«Слово – вітчизно душі!»

 

 

19 січня – день пам’яті Володимира Затуливітра

 

Галина ЯВОРЩУК (ДЗЬОБА)

 

Упевнено почать теорію крила», як пише Володимир Затуливітер у першій своїй книжці поезії, можна лише маючи добру підготовку. Вона в нього була набагато більша, ніж достатня. Не лише відмінний курс філології, а й степові університети дитинства і писані змалечку вірші, спалені на першому курсі педінституту, де йому повезло на прекрасних учителів. Далі – публікації в періодиці й складання збірок у стіл. Лише у 1973 році наважився видати «Теорію крила», котра явила вже сформованого поета, який зразу привернув увагу до своєї творчості, «засвідчивши авторську довіру до складної мислі й авторську небоязкість перед словом» (Л. Новиченко). Тому так по-рідному, сердечно звертається Володимир Затуливітер до живої основної одиниці мови, яка виражає почуття, думки мовлячого й усе навколишнє, є носієм поезії. Так сталось: «Перше слово у вірші я почав з маминої шибки, із хвіртки на батьковім дворищі. Звучання того слова перейняв од скрипіння колиски, од дзенькоту відра об цямрину, од гортанних сурм Ворскли, що саме повернулася з вирію і сіла на лузі в кінці городу». Зростає хлопчик, а з ним і його слово, і усвідомлення відповідальності за слово. «Німі слова блукають словниками, їх німота мені провиною пече…». Далі – мужньо активно, впевнено: «Спішу просторим ріллям навздогінці сівалкою важких зернистих вуст». Хазяйновито: «Моїм словам ще так багато справ». З глибокою щирою любов’ю: «Не пригадаю слова ні одного,/ в якім би я зостатись не хотів… слова слов’янські, трав’яні і житні,/ боронні й заборонені, всіма/ пройти подвійма мушу й пережити,/ і проповзти, як битий, чотирма».

Можливо, поетам із благополучних країн незрозуміло чи смішно це поєднання земної рідної любові Поета й любові до рідної землі. Та у Володимира Затуливітра це природньо, бо йому все свідоме життя боліла Україна. Україна, в якій родина, рід, нарід, воля – все було загрожене, все було не так, як хотілось Поету, бо палко вірив, що цей «нещадний чорнозем, що випав на долю – заввишки з космічні січневі сніги» і люди, ним народжені, варті іншої кращої долі. І мріяв він про «руки, що не гребуть, себе до сонця пнуть».

Надходить уже п’ятнадцятий рік, як не бачимо поміж нас Поета, а його слово правди, душа його – його поезія – з нами. Чи навчились ми шанувати слово Поета, його поезію любові й болю, його життя, віддане слову? Почасти. Книжки поезії видали, читаємо, декламуємо, (хоч іще й досі не маємо у шкільних підручниках), а от книжку прози – ніяк… Маємо Літературний музей Володимира Затуливітра в рідному селі Яблучному – щира подяка його господині, директорці школи Лідії Ковака. Це її зусиллями проводяться традиційні свята Володимира Затуливітра в день його народження. Вона щороку виступає на Затуливітрівських читаннях. Звітує в періодиці про роботу музею. Підтримують пам’ять про брата й родичі, менша сестра Ніна Йванівна та двоюрідний брат Микола Павлович із дружиною Надією Володимирівною: бувають на Затуливітрівських читаннях, досліджують родовід. А от від батьківської хати у Веселому, на превеликий жаль, залишилась тільки хвіртка й калина при ній. Тепер 8 яблунь, посаджених дідом Антоном, батькова груша, яблуня сестри Ніни й груша Володі стоять безборонні при Ворсклиці, що іще, слава Богу, тече в кінці колишнього городу Затуливітрів. Та і взагалі, вулицею Володимира Затуливітра у Веселому взимку ходить лише вітер із сніговицею. Людей нема. Нема кому потурбуватись, щоб вулиця Володимира Затуливітра прийшла до людей у Яблучне, куди щодня ходив школяр Володя, куди згодом переїхали батьки й поспішав старший син угості. Яблучне, Веселе, Ворскла, поля, степи і балки, сади, тополі, полини, солов’ї й яблучани з їх піснями й жалями – все це навіки живе у Затуливітровій поезії, органічній, талановитій, неповторній. Хочеться вірити, що односельці навчаться пишатись своїм геніальним земляком і вірити його правдивим словам, щиро мовленим, не дарма у нього «Слово – вітчизна душі! Підзоряний зелений вибух чорнозему, супіску, суглинку».

 

Спогад про друга

Вперше я побачила Володимира Затуливітра у вересні 1964 року. Він був направлений на практику вчителем німецької мови в Переволоцьку середню школу Бучацького району Тернопільської області. Володимир Іванович, ставний, високий, елегантний, вирізнявся серед учителів надзвичайною скромністю, бездоганним знанням німецької мови, інтелігентністю. І багато учнів потяглись до нього. Поза уроками він знайомив нас із літературою, читав нам Василя Симоненка, вірші якого ми переписували. Мовчазний наш учитель був людиною високоерудованою з багатющою мовою. Ми захоплено слухали його цікаві грунтовні розповіді з української історії й літератури. В Переволоці він швидко знайшов спільну мову з учнем 11-го класу Богданом Дзьобою, який теж цікавився літературою. Навесні Володимир Іванович перейшов жити до вуйка Михайла й вуйни Насті, які виховували Богдана, бо мама його була змушена «жити» в Сибіру. Богдан того ж року вступив до Сумського педінституту на факультет української мови й літератури. Володимир Іванович учився на п’ятому курсі, а Богдан – на першому. Вони часто їздили в Яблучне. Володимир Іванович дуже любив своїх батьків, а особливо тепло відзивався про батька.

Одержавши диплом, Володимир проситься в Переволоцьку школу, де його з нетерпінням чекали учні та вчителі. Знову поселився у вуйка Михайла, а згодом завжди провідував їх, коли бував у наших краях і завжди дуже тепло їх згадував. Із Переволоки ми з сумом провели його в армію. Після демобілізації він працював у сумській обласній газеті й переписувався з Богданом, який працював у бучацькій газеті. Часто Володя приїздив до нас у Бучач сам або з друзями. Ми завжди були йому раді. Наші з Богданом сини прив’язались до нього і просили, щоб дядьо написав їм казку. Запам’яталось мені як він варив борщ. З Богданом купили на ринку все необхідне. Борщ був дуже смачний. А ще варив желе з порічок. До подробиць пам’ятаю один день, коли ми всі троє були зайняті роботою. Володя, вбраний у квартух, різав молоді грецькі горіхи і пересипав цукром, я готувала обід, а Богдан рубав дрова. Володя покликав мене і ми сміючись спостерігали, як Богдан робить довгі перерви, розглядаючись довкола. Вечорами вони з Богданом розмовляли, пили каву, яку готував Володя, а потім він читав свої вірші. Дітям запам’яталось, як ми їздили в Галич, Почаїв та інші історичні місця. Гостювали і ми з Богданом у Володі, і в Сумах, і в Києві. Вечорами він працював. Працездатності його можна позаздрити. Під час роботи він пив багато кави і палив. Спати вкладався лише під ранок. Бували у видавництві «Молодь», і в майстерні Бородіна. У 1987 р. Богдан перейшов працювати до Монастириської районної газети. 1989 р. Володя приїхав до нас разом з Вадимом Бородіним. Богдан влаштував зустріч із працівниками редакції. Володимир Іванович розповідав про видавництво «Дніпро», про твори, які йому вдалося видати, читав вірші із збірки «Полотно».

А потім наступили тяжкі часи… Володя переписувався з Богданом (на жаль, листи зникли після переїзду на нову квартиру), телефонував. Останній раз він був у нас взимку 1998 р. тоді він працював літредактором часопису «Сучасність». Пробув він у нас з тиждень і весь час редагував матеріали. Просив, щоб Богдан допоміг розповсюдити журнал, але не вийшло… 23 січня 2000 р. Богдана не стало.

м. Монастириськ. 2012 р.

 

Надія Коваленко,

дружина двоюрідного брата Володимира

Івановича

 

Новела роду Володимира

Затуливітра

В селі їх рід називали Слободяники. Прадід Микола Затуливітер оселився в селі Яблучне, коли формувались козацькі сотні в місті Охтирка. В сім’ї прадіда Миколи було два сини (Василь, Кузьма), та дві доньки (Ганни), одна з доньок була хвороблива тому й назвали обох одним ім’ям. Дід Володимира Івановича – Кузьма Миколайович та бабуся Єфросинія Кузьмівна 1901 року народження. Дітей у них було – шестеро: Василина – 1919 р.н.; Анастасія – 1922 р.н.; Іван – 1924 р.н.; Михайло – 1928 р.н.; Катерина – 1932 р.н.; Марія – 1936 р.н. Дід Кузьма бондарював, робив з дерева бочки, вікна, обробляв земельні наділи. Баба Пріська прибирала в церковно-приходській школі (будівля збереглась до цього часу, тепер у ній дитсадок), проживали на вулиці Берегівка навпроти церковно-приходської школи, тому всі діти мали освіту (в сімейному архіві збереглась фотографія). 1947 року дід Кузьма з дітьми переїздить до м. Гуково (в той період переселяли на розробки шахт). Залишилися в селі Яблучне лише заміжня Анастасія та одружений Іван. Затуливітер Іван Кузьмич (10.30.1924 р.н.) одружився з Ганною Антонівною (15.12.1925 р.н.). Іван Кузьмич – все своє життя пропрацював трактористом. А у жнива з трактора пересідав на зернозбиральний комбайн «СК5 Нива». Був він хазяйновитим. Нову хату побудував, сад виростив, займався пасікою, постійно допомагав у всьому дружині. У Івана Кузьмича та Ганни Антонівни було четверо дітей – Володя, Марія, Іван, Ніна. Батьки Ганни Антонівни померли до 1950 року. Як усі хлопчаки, Володя пас череду. Закінчив початкову школу в селі Веселе, а потім десятирічку закінчував у селі Яблучне, зимою залишався в тітки Насті, дружив з двоюрідним братом Іваном – 1943 р.н. Далі – навчання в Сумському педінституті, робота на Тернопільщині в школі, служба в армії – Далекий Схід, журналіст газети « Ленінська правда», і з 1980 р. його переводять у м. Київ.

Вперше я спілкувалася з Володимиром Івановичем у 1989 році 6 липня на похоронах його батька Івана Кузьмича. Ввічливий, неговіркий, навіть, можна сказати, суворий. Таким на перший погляд здався брат мого чоловіка Миколи.

А потім 1991 року на Паску гостював у нас вдома з своїм кумом Бородіним Вадимом. Спілкувались на весіллі сина сестри Володимира Івановича, Марії.

В грудні 1995 року двоюрідний брат (по батькові) Микола Павлович разом з Марією Іванівною їздили в гості до Києва.

В 1997 році Володимир Іванович гостював у мами з сестрою, приходив і до нас.  Одного вечора приїхав до нас велосипедом, був у Веселому біля своєї хати, довго ми з ним проговорили про розруху в селах, це для нього було болюче питання.       Перечитуючи вірші Володимира Івановича, переконуєшся, як він любив своїх батьків, близьких, рідних, рідне село, рідне слово українське. Любов до рідного привили йому батьки.

 

Бур’ян горить, який забув, не знавши

коли і хто були його батьки.

Але ж горить, горять і ті із наших,

якими запишаються віки.

№1 (189) 13 січня 2017