Цитата на меморіальній дощці

 

П’ятнадцяті традиційні Затуливітрівські читання на Канівщині в Бучаку, які проходять у день Св. Володимира, цього року відбудуться 29 липня. Початок о 12 год. на сільському цвинтарі біля могили Поета на Козацькому шпилі. Далі продовження в Поетовім саду й завершення на Тарасовій горі покладанням калини на могилу Кобзаря та відкриттям виставки Бучацьких пейзажів «У глиняному горщику сонця» заслуженого художника, професора Генрі Ягодкіна, Тетяни Ягодкіної та художниці Міжнародної спілки акварелистів Ганни Носенко. (Кияни виїжджають о 8 годині від метро «Дружби народів».)

Любов СНІСАР

Частенько поливаючи квіти біля київського будинку, де на дванадцятому поверсі 20 років жив поет Володимир Затуливітер, бачу, як спиняються люди. Читають напис на Меморіальній дошці, стоять задумавшись і йдуть. І лише іноді питають, а хто він вам був, що ви оце клопочетесь. І вже зовсім зрідка питають, що значать слова, карбовані на дошці: Україно, ти – на таємницю світу сокровенна відповідь душі. Починаю пояснювати із ширшого контексту, читаю їм вірш

ШЕВЧЕНКІВ КРАЙ Білена снігами Україна, на яку Шевченко нам спромігсь, стомлена, заплакана, негнівна, хусткою перев’язавши сміх –

наче гріх, щокатий, повнозубий, – Боже, як же ти мені стоїш! – хутором покинутим, безклубним, звісившися на тини свої.

Добре, що з автобуса я вийшов. Добре, що потрушує сніжок. Добре, що спинилась крайня вишня ледве повернув я за ріжок

вулички левадної лозою обгородженої. Добре є, що припав до неї й на розмову з нею крові й духу не стає.

Дарма, із якого заповіту шепочу дощем між комиші: Україно, ти – на таємницю світу сокровенна відповідь душі.

Кажу, що, мовляв, за поетичними образами ми – комиші, а поет – дощ, який каже нам свої почуття й думки аби ми краще зростали, тобто росли духовно. Пригадую їм думку французького філософа Блеза Паскаля, який порівнюючи людей з очеретом, підкреслював слабкість людини, але у її здатності мислити вбачав початок моралі. «Наше достоїнство – писав він – не у завоюванні простору, а в умінні здраво мислити. Я нічого не одержую, скільки б не накупив земель: з допомогою простору Всесвіт охоплює й поглинає мене як невиразну цятку; за допомогою мислення я охоплюю увесь Всесвіт» ( із книжки Б. Паскаля «Мысли»). Наводжу вірш Федора Тютчева, епіграфом до якого є: «Est in arundineis modulation musica ripis» із римського поэта IV віку до н.э. Авзонія. В перекладі з латини: «Є музична гармонія в прибережних очеретах».

Є пісні хвиль, як серця щем, Гармонія в стихійних сварах І пісня вітру як по струнах Тече тремтливим комишем.

Гармонія нерушна є у всьому, Співзвуччя повнеє природи; Лиш у химерії свободи Збагнемо розладу утому.

Звідки той розлад налетів? Моя душа в земному хорі Чом не співає пісню моря І дум-жалів очеретів?

І від землі до безміру небес Усе безмовно і понині Волаючого глас в пустині, Душевний відчай і протест.

(«Певучесть есть в морских волнах…». Переклад Л. С.)

У Федора Івановича, палкого прихильника гармонії природи, протиріччя людини і природи не розв’язано. Вбачаючи божество у природі, людину поет вважав „ничтожной пылью”, яка вносить розлад у гармонію природи. На противагу Тютчеву, оптимізм Володимира Затуливітра сягає омріяного майбуття, коли втілиться в життя, розв’яжеться загадка світу (а це – місце людини у світі, від землі й по всьому Всесвіту – основна загадка, чи точніше основне питання, філософії).

Україно, ти – на таємницю світу сокровенна відповідь душі.

Ось такий феноменологічний трансцендентний вузол живе у цьому вірші. Це не ілюзія й не випадковість. Поет Затуливітер ніколи не був необгрунтованим мрійником. І не дарма думку цю у вірші поет розвиває в Шевченковім краї. Саме Тарас Шевченко є виразником національних інтересів, болей, прагнень і сподівань українського народу, точний знавець і співець української душі. Глибокі переживання Володимира Затуливітра, виражені у вірші, мають під собою реальне історичне підгрунтя. Вони сконденсовані у рідній мові – виразниці національної психіки, свідомості, інтелекту, емоційної сфери, всього душевного світу українців. Про це немало писали українські письменники. Згадаймо К. Ушинського: «У скарбницю рідного слова складає одне покоління за другим плоди глибоких сердечних порухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя і пережитої радості – одним словом, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає у народному слові». (Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори. К. 1983). У двотомнику Олексія Губка «Психологія українського народу» (К. ПВП «Задруга». 2003.) широко висвітлено ментальність української нації, базуючись на археологічних, історичних та мистецьких дослідженнях. Вчений настійливо рекомендує переписати стародавню історію України, враховуючи багатющі відкриття археології, етноістрії та етнолінгвістики, в тому числі й за допомогою методів суміжних наук – палеолінгвістики й палеопсихології. Власне, в його книжках маємо логічно викладену психологію українців протягом усього розвитку людства, тобто дескриптивну психологію української людини. Це дійсне буття направленої свідомості створює феноменологічне поле (за Едмундом Гусерлем), в якому свідомість, направлена в майбутнє, розвивається за тою ж логікою, що й історична. Не лише широка освіта, яку неперервно накопичував поета, а й глибокі почуття національно свідомого козака розвинули його поетичну думку до правдивих висновків адекватної реальності про унікальний фонд українського народу «тонких і шляхетних, моральних та художницьких почувань. У нього дуже рано (коли інші етноси й гадки не мали про це), з’явилися такі тонкі моральні емоції, як совість, сором, душевна й етична делікатність.» (О. Губко). Ці моральні якості поставлять світ на ноги й порятують заблукане людство. Дай лиш Боже самим укріпитися і встояти! Мало хто має терпіння дослухати до кінця мої пояснення, а мо хто й не згоден, тому і виникла потреба цього короткого роз’яснення, хоч ця тема, як мінімум, для докторської дисертації, оскільки зачіпає чималий кущ наукових галузей, а головне – дуже потрібна нам, українцям, сьогодні.

№14 (202) 14 липня 2017