В мєнтах, на тюрмі: honey love

 

Згадуючи світлої пам’яти Івана Царинного, на 16 роковини його смерти,

† 23 березня 2000 року.

 

Іван сидів у камері на Лук’янівці. Потрібно було знайти гроші, аби його звідти витягнути і взагалі зберегти від тюрми. Покійний Андрій Єсипенко (у нього, як він певнив, було «всьо схвачено», наче домовився ТАМ, принагідно завваживши, що мєнти попросили певну суму на «пропой». Отож, треба зібрати. Передати. І стануть «лади».

Я збирав. Дістався був аж родинної вельми багатої, розкішної кришталевої вази – проте молодша сестра, Марина, віднадила.

Паралельно, для судді, готував поважні офіційні листи – про те, що Іван Михайлович Царинний нє «отпєтий вор-рєцидівіст»), а правдивий поважний український поет, з уже виданими, шанованими в народі, книжками. Листи зробив: з Інституту літератури (диретор, академік Микола Жулинський), НСПУ (сучасний український прозаїк Юрій Мушкетик, він головував тоді в спілці), товариства «Просвіта» (голова-поет, тоді нардеп, Павло Мовчан)… Назагал підписав-орґанізував дев’ять листів.

Суд мав відбутися у Дніпровському районі. Перед цим я заїхав на площу Перемоги (там містився тоді Народний Рух України), до Дмитра Понамарчука і Андрія Дерепи, на каву. Перекушуючи, трохи пояснив ситуацію.  Хлопці благословили.

Царинного привезли «воронком»-будою (ГАЗ-53). В клітці. Як звіра. Худого. Знеможеного. І так сухий, був інвалід 2-ї групи, Іван узагалі висох увесь до риски.

Час до судової перерви минув, як мить.

Що ж ти його не випустив? – повело-засудомило мене до судді. – Я ж робив-збирав усе, як ви просили, аби його відпустити, під підписку, до суду, і він не мучився у в’язниці! Не відпустили! Згодом циганська пошта донесла: не випустили… якби випустили, сказали,  то Іван випив би своїх 50 гр. коньяку, десь завіявся б, і їм би не було кого судити. Отакі-от нісенітні наверники з висиром. Але менше з тим: за що купив – за те й продаю.

Звісна річ, такий судовий сценарій їм «не грав». Приїхали «беркута» (власне вони були поруч). Мене «прийняли»: завезли в Дніпровський райвідділ. У камеру, «на трьох», нас запхали семеро чоловік. І то був лише початок. Десь під вечір, у відділок, наче футбольного м’яча, прибили-забуцали ще порівняно молодого чоловіка. На обличчі в нього була кров’яна жижа. Він молився-питався –  чи є в міліціянтів матері… На відповідь його били далі, потому, нарешті, закривавленого, вкинули до  нас у камеру. Як і чим могли – ми зарадили-помогли.

Токар шостого розряду  (казав, з особистим клеймом), він брав із собою чвертку горілки, приходив додому, смажив якусь картоплину і чаклував над своїми розробними винаходами. Невдячно-наполохана, невдоволена таким «неподобством», дружина викликàла міліційний наряд: українського кібальчича, як «порушника» громадського порядку, дубасили, потім, за його словами, тримаючи за ноги, тягли, обличчям долі, східцями з під’їзду. «Красний» результат був «на ліцо». Я намагався кілька разів вирватися з цих лабет і вже був домігся-добився, телефоном,  до Андрія Єсипенка – той довго про щось розмовляв із черговим. Та несподівано – в чорних строях –зайшов у відділок капітан з ОМОНу. Почувши за Царинного і що я, так само поет, був однозначно катеґоричний: «Подєльнік». В камєру». На цьому вечорові бджоли облетілись, а з ними і вся їхня honey love. «Правоє» дєло» Раїси Скалій, що її начебто  обчистив-обікрав Іван, жило і тут.

«Забери заяву», – просив її мій учитель, письменник Степан Павлович Колесник, він проводив  тоді в Київській організації. Куди там: недостукаєшся-недопросишся: посадить Івана – і все тут. Оце тобі наука і наочний урок про те, як «можна» і «треба» цивільно «сожитєльствовать», і чим усе це закінчується.

На ранок – на суд. Із сусідньої камери вивели «хольоного» бізнемена. Оддали йому його «золотиє цепі», 800 $ і 1500 грн. Згори спустили ще пару потовчених-побитих хлопців. Одне слово, команду «везти на суд» набрали.

– Год рождєнія? – питально проциділа крізь  зуби чорнява судя (охоронний міліційний сержант сидів поруч).

– 25 жовтня 1961 року. Місто Житомир.

– Какоє мєсто? – підняла вона на мене очі.

– Місто Житомир.

– Ах, город Житомир! – збісилась-«побєлєнєла» правнича пані. – Образованіє?!

– Освіта вища: Київський державний університет імени Тараса Шевченка, факультет журналістики.

– ???! – очі в правниці пішли ще вище. – Кєм і гдє работаєтє?

– Головний редактор газети «Слово», – відповів я.

– Ага!!! – рознесло-понесло юристку. –  Ви знаєтє, што суди у нас нє сривалі с 1976 года! На «суткі»! На Рємонтную!

Honey love! Та й по всьому!

Я вийшов із кабінету. Присів. За певний час підійшов бізнесмен.

– Саша (ми вже зазнайомились), – Мнє далі пять суток… Там єсть гарячая вада, пастєль?

– Нари. «Параша». Клопи, – рублено одрізав я.

– Я етава нє видєржу! Нє пєрєживу! – заточився він.

– Ідіть он до підполковника. «На кармані» у вас є. Думаю, домовитесь.

За кілька хвилин  доблесний підполковник міліції, власною «Ладою», доблесно вивозив щойно засудженого на свіже, за Іваном Козаченком, півлітря.

Нас «запакували» в такий сам «вороний» ГАЗ-53. Я йшов як «політічєскій», бо зірвав суд. Хлопці навіть десь заздрили. Я мовчки посміхався. Хлопчина, що стояв у «пєналі», постійно просив курити, – через невелике квадратове віконце йому давали на одну-другу «затяжку», аж поки скінчиться цигарка. Нас «катали» Києвом (по місту чергував Залізничний райвідділ), доки «вичистили» всі «райони». Під вечір привезли на тюрму, на Ремонтну, 7.

В мене була чорна шкіряна «тешка». Там – яка-не-яка література, зосібна книжка поезії і філософських  роздумів Папи Римського, Івана-Павла ІІ.

– Хто це такий? – запитав квадратний старшина, що приймав мене на тюрмі, гортаючи збірку.

– Папа, – одказав я.

– Це шо, твій батько? – глянув він на мене.

– ??? Запала тиша. Я очутився, згадавши хто переді мною.

«Оприділили», як він мені сказав, мене в «общу» камеру – там було вісім чоловік.  Усі, ясна річ, курили. Мене, точніше, мої «тяги», стали ділити. Бо від цього – і то «по-взрослому» (хто курив і курить – знає ЩО це таке) –  залежало, власне, їхнє життя. Я «притушив». Заспокоїлись. Розібрались. Заселив-заправив джинси в шкарпети (клопів кишіло нємєряно). Приліг – нари «ніжно» прийняли. За колючим дротом стояв вересень. Дощ. Мряка. Вітер. Там, де в рамах мало затуляти хоч якесь скло, зяяла пустка. В камері було холодно і сиро. Дуло-«сквозило». Накрившись куфайкою, я замарив.

Камерний сон сповістив, що Іванові вже поклали в’язничний реченець: чотири роки дніпропетровської спецпсихушки. Так уже незалежна самостійна державна соборна Україна «юридично-правничо» «розбиралися» з українськими поетами, найкращими своїми синами, що чимало зробили для її волі. Мене і моїх «сокамєрніков» напевне визнали за «особо опасних прєступніков», позаяк камерна хата була «не виходна». Хлопців, що сиділи по сусідству, виводили на «роботу» – це одних. Другі привозили нам їсти.

На вечерю дали залізну кварту кип’ятку, настояного на якійсь корі. Потому я зачепив довільний ген мрії і «провалився».

Водночас не виходив із голови Іван. Дніпропетровський «СПЕЦ» пройшли чимало хто з моїх старших товаришів-друзів. Анатолій Лупиніс, лєґенда української політики, карався там цілу «десятку». Борис Ковґар – дев’ять років. 1992 року в «Слові», на подач вісім, подав його глибокі спогади-роздуми про роки ув’язнення – вони так і називалися «СПЕЦ». Не так давно мій друг-товариш Кузьма Федченко передав мені помережані  його тремтливим (руки в пана Бориса вже трусилися, і вельми – видко, тамтешні екзекуції  були немилосердні). Отож, стати до праці є і буде коло чого. Микола Плахотнюк одбув 12. Василь Рубан – сім. З усіх чотирьох лише Рубан іще топче ряст. А тє уже далєчє.

З Іваном назагал було тоді дуже тяжко. Він (повторити-недокорити) був інвалід другої ґрупи. Не надуманий-фіґовий. Справжній-чесний інвалід. Знову ж таки: сухий, наче осінній лист ходив. Одначе ходив. Жив. А нині йому пішло на тюрму. І не на таку собі – на психушку.

…Наступного дня хлопці не могли дочекатися обідньої баланди. І несли того чавунного казанка, мов золоту амфору. І недаремно. Одразу ж, товариством, виловили на його дні чималого целофанового кулька. Всередині лежав доладній камінець. Коло нього тулилася пачка київської «Прими». Баланди, зрозуміло, припало на кожного менше. Зате була «Прима».  А з нею – рятівні «тяги». На радощах підняли нари і закрили ними «парашу»: ми ж таки люди!

«Кроз окно», під стелю, мої щасливці махнули своїм спасителям двома «вольовими» пальцями – ті, начебто знічев’я, метучи тюремне дворище, відповіли тим же і, кидаючи мітли пообіч себе, поволі подалися геть.

Ніч видалася мокра, темна і не зовсім спокійна. Одразу, аби зігрітися, ми ходили колом. Потому мене похилило і – з одним із «хатніх» – ми, чим завважили, накрилися і, спина до спини, заснули.

Десь під ранок, о четвертій, мене розбурхав Василь – він був старший за інших, щось у цьому тлінному і грішному житті вже встиг побачити, отож, трохи верховодив.

– Саша, Саш!.. – насідав він над вухом. – Там попався нормальний мєнт –  «Приму» продає по шість грн. (узагалі пачка коштувала 15-ть).

– То купуйте! Що ви од мене хочете?!  Я ж не курю! – голосно позіхнув я.

– Він сказав, що в камері – письменник. Боїться. Сказав, якщо продасть – ти напишеш, і йому…

– Скажи, якщо не продасть – точно напишу!

По-доброму поладили-поладнали. «Прима» була наша. Honey love  брала своє.

Другого дня комусь із хлопців матері передали блок «Marlboro». До камери, ясна річ, сигарети не дійшли. «Загуло». Розговорилися.

По-людськи: хто з ким і в кого як вийшло.

Віталій, видається так його звали, вийшов од своєї дівчини (день народження святкували), простував тротуаром. Вони потихеньку їхали. Підібрали. Він став обурюватись. Запакували. Вирок: «10 суток».

Володя, той узагалі сидів «15+15». Вночі випустили (коли забирають, тоді й випускають, один в один) іще, розповідав,  не дійшов навіть до трамваєвої колії. Їде нічний патруль: «Іді сюда». Став опиратися: «185-та, прим.»: «сопротівлєніє властям». Причинили знову. І таких, і схожих до цієї, історій – океан натоді було. Та й нині, мабуть, не менше.

Я й собі оповів про свою пригоду.

О-го-о! – спалахнуло довкілля. – Та ви цікаво живете! Розказуй ще! Про Івана!

…92-го року Євген Пашковський за роман «Безодня» дістав високу винагороду – німецький лікар Михайло Дем’янів пошанував Євгена міжнародною (достойною грошовою) літературною премією. Зібралися біля «кулінарки». Поляна? Хай буде гречка, – аби не суперечка. Тільки: де і як? Тут нагодився з миколаївськими в’яленими лящами Іван. Підказав ЯК. Ми взяли ящик горілки. Знайшли добре відро. Поставили його в редакції на табуретку, підперши літровою металевою квартою. Хто заходив – вітав Є.Пашковського. Причащався.

Окрім того, лавреат  привіз із собою рушницю (Пашковський був неперевершений мисливець). Отож, на «окно»-на скло ще означили мішень. Навіть набірниця Женя Гончарова (набирала «всліпу», на всі десять пальців) цілила в «десять».

…Якось у Будинку творчості, в Ірпені, зібралися за столом простонеба. Іван Козаченко, Юрко Ґудзь, Віктор Шакула, звісна річ, Іван Царинний та автор цих рядків. Іще «прибився» хтось із місцевих. За столом щось не йшло-не клеїлося – «чорнуха» стояла.

–             Старий, ти б ішов до дружини – раптом Іван до стороннього. –  Певно, зачекалася тебе.

Тільки «чужий» одійшов, у нас розвиднілося.

–             То ціла наука, – підважив знову Іван. – Треба знати: де п’єш, коли, з якого приводу і головне – з КИМ… Зі своїми – десь можна й берега пуститися. З чужими – 20 грамів і все. Таке часто буває: чужа аура, чужа енерґетика.

Отакий був, – закінчив-сколихнув я камерну сирість теплим спомином.

Народ то зацінував.

…Нічним мороком камерну тишу роздер несамовитий крик. Ми сполошилися. Навпроти, по праву руку од мене, «чалився» іще доволі молодий чоловік. На обличчі в нього жила-рухалася суцільна чорна маска, що її він без перестану змітав-змивав, точніше, розмазував руками. Обличчя ставало кров’яне місиво, маса. Кинулися до нього. З’ясувалося: клопи, крєпко чуючи свою жертву, вибираються до цементного неба, гуртуються купно і тоді, пластом-каменем, падають долі. Друга чи третя, не пам’ятаю вже яка достеменно  група крові  була в хлопця, але резус – «в мінусах», то було стовідсотково. Саме те, що їм, клопам, і треба. Ми обробили нещасного сечею і замотали в кожухи. Одне слово,  honey love порятувала.

…Я вже добував «положені» «сутки». Той сам квадратний старшина видав мені мою «тешку» з «папою»:  розсміялися.

Вийшов у туман – він лежав землею, густий – голку не вселити. «Колюча» територія, хлопці, що підбирали з неї вогке листя, зосталися позаду, за спиною. Я попростував безлюдним вигоном. Десь ізбоку гула-жила залізниця. Дихав ковальськими міхами ДВРЗ. Нарешті дістався першого-ліпшого трамваю. Ним – до Андрія. В нього була тоді біда з ногою (ввесь у гіпсі лежав, як оце я нині), його прихистила тоді, добра душа, Наталя.

Чорний-неголений, помалу-помалу знімаючи з себе це все, оповідав цивільній парі, що так і не стала ПАРОЮ, свою придибенцію.

Іван уже «пішов етапом» на дніпропетровський «спец». Од нього були  вісточки (листовний, який-не-який, але зв’язок був), що їх мені, незнаним і досі чином, з рук до рук, передавали. Інакше не можна було. Чогось. Так казали. Це його звертальне в листах: «Сáшку…» вивертало-перевертало мені душу. Одбув він у «дніпрі» два роки. Повернувся. Далі, вже тут, у Києві, була поважна крута богема. Чудовезні, заметені снігом, історії. Публікації, що їх йому, вже смертельно хворому, робив у «Слові». Ще багато-багато чого цікавенного.

Але про все це хай якось потім. Іншим разом. Коли прийде honey love.

 

№6 (194) 24 березня 2017