Стоїчний опір часові та матерії

Володимир Базилевський. Шляхами вітру. – Київ: Український письменник, 2011. – 416 с.

 

Кажу вам як останній тамплієр:

суть не в словах, а в тім, що за словами,

я знаю тайну!

В. Базилевський. Привласнили і наші імена

 

Змикаються земля й небесні сфери

до грому тиші, до стирання меж.

А хмари все пливуть з чужої ери,

пливуть, пливуть, а з ними й ти пливеш.

В. Базилевський. Мені від вас нічого вже не треба…

 

Уміння об’єднувати думки у світоглядній панорамі – дар, перед яким подекуди опиняємося, неначе перед зачиненою брамою. Опиняємось, тримаючи в руках важелезну зв’язку ключів, жоден з якої не підходить до замка. Хоча буває і навпаки. Федір Достоєвський після короткої зустрічі з Іваном Гончаровим відзначив  уміння останнього у кількох словах продемонструвати цілісне розуміння процесів, котрі відбуваються у суспільстві та культурі: декілька речень як наслідок роздумів, іншим результатом яких є написання об’ємних художньо-переконливих творів.

Мистецтво людини цілісної базується на осмисленні філософських питань життя та смерті, розгортаючись у духовній, а тому позачасовій та надмистецькій площині, звідки колись усім нам доведеться стартувати у вічність. Скерування творчості у такому напрямку дозволяє митцеві сформулювати правильні критерії до написання творів, а разом із тим зайняти свою – низьку чи високу – позицію на умовному зоряному старті. Тож добре було б час від часу нагадувати собі про те, що мистецтво насамперед є потужним інструментом духовної практики, і мудрість полягає у тому, щоб застосовувати його за призначенням.

Письменницька праця, як і будь-яка інша, потребує зусиль – фізичних, духовних. Молодій людині, для якої час не перетворився на Дамоклів меч, а простір – на клітку, розмішувати бетон і писати романи легше, аніж людині літній, чий «дух, що обіймав материки, / міня свою тілесну оболонку». Молодість живе перспективою, натомість роки, посилені «існуванням суті двоїстої», «зношеністю тіла», «утратою волі до життя» схиляють старших людей до інших дум: «Ти ув’язнений, всюди кути. / Ця тюрма називається старість, / не втекти» або ж: «Старість – це наближення до Бога, / перспектива вийти / з корабля у галактичний простір», «старість – репетиція польоту / перед стартом».

Але одна справа отримати талант від народження і зовсім інша – сприйняти його, як дар, який слід примножувати протягом життя, аби «небом написані вірші / переписати / сумлінно і без перекручень». З ущільненням часу таке примноження неможливе без вольового стоїцизму, в якому, наче у фортеці, людина наодинці зі всепоглинальною матерією до останнього відстоює власні принципи та переконання. Утримувати свій унікальний світ на вершині прожитих років, що її зі всіх сторін нещадно обдувають уже майже нетутешні вітри, – завдання, яке потребує неабиякої віри, бо тільки вона дозволяє зізнатися: «Долаючи тяжіння й переляк, / шукаю в сферах Божого престолу. / Я шлях земний пройшов. / Небесний шлях / лишилося пройти й замкнути коло».

1998 року Володимир Базилевський написав вірша, який згодом увійшов до поетичної книжки «Крик зайця» (2004): «Серпень. Поле. Сплять жуки залізні, / проковтнули їхній гуркіт далі. / Котить полем Базилевський пізній, / обертає повагом педалі. / Скошені ячмінь, овес і гречка, / видно навіть те, чого немає. / І душа, смиренна, як овечка, / молитовно в простір промовляє. / Птахів розрізня вона по звуку, / слуха й розуміє код єднання. / Дякує за несказанну муку / споглядання свята проминання. / Світе, він і сам в твоїй утробі, / проминає, хоч і непомітно. / Дай же йому Лазарем во гробі / звестися в твоєму рвійнім квітні. / Оберни на родиво прощання, / там слова не ті, що в Маковія. / Вийде в поле Базилевський ранній, / пізнього згадає й пожаліє»… Після прочитання вірша, який став моїм улюбленим, я вирішив занотовувати свої враження від поетичної творчості В. Базилевського, тож повертаюсь до запланованого сьогодні, тим паче для цього є актуальний привід – нова книжка поета «Шляхами вітру», яка вийшла у видавництві «Український письменник» минулого року.

Художні образи вірша «Серпень. Поле. Сплять жуки залізні…» (невідворотне проминання літ, болісне усвідомлення ненадійності земного раю, скошені поля, що перебувають у перманентному очікуванні наступних урожаїв, вдячність Творцеві, надія на вічне життя, спроба розгледіти себе у майбутньому і не розминутися з собою теперішнім, просвітлений сум, трансцендентний прозовому слову, але підвладний поетичному, яке вивищується у молитовних інтонаціях), перебуваючи в органічній взаємодії, дозволяють Володимирові Базилевському озвучити своє розуміння єдності світу, який проминає – проминає, щоб явити майбутнє воскресіння на найвищій, найдраматичнішій ноті. Почуття та думки у вірші зведено до спільного, узагальнюючого знаменника. Код єднання – авторське означення, котре вказує той рівень, на якому для В. Базилевського світ складається у цілісну і неподільну картину. Щем поетичних рядків є водночас віддзеркаленням стоїчного випрямлення душі, яке супроводжується неминучою тілесною деформацією, що про неї читаємо у новій книжці: «На згинах рук, на шиї провисла / брижами шкіра – м’яте простирадло» («Як птаха пір’я, гублячи роки…»). Код єднання є наскрізним поняттям для всієї творчості письменника. Так у «Шляхах вітру» Володимир Базилевський, об’єднуючи глобальні категорії в одній – життєсмерть, робить висновок: «Ти ще живий, / та в певнім сенсі мертвий, / а мертвий як матерія – живий», і далі: «Мороз і квітка, / вбита тим морозом, / субстанція, що в різності злились» («Життя і смерть»).

«Шляхами вітру» є поетичним літописом (мандрівки селом, поїздки електричкою, день народження, розмови, роздуми, очікування в хірургічному кабінеті тощо), у якому будь-які спостереження зазнають обов’язкової версифікації: маємо справу зі світосприйняттям поета, який говорить віршами так, як інші – прозою. Поетичному відточуванню думки В. Базилевський приділяє багато часу – такий висновок можна зробити, зауваживши щільність дат написання творів у його збірках. Звичайне, здавалося б, спостереження, яке схиляє до думки, що для поета є важливим не стільки написання окремих лірико-філософських шедеврів (на зразок «Серпень. Поле. Сплять жуки залізні…»), скільки бажання дати зразок ритмічного, щоденного «випадання» у поезію (така послідовність свідчить про високу організацію мислення), яку Володимир Базилевський називає жанром, найближчим до чистої правди душі. Автор чинить так, ніби намагається звільнитися від бруду буденної неправди. Якщо ж узяти до уваги мотто з Епікура («А душа твоя – вітер»), яким розпочинається книжка, та рядки з вірша «Ще ум фіксує…»: «Кравець латає, / життя блукає, / душа блукає шляхами вітру…», стає зрозумілим: внутрішній світ людини з її складною психологічною архітектурою є темою, опрацювання якої дозволяє поетиці В. Базилевського еволюціонувати в бік стоїчних слів, котрі за своєю природою дедалі частіше нагадують  молитву.

У своїй новій книжці автор торкається багатьох злободенних тем, котрі розглядає з причетністю та болем – політична «еліта», яка «щиро вболіваючи за мертвих, оберта на мертвих ще живих», ситі смерди, що на них рівняється президент країни, жахливі теленовини, спрямовані на знищення духовності українців. Проте поет не дозволяє тотальній марноті поглинути сокровенну територію помислів і сподівань. Зрештою, кожен із нас у цей світ не з України прийшов і не в Україну повернеться, але за нашими земними справами нас і впізнають…

Читаючи «Шляхами вітру» Володимира Базилевського, розумієш, що справжнє мистецтво може вирятувати навіть із безвихідної ситуації: якщо трусити скарбничкою, поневолена в ній монета врешті-решт розіб’є глиняну оболонку. Мистецтво – це можливість вивищуватись над собою і розбивати лоба так, ніби загоюєш найболючіші рани. Перебування у стані фактичного поневолення та передчуття евентуального звільнення ставить перед нами запитання: чим є ця неволя, розуміння якої змушує шукати омріяної свободи за межами власних можливостей? якою є та воістину трансцендентна воля, інтуїтивне тяжіння до якої змушує не зважати у творчості на непробивні мури (В. Базилевський у вірші «Тільки спраги, тільки й діла…» пише: «Ти ж, поете, кров’ю харкай, / щоб розцвів троянди кущ»)? І нарешті: чи вдасться нам, у чиїх венах тече кров чотирьох груп, не замішаних на гіперпросторі, але чиї гріхи викуплено Спасителем, хоча б колись це осягнути?..

У листі до художника Оділона Редона Стефан Малларме пише про таємницю, яка вабить своїм неіснуванням, оскільки та неіснуюча таємниця була б істиною… У свою чергу Володимир Базилевський зазначає, що відповіді потребує душа, потребує мозок, який «хоче позбутися лютої муки / знати про те, чого знати не треба» («Мозок страйкує – пригноба науки…»). І хоча миттєвої відповіді, мабуть, нам не дочекатися, проте у процесі постійного формування важливих запитань ми принаймні поволі наближаємось до самих себе. А може, цього й достатньо, може, від нас нічого більшого і не вимагається?..

Книжка «Шляхами вітру» занадто людська, щоб про неї говорити у суто літературному – вузькому, затісному – контексті, оскільки література подекуди нагадує символічну клітку, зачинену на замок. Натомість дар прозрівати і заримовувати життя вкладає поетові до рук цілком повітряні ключі. І якщо читання легкотравних книжечок, в яких не йдеться про безсмертя, ув’язнює нас у безнадійності, перетворюючи на пластилінову монету, то книжки на кшталт «Шляхами вітру» Володимира Базилевського повертають обличчям до нарозхрист відчинених поетичним протягом дверей.

м.Луцьк