Святий Миколай

 

Спогад

Василь Бондар

Про Миколу Петрова насамперед хочеться говорити як про талановитого прозаїка, який на схилі віку відкрив себе в собі. Відкрив найголовнішу свою якість – писати цікаві й правдиві оповідання про те, що побачив у житті, відчув, пережив. Таке моє враження, хтось із ним може й не погодитись. Бо людиною він був багатогранною, а не тільки письменником.

За життя він видав лиш одну-єдину книгу художньої прози – у 1995 році збірник оповідань «Двоє на льотному полі». Це один із тих небагатьох випадків, коли тираж книги фактично не потрапив до читача. Я був редактором її, працюючи тоді у Центрально-Українському видавництві, і знаю чи не всі деталі, чому так сталося. То були перші роки відновленої державної незалежності та початок тривалої нервової й розпачливої доби, коли мало не щодня мінявся, точніше падав курс української валюти, фактично сурогату, замінника валюти, так званих купоно-карбованців, коли ціни на всі товари й на усі послуги зростали щомісяця, а то й щотижня. Книга Миколи Петрова була прийнята на виробництво і проплачена за рахунок тих спонсорів, яких Микола Гаврилович напитав у рідній Знам’янці, що знали й поважали інтелігентного вчителя, тоді вже пенсіонера. Видавництво книги – процес тривалий, тому в ході роботи над редагуванням, коректурою, макетуванням та друком книги розцінки в друкарні підвищувались… За рахунок, зрозуміло, замовника, бо на той час іще практики укладання договору ні щойно створене видавництво, ні автори не мали, й інфляція завела під кінець справу у глухий кут… Автор заморився побиратись у спонсорів, а власної вчительської пенсії чи й вистачало на прожиття, тому коли видавництво забрало тираж книги (не такий і великий, але стандартний для периферійного видавництва 90-их років – півтори тисячі примірників) – Микола Гаврилович лиш головою покивував і казав: «Я не викуплю її до смерті». Так і сталось. Авторові вручили кілька сигнальних примірників, які він ще встиг роздарувати найближчим людям. Навіть презентацію «заарештованої», як ми тоді казали, книги ми влаштували за участю письменника у обласній бібліотеці для юнацтва, газети про це написали, учасники презентації звертались до грошовитих людей допомогти викупити у видавництва готову книгу прози Миколи Петрова «Двоє на льотному полі»… Видавництво навіть пробувало продавати книгу… Але більшість тиражу книги пропало. І зараз навряд чи хто про це скаже, куди. Я перевівся з видавництва на іншу роботу, згодом там помінявся директор, видавництво перебиралось кілька разів з одного приміщення у друге… Були чутки, що при черговому переїзді видавництво весь наклад просто здало в макулатуру, оскільки не було де зберігати запаковані книги. Чутки, близькі до правди. Радий буду, якщо цей факт хтось спростує.

Я бережу той примірник легенької, уже геть пожовтілої за півтора десятка років (папір найдешевшої якості, газетний) книжки, яку мені подарував автор. Час від часу перечитую. Часом використовую на зустрічах із читачами, знайомлячи їх із творчістю чудового прозаїка й перекладача Миколи Петрова, чи відбираю для друку – як от при виданні хрестоматії творів письменників краю «Блакитні вежі», що вийшла позаминулого року в Кіровограді, де опубліковане оповідання «Буква», оповідання з виданої-неіснуючої книги.

З відстані часу здається, що я знав його все життя. Але це не так. Бо, приїхавши за призначенням на роботу у Кіровоградську область 1980 року, тривалий період не був із ним знайомий. Час від часу я читав у обласній партійній газеті «Кіровоградська правда» гуморески Миколи Петрова, які на мене особливого враження не справляли. Але утвердили його в моєму сприйнятті саме як гумориста. Навіть при перших наших зустрічах за окулярами, які беззмінно носив Микола Гаврилович із юнацьких літ, мені вловився його усміх, тонка, приховувана іронія. А було це вже не за жартівливих обставин, а в пору національно-демократичного піднесення наприкінці 1980-их років. Микола Гаврилович чи не найпершим у Знам’янському районі відкрито заявив про свої патріотичні почуття й узявся створювати осередок Народного руху України. Потім він тривалий час очолював районну організацію Руху, настійливо термосував місцеву компартійну владу на чолі з запеклим партократом Тарасенком, радів збільшенню осередків по селах і переживав сильно, коли якісь осередки розпадались, коли окремі люди під тиском тих чи тих обставин виходили з Руху.

«Я чекав цього часу все життя. Я мріяв про нього з дитинства, хоча й не знав, чи доживу!» – казав мені і багатьом, хто поділяв його переконання, Микола Гаврилович. Так само він сказав і Павлові Дорожинському, який восени 1993 року приїхав у Кіровоград від проводу ОУН зафіксувати членство першого в нашім краї осередку відроджуваної в Україні організації, яка з післявоєнних років перебувала за кордоном, а з відновленням української незалежності почала розбудовувати свої структури по всіх областях. Микола Петров був серед перших шести членів Організації українських націоналістів на Кіровоградщині зразка 1993 року. Серед перших і серед найвідданіших, бо носив націоналізм у серці з малих літ.

На той час йому виповнилось уже сімдесят років, але він був такий активний, що й молоді могли б позаздрити. І якось ніхто й не задумувався над його віком, певне, через оту невтомність та всюдисущість. В історію Руху записані події, пов’язані з другою крайовою конференцією, яку вирішено було провести у Знам’янці і на проведення якої тодішня місцева адміністрація не дала дозволу. Важко було компартійцям згоджуватись, що якісь процеси можуть відбуватися у їхній вотчині без їхньої санкції. Микола Петров як районний провідник разом з керівництвом крайового Руху зробили все, як належало за тодішніми законами самоврядування: заздалегідь повідомили місцеві органи влади про захід, його статус, кількість учасників, бажане місце проведення, планований мітинг. Досі такі заходи проводила у Знам’янці одна політична сила – керуюча монопольно. А тут об’явилась іще одна. Звісно: не дозволяти, не пущать, гнать і тому подібне. Тому коли рухівцям безпідставно відмовили в проведенні конференції, вони вирішили провести її несанкціоновано: вихідного дня жовтня 1990 року до міського Будинку культури залізничників з усіх кінців області стали з’їжджатись делегати: потягами, автобусами, на попутних… Власного автомобіля чи й мав хто. З жовто-блакитними прапорами, зі значками на лацканах – національна символіка ще тоді не була утверджена в Україні, але й заборон ніяких на неї не було, хіба образливі висловлювання як про петлюрівську.

Перші сутички із мобілізованими райкомом КПУ комуністами-ветеранами сталися ще на залізничному вокзалі. А біля запертого на всі замки БК залізничників спалахнуло серйозне протистояння, коли старенькі дідусі стали кидатись на національні прапори, що лопотіли на вітрі в руках рухівців, смикати-рвати. Тут же й міліції цілий загін наче з-під землі виріс. Силовикам була дана вказівка випровадити рухівців за межі міста. Так в коридорі міліціонерів півсотні делегатів обласної рухівської конференції пройшли від центру головною вулицею аж у Чорний ліс, по дорозі роздаючи людям листівки і демократичну пресу, яка сюди могла потрапити тільки з рук у руки. Не всі мешканці міста, правда, тоді ще й одважувались брати газети. Але більшість брали, хоч і оглядались. Отже, кращої агітації за Рух годі й було придумати. Після конференції у лісі в оточенні кількох кордонів міліції, на якій були обрані делегати Других зборів Руху, Знам’янкою пішов добрий поголос і осередок НРУ тут зріс кількісно і якісно. І треті збори крайового Руху наступної осені проводились у Знам’янці, але вже без ніяких ексцесів – мирно, демократично.

Я так детально виписав лиш одну подію, організаційні моменти якої лягли на плечі Миколи Гавриловича. А скільки іще разів його було кликано в різні адміністративні та судові кабінети по завершенні конференції? Були штрафи, адміністративні покарання, залякування – різноманіття психологічного тиску опановували оборонці старої, дискредитованої, прогнилої ідеологічної системи. Протистояв їм у залізничному містечку пенсіонер, у минулому вчитель німецької мови, автор численних гуморесок, мандрівних нарисів, оповідань, а тепер і відозв та публіцистичних статей Микола Петров.

Володимирівській школі Знам’янського району пощастило мати такого вчителя. Вчителі й нині згадують Миколу Гавриловича та його дружину Марію Аврамівну. Про це мені вони говорили недавно, у листопаді 2010-го. І книгу оповідань його бережуть як реліквію. Німецьку мову він викладав як рідну. Знав її досконало, любив, перекладав художні твори. 1995 року у Центрально-Українському видавництві видав книгу австрійського антифашиста Гайнріха Райтера «Тихий фронт» – з автором книги, який в роки Другої світової у складі військ вермахту служив у залізничних військах тривалий час у Знам’янці, Микола Петров листувався, а потім згодився перекласти на українську його мемуари. То був досвід, який упевнив перекладача взятися за переклад серйознішої літератури. Жаль тільки, що повірив письменник у свої творчі сили у віці, коли інші вже підбивають підсумки. Однак кілька оповідань Вольфганга Борхерта, автора класичної післявоєнної новели в німецькій літературі (ім’я митця, що прожив усього 26 років, нині ми знаходимо у найпрестижніших енциклопедіях світу), Миколи Петров устиг перекласти й опублікувати в різних українських періодичних виданнях (зокрема у кіровоградській газеті «Народне слово» за 15.06.2000 я представляв його переклад).

«Прийшов мій час», – казав він не раз. Цією фразою й давав відповідь на питання, чому досі не писав оповідань, аж тільки в 90-их. Брехати не хотів, а правди до горбачовської перебудови, знав, не надрукують. Тому й перебивався гуморесками, де можна було хоч щось сказати, аби за нього не було соромно перед самим собою.

Шукач правди – це визначення також пасує до образу Миколу Петрова. Взяти б хоч такий факт: у 1963 році він написав захопленого листа російському письменнику Солженіцину після прочитання в «Новом мире» його знаменитої повісті «Один день Івана Денисовича». Олександр Ісайович обізвався тоді у Знам’янку короткою подякою, зокрема і за українську мову: «Спасибо большое за Ваше сердечное письмо. На украинском языке эти слова звучат особенно как-то от души». А в кінці другого тисячоліття раптом, після багатьох років перебування у американському вигнанні, заскімлив про те «як нам облаштувати Росію» – за рахунок України, Білорусії, Казахстану… Микола Петров розчарувався кумиром і написав йому вдруге, тепер уже публічно (лист надруковано в 1-ому числі «Вежі» під назвою «Хай живе король?», рік 1995), але тепер, зрозуміло, відповіді не діждався. Зрозуміло – бо нині знаменитий письменник отримує гори листів, тож що йому якийсь там пенсіонер зі Знам’янки! У 1963-ому таких були одиниці… Микола Гаврилович належав до гурту сміливців, шукачів правди, і не міг не відреагувати на публікацію твору про політичні репресії, здійснювані червоним режимом. Адже у тих страшних енкаведистських жорнах пропали його дідусь і дядько, а згодом і батько, новопразький бухгалтер Гаврило Петров. Тільки в незалежній державі письменник зможе написати про історію його життя і арешт («Дума про батька»).

Він відгукувався на всі запити свого бурхливого часу. Окрім Руху й ОУН створював і перші осередки Товариства української мови («Просвіта»), і альтернативної до комуністичної Всеукраїнської організації ветеранів Другої світової війни. Збирав спогади про голодомор на Кіровоградщині, записував спогади політичних репресованих, підказував адреси живих остарбайтерів на мій запит… Готуючи документальні книги про білі плями історії ХХ століття («Голоси з 33-го», «Час «чорного ворона», «Ми, переможені Чорнобилем», «Сповіді з-за грат», «ОST – тавро неволі»), я мав доброго й безкорисливого помічника в особі Миколи Гавриловича.

Його час прийшов на все: на політичну і громадську діяльність, на перекладацтво, на художнє осмислення пережитого. І він холерично хапався за все. Але фізичні можливості людини не безмежні. І це добре знав Микола Гаврилович, цінуючи кожну годину життя. Бачу його в чорному пальті із чорною зимовою шапкою-пілоткою на голові та з незмінним учительським портфелем, набехканим завжди так, аж його розпирало. Він завжди попереджав перед приїздом, коли мав якусь конкретну справу. І ніколи не запізнювався та дуже непокоївся, коли його підводили необов’язкові партнери. Тоді ця пунктуальність у наших співвітчизниках була рідкістю.

Іноді в розмовах, а бачились ми з ним не так і рідко (на зібраннях різного роду політичних і громадських, у редакціях та видавництві, як делегати всеукраїнських форумів), я розповідав Миколі Гавриловичу про книги, прочитані останнім часом, а він тільки головою хитав та усміхався крізь товсті скельця окулярів: «Я вам заздрю: ви молодий, у вас усе попереду, а я зараз мушу обмежувати себе в читанні, бо хочу написати те, що давно задумав, що давно проситься на папір». Хоча я знав, що читає він також багато. Син його, киянин, на той час працював у книготоргівлі, то привозив для батькової бібліотеки багато цікавої літератури. Думаю, що батько хіба міг пожалкувати, що за його молодості у закритому суспільстві не могло з’являтись стільки і таких, як тепер, авторів та лектур.

Двічі, за його життя, я провідував Миколу Гавриловича в його садибі, в його оселі у Знам’янці. У хаті, яку він сам побудував на окраїнній вулиці міста. Перший раз удвох із малим моїм сином Устимом ми приїхали на запрошення Петрових – по горіхи. Цей сорт крупних, як курячі яйця, і таких же вутлих, як крашанки (дитина пальцями може розлущити), а що вже смачних волоських горіхів Микола Гаврилович вивів сам і навіть з гордістю показував свідоцтво на право авторства. У невеличкому при хаті городі ріс цілий сад горіховий. Та яблук, груш… Так я відкрив у ньому ще й професійного, можна сказати, садівника.

А вдруге ночував, натомлений фізично й психологічно, не сам, а з гуртом учасників пішого походу «Дзвін-90». З усіх куточків України за спеціально розробленими маршрутами несли горсточки рідної землі патріоти-рухівці на могилу Тараса Шевченка під Каневом. Першу ніч кіровоградська група переночувала в Аджамці на березі однойменної річечки, другу у Володимирівці біля заводського ставка, все в наметах, а третю – у хаті Миколи Гавриловича. Пам’ятаю з того вечора лиш смачну вечерю, приготовлену Марією Аврамівною, а більше нічого, бо після трьох виснажливих днів розмов із людьми, протистоянь з місцевими владоможцями, які часом загороджували нам дорогу, не пускали з національною символікою проходити через село, як в Аджамці наприклад, хотілось тільки прикласти голову до подушки… «Скинути б оце років двадцять, то й би я з вами рушив у дорогу», – казав Микола Гаврилович, проводжаючи нас раннім ранком наступного дня на Олександрію, на Дніпро, біля якого вже мають зібратися прапороносні потічки з Херсонщини, Запорожжя, Донбасу й рушити на північ, до серця України уже могутньою хвилею…

Політика його втомлювала. І це зрозуміло – в політику він пішов, бо мусів, бо не знайшлося в його краї такого, хто б чесно і щиро повстав проти антиукраїнського гніту і повів за собою… Але коли вбралися в перо, як кажуть, молодші й проворніші, Микола Гаврилович з охотою передав керівництво організаціями їм. Хлопці виявились достойними.

І засів творити. Він за короткий час написав ту книгу оповідань. Окремі друкував у обласній та республіканській періодиці. Зокрема оповідання «Адам і Єва» та «Моя бабуся Секлета» друкувались у газеті «Літературна Україна» протягом одного року, 1998-го, 7 травня й 5 жовтня (не кожен член Спілки письменників може похвалитись, що публікував свої художні твори у головній літературній газеті країни – рівень, вимогливість до текстів високі).

По виходу книги «Двоє на льотному полі» я порадив йому написати листа письменникові Олександрові Сизоненку, автору трилогії про війну «Степ», і попросити рекомендацію у Спілку письменників України. Через місяць Микола Гаврилович показав листа з Києва. «…де Ви були досі?! Сиділи у своїй Знам’янці й мовчали. Перечитавши Вашу прозу, я зустрів зрілого майстра. І фабула, і композиція, і сюжет – все визначено й здійснено гранично чітко. А головне – характери, колізія. Мовна характеристика не лишають сумнівів у справжності зображених людей і обставин» – писав Сизоненко Петрову. Його визнав майстер прози. Він відчув ту глибоку правду, якої не могли дозволити собі українські прозаїки десяток літ тому. Другу рекомендацію в НСПУ йому давав також визнаний майстер – Анатолій Дімаров.

Микола Гаврилович дуже радів звістці про одноголосне схвалення його доробку приймальною комісією НСПУ, а в ті часи це означало майже автоматичне затвердження на засіданні президії Спілки, до якого ще треба було трохи почекати. Петров не дожив до цього дня. А по смерті у Спілку письменників не приймають. На обласних письменницьких зборах 23.02.2000 ми вирішили просити про це президію – як виняток. Лист пішов персонально на ім’я голови, Юрія Мушкетика. Разом із книгою «Двоє на льотному полі». Того ж року прозаїка Миколу Гавриловича Петрова було прийнято до лав НСПУ «посмертно». (До речі, це єдиний подібний випадок за майже 30-річну історію обласної письменницької організації).

№15 (203) 28 липня 2017