Слово про земляка, славного козака Віктора Міняйла

 
 
Михайло КАРАСЬОВ
 
Постать Віктора Міняйла вселяє віру і оптимізм. Поруч з ним відчуваєш себе молодим, а попереду бачиш довгі роки творчого життя. Віктору Міняйлу виповнюється 98 літ.
Не будемо тут переказувати біографію патріарха української літератури. Зацікавлений читач може все те знайти в Інтернеті. Зупинимося на кількох промовистих фактах. Всупереч усталеній думці про швидкоплинність буття, Віктор Міняйло, здається, жити ніколи не поспішав. Закінчив залізничний технікум, служив у армії. Перепробував чимало професій, від землевпорядника до вчителя. І, хоча друкуватися в пресі почав ще юнаком, першу книгу свою видав у 40 років; тоді ж став членом Спілки письменників; у 66-річному віці написав «Вічного Івана», за який через десять років був відзначений Шевченківською премією (1996).
Сьогодні В. Міняйло почесний громадянин Білої Церкви. В місті започатковані Міняйлівські читання. Він також лауреат міської літературно-мистецької премії ім. І. С. Нечуя-Левицького. Шановані літератори називають його «Вічного Івана» «епохальним твором» і «одним з найгеніальніших романів минулого століття» (І. Драч, Ю. Мушкетик, П. Перебийніс про роман «Вічний Іван»).
Але попри все це, попри інформацію з «Вікіпедії» про мільйонні тиражі його книг, складається враження, що автор явно недооцінений в нашому суспільстві. Його неохоче друкувала українська радянська влада, не може він похвалитися популярністю і нині. «Вічний Іван» здобув Шевченківську премію, будучи надрукованим в журнальному варіанті, а вийшов окремою книгою лише кілька років по тому.  Його творів не вивчають школярі, хоча автори, котрі стоять у шкільній програмі, нітрохи не перевершують Міняйла своїм талантом, а часто і поступаються йому. Віктор Міняйло не розбалуваний пресою. Йому довелося (в приватному листі, звичайно) самому аналізувати свою творчість і новаторські методи, котрі він вніс в українську літературу. Ті ж Драч, Мушкетик і Перебийніс писали ще на 90-ліття майстра: «А як же складається творча доля феноменального національного митця уже в нашій, незалежній Україні? На жаль, дуже драматично. Ні в Києві, ані в Білій Церкві, де письменник живе і трудиться вже скоро півстоліття, його твори майже не видаються. А тим часом Віктор Міняйло продовжує плідно працювати; хоча рукописи, як і колись бувало, безнадійно залежуються у видавничих шухлядах…». І що змінилося відтоді? Зовсім мало.
Думається: кому ж спрямувати ці справедливі претензії? Звичайно, керівникам культури насамперед, в чиї обов’язки мало б входити ретельне і професійне відслідковування літературного процесу. Інакше нащо нам ті міністерства? Але, по великому рахунку, це й претензії до читацької спільноти, до суспільства, яке ніяк не дозріє, аби впізнавати непересічні явища в своїй культурі. Дивно, як то інші народи вміють піднести своїх, навіть менш обдарованих, митців до вершин слави? В нас же лише автори з вродженою гіперактивністю здатні спробувати ту славу на смак. Загадка українського менталітету.
Однак, не єдиною славою живе людина. Важливіше, щоб праця приносила задоволення. Судячи з того, як живо світяться очі у Віктора Олександровича, можна здогадуватися – письменник, певно, не раз промовляв про сотворене: «і побачив він, що це добре!».
А творчість його справді варта уваги й пошанування. Коли над творами багатьох нині визнаних письменників витає невивітрюваний дух соцреалізму, Міняло зі своєю розкутістю, гумором і неупередженим поглядом на речі є сучаснішим за декого навіть з молодих авторів.
Палітра його тем така ж широка, як і поважний вік письменника. Це становлення радянської влади на початку 20 століття, війна, сучасне переосмислення минулого. Багатий арсенал художніх засобів дозволяє письменнику відтворювати світ у всій гаммі кольорів, від іронії і сарказму до фантасмагорій химерної прози. Його твори з радянського минулого живі й сьогодні, бо перейняті істинами глибшими, аніж ідеологічна кон’юнктура. Боротьба за комуністичні ідеали подається Міняйлом як боротьба з міщанською психологією, в цьому його правда. Герой його має натуру одноосібника, якого тільки обставини змушують вступати в бій. Тому подальша неординарність характеру цікава й сучасному читачеві. Можливо, дещо застарілим сьогодні може здатися політичний гротеск у другій половині «Вічного Івана», однак згадаємо при цьому, що рік його написання – 1985! Згадаємо, і віддамо належне письменникові, який ще тоді змусив чорта заговорити російською, а проскурницю Секлетію пророкувати загибель більшовицького режиму.
Вже відмічене тут твердження про епохальність роману «Вічний Іван» не таке вже й далеке від істини. Письменник піднімає потужні пласти правдивого життя народу, з точними деталями і епічними узагальненнями в підтексті. Наразі на думку приходить твір Кнута Гамсуна «Плоди землі». Великий норвежець показав всеперемагаючу силу праці селянина, його Ісаак з непривітної землі крок за кроком творить процвітаюче хазяйство. Бо йому ніхто ніколи не заважав! Можна тільки уявити, як би жила велика родина Половців з «Вічного Івана» на благодатних українських чорноземах! Та на шляху нашого селянина з прадавніх віків чатують свої, чи то зайшлі бандити, ласі поживитися чужим добром. І плоди української землі, які сторицею покривають працю хлібороба, які здатні створити йому заможне, веселе життя, нахабно здираються з Івана, часом разом зі шкірою, як то було в 33-му.
А ще думається про те, чому ж так складається з великим і працьовитим народом? В інтерв’ю Петру Сороці на питання про майбутнє країни Віктор Міняйло сказав: «У майбутньому про українців історики говоритимуть як про етрусків. Оце й усе. Праведні народи — тільки бойовиті народи». Не будемо дискутувати про бойовитість українців, але вже сам факт, що твори письменника спонукають до подібних роздумів, дорого вартує. І в тому чи не найбільша сила майстерності старійшини письменницького цеху України Віктора Міняйла.
Тож прийміть, Вікторе Олександровичу, від щирих шанувальників Вашого таланту вітання з черговим днем народження і побажання веселості духу в наші непрості часи!