«Ти, країно видив і химер…»

Якась таємна сила

примушувала мене жити;

мого тут мало: для мене обрано час,

у ньому моє володіння;

немає в мене на землі минулого,

за кілька років

і майбутнього не буде.

Алєксандр Ґєрцен

Чи може повноцінно творити
людина, яка довгий час перебувала на саменькому вершечку влади? Історія
показує, що талант від кількості влади і грошей в одних руках не залежить. Так,
видатним поетом був китайський імператор Цао Цао, та і його син, також
імператор Цао Пі, не пас у поезії задніх; ніхто не заперечуватиме й геній
однієї з найвпливовіших особистостей Ваймарської Німеччини – Йоганна Ґете. З
іншого боку, з Адольфа Гітлера вийшов кепський художник, а з Нерона – поганий
актор…

В Україні на зламі
політичних епох багато хто з представників так званої «інтелігенції» пішов у
політику. Поки немає розлогої розвідки, як вплинула зміна роду діяльності на
творчість Дмитра Павличка, Івана Драча, Володимира Яворівського, Бориса
Олійника, Рауля Чілачави, Віктора Терена, Юрія Щербака та інших депутатів,
чиновників, дипломатів. Тим цікавіше порівнювати несподівані свіжі книжки
теперішніх народних депутатів із тим, що віршувалося майже півстоліття тому.

Як пише в ґрунтовній
статті, вміщеній як післямова до тому вибраних творів Павла Мовчана (К.: ВЦ
«Просвіта», 2008) Олександр Хоменко, Поет завжди боровся: спочатку – за
«віднайдення слова-метафори», потім – за його «оборону», згодом – за
«відродження». За що ж бореться Мовчан тепер, після багатьох скликань
парламенту, після розчарування «помаранчевою весною», після згортання українства
і відродження імперської агресії у найгіршому варіанті? Про що думає Поет, який
свого часу йшов до влади обстоювати Україну, потім вгруз у владі, а нині з
відчаєм (напевно) спостерігає за агонією Батьківщини?

«…Ти, країно видив і химер!
Чому мені ти долею судилась, як вирок – до сконвіку… Дотепер лежиш на рам’ї в
мене, наче брила (…) Безпам’ятна, зґвалтована уже Лежиш, торішнім листям ледь
прикрита…». Прірва розчарування – і це у вересні 2007 року, коли, здавалося б,
ще не все було втрачене, коли Україна торувала проукраїнський шлях і відверто
прагнула до НАТО. За рік – не менш гірке видиво: «ведуть сліпців шнурком…
ціпки… ціпки… ціпки…».

Потойбічна Україна.
Потойбічна – це що таке? Чи ілюзія, мариво, до якого ми намарно прагнемо,
зводячи життя нанівець? Чи поняття суто географічне – той бік Дніпра, той бік
Понту, той бік Меотиди, той бік Дунаю, той бік… до безкінечності.

А ось ранній Мовчан: «О
Батьківщино, давній біль іржею проступа на шкірі; та міць і сила, що в тобі,
нас зміцнює в незрадній вірі, бо незнищенні ми – о ні! – допоки хоч в одному
слові відлунюють звитяжні дні, що нас наснажують в любові: до бадилини край
стерні, до урвища, до косогору, до нових, до грядущіх днів, сподіваних і вже
прозорих». Обридло дослухатися до луни стародавніх звитяг, обридло вічно
чекати… Нам, простим смертним, обридло. Що вже казати про того, чия палатка вже
давно на Евересті влади: «останні прапорці осінньої поразки» – написано ще  2008 року, коли при владі були самі «помаранчеві».
«І крізь проломи дня щось дихає невтішно, знудьговано-пригасле, дочасне і
старе». То дихає сплюндрована мрія про Україну. Про Атлантиду. Дихає ганьба.
Ганьба інтелігенції.

За епітетами для шановних
колег (письменників і депутатів) Павло Мовчан до кишені не лізе. Віршик
«Епістолярне» можна приліпити до багатьох холуїв-віршомазів, які або десь
засідають, або вперто деруться нагору, аби позасідати. «Вже пора тобі давати
відповідь, падлюко!» – таким акордом завершує цей вірш Поет.

Усе це – скорбота і розпач.
Нова книжка Павла Мовчана називається «Ти…». Це не любовне звертання, не
млосний шепіт у сповненій пахощів сіна сумерковій стодолі – це відчайдушне
звернення до рідного краю, що поступово калиновим мостом переходить на Той Бік;
це навіть не крик, а – розпачливий пошепт. «Гніздо родове за гробками зникає…»

Борімося – і поборемо. Все
ж «континуум пригнічення» (термін Г.Маркузе) не переважає у П.Мовчана. Превалює
метафорика боротьби. Цяточки оптимізму проштрикують нічне запинало зневіри:
«молоко тече нелячно у безвічний чорний горщик…» Старість – ще не кінець.
Україна – загадкове царство метемпсихозу – нескінченно відроджується, продукує
сама себе навіть із кісток: «І перебарвить сивину у чорне, І зліпить маску
вічну кістяну…» Звісно, того – молодого, крутого, завзятого – Мовчана вже не бачимо.
«Та поки келих горенить і кінь копитом пише, йде в очі широчезна мить й тонка,
як волос, тиша» (1964).

Країна – в полоні хазарів
(«людолови-хазари аркани верблюжі плетуть», «хазари в дім зайшли й спаплюжили
божницю» і т.п.), але на обороні стоять божі істоти – янголи, бджоли.
Працелюбна комаха – один із центральних образів на художньому олімпі Павла
Мовчана. Бджола символізує вітальний принцип, утілює душу. Тотожність янголів і
бджіл не випадкова – таке порівняння поширене у мусульман: пророка Алі названо
«князем бджіл», як, за різними тлумаченнями, позначають військо янголів або ж
царство правовірних. А в Давньому Єгипті вважали, що бджоли утворилися зі сліз
сонячного бога Ра.

Хоч як би там було, Бджола
у поезії Мовчана – символ божественних мудрощів, носій-оберігач традицій.
Навіть загнана чужинцями (хазарами, турками, римлянами і т.п.) у «глухий
вулій», вона не здається. Бджола проходить сяйним променем через усю творчість
Павла Мовчана. Її сакральна функція беззаперечна. «До нього раптом бджілка прилетіла
і вжалила вже збайдужіле тіло, щоб він підняв свій погляд до небес…».

Через історію, якої у
творах Поета повнісінько (тут і Святослав, і Кафа, і Помпея, і Херсонес, і
Перекоп, і Московія), відбувається втеча у Казку. Бджола – свого роду
посланець-поєднувач яві і наві, дійсності і умовності. Саме таку функцію, між
іншим, вона виконує у філософії дервішів та в індуїзмі. «Як же тебе спіймати:
зором своїм чи слухом. Пальці втримать не можуть ні волосинки». Казка –
таємничий звукопис П.Мовчана. Звукобарвне письмо Поета – наче живе, дотичне.
Саме тіло збірки, яку складають писані впродовж десяти років поезії,
відзначається ритмічною гармонійністю, сезонністю, гуртуванням навколо певних
тем: образ Христа, образ країни, перехід розпачу в оптимізм, взаємопоглинання
чорного й білого, мотив ночі, мотив часу, мотив дзеркала… Без сумніву,
програмний вірш тут «Дзеркальний час» (2006). У Мовчана час і люстро тотожні:
кожна краплина часу сколихує безкінечне дзеркало історії: «В свідомість западає
крапля з крану – сколихується дзеркало води…» Часом, зазираючи до люстра, автор
бачить не себе – жахливу гримасу, ощирений циферблат; час невблаганний –
віддзеркалення теж. Як відомо, індуїстський володар царства мертвих Яма для
зваження діянь своїх підлеглих використовував дзеркало-карму; у буддизмі ж
дзеркало-дгарма показує причини минулих подій. У Мовчана час – плащаниця; час –
копійки на повіках; час – нескінченна спіраль душі…

«Ти…» – займенник, себто
форма для заміщення певного іменника. Саме іменників – як помітив О.Хоменко –
найбільше серед назв книжок П.Мовчана («Кора», «Пам’ять», «Жолудь», «Світло» і
т.д.); займенник же «ти» заміщує слово «Україна». Поетові несила вимовити це
слово… І безформна сюрреалістична матриця на обкладинці – одна з прикмет цієї
сумної тенденції. Україна, відродившись на мить, розтеклася тоненьким осяйним
шаром, дорогоцінним перламутром по профанній поверхні. І неможливо зібрати той
скарб – він поволі тьмяніє під нещадним сонцем…