Великий трудівник пера

 

 

4 грудня помер відомий український письменник Валентин Чемерис

 

Віталій  КАРПЕНКО

 

Йдеться про Валентина Чемериса, який днями покинув нас. І це не гіпербола, а реальність. Судіть самі: на кінець 2016 року вийшло 69 його книг. Його історичні романи витримали по кілька видань. На кожен з прожитих ним років припадає по солідному фоліанту, якщо брати до уваги перевидання. А ще не все, написане ним, вийшло за життя.

Познайомився я з ним далекого 1962 року на семінарі молодих літераторів у письменницькому Будинку творчості в Одесі під назвою «Дача Ковалевського» на самому березі Чорного моря. Серед учасників цього зібрання були представники з Києва та різних областей України. Молоді, завзяті, залюблені в літературу – це те, що було спільного. Відмінне полягало у двох площинах: перша – літературний доробок і досвід: у когось було більше публікацій, у когось – менше; і друга – місце проживання: хтось зі столиці, а хтось із периферії. Це певною мірою позначалось на поведінці і спілкуванні. Столичні і збагачені досвідом трималися впевненіше, вільніше, щоб не сказати – розв’язніше. Провінціали були скованішими, інколи почувалися не зовсім у своїй тарілці. Можливо, це і зблизило Олега Чорногуза із Вінниччини, Євгена Товстуху з Чернігівщини,  Валентина Чемериса з Дніпропетровщини та мене з Миколаївщини – ми опинилися в одній компанії. Щоправда, з нами був і один киянин – Степан Музиченко, який виявився близьким нам за духом. Словом, ми поселилися в одній великій кімнаті на п’ять ліжок.

Після загальних зібрань, на яких зустрічалися з відомими письменниками, обговорювали наші твори, ми продовжували дискусії у нашій найбільшій кімнаті. Тут можна говорили вільніше, часто притишено, за зачиненими дверима, бо йшлося про українське, національне, про пробудження національного духу та утиски від влади, що їх зазнавала українська інтелігенція. Деякими епізодами на цю тему ділився Євген Товстуха із власного гіркого досвіду.

Найближчим нам за духом був Борис Олійник, на той час уже досить відомий поет, він тоді працював на журналістській ниві: вів у газеті «Молодь України» літературний відділ. Відвідуючи наш семінар, Борис розповідав, як не просто було «пробивати» поетичні твори для публікації в тодішній газеті, лейтмотивом якої була участь молоді в комуністичному будівництві. Тож для нас він був метром і незаперечним авторитетом.

Впевнений, що ті спільно проведені дні і ночі, ті відверті розмови під гомін морської хвилі не пройшли марно, вони вплинули не тільки на наші літературні погляди, а й на формування нашого світогляду. Власне, всі ми стали українськими патріотами, що у ті пріснопам’ятні часи розцінувалося не інакше, як український буржуазний націоналізм і вважалося чи не найбільшим гріхом перед тодішнім режимом.

Ми подружилися, і ці почуття зберегли на довгі роки. Згодом, ставши професійними літераторами, членами Спілки письменників України, опинились у Києві, хіба що  Євген Товстуха поселився поблизу столиці –  в Яготині. Проте ми, зустрічаючись як давні друзі, з приємністю згадуємо незабутні дні, проведені на Дачі Ковалевського в Одесі. От тільки – несправедлива іронія долі – немає з нами світлої пам’яті єдиного киянина з того нашого гурту Степана Музиченка, який передчасно відійшов у вічність.

Першим видав свою книжку гуморесок «Хто на току, а хто на боку» Валентин Чемерис, яка вже тоді була здана на виробництво. Власне, наступні десять років з-під його пера виходили суто гумористичні твори. І лише 1974 року побачив світ його перший роман «Родина Гордія Залізняка».

Закінчивши літературний інститут імені Горького у Москві, Валентин повернувся в тодішній Дніпропетровськ, працював в редакціях обласних газет, очолював обласну письменницьку організацію, 1993 року переїхав у Київ, був головним консультантом в Адміністрації президента. 1994 року вийшов його роман-есе «Президент», якого він мені  відразу ж подарував.

Досвід керівництва Дніпропетровською обласною письменницькою організацією знадобився Чемерисові і в українській столиці: він був обраний членом президії та Вищої ради Національної спілки письменників України. Згодом багато років працював заступником головного редактора газети «Літературна Україна» і, хоч завідував ще відділом сатири і гумору «Вишняк»,  мав все-таки більше часу для творчої письменницької роботи.

У Києві ми мали змогу більше спілкуватися. Я часто заходив до нього на роботу, ми обидва були прихильниками Київського патріархату і бачилися на урочистих прийняттях у патріарха Філарета з нагоди найбільших релігійних свят. Його подвижницька діяльність на ниві зміцнення української національної релігії високо оцінена патріархом Філаретом. Він  нагороджений  орденами рівноапостольного князя Володимира Великого І, ІІ та ІІІ ступенів та низкою інших високих церковних відзнак.

Не обминули Чемериса й літературні нагороди. За історичні романи з історії «Фортеця на Бористені» та «Ордер на любов» йому присуджена міжнародна премія Українського козацтва «Лицарське перо», за роман про гетьмана Петра Дорошенка «Без права повернення»  – літературна премія імені Івана Мазепи. Він також став лауреатом низки нагород в галузі сатири та гумору, зокрема премій імені Остапа Вишні, Федора Маківчука, Степана Олійника, а також Юрія Яновського за кращі оповідання.

Останнім часом Валентин через хворобу майже не з’являвся на люди, та продовжував напружено працювати. Якось 2015 року він мені потелефонував і запитав, чи зміг би я провести презентацію його нової книги «Марина – цариця московська». Звичайно ж, я не міг йому відмовити. Він передав мені том, виданий харківським видавництвом «Фоліо», і ми зустрілись у невеликому залі в центрі столиці, де зібралися шанувальники письменника. Аудиторія, що дуже приємно, була здебільшого молодіжна. Було чимало запитань, на які письменник давав стислі і влучні відповіді. По закінченню вечора Валентин подарував мені цю книгу з дарчим надписом.

Ще дві книги – історичний роман «Тайна імператриці Єлизавети» та іронічні повісті, сміховини, есе, фентезі та інші веселі придибенції, як назвав їх автор, «Зброя Любові» – подарувала  його дружина Людмила Іванівна, його вірна супутниця і помічниця.

Як  сказала Людмила Іванівна, вона докладе всіх зусиль зусиль і коштів, щоб довести справу до завершення, щоб усе написане чоловіком побачило світ.

Хай їй Бог помагає у цій благородній справі.

№24 (186) 9 грудня 2016