Ще в 70-х роках минулого століття, коли стараннями «борця з українським буржуазним націоналізмом» Маланчука (секретаря з ідеології ЦК КПУ) було майже повністю мінімізоване видання історичної літератури, Іван Макарович Гончар у своєму домашньому музеї, де була багата на рідкісні видання книгозбірня, розповів мені притчу про пережите його поколінням у довоєнні 30-ті роки.
Молодим хлопцем, завдяки піклуванням музиканта і фольклориста Максима Коросташа, у 1927 р. він поступив до Київської художньо-індустріальної школи. Жив на квартирі у свого опікуна, який там же вдома познайомив його з сусідами по вулиці Гоголівській – чоловіком Лесі Українки музикознавцем Климентом Квіткою та її матір’ю, письменницею і культурним діячем, вже старенькою Оленою Пчілкою (померла у 1930 р. на 81 р. життя). З того часу почув себе приналежним до кола української інтелігенції, носієм її традицій, багато читав.
Помітив, що після 1932-1933 років бібліотеки почали порожніти, а після 1937 р., коли Іван Гончар вже визначився у мистецтві як скульптор, на полицях, за його словами, взагалі залишилися лише Тарас Шевченко, Іван Франко, Панас Мирний і «одна жінка – Леся Українка». Не дивно, що його як блискавка вразила, почута від одного з партійців фраза «ми й до Лесі Українки доберемося!».
Тепер відомо, що з 259 письменників, знаних у 20-х роках, 223 (!) у 30-х зникли – були розстріляні, замордовані, вислані у концтабори, а випадково вцілілі змушені були наглухо замовкнути. Решта, купка перестрашених і загрожених, залишених для показухи «розквіту національних культур», мали заплющити очі й оспівувати сталінські п’ятирічки, суворо дотримуючись постулату «партійності літератури».
До Лесі, казав Іван Макарович, вже добиралися. Майже пролетарські «Досвітні вогні» не спасали. З’являлися статті, в яких “літературознавці» знаходили в її творчості «націоналістичні мотиви». Цим, звичайно, починалося гоніння, яке закінчувалося викиданням з літератури і повним замовчуванням. Забороненою і вилученою до спецхрану стала п’єса Лесі Українки «Бояриня». Але до цілковитого викреслювання з літератури цього разу не дійшло, хоча неминуче наближалося. На заваді став хитромудрий культурницький хід.
Далі мова піде про легенду, як було врятоване від забуття дороге нам ім’я.
Хтось із залишених в соціалістичному пеклі на душевну кару письменників – чи то Павло Тичина, чи, скоріше, Максим Рильський, може й хтось інший (хто знає точніше?) з добрих міркувань, задля спасіння Лесі Українки як видатного драматурга, запропонував назвати її іменем Київський російський театр, що й було зроблено перед самою війною на початку 1941 р.
Таким чином, партія нейтралізувала українську націоналістку, яка все життя поклала на створення саме української, а не російської драматургічної театральної школи світового рівня. Якби дожила до того часу її мати Олена Пчілка, можна собі уявити, яким було б її обурення.
Це образливе для Лесі освячення її імені залишилося і по війні. І так в’їлася в нашу свідомість ця оруелівська абсурдна колізія історико-театральної псевдоправди, що й досі, вже у своїй незалежній державі, по 27 роках її існування, далі байдуже ставимося до фактичного поганьблення гордості нашого письменства, видатної української (а не російської) поетеси і драматурга.
Що б на це сказала сама Леся Українка? Що вся моя честь у тому, що ви зобразили мене на своїх грошах? Чи у музеї в Києві, з фасаду якого викрали моє бронзове погруддя? У регіональних музеях у Колодяжному і Новоград-Волинську, у місцях близьких мені з дитячих років? Я вдячна тим людям, які свято бережуть цю дорогу пам’ять про мене, і за пам’ятники там же й у Луцьку і Києві, встановлені задовго до 1991 року. Прикро, проте, коли з твого надгробного погруддя знімають бронзові гірлянди від «народної» любові до металу.
Але я про театр! Он у Чернівцях теж чудовий пам’ятник моїй подрузі й посестрі Ользі Кобилянській на гарній площі стоїть, а за ним «Чернівецький музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської.». Все по честі, як має бути. Та справа навіть не у пам’ятнику перед театром – театр то має бути українським. От як Львівський драматичний театр мого імені або український музично-драматичний театр в Кам’янському теж мого імені (реально – змішаний, російсько-український). А чим Київ тішиться – Київським академічним театром російської драми, з яким я ніколи не співпрацювала. Але з моїм підставним іменем?
Скільки ще років буде ганьбитися моє чесне ім’я Українки, яким я ясно вказала хто я є!? Проводите декомунізацію, скидаєте з п’єдесталів катів нашого народу – то добре. А зняти моє ім’я з російського театру духу не вистачає? То почитайте хоча б мою заборонену «Бояриню», може, вона вам підкаже, в який сором мене запролетарили ось уже на 77 років, а ви й досі не чуєте мого крику від душевного болю? Що, імен не вистачає для російського театру?
То назвіть його іменем Миколи Гоголя!. Генія, який засвітив для світу образи характерів «Мертвих душ», від яких ви тепер бороните Україну. Нагадайте керівництву театру та Міністерству культури України, що першою виставою, від якої починає свою історію російський театр Соловцова у Києві, був таки «Ревізор» Миколи Васильовича Гоголя. А що він російський письменник і український патріот – не сумніваються його земляки разом з колективом Полтавського академічного обласного (заберіть і це неоковирне означення провінціальності) українського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя.
Хай і киян надихають Тарас Бульба та його син Остап! А зможе Київ породити справжній театр мого імені, то – ще раз кажу – він має бути українським!
Володимир Петрук,
кандидат історичних наук, письменник,
голова творчого об’єднання публіцистів КО НСПУ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал