«Сімдесятники» – «подорожні в ночі» і партизани свободи

 

Юрій ВІВТАШ

Одразу після ХХ з’їзду партії та нібито викриття «культу особи Сталіна» – себто його злодіянь – першого етапу «декомунізації» – за одну ніч повсюдно таємно було знесено його пам’ятники по всій неозорій Совдепії – і тоді я – маленьким ще хлопчиком, разом з однолітками – побачив у зелених кущах жовтої акації в сільському парку щойно відбиту і чомусь залишену голову вождя – тирана – віднині «порушника соцзаконности». Розміром дещо більшу за футбольний м’яч. Сприймалася голова загалом складно, «амбівалентно». Це і торжество над – як сказала партія – злочинцем-диктатором, і архаїчний жах переймав оглядача від такої дикої сили тієї голови та її потенційного відкладеного реваншу. Був слабенький катарсис – очищення.

Дійсно бо – тоталітаризм, трохи маневруючи – залишався у всьому – в постатях людей, у відблиску на корі дерев, в дебільних плакатах – лозунгах та порожніх пляшках з-під горілки в занедбаному парку. Він був невидимо повсюди, – чума була суцільною павутиною, завислою в повітрі – й від того не менш отруйною та вбивчою – отже «тотальною» – і ніякі маскаради – перевдягання з пам’ятниками – зрушити її ніби не могли.

Підкоряючись інстинктові переможця, я спробував – як при грі в футбол – вдарити ту круглу голову своєю сандалькою – вона не зрушила з місця. В очах спалахнули іскри, а бідна ніжка кілька днів кульгала – не допомогло мені те, що я вже натоді читав гезету «Советская культура» з Улановою та деякі книги Жюля Верна – отже був ґрунтовним юним «лібералом», хоча й не без ухилів та коливань.

Так, умовно кажучи, невдало почався мій досвід боротьби з тоталітаризмом, інакше – з Системою, включаючись в загальне річище стилю та духу генерації «сімдесятників» – тих, хто народився в першій половині 50-х років ХХ сторіччя – і яким випало жити в тягучу пору тихої агонії тоталітарного режиму. Отже – той випадок у парку – символічний. Наставала епоха тотальної брехні і задухи.

Сумна історія про «сімдесятників» – «втрачене покоління» стоїчних одинаків, «подорожніх в ночі», за словами тодішньої західної пісні, іхтіандрів болотяного океану, стакерів, «самотніх вовків».

«Новий клас» номенклатури – згідно з визначенням Мілована Джіласа – змінював стиль і машкару – він вже боявся і не прагнув тотального терору – який бумерангом міг вдарити його самого. Методом ставав терор вибірковий, вміло поєднуваний з насаджуванням тотальної задухи, боротьба з живим Буттям як таким – головним, нарівні з Богом та Заходом – його ворогом та опонентом.

Реакція під виглядом стабільности та «розвитку», моральний розклад і свідоме розтління, насадження конформізму, застійна стагнація, боротьба з історією та навіть часом – ставали буденною реальністю марудних днів та років.

«Нульовий час і простір» – так влучно визначив ту гнилу отруйну добу культуролог Вадим Скуратівський, пишучи про яскравого «сімдесятника», поета екзистенціяліста Олегу Лишегу.

Вони всі несли в собі риси «проклятих поетів», як колись визначили французи, –  «проклятість» ховалась в їхньому прагненні розвитку та свободи.

А «новий клас» номенклатури – як господар життя – все тугіше загвинчував гайки, і рубіжним тут стало вторгнення до Чехословаччини в серпні 1968 року – подібне до похоронного дзвону ліберальних надій і трансформацій.

Починалася двадцятирічна доба «темної ночі», підпільно-катакомбного існування – отже довгі дні соціяльної, культурної то нібито й духовної безвиході. Та все ж – і за таких умов – інтроспективні, самозаглиблені – надихаючись християнським рафінованим спіритуалізмом, – вони, ніби в тій «грі в бісер» – творили невидиме мереживо опору й руйнували брилу несвободи.

Тоталітаризм – царство несвободи та автоматичного існування – як виявилося – має потенціял до мутацій, модифікацій, зміни масок та риторики.

Та чи в регресивно-архаїчних формах соціяльного здичавіння за умов заникання культури, чи в яскраво-привабливих редуктивно-постмодерним формах «постлюдини» та «постправди» – він призводить до спустошення та виродження самої тканини буття. І над усім височітиме нова голова Великого Брата, як справжнього бенефіціяра та переможця.

Сізіф не залишиться без роботи. Завжди знайдеться камінь. Старі форми несвободи відмирають чи трансформуються, на зміну їм приходять інші. Брутальна архаїка в технологічних шатах стукає у вікно. Маленькі маніяки розмахують бомбами, терористи в ім’я своїх тоталітарно-химерних ідей готові знищити світ, а світові параліберали – в ім’я його безпеки – встановити тотальний контроль.

Сьогоднішній Сізіф – захисник справжньої свободи – змушений діяти – вже мов Діоген – з ліхтарем удень, бо починається – як напророкував колись Гайдеггер – «світова ніч» – що означає перемогу як тотальної волі до буттєвости, так і її заникання та спотвореність.

Якщо так, то Сізіф – вже вкотре – продовжить свою скорботну сміливу ходу – і побажаймо йому щасливої дороги.

А нова камінна голова в зелених кущах буде посміхатися і шкірити зуби – як новий переможець.

«Сімдесятники» – усталена умовна назва покоління, яке вступило в життя наприкінці 60-х років ХХ сторіччя, і чиє свідоме існування, діяльність, творчість впродовж подальших двадцяти років тривала в період гнилої повзучої стагнації та фальшу – так званого «застою».

На відміну від попередників – «шістдесятників» – «дітей відлиги» – з їхнім подеколи поверховим оптимізмом, «космізмом», надіями на соціяльне оновлення, реформування системи та національне відродження, з їхнього публічною відкритістю та певною політичною наївністю, – «сімдесятників» видзначала тверезість бачення процесів та стоїцизм, самозосередженість – відсутність ілюзій, самозаглиблення, релігійні шукання та такі ж мотиви в творчості, «екзистенціялізм» та тяжіння до найсучасніших художніх форм, відкритість до трагізму.

Світогляд «сімдесятників» був уповні «дисидентським», і чимало «відщепенців» зріло та народжувалося саме в їхніх лавах. Їхня доля нагадує відомі з літератури шляхи та постаті «втраченого покоління» в новітній европейській історії.