Стус чи Вінграновський?

Запитання з коментарями та без коментарів

До читачів «Української літературної газети»

Дражлива, неадекватна реакція певної частини агресивних
противників інакомислія вже на першу частину моєї публікації «Стус чи
Вінграновський?!» (факт цей є не чим іншим, як рудимент ще радянського зразка
авторитаризму) змушує мене оприлюднити історію пропонованого філологічного
дослідження.

Передували цій тяжко народжуваній статті свого часу не
відправлені, на жаль, листи із запитаннями до Михайлини Коцюбинської та Дмитра
Стуса, датовані ще 1995-м роком. Звістка про недугу Михайлини Хомівни тоді
спинила мою руку. Згодом власні негаразди зі здоров’ям, тривалий час сумнівів
та сум’ятливого очікування не компліментарних, кон’юнктурно-патріотичних, а передусім
професійних відгуків колег на зібране видання творів Василя Стуса призвели,
зрештою, до психологічного ступору і депресії. Невже час депрофесіоналізації,
неспромоги до чесних оцінок невідворотний і тотально неспростовний?

Коли в другому зібранні творів В.Стуса я натрапила на ті
самі граблі, зрозуміла, що мої суб’єктивні сентименти до осіб упорядників і
вимога філологічної бездоганності книговидавничої справи (у даному разі й
літературознавства) не мусять перетинатися. «Платон мені друг, але істина…».

За півтора десятка років я тричі переписувала початок
статті, борсаючись у сумнівах і гризотах. Що така публікація давно назріла й
потрібна як урок вимогливості до літераторів, істориків літератури і видавців,
які часом колективно-легковажно забувають про місію Слова, повагу до автора й
читачів, – очевидно.

І те, що перший том зібрання творів Василя Стуса (2007 р.)
досі продається в книгарнях, так само, як і попереднє видання творів В.Стуса з
фальсифікованими текстами уже ледь не два десятиріччя перебуває в читацькому
обігу – передусім у бібліотеках – геть не залишає мені як професійному
видавцеві, редактору іншого шляху як оприлюднення, зрештою, нерядових фактів.

Не хочу й далі брати участь у тому, зручному для нашого
«хороброго» брата, мовчанні, яке так послідовно карав презирством і зневагою
Василь Стус і яке  по суті своїй  має точну назву: кругова порука цинізму.

Наголошую на тому, що з огляду на таке досадне неподобство,
глибоке прочитання усіх томів згадуваних видань, які претендують на
канонічність, є потребою з потреб…

Будь-хто з уважних читачів (і не конче філологів) міг
неоднораз привернути увагу редакцій та упорядників до таких неприпустимих
інсинуацій з привласненням спадкоємцем автора чужого тексту. І зажадати
публічних пояснень.

Але особисто я просто не мала права замовчувати цю
непривабливу історію і через те, що була видавничим редактором, першого –
скандального! – «Вибраного» Миколи Вінграновського у «Дніпрі». А надто
зобов’язують мене морально довгі роки товариської приязні з автором «Атомних
прелюдів». І нарешті Його остання ніч на землі, коли я наодинці з ним при
поминальній свічі просиділа біля його домовини, аж поки благословилося на
світ… Останнє – це, певно, більше навіть, аніж пояснення потреби простої
порядності й чесності, яких вимагав од кожного Василь Стус.

 

Сподіваюся на
порозуміння,

СВІТЛАНА ЙОВЕНКО 

 

…І Син один не спить
між тими несинами…

…То Сон-Шевченко,
виснений століттям

Для пробудіння всіх
синів.

Микола Вінграновський

 

Продовження. Початок у ч.7

Коли б дослідники біографії та творчості Василя Стуса не
зважали на залежність від фінансування, розважливим коментарем до записаних у
темно-зеленому зошиті чужих віршів могло бути хіба таке: 18 травня 1963 року в
Одесі на нараді молодих літераторів Василь Стус знайомиться з Миколою
Вінграновським. Кілька днів, проведених разом, залишають слід і в душі, й у
щоденниках, і в його темно-зеленому зошиті з віршами, де поезії автора «Атомних
прелюдів» та цитати, рядки з його віршів записуються Стусом з голосу. Поспіхом
— звідси на місці авторських повторів слів стоять цифри — 2 та 3. Тому не
співпадають ні назви, ані синтаксис в оригіналі М.Вінграновського і у
відтворенні його Стусом. Так, рядки про Назима Хікмета насправді вихоплені з
великого вірша «Повернення Хікмета». «Над гаєм хмара руку простягає…» взагалі є
назвою іншого вірша, який, вочевидь, поет читав колегам, — під цією ж назвою у
Стуса цитата з другого; так само й назва «Вже все прощально» чужорідна й не має
відношення до саме тих, поспіхом записаних Стусом, рядків. «Не маю зла до
жодного народу» — широковідомий, розібраний критиками на цитати вірш, можна
вважати хрестоматійним. Тим більша ганьба видавцям!

Стилістика Вінграновського-поета (втім, як і прозаїка) —
настирливі ритмічні — аж до тавтології — повтори, підсилювальний ряд епітетів,
режисерське бачення простору (знизу, згори, панорамно, крупним планом деталь)
безсумнівно яскрава, впізнавана, і його несподівані, на диво органічні образи —
незабутні, — для того, хто любить поезію, щоб не розпізнати автора, треба
заплющити очі, затулити вуха, аби таки не вчути унікального «тремкого» голосу,
не помітити, сказати б по-сучасному, його «фішок», котрі стали «брендом» —
авторським лакмусом Вінграновського.

«…І голос мій, покараний на горло, // як мені снилось в
запізнілім сні, — // ожив і звівся в голій пісні голо, /// у пізній пісні,
пізній і тісній. // Минає все, — лиш наше не минає, // одним займаємось, що
ставимо свічки // і гордо плачемо та «Заповіт» співаєм, // співаєм так, аж наче
залюбки…»

Або ось — до порівняння: «Країна марно супить брови…», в
іншому вірші — «країна чорних брів» — хіба не знати, що з однієї кузні? Або це:
«серце народу — не кладовище», в другому — «слухайте, двоногі кладовища!..»
(один з пізніших варіантів — «пихаті кладовища»).

Такі тропи можуть викликати, скажімо, естетичний спротив,
пародійні асоціації (ну, хоч би лякаючі густиною брежнєвські бровища, але ж,
але… і «карії очі, чорнії брови» — одвічний генотип українців), але такий він
чоловік — доросла дитина — наш Вінграновський, і хто лишень спробує піти
стежкою наслідування, неминуче стане хіба що епігоном генія.

Усе процитоване, записане в зошиті В.Стуса, як от іще образ
«золотозубої (! — С.Й.) золотої Одеси на хаджибейських протягах сухих», як
наказове: «спинись, мій крок!» (у іншому вірші: «непевний кроче мій, не йди!»)
з погляду філології геть неправильне, бо крокують ноги, а не крок, те саме
воно, якби сказати неприродно театрально: «спинись, мій рух» (згадаймо, у
Вінграновського є ще й «крок зерна»!), а проте автор зумисне обирає ці
чудернацтва, любить їх, повторює знайдене лише ним — і все це, до деталі,
акторські та режисерські, «кіношні» витівки поета.

Прикро, що й козацька версія підказки авторства, і пасаж із
дитячих простодушних варіацій (вже згадуване «зичить дещо і мені» — (ну аж ніяк
це не Стусове, занадто серйозний він поет, колючий дріт не схиляє до
пустунства) — не спрацювали, не сподвигли філологів і книголюбів на професійний
сумнів та пошуки першоджерела цитат. А воно ж навіть новітнім редакторам —
апологетам Мідянки годилося б знати як не всю «укр.суч.літ.» (видно,
максимально скорочена була й процедура набуття знань у вузах), то хоч би її
легендарних шістдесятників.

Віри не йму, що поетичний слух редактора може спати таким
безпробудним сном, щоб і справжню музику історії власного народу не вчути без
гармат і піротехніки.

Попід небом, листом і
соломою,

під землею, в вічність
завглибки,

сонною безоднею
солоною

козаки ладнають
байдаки.

Там Самійло Кішка й
Сагайдачний,

там Небаба чорний і
гіркий,

і правиці репаногарячі

скинули над Лугом
козаки.

Вони ідуть мені в
обличчя

в тій небрехливій
глибині,

де воля волю тихо
кличе,

де море стогне і
кигиче

і зичить дещо і мені.

Яке романтичне — наше — українське кіно! Яка історична
масовка! «Був простором мій лагідний папір, де я гортав народами і рухав…» —
ось воно — зізнання Довженкового учня. Поет Василь Стус не міг не любити цієї
стихії, адже він сам кожним мікроном своєї душі вбирав у себе той невидимий —
від якого душа холоне — «позапростір»!

Такою, точніше, приблизно такою (хоча б такою!) методологією
аналізу поетичного стилю автора має володіти кожен редактор, кожен філолог,
якщо, звісно, вони хоч трохи обдаровані до літератури.

Ділюся я з читачами цими гіркими роздумами не лише як
товаришка по жанру двох цих великих поетів, не лише як упродовж десятків років
почесно втаємничена у творчий процес Миколи Вінграновського, а і як свідок
обвинувачення: адміністративно покарана за втрату ідеологічної пильності
редакторка першого «Вибраного» М.В., підданого нещадній розправі, тричі
переверстаного, спотвореного і, на жаль, певною мірою через нездатність автора
до активного опору на той вельми непростий час.

Тому про видавничу атмосферу початку 70-х років слід
розповісти детальніше й для більшої переконливості через оте саме, означене
Ю.Шевельовим, «я, мене, мені». Для народжених у незалежній Україні ті
ідеологічно-виробничі мізансцени — terra incognita.

Пригадую, в березні 2003 року після виступу в МАУП з гуртом
колег я почула від Анатолія Костецького — чудового дитячого поета —
приголомшливу інформацію.

— Світлано, а що це за дивина з вибраним Вінграновського
70-го року? «Дніпрянським». Того, що в лимонній палітурці з чорними тополями.
Як вогонь на вітрі. У мене вдома є дві книжки. В реквізиті одної редактор
Йовенко, другої – такої самої, тільки віршів багатьох нема і композиція якась
дурна, – Струтинський. 
(В.Г.Стру¬тин¬¬¬¬¬¬сь¬кий, член СПУ, перекладач, був на тоді завідувачем
відділу поезії та драматургії в «Дніпрі» – моїм безпосереднім шефом. – С.Й.)

Мене мов окропом обпекло! То он воно що!.. Виявляється, хоч
якась мала частинка тиражу вийшла такою, якою я її здавала до друку, узгодивши
композицію і тексти з автором. Треба тільки шукати її. Люди, озовіться! Хто має
такий раритет? Кому пощастило?..

Тут-таки домовилася з Костецьким, що викуплю в нього — і то
за будь-яку ціну! — «свій» примірник Поезій Вінграновського. Хотілося по
рядках, назвах звірити його зі скаліченим, бо та книжка, що побачила світ,
кардинально відрізняється від укладеного мною з автором варіанту. І
композиційно, й за пафосом.

На жаль, добрі наміри залишилися нездійсненими. Анатолій
Костецький невдовзі раптово помер. А в моєму щоденнику лишилися хіба три
сторінки запису про знущання з книжки Вінграновського та з редакторки рукопису,
якій не в новину було (привселюдно! — у великій кімнаті водночас працювали
вісім-дванадцять редакторів, включаючи надомників) йти на публічний скандал з
начальником і раз-у-раз лишати при цьому довжелезні письмові аргументовані
доповідні (по кожному приреченому на ідеологічну гільйотину віршу, рядку,
автору). Писала на ім’я головного редактора видавництва Надії Павлівни
Лісовенко, котра, на щастя, мала здоровий глузд, дипломатичний досвід у стосунках
з авторами і хоч якесь почуття справедливості й любов до поезії. Так було з
вибраними поезіями Ганни Світличної «Літозбір», з сатиричними віршами Миколи
Полотая, ба навіть зі вступною статтею Дмитра Наливайка до Бажанових перекладів
лірики Р.-М. Рільке. Читало-бо верстку в ту пору не лише видавниче керівництво,
в чому я переконалася 1973 року на стадії знищення моєї власної збірки «За
білим квітом в інеї дерев» у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь». Там у
редакторському висновку взагалі було винесено вердикт: «Голос Світлани Йовенко
не суголосний голосу радянської молоді…». І то моїм удавано доброзичливим
колишнім однокурсником. Такою, як була задумана, ця книжка не вийшла, була
вилучена з тематичного плану видань і лише завдяки поемі про Чілі, гонорар за яку
видавництво подарувало у Фонд Миру, ми з новопризначеним уже від адміністрації
редактором поетом Валерієм Гужвою сформували натомість «аварійну» збірочку
«Обличчя вітру», затуливши чорні діри вилучених крамольних віршів цілим
розділом перекладів. Поезії ті, на жаль, зникли безслідно в якомусь
бермудському трикутнику, а мій власний редакторський досвід тут аж ніяк не
зарадив.

Отож особистий досвід протистояння з ідеологами від
літератури в мене був, проте у випадку з опальним «націо¬налістом» М.Вінграновським
він не спрацював. Коли робота над книжкою дійшла вже до другої верстки,
заступник головного редактора Мирослава Лещенко — сумнозвісний цербер «Дніпра»,
а згодом і «Радянського письменника» — схаменулася, що недогледіла крамоли і
(не вперше!) викликала мене до себе в кабінет на розправу. Потрясала другою вже
версткою поезій М.Вінграновського з віялом закладок на «слизьких місцях»,
звинувачуючи з піною на губах молоду редакторку у політичній короткозорості.

Можна здогадатися, чому поезії «Повернення Хікмета», «Не маю
зла до жодного народу», «Де сон, де Син…», «І є народ» та «Ніч Івана Богуна» —
саме ті, які облюбував В.Стус, зробивши їм честь жити в його темно-зеленому
зошиті, — першими потрапили під артилерійський обстріл Мирослави. Так
панібратськи, мов пароль тривоги, звали її позаочі всі редактори.

Мені тоді, — як казали колеги, схожій зі своїми білими
комірчиками та манжетками на бузковій шотландці на школярку-відмінницю, —
20-річній, виснаженій хворобою (ревматичним серцем та токсикозом) жінці на сьомому
місяці вагітності, з загроженим життям дитинки, серцебиття якої не
прослуховували лікарі, та екзекуція далася взнаки. Зі злими сльозами обурення,
захрипла від аргументів, я ще якось відстояла «Ніч Богуна» та вірш «Не маю зла
до жодного народу», і, звісно ж, гадки не мала про переверстку всієї книжки,
майбутні купюри й показове покарання мене як редакторки. Щоб навіть імені
Йовенко не було в реквізиті. (До слова — і в тому часі теж. Досі впізнаю їх
безпомильно — тих «зичливців» з олов’яними від мстивої заздрості очима, з
каменем за пазухою і морем нереалізованої жовчі). Психічні тортури зробили свою
чорну справу: уночі мене забрала «швидка допомога», і я народила семимісячну
дівчинку вагою два кілограми. Закоханий у редакторку поет навіть наївної уяви не
мав про її існування. «Бо дітки поетес… де вони беруться?.. Як янголи?.. З
неба?!» — казав спантеличено на звістку, що обговорювалася у редакції.

Зауважила, вийшовши з декретної відпустки, що Вінграновський
відігрався на душителях, виправив, як мовив, «нашу з ним» політичну
неблагонадійність. Він дописав у текст «Богуна» розпачливі строфи про «капкан
гілки у вікні», котра ще й як годиться для зашморгу — прямий натяк на
підштовхування його до самогубства, про відчуття оточеності, кола, що
замикається тим зашморгом: «…вони — по мене. // Вони вже поруч під вікном… //
Таке їх множество! І коси // Безсмертні коси у руках // Косим на мене оком
косять… // Ще мить — закосять по кістках… // Це смерті. Смерті дум і суму, //
Любові смерті, смерті вір, // Духовного глухого зсуву, // Це смерті правд. Це
смерті мір…»

«Голос, зірваний тремтінням», вишептав вустами Богуна те, що
боліло свідомим своєї недолі українцям:

Ми знаємо, куди йдемо,

Як наші ночі йдуть за
днями,

І України знамено

Кричить і горбиться
над нами.

Прощальний час надій
прощальних… (N.B! — С.Й.)

Ми тут. Ми всі. Ми є.
ми гурт.

Єднаймося. Ми той є
ґрунт

Подій майбутніх.
Вирішальних.

До бою, бо не буде
бою.

Ледачість знелюднить і
нас…

І досі мені незрозуміло, як вдалося моєму шефові й
наглядачеві В.Струтинському зберегти в книжці такий драматургічно напружений,
сповнений відчаю й рішучості — на розрив аорти! — монолог ліричного героя. При
тому шеф же імітував і здійснював тяжку цензорську місію, перемогу нібито малою
кров’ю, здобуту над Вінграновським-трибуном. Ну, подумаєш, композиція зламана!
Подумаєш — з десяток віршів зняли! Ну, редакторка молода недалекоглядна!..
Редакторку покараємо. Подумаєш, рядки якісь сумнівні!.. А купюри хіба ми
придумали?! Он Шевченка й до нашого часу «редагували», купюри робили… Головне,
аби книжка вийшла. І «Зоряний інтеграл» міг би вийти, якби авторка з видавничих
втручань «політики» не робила…

Мабуть, так якось міркував мій навчений досвідом,
флегматичний, полисілий в боях із істиною начальник. Видавничий ідеологічний
цинізм якраз і полягав у тому, що, вважалося, немає такої книжки, котра б не
могла обійтися без сотні-другої рядків. Немає тематичного річного плану, що в
ньому б чорною дірою зяяла саме ця — невидана книжечка. Немає літературного
процесу, що не обійшовся б без певного письменницького імені. «Отряд не заметил
потери бойца». Дорого коштував українській культурі такий ідеологічний цинізм.
А походила його практика від лихозвісно-відомого, убивчого з часів сталінщини:
«Нет человека — нет проблемы».

Навіть у ранніх віршах Василь Стус гостро протестує проти
«чужих і своїх», хто без совісті і честі сміє уважати себе за проводирів.

…коли віддавши баритон

старечому фальцету,

беруть баси фальшивий
тон,

фальшивий звук —
поети.

Це — голос нації? Це —
цвіт?

Це — мозок України?

Народе, спопеляє встид

за чорні їх провини.

Твоє, народе, майбуття

вони ж на хліб міняли

і виторгували життя

собі в нових анналах.

(«Вождів до біса на
землі»)

Через максималізм, цілковиту нездатність до компромісу
В.Стус, готовий офірувати життя Україні, був, я гадаю, запрограмований на
смерть. «Себе на думці вже ловлю, що і не жив, а вже нажився».

Цікава твереза думка Ю.Шевельова, що її підтверджують і
щоденникові записи, і рядки поезій автора «Палімпсестів»: «Чи був би Стус
щасливий в іншому суспільстві, поза колючими дротами малої й великої зон?
Звичайно, він не був би запроторений до «виправно-трудових колоній», ніхто не
конфіскував би його поезій, не наглядали б кожний його крок. Але досконалих
суспільств немає, і поетове серце кровоточило б на кожну особисто-людську й
національну несправедливість і будувало б пекло для самого себе. Така вже
Стусова вдача, така, можливо, й місія поета, кожного справжнього поета».

На жаль, вся історія української літератури — це й історія
психічних тортур багатьох письменників. Ми знаємо лише окремі випадки й назви
книжок, підданих остракізму, з повоєнного часу — другої половини ХХ сторіччя.
Ось Володимир Підпалий, редактор, не зміг відстояти недоторканність «Зоряного
інтегралу» Ліни Костенко. Якраз за десять років до розпинання в тому ж «Дніпрі»
вибраних поезій Миколи Вінграновського «Радянський письменник» написав не кращу
сторінку своїх «звитяг», покаравши відмовою автора «Круговерті» — молодого
поета-аспіранта Василя Стуса. Постраждали як автори Петро Засенко, Галина Гордасевич,
Василь Голобородько, Григорій Кириченко, Василь Рубан, Надія Кир’ян, Роман
Андріяшик, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Григір Тютюнник, Валентина Отрощенко,
Валерій Ілля… Можна було б назвати десятки імен, але ж за кожним із них
особиста — індивідуальна історія. Не написана літературознавцями, які
здебільшого обслуговували літературних «генералів» і відкривали… давно
відкрите. «Молодь»… та що там ворушити видавничий попіл?! Феніксом з нього
жоден поет зі своєю молодістю духу, зі здоровим інтелектуальним потенціалом, з
нервами, загартованими для спротиву системі, не постає.

Симптоматично, що в згадуваному зошиті В.Стуса занотовані
1963 року саме ті рядки М.Вінграновського (це стосовно цитат, але й окремих
віршів так само), що були згодом вилучені і з першого, і з другого
«Дніпрянського» «Вибраного» або ж пильно «відредаговані» послужливими рядовими
незримо воєнізованого літературного істеблішменту.

Так рядок, точно відтворений Стусом, «чимало продалось нас»
(! — С.Й.) жаху в рот у пізніших виданнях послабив, знівелював синдром Іуди й
звучить як «чимало віддалось нас…», створюючи, між іншим, брутальну
двозначність. Тимчасом у М.Вінграновського продовження строфи з первісним
дієсловом підтверджує першозадум поета й сумлінність Стуса як поціновувача
віршованого слова: «Лиш ті не продалися, хто народу // віддав себе і ствердив
свій народ».

У вірші М.В. «Повернення Хікмета» Стус занотовує
концептуальний поворот думки оригіналу: «Тремтіть, Туреччини. Поети — не кроти.
// Але й тоді, як роблять їх кротами, // Їм все видніше з неба і землі».

І хто ж воно такий всемогутній, що прагне, аби поети
українські посліпли, а бажано, щоб і поглухли? Редактори допильнували крамолу.
Згодом у книжках М.В. відбувається примирення з його «потурченою» вітчизною:
«Поети — не кроти. Поета очі — це вітчизни очі». Але ж бо саме їй —
вітчизні-Туреччині — Вінграновський у безпечній для нього ролі комуніста
Хікмета адресує свій гнів: «Тремти, Туреччино!». То як у нього ЇЇ очі, чого б
вона мала тремтіти та боятися?! Після легенької ефектної правочки неув’язка і з
логікою. Істотна різниця.

Взагалі завдяки Стусовому синхрону у відтворенні поезії
молодого Вінграновського літературознавці (за гроші, за гроші! «як буде
фінансування»!..) могли б провести цікаві дослідження — текстологічні
співставлення віршів у різних виданнях. Їм і карти до рук!.. Їм і протестний
градус непокори оцінювати за дев’ятибальною штормовою шкалою.

…Прости мене, що я
твою ганьбу

підняв на голос, щоб
не спала ти,

що не оспівував тебе,
ридавши ридма,

а бив тебе у зуби за
покірність,

за сліпоту, за гумовий
хребет

перед фашистськими
ногами і штиблетами,

прости мене за тюрмища
твої,

що дух в мені гноїли й
ґвалтували.

Прости мене за мене,
батьківщино.

Прощаєш, так?

Будь проклята тоді!

(«Повернення Хікмета»)

У тритомнику — одразу підказую дослідникам — замість слова
«ганьба» вжито «смиренність». Ні, переконую Вас, читачу, з громового гніву
Вінграновського навіть купюрами й недолугим редагуванням євнуха не зробиш!

Важливим свідченням повсталої проти приниження рабством
гідності Поета є вилучені і з першого вибраного у «Дніпрі» (редактор
В.Г.Стр󬬬тин¬ський), і з другого (редактор П.М.Перебийніс) рядки вірша «Не
маю зла до жодного народу», знову ж таки ще 1963 року записані у його
темно-зелений (одеський?) зошит Василем Стусом:

…Чи, може, я не маю ні
народу,

ні мови, ні свободи,
ні життя,

і, як собака за
чужинським возом,

плетусь собі,
вдоволений шматком,

що кинуть з того возу,
га?

Не знаю…

Та точно знаю,

звідкіль взялось в
мені це почуття.

 

м.Київ

Закінчення в наступному числі.