Тичина і Маланюк

 

 

 Григорій ДОНЕЦЬ

 

Після поразки Української революції початку ХХ століття перед багатьма нашими інтелігентами постало питання: залишатися чи емігрувати? І нерідко цей вибір зводився до буквального: загинути чи жити? Такі були реалії, наочно увиразнені вбивствами імперсько-російськими бандитами В.Чумака, Г.Михайличенка, І.Стешенка, О.Мурашка, В.Науменка, Г.Чупринки, Л.Симиренка, М.Леонтовича. Цю непросту дилему кожен вирішував, зважаючи на особисті обставини. Як наслідок, блискуча когорта видатних українських письменників уже в 1920-х роках опинилася за кордоном (О.Олесь, В.Винниченко, М.Вороний, С.Черкасенко, Ю.Липа, Ю.Дараган…), але не менш визначна плеяда літераторів залишилась в Україні (М.Чернявський, М.Рильський, М.Зеров, В.Сосюра, В.Підмогильний, М.Куліш, М.Хвильовий…).

 

Евген Маланюк

Евген Маланюк

І от маємо дві знакові постаті нашого красного письменства минулого століття, двох провідних поетів – одного у рідній країні, іншого у розсіянні – Тичину і Маланюка. Були у них різні й по-своєму нещасливі долі, зумовлені одним спільним лихом – московсько-більшовицьким поневоленням Батьківщини. Їхні імена в період існування комуністичного режиму чи не найчастіше слугували символами двох українських літератур – підрадянської і еміграційної, що, зазвичай, протиставлялися з ідеологічних міркувань. Сьогодні ми сприймаємо «материкову» і діаспорну нашу літературу як цілісність, тож маємо підстави не протиставляти, а зіставляти, «згладжувати протилежності». Адже, за великим рахунком, і «радянські», і зарубіжні українські письменники жили і творили для рідного народу, в ім`я України.

Аналізуючи життєвий і творчий шлях Павла Тичини та Євгена Маланюка, ми знаходимо чимало спільного у їхніх поглядах і діяльності. Ще з підліткового віку обоє виявили себе світоглядно як патріоти, усвідомивши власну причетність до свого народу, до рідної землі. Так, 16-річний Тичина у вірші «Блакить мою душу обвіяла…» промовив по-синівськи щирі слова: «Добридень тобі, Україно моя!»; а згодом (ще до знайомства з великим українцем Михайлом Коцюбинським) написав полум`яні рядки, присвячені Україні:

 

…я люблю,

І сили свої всі я їй віддаю,

Їй пісні складаю, веселі, сумні,

Молюсь за її…

 

Про своє раннє патріотичне становлення свідчив сам Маланюк, відмічаючи роль батька: «Мавши якихось 13-14 літ, я з його рук дістав був нелегальний переклад книги де-Кюстіна «Russie en 1839», багато історичних матеріалів (…), львівські видання, як Франкова «Зоря», а вже про «Кобзаря» – празьке видання, Карпенка-Карого, раннього Коцюбинського – нема що й казати. З батька мого був «інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишався національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси».

Тож цілком закономірно, що в добу відродження української державності в 1917 -1918 роках і Тичина, і Маланюк були палкими прихильниками незалежності України, переконаними самостійниками. Павло Тичина за станом здоров`я (висновок медичної комісії) не був придатним до військової служби і не захищав українську державу зі зброєю в руках, але його праця в офіційному друкованому органі Центральної Ради газеті «Нова Рада» та в «буржуазно-націоналістичному» часописі «Літературно-науковий вісник», а головне – його тогочасні поезії якнайкраще засвідчили відданість національній справі. Євген Маланюк як фаховий військовик брав участь у воєнних акціях у званні старшини Генштабу армії УНР, а його поетична творчість, високомистецька й патріотична, набула розвитку пізніше, в еміграції.

Прикметно, що обидва поети однаково болісно пережили крах тільки-но відновленої української державності, різко осудивши за недолугість і нерішучість рідних політичних керманичів. Тичина: «Ждали ми героя, а став свинопас,/ Хто ж так люто кинув на поталу нас?». Маланюк: «Прогаяли великі дні / Скалічені й маленькі люди»; «Нас люто, хижо обікрали».

1920 року життєві шляхи письменників розійшлися. Розійшлися географічно, але ідеологічно вони, безперечно, залишалися однодумцями. Інша справа, що одному з них уже тоді доводилося тамувати патріотичні почуття і приховувати свої політичні погляди, але до другого арешту Павла Григоровича (на цей раз більшовицьким ЧК) залишалося ще три роки і про якийсь психологічний злам чи, тим більше, про вимушено удавану просовєцьку позицію поета не було й мови. Це, власне, засвідчив Євген Маланюк своєю статтею «Напровесні», що датується 1920-21 роками. Тут автор дав якнайзахопливішу оцінку поезіям Тичини як грандіозному художньому явищу, що грунтується на україноцентричних світоглядних засадах: «Павло Тичина – це голос самої землі, вперше заговорившої мовою людини. І додам – Української Землі. (…) символ України в його поезії підіймається на недосяжну височінь вже загальнолюдського, загальносвітового значення». І далі: «У відомих нам до цього часу книжках Павла Тичини немає ні одного слова прози, ні одного банального рядка, бо самі щоденні людські слова групуються поетом в такій формі, підпалюються таким вогнем ліричного хвилювання, що приймають вже нелюдський зміст і неземну музику, і, вібруючи високими нотами правдивого натхнення, робляться власністю і властивістю одного Тичини. Він тримає в ліричному полоні всю гнучкість і музичність української мови». Охарактеризувавши поетичний світ Павла Тичини, як «королівство казки», «незбориму чарівність», «музичний гіпноз», «божественну первісність», Маланюк стверджував, що «його можна вважати одним з визначніших поетів світової літератури».

Але від початку 1920-х років у творчості Тичини з`явилися тенденції (ще пунктирно означені), непритаманні самій природі його поетичного таланту. Чекістське переслідування і арешт, цензура, ув`язнення брата, смерті рідних не могли не позначитися на душевному стані. До того ж, породжена чужинською владою політична ситуація наполегливо спрямовувала письменників у драгву більшовицької ідеології. Через мовчання, внутрішній спротив, самоіронію, сарказм відбувався важкий перехід Тичини від кларнетизму до примусової радянізації, що остаточно сталася в першій половині 1930-х років. Однак, уже в збірці «Вітер з України» (1924) спостерігаються певні прояви тієї радянізації. Тут дійсність – поки що у формі споглядання і констатації – мимохіть відобразилась у деяких віршах, як от:

 

Що шумить-дзвенить верхами?

Що там трусить порохами

вранці на зорі?

То тікаючи туманять

королі й царі.

То за ними отаманять

скрізь пролетарі.

 

Або ж:

 

Дитина ручками, дитина ніжками – який?

Напевне буде комсомольцем – так?

 

Неоднозначно, плутаючи адресатів, сприймалися Тичинині поезії-послання «Відповідь землякам» та «Великим брехунам».

Ймовірно, що саме після ознайомлення з цією збіркою Євген Маланюк, помітивши в ній ознаки «збільшовиченої ери», у листопаді 1924 року написав присвячений Тичині вірш «На межі двох епох…». Існує думка, що цей вірш ніби ознаменував безповоротну втрату Маланюком респекту до колись улюбленого поета. Та все ж такий небуденний талант, такий великий знавець і цінитель поезії, як Євген Федосійович, не міг отак враз і назавжди зневажити геніального автора «Сонячних кларнетів», тим більше, що у «Вітрі з України» в низці віршів «Тичина зостається поетом природи, інтимним ліриком, він стоїть на стилістичній висоті «Сонячних кларнетів» (тонка символістична техніка, мистецтво увіювання)», як відмічав Микола Зеров. І, між іншим, «Вітер з України» у перекладі чеською (як помітне явище європейської поезії) вийшла у Празі 1927 року. Тому-то у згаданому вірші-присвяті Маланюка йдеться не лише про те, що «від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась», але й про те, як «зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр», як «зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій» і як «залізом ти пік одоробло північне». І це підтверджує розуміння автора, що поряд з дудкою залишилось і те величне «сонячнокларнетне», непідвладне часові.

У січні 1925 року відбулася особиста зустріч (перша і остання) двох великих поетів. Перебуваючи у Празі разом із Валер`яном Поліщуком та Олесем Досвітнім, Тичина виявив бажання побачитися з Маланюком. Євген Федосійович зголосився, але за умови, що побачення буде лише з Павлом Григоровичем, без його супутників. Ще одним учасником цієї зустрічі став український пражанин, критик Михайло Мухин, котрий, як він згадує, відмовляв Маланюка від візиту до «теперішнього» Тичини, на що той «відповів зворушливим тоном: «Ви не розумієте… Тичина – це як перше кохання. Цього забути не можна».

Цікаво, що у готельному помешканні Павла Григоровича, на столі, серед купи книжок, за свідченням Мухина, лежав подєбрадський часопис українського студентства «Наша громада», в якому було надруковано посвяту Є.Маланюка Тичині «На межі двох епох…». Втім, під час бесіди, наскільки відомо, про цей вірш ніхто не згадував. Сама ж розмова не клеїлась, бо Павло Григорович був обережним у висловлюваннях і нарочито тримався радянської урядової лінії, побоюючись, що їх можуть підслуховувати. Запрошені, у свою чергу, аж надто войовниче домагалися від поета пояснень його співробітництва з більшовицькою владою. Недобре враження після зустрічі залишилось у всіх її учасників. В очах «пражан» гість з України постав заляканим і нещирим. Тичина ж у листі до майбутньої дружини Лідії Папарук писав у січні 1925 року з чеської столиці: «У Празі я знайшов багато неприємностей і нових ворогів».

Поряд з цим, варто звернути увагу, що тоді ж у Павла Григоровича відбулася ще одна празька зустріч – на цей раз більш дружня – з Олександром Олесем, якому при цій нагоді Тичина подарував свою поетичну збірку. Про це знаємо зі споминів Миколи Неврлого про Олеся, в яких зафіксовано, зокрема, й таке: «Він завжди говорив про Тичину якось задушевно, піднесено й щиро:

– Уявіть собі, він казав, що є моїм учнем… Коли так, то куди кращим, ніж був його нещасний вчитель… Тичина – геніальний поет, і Бог його знає, чи Україна ще скоро такого матиме».

Зазначимо, що Маланюк вважав Олеся пройденим етапом української поезії, бо, мовляв, на часі більш мажорні й бойові вірші. Ці два поети в якійсь мірі були антиподами, але й Олесь дещо пізніше написав – значно гостріший від Маланюкового – вірш, присвячений Тичині: «І ти продався їм, Тичино,/ І ти пішов до москаля…».

Принагідно є сенс поміркувати над тим, чи мав можливість Тичина, вирвавшись за кордон, не вертатися до пазурів більшовицького режиму і вільно творити в еміграції? Це була перша зарубіжна поїздка поета за маршрутом Німеччина – Чехія – Франція, санкціонована Наркоматом освіти УРСР з «науковою метою ознайомлення й вивчення всіх галузей мистецтв» західноєвролейських держав. Найімовірніше, що цій подорожі посприяв друг Павла Григоровича з семінарських років Василь Блакитний, впливовий на той час політичний діяч (голова Держвидаву, редактор газети «Вісті ВУЦВК», член ЦК ЦК(б)У, ВУЦВК, ЦВК СРСР). Відомо, що Блакитний разом з Миколою Скрипником, тодішнім наркомом юстиції, визволяли Тичину з-під чекістського арешту навесні 1923 року. Фактично ці два політики поручилися за поета, тож він, врятований від розправи, мусив був зважати на їхню репутацію та безпеку і не ускладнювати їм життя своїм неповерненням.

Не менше значення мало й те, що у підрадянській Україні залишались поетові сестри і брати, один з яких, Євген, встиг уже «скуштувати» тюремного ув`язнення за «подрив совєтской власті». І, зрозуміло, Тичина, який навіть страждання чужої людини сприймав болісно, і в думці не допускав, щоби своїм вчинком заподіяти шкоди рідним. Залишалось одне: дотримуватися настанов тих, хто відряджав його до «капіталістичних» країн, і неодмінно повертатись.

Євген Маланюк невдовзі у віршованому «Посланії» про відвідання Праги трьома українськими письменниками – Тичиною, Поліщуком, Досвітнім – писав:

 

Три гості тут були торік:

Один – поет, два – конвоїри

(Кажу тому, що в цих двоїх

Лиш партбілети замість ліри).

Поет стомився і заслаб, –

В нім зворушився давній раб.

А конвоїри, як галянти,

Крізь мюзик-голли та джазбанди,

 

Тут не побачили того,

Що є посланія цього

Бічною темою – Европа.

 

Як бачимо, тут Павло Тичина, в якому хоч і «зворушився раб», все ж виокремлюється як поет, себто як справжній талант, на противагу «конвоїрам». Але вже у серпні 1925 року Маланюк написав статтю «Кінець російської літератури», де, між іншим, зазначав: «Тичина ж, як відомо, прийняв не лише «совєтизм», але й… поцілував його пантофлю», чим ніби констатував, що раб не лише зворушився, але й опанував поета.

Слід сказати, що Євген Маланюк, безсумнівно, розуміючи непересічне значення творчості Тичини, знаковість його імені, протягом життя періодично звертався до постаті автора «Сонячних кларнетів» у своїх літературознавчих і публіцистичних творах – то по-нищівному критично, то високомовно схвально.

1927 року з-під пера Євгена Маланюка з`явилася стаття «Буряне поліття (1917-1927)», в якій він, звичайно, приділив увагу й Павлові Тичині. Так, процитувавши два рядки: «Поете, любити свій край не є злочин,/ Коли це для всіх», автор коментував: «Який довгий шлях національної дегенерації треба було пройти, щоб докотитися до тичинівського маразму…» (Безперечно, таке трактування є неправомірним, бо любити Україну можна й для себе, у своїх інтересах, що ми й спостерігаємо упродовж останніх десятиліть у діях наших горе-керівників, котрі, кажучи словами того ж Маланюка, те й робили, що займалися «жовтоблакитним онанізмом», маючи з цього неабиякий особистий зиск. Власне, як за Іваном Франком: «Ти, брате, любиш Русь,/ Як хліб і кусень сала…»).

Далі автор об`єктивно аналізує етапи творчості Тичини: «Вибухла революція і спали обручі імперії і «Сонячні кларнети» Тичини так хотілося вважати за побідну сурму архангела, за гімн життя над трупом смерті. Але помах крила завис у повітрі. (…) Музичний гейзер феєрверком стрельнув, лизнув блакить і… розсипався.» І цьому дається пояснення: «Історія з Тичиною – явище, на жаль, суто об`єктивне, а не суб`єктивне. Коли б Тичина сам «перейшов», наприклад, розчарувавшись в українських можливостях і зробившись «чесним» москвофілом, це було б півгоря. Біда в тім, що його, одеською мовою кажучи, – «перейшли». У цьому різниця між Тичиною-особистістю й, наприклад, Елланом-Блакитним чи М.Хвильовим. Зрештою, наслідки не такі вже й різні…».

Отже, Маланюк усвідомлював справжні причини стильових і змістових перемін у поезіях Павла Тичини і, згадавши цензорські правки його творів та погрозливу критику з боку партійних зверхників, запитував: «Яка ж різниця між «критикою» й допросом ГПУ – в країні СССР?»

Наступна згадка про Тичину з`явилася у нарисі «Чупринка і проблема біографії» (1930), де Маланюк, ілюструючи злочини Російської імперії, з історії української культури подав такий перелік «понівечених особистостей і помордованих, покалічених біографій»: Прокопович, Куліш, Гоголь, Тичина.

1951 року в рецензії на три збірки Миколи Бажана «З Київського Парнасу останніх літ» Євген Федосійович із сумом розмірковував: «нині варто було б написати реквієм: українську літературу в УССР (себто «на юге Союза») сьогодні фактично загнано в могилу мовчання. Це безапеляційно підтверджує не тільки той факт, що з-під пера Тичини від року 1925, а Хвильового від року 1928 не вийшло друком жодного твору (…). Вже третій рік нічого не чути про нові книжки Підмогильного, Антоненка-Давидовича…»; «Історія підсовєцького періоду нашої літератури дасть не мало класичних прикладів «традиційної пристосованості» (…). Ми призвичаїлися до всякого роду смертей – фізичних, політичних, моральних, ідейних, отже – і літературних. Тичина… Сосюра… Хвильовий…»

У «Мислях в роковини (1917 – березень – 1937)», присвячених 20-ій річниці Української революції, минулі знаменні події асоціюються у Маланюка з тичининським «Золотим гомоном»: «Гори каміння, що на груди мої навалили, я так легенько скинув, мов пух! Я невгасимий Вогонь Прекрасний, Одвічний Дух» – так виспівував дух історії – устами Тичини – року Божого 1917».

В есеї «Юрій Липа– поет» (1947) Євген Маланюк, характеризуючи Липу, як «автора, властиво, єдиної «Суворості», писав: «Історія світової поезії знає не одного «поета однієї книжки». Їх не багато, але вони є. (…) ближчий приклад: «Сонячні кларнети» назавжди лишаться в нашій поезії неповторними, і Тичина, кінець кінців, залишиться в історії нашої літератури також «поетом однієї книжки». Ось так високо автор поцінував першу збірку Павла Григоровича, що дозволив собі тільки нею обмежити обсяг мистецьки вартісного доробку поета.

Цього ж, 1947, року ще у двох статтях Маланюк згадав Тичину – «До Шевченкових роковин» та «Зовсім інші» (про Марка Вороного і Олега Ольжича). У першій з них автор висловив думку про те, що «останнє культурне відродження» в Україні початку ХХ століття «символізується прізвищами Нарбута, Тичини, Курбаса, Зерова, Липинського, Миколи Куліша, Ревуцького, Підмогильного, Щербаківського, Яновського», тим самим визнавши значимість постаті Павла Григоровича у нашій літературі. У другій статті – Євген Федосійович, розмислюючи, як особистість митця виявляється в його творах, зокрема, навів такий аргумент: «Жодні психологічні студії, жодні монографії так не обрисують нам характеру, наприклад, Тичини, як саме геніально-безособові «Сонячні кларнети».

Значне місце відвів Павлові Тичині Маланюк у своїй публіцистичній посвяті Миколі Хвильовому «13 травня 1933 року» (1948). Відзначивши «чисто музичну фактуру в новелах Хвильового», автор вибудував цілу концепцію, пов`язану з іменем Тичини: «ніколи не зайво підкреслювати, паки й паки, епохальне значення перших трьох його книжок (…). Історичну ролю Тичини можна порівняти з ролею відкривачів: в нім було для нашої поезії – щось від Колумба чи Ньютона. Його відкриття увійшли тепер в нашу свідомість, як річ сама собою зрозуміла. Музичну стихію нашої поезії ми сприймаємо тепер, як очевидний факт (…) – панмузикалізм чи панмелодизм нашої духовності в області мистецтва став тепер аксіомою». І, як продовженя, в цьому контексті аналізується творчість Хвильового: «на початку нової доби хронологічно стоїть Тичина. Проза, отже «епос» – прийшла пізніше. І коли під таким «музичним» кутом подивимося на новели Хвильового, то мусимо їх поставити генетично у безпосередній зв`язок не так із «Сонячними кларнетами», як із «Замість сонетів і октав», в яких Тичина дав геніально нашкіцовану перспективу новій українській прозі (та й драматургії: навіть в ремарках Куліша цей вплив відчувається, вже не кажучи про «Патетичну сонату», як композицію, власне, панмузикального характеру…). Те, чого доконав в області поезії Тичина, те в області нашої прози доконав Хвильовий». У висновку – формулюється таке узагальнення: «Як Тичина «Сонячних кларнетів», як Хвильовий «Синіх етюдів» та «Арабесок» є в мірилі загальноєвропейськім (отже – світовім) – явищами либонь без прецеденсу, так в дальшому ході нашого культурного процесу Відродження такого ж порядку явищами прийшли Курбас в театрі, Яновський – в романі, Куліш – в драматургії, Довженко в фільмі. Це є вершинні, як дотепер, досягнення нації (враховуючи, очевидно, Нарбута й Леонтовича) в мистецтві, якими наш народ і наша Батьківщина переступили національну границю».

1951 року Євген Маланюк написав статтю «М.Рильський в п`ятдесятиліття», в якій осібну увагу приділив Павлові Тичині, пояснивши це наступним: «Дві постаті – Рильський і Тичина, постаті, що стали на чолі доби національного відродження нашої поезії (й літератури взагалі), залишаються літературно чинними до нині. (…) заціліли фізично. Заціліли, заплативши за своє життя велику і страшну для мистця ціну…». До обох поетів автор виявив своє позитивне ставлення, зокрема щодо Павла Григоровича: «Тичина починав як поет, що межує з геніальністю (…). Тичина починав так, що крізь його «Сонячні кларнети» промовила обуджена душа Нації і починав промовляти її Дух». Але стосовно Тичини все ж переважали критичні оцінки, не у всьому справедливі, як, скажімо, твердження, що нібито «бракувало бо Тичині міцнішого коріння в найпростішім «расовім» значенні цього слова»; або ж: «зламався, як людина, і згас, як поет». На завершення Маланюк зробив такий висновок: «Вертаючись знову до Тичини, одне можна ствердити з певністю: після «Вітру з України» (1924) годі шукати мистецьких фактів в писаннях автора «Сонячних кларнетів», – натомість в книгах Рильського, чи то буде «Під осінніми зорями» (1918), чи то буде «Неопалима купина» (1944) – чверть століття (і якого!) пізніше, – завжди можна знайти окремі поезії, окремі строфи, в найгіршому випадку – окремі образи чи рядки, в яких живе справжня поезія або, щонайменше, на яких лежить печать безсумнівної літературної культури». Звісно, відносно Тичини така думка викликає заперечення, адже в його доробку і після 1924 року з`являлися (хоч і чисельно мало) справжні ліричні перлини – «З кримського циклу», «Похорон друга», «Я утверждаюсь», «Іній», «Срібної ночі», «Зазеленіє, заквітує жито», «В серці у моїм…», вже не кажучи про «окремі образи чи рядки». Втім таким було бачення автора.

Не оминув Євген Малакюк нагоди, пригадуючи минулі катаклізми, зацитувати посутні тичининські рядки в нарисі-портреті «Василь Тютюнник» (1952): «Біографічних відомостей, властиво, немає. Вони загинули у вирі нашої революційної війни, коли про архіви й музеї гадки не було («Це що горить? Архів? Музей? А підкладіть-но хмизу! З прокляттям в небо устає новий псалом залізу», – як співав П.Тичина)».

Останню друковану згадку про Тичину Євгена Федосійовича знаходимо у доповненні до статті «ILLustrissimus dominus Mazepa» (1960), де мовиться про український Ренесанс початку ХХ століття: «Наступило те, що не зовсім влучно називаємо Відродженням. То було скорше напророковане Шевченком – Обудження. Але окрадений і приспаний мозок нації ще продовжував снити сни: перед заспаними очима калейдоскопом проносилися розірвані образи історичних подій, постатей і з`яв:

 

Човни золотії

Із сивої, сивої давнини

Причалюють…

 

Ласкою Божою

В серце зранений

Виходить Андрій Первозванний…

 

Предки, предки

Встали з могил…

І тому – золотий гомін –

Ах, той гомін!

 

Так, бувши несвідомим інструментом, засейсмографував Обудження автор «Сонячних кларнетів». Але, в дійсності, повіки ще були напівзаплющені:

 

І по всій безмежній країні

Ні один ще Лазар не встав –

 

гірко сконстатує не медіюмічний Тичина, а «інтелектуальний» Павло Филипович».

Оцінки Павла Тичини творчості Маланюка, на жаль, ми не маємо. Писати про великого поета, як про «фашиста», Павлу Григоровичу не дозволяло сумління, а по-іншому висловлюватися про Євгена Маланюка за комуністичного режиму не можна було. Тож привселюдно Тичина лише одного разу згадав гнаного підрадянською критикою поета – 1948 року у вступному слові на вечорі, присвяченому 50-річчю від дня народження Володимира Сосюри: «Усім нам відомо з якою гідністю і гнівом відповів тов.Сосюра Маланюкові та іншій гиді фашистській». Йшлося про Сосюрине: «Шановний пане Маланюче!/ Ми ще зустрінемось в бою», писане в 1927 році. Як бачимо, Павлу Григоровичу, як це не прикро, таки довелося згадати про фашизм, та все ж відсторонено, наскільки можливо було, від імені поета. А мовилося таке, безперечно, з огляду на політичну ситуацію, яка склалася тоді в Україні, коли під орудою присланого з Москви Лазаря Кагановича у 1947 році розпочався черговий погром українських письменників. Сосюра ж, звичайно, був одним з найвірогідніших кандидатів на анафемування партійними ідеологами, що, врешті, згодом і відбулося. Отже, завбачливо оберігаючи Володимира Миколайовича від звинувачень, Тичина наголосив у такий спосіб на поетовій відданості радянській владі.

Але, на щастя, маємо декілька фактів про дійсне ставлення Павла Тичини до Маланюка. Зокрема, Микола Неврлий наводить промовистий епізод зі своєї зустрічі з Тичиною: «Коли я був в гостях у Павла Григоровича у Києві, він мене досить таємниче спитав, чи знаю я такого поета, як Маланюк. Я відповів, що так та що навіть був із ним трохи знайомий. Тоді Павло Григорович спитав, чи знаю я, що Маланюк присвятив йому вірша. Я знову відповів, що знаю, і почав відновлювати в пам`яті першу строфу (…). Павло Григорович гірко посміхнувся, нервово оглянувся і притишеним, майже розпачливим голосом відповів: «Миколо Ярославовичу, він єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду… А інші мені кадили… Так воно й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась… Всі мені кадили, а він один сказав мені правду». Павло Григорович був сильно схвильований. Боляче й прикро було слухати ці щирі слова».

З вище наведеного видно, що Тичина не мав ані найменшої образи чи якоїсь неприязні до Євгена Федосійовича, ба більше: він повністю погоджувався з оцінкою Маланюка свого статусу «радянського» поета. Це, до речі, чітко показує, всупереч деяким поверховим твердженням, що «співець чуття єдиної родини» ясно усвідомлював художню вартість «партійної» складової власної творчої спадщини.

Маємо також важливе свідчення Івана Драча про його «конфіденційну зустріч» з Маланюком у Нью-Йорку восени 1966-го (за півтора роки до смерті найбільшого українського поета в розсіянні): «Розмовляли про все на світі, та найбільше – про Україну. А з України – найбільше про Тичину». З цього видно, що й наприкінці життя «імператор залізних строф» не забував про своє «перше кохання». Цікаво, що у розмові з Драчем Євген Федосійович, характеризуючи Тичину, переконував: «Це – медіум, я вам кажу, я знаю!..» За тлумачним Словником української мови, медіум – «особа, яка є посоредником між людьми та «світом духів». Який конкретний зміст вкладав Маланюк у це ірреальне поняття? Могутню інтуїцію? Дар яснобачення? А. можливо, судження античного мудреця про поета як посередника між Богом і людьми?

Показово й те, що в особистій бібліотеці Павла Тичини зберігалася збірка Маланюка «Вибрані поезії», видана у Львові-Кракові 1943 року. Зберігалася, попри заборону не лише книжок, а й самого імені проклятого радянською владою поета. До того ж, у цій збірці є вірші відвертого антимосковського звучання, на кшталт:

 

Даремно, вороже, радій –

Не паралітик і не лірник

Народ мій – в ураган подій

Жбурне тобою ще, невірний!

 

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських –

І по паркету наших заль

Ступати лаптю буде сковзько.

 

Є тут і згадана вже присвята Тичині «На межі двох епох…»

Творчі доробки двох великих поетів, їхні міжособистісні стосунки уособлюють непрості обставини літературної і громадської діяльності українських письменників ХХ століття, зумовлені трагічною долею рідного народу. Важко було творити в російсько-комуністичній окупації, нелегко було й на чужині. Недаремно зауважував Маланюк: «Геній поневоленої нації є завжди скаліченим Прометеєм». І нам, насамперед, треба брати до уваги – хто і чому його нівечив, та, звісно ж, не забувати, що навіть покаліченим геній залишався Прометеєм.

Не слід замовчувати й того, що і в творчості українських письменників-емігрантів теж траплялися «плями на сонці». Бо постійна туга за Батьківщиною, усвідомлення колоніального становища своєї нації, а часто й побутова невлаштованість – все це впливало на думки та настрої, а отже, й на творчий процес. Зосібна, Маланюк необачно в одному з віршів вдався до прикрих інвектив на адресу Вітчизни-матері, як от: «безвладна, п`яна і німа», «повія ханів і царів» і т.п. Зрозуміло, що йшло це від розпачу, душевних переживань, від Франкового «не люблю її з надмірної любові», але…

Взагалі ж творчість будь-якого українського літератора ми мусимо аналізувати, за мудрою порадою Максима Рильського, «не грунтуючись лише на суб`єктивних враженнях, імпресіях, уподобаннях і не беручи письменника ізольовано від його середовища й історичної доби». Немає сенсу протиставляти літературні здобутки Тичини і Маланюка, намагатися визначити, хто з них більше прислужився Україні. Занадто різними були перипетії їхнього життя, вельми самобутнім був талант кожного. Два класики, що зробили вагомий внесок до скарбниці нашої літератури, в однаковій мірі потребують нашого розуміння і найвищого пошанування.

Павло Тичина уже на зорі творчого шляху сягнув феноменальних літературних звершень, але й потім, будучи підневільним «червоного російського фашизму» (М.Бердяєв), спромігся періодично «і в хаосі творить скарби», а ще – громадською та добродійною діяльністю – так масштабно і щедро! – бути корисним своєму «народу любому». Можемо лише здогадуватися, як багато втратив Тичина-поет (а з ним і наша література). Сам Павло Григорович гостро відчував тягар нереалізованих задумів (ймовірно, найголовніших), через те й казав незадовго до сметрі: «я нічого не написав», «моя тврочість пішла за водою»; а у вірші-сповіді останнього року життя зі смутком писав, ніби виправдовуючись перед майбутніми поколіннями і вічністю:

 

Якщо я десь не оспівав калину,

якщо у вірш не ввів вишневу цвіть,

мені не ставте, друзі, у провину,

ви, критики, в докорах не кипіть.

 

Не можу про калину я співати,

коли ще в світі – стільки чорноти,

коли поетів за чавунні грати

фашистські запроторюють кати.

 

Бо не в собі ж я, а увесь – на людях,

бо все моє – чи зблизька, чи здаля.

Тому – земля кипить, як серце в грудях,

і серце стогне, як уся земля.

 

Євген Маланюк, мешкаючи в розсіянні, був до кінця відданим Батьківщині, українській справі, залишив по собі високовартісну поетичну і публіцистичну спадщину, але й він терзався сумнівами («й досі не знаю, чи я справді поет»; «раптом зрозумів, що література мені цілком непотрібна») і мав підстави, з інших причин, ніж Тичина, бути невдоволеним і до певної міри розчарованим, підбиваючи підсумки свого життя:

 

Купив цей час дешевою ціною:

Ісходом, втечею, роками болю й зла.

А треба було впасти серед бою

На тій землі, де молодість цвіла.

А треба було вдряпатись кігтями

Закляклих рук в той кревнорідний грунт,

Зерном лишитись – хай би в вовчій ямі, –

Щоб виросли з землі і гнів, і бунт.

 

Символічно, що наведені вище строфи написані обома поетами наприкінці життєвого шляху, написані одним віршованим розміром, з однаковим, по суті, настроєм…

№10 (198) 19 травня 2017