-А.Бодена. Скандинавський професор-літературознавець у передмові до видання не тільки досить детально зупинився на минулому та сьогоденні української культури, але й нагадав співвітчизникам про Україну – спадкоємицю Русі Київської, висвітленню контактів з якою присвячені розділи історії Швеції.
П.-А.Боден у нарисі про І.Драча наголосив, що поет безумовно є національним, але й письменником міжнародного масштабу, у творчості якого поєднуються і українські традиції, і європейські.
Гортаючи сторінки іншомовних видань поезій І.Драча, переконливо бачиш еволюцію і його світогляду, і творчої манери втілення у життя задуманого.
І мимоволі знову й знову повертаєшся до «Світильників саду».
Через десятиліття після виходу в світ американського видання відбувся радіоміст між Києвом та Чикаго. З боку США в ньому брав участь лауреат Нобелівської премії з літератури Сол Беллоу (пізніше стало відомо, що предки прозаїка походить з Одеси). І.Драч – учасник діалогу, через океан висловив побажання, щоб українські книги більше перекладалися в США.
1988 рік – час горбачовської перебудови, коли ослабли тиски партійно-державної цензури. І.Драч згадав «Світильники саду». Автор публікації про подію в журналі «Сучасність» (ч.10, жовтень 1988) М.Тарнавська висловила жаль з приводу того, що поет не розвинув свої думки щодо куніцівського видання, й взагалі про активізацію культурних контактів Заходу й Сходу.
***
Звичайно, ми багато втратили, довго живучи за московською «залізною завісою» (в діаспорі кажуть – куртиною (з французької мови). Особливо постраждали вітчизняні інтелектуали, яких французький поет П.Елюар закликав прагнути «від горизонту одного до горизонту всіх».
Важко назвати імена всіх зарубіжних колег, з якими спілкувався І.Драч.
Е.Паунд, Д.Беррімен, А.Гінсберг (нащадок львів’ян, котрі емігрували до США) – з цими відомими американськими літераторами, а також іспанським поетом і драматургом Р.Альберті та засновником італійського герметизму А.Унгаретті І.Драч зустрічався в Сполето на «Фестивалі двох світів».
1995 року поет побував в Чілі – на батьківщині свого улюбленого письменника П.Неруди (відвідав могилу літератора та його дружини).
Творчі зв’язки мав і має І.Драч з поетесою й драматургом В.Вовк з Бразилії, письменником з Аргентини Л.Голоцваном, українськими діаспорними літераторами США та Канади.
Глибокі дослідження творчості І.Драча зробили професори паризької Сорбонни Е.Райс та Е.Крюба.
Обмінювався думками з І.Драчем про літературне життя Європи талановитий чеський літературознавець О.Зілинський.
Про контакти та дружбу з письменниками колишніх республік СРСР І.Драча треба писати окрему книгу.
В драчевій поезії «Чому ти, серце, все болиш частіш?..» є такі рядки:
Я довго гою свої дивні рани,
Все кутаю в канупери й катрани,
Закаююсь горіти в тому грищі,
Ледь зводжуся на власнім попелищі!
Аж чую – знов! Знов золоте пташатко
Мене жахає вогняним початком,
В’є фенікс знову золоте гніздів’я,
Меча загнавши в душу по руків’я!..
Румунський поет Нікіта Стенеску, твори якого переклав І.Драч, вірив, що «серце більше тіла». Очевидно, це не поетична гіпербола…
Віталій АБЛІЦОВ
№20 (182) 14 жовтня 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал