Шевченкознавство у Шевченківському університеті

 
 
Оксана СЛІПУШКО,
д.філол.н., проф., завідувач кафедри історії української літератури і шевченкознавства КНУ імені Тараса Шевченка,
Анна ШКРАБАЛЮК,
 к.філол.н., асистент кафедри історії української літератури і шевченкознавства КНУ імені Тараса Шевченка
 
Шевченкознавство у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – стратегічно важлива частина наукової діяльності вишу. Воно має свою історію, яка відображає динаміку університетської науки у минулому і впливає на подальші шляхи розвиткушевченкознавчих студій. Університетська шевченкіана – це ідея Тараса Шевченка, закарбована у працях про нього, які вийшли з-під пера тих, хто називає Університет Святого Володимира – Київський національний університету імені Тараса Шевченка – своєю Альма-матір`ю.
Перебування Тараса Шевченка у стінах Університету – це кілька сторінок з історичного буття навчального закладу. Перша датується 1845 р., коли поета було призначено співробітником Археографічної комісії. То був час спілкування з київською інтелігенцією, участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Друга сторінка Шевченкового життя в Університеті – перемога у конкурсі на вакантну посаду викладача малювання. Кобзар упритул наблизився до своєї мрії – працювати в Університеті. Вже вийшов наказ ректора, і побратим Т. Шевченка М. Костомаров писав Тарасові до Борзни: «Доки, братіку, сидітимеш у тій цареградській гостиниці? Приїзди у Київ, я запевне дізнався, що тебе вже наставлено наставником малярського іскуства в університеті св. Владимира, «увидеопита», як кажуть» (Листи до Шевченка. – К., 1962. – С. 58).
Та не судилося… Незабаром Т. Шевченка було заарештовано за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Вирок поетові був найсуворішим – десять років заслання у далеких степах Казахстану, без права писати і малювати, хоча цю заборону він здолав і не скорився. І хоч ІІІ відділ не довів безпосередню причетність поета до Братства (всі учасники заперечували це, намагаючись урятувати генія), але його засудили фактично за антиімперські твори, насамперед за вільнолюбну й антицарську поему «Сон». Так завершилася прижиттєва сторінка Кобзаря в Університеті.Четверта сторінка життя Т. Шевченка в Університеті – це його ім`я і творчість у працях учених. Університетська шевченкіана зародилася в Університеті 1845 р. і розвивається в усі часи його діяльності, незважаючи на численні політичні та ідеологічні перипетії. Університетська шевченкіана – це сотні тисяч книг, розвідок, дисертацій, есе, віршів, прозових текстів, біографій тощо, присвячених феномену Кобзаря. Кожна доба прочитує його по-своєму, відкриваючи щось нове, збагачуючи віяннями свого часу. Шевченкознавство у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – це фактично і по суті наукова шевченкознавча школа. Імена і наукова спадщина вчених-шевченкознавців нашої Альма-матері репрезентують колосальну шевченкознавчу традицію, ідеї якої передавалися і розвивалися від покоління до покоління, відповідно до нових суспільно-політичних, культурних і духовних орієнтирів.
Шевченкознавство в Університеті Святого Володимира починається, очевидно, від особистого знайомства Михайла Максимовича – першого ректора Університету, професора російської словесності, відомого вченого, знавця українського фольклору, літератури, історії, археології – з Тарасом Шевченком у січні 1844 р. на київському контрактовому ярмарку. Незабаром Т. Шевченко подарував М. Максимовичу свою поему «Тризна» з дарчим надписом. У листі до Т. Шевченка М. Максимович захоплюється його творами, називаючи митця «віщим Бояном», милим соловейком (Листи до Т. Г. Шевченка (1840–1861). – К., 1962. – С. 118). 1858 р. Т. Шевченко і М. Максимович зустрілися вже у Москві, після повернення поета з заслання. 1859 р. Т. Шевченко відвідав М. Максимовича на хуторі Прохорівка біля Києва, де намалював портрети свого друга і його дружини Марії. Про враження, яке справив Т. Шевченко на місцевих людей, М. Максимович написав йому у листі: «…с правой стороны Днепра вы стали лицом мифическим, о котором идут уже баснословия и легенды, наравне с преданиями старых времен» (Листи до Т.Г. Шевченка. – С. 167). М. Максимович був присутній і на похоронах поета на Чернечій Горі, де  зачитав вірш «На похорон Т. Гр. Шевченка під Каневом».
Беручи участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства,Тарас Шевченко близько зійшовся з Миколою Костомаровим. Критик у першому загальному  огляді української літератури «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» написав, що Т. Шевченко «не только напитан малороссийскою поэзиею, но совершенно овладел ею, подчинил ее себе и дает ей изящную, образованную форму», його творчість – «это целый народ, говорящий устами свого поэта!» (Костомаров М. І. Твори: в 2 т. – Т. 2. – С. 388). Особисте знайомство Т. Шевченка і М. Костомарова відбулося навесні 1846 р. Костомаров писав, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. Вона принесла народові раптове світло істини, будучи подібною до вогню Прометея (там же. – С. 133–134). 1848 р. у казематі ІІІ відділу Т. Шевченко написав вірш «Н. Костомарову», засвідчивши цим особливу повагу до свого побратима. М. Костомаров і Т. Шевченко листувалися з 1857 р., критик висловлював щиру радість від того, що поет вирвався «з тяжкої неволі на світ Божий між нарід хрещений» (там же. – С. 107). Їхня зустріч після тривалої розлуки відбулася у Петербурзі 1859 р. Костомаров високо оцінив твори Т. Шевченка, поставивши його в один ряд із О. Пушкіним і А. Міцкевичем. М. Костомаров фактично започаткував наукове шевченкознавство в Університеті, тому його цілком правомірно можна назвати фундатором і засновником університетської шевченкознавчої школи.
Інший серйозний поціновувач творчої спадщини Т. Шевченка і його сучасник, побратим по Кирило-Мефодіївському братству на фаховому рівні – вільний слухач Університету Пантелеймон Куліш. Познайомилися вони з Т. Шевченком під час приїзду поета в Україну у червні 1843 р. На П. Куліша зустріч із митцем справила колосальне враження: «Це вже був не Кобзар, а національний пророк» (Куліш П. Хуторна поезія. – Львів, 1882. – С. 15). П. Куліш шанував талант Т. Шевченка і водночас багато в чому не погоджувався з ним. То був діалог двох мислячих особистостей. В інших працях він називав Т. Шевченка першокласним поетом України, ставив його поруч із О. Пушкіним і А. Міцкевичем. У «Слові над гробом Шевченка» П. Куліш назвав поета рідним не тільки для українців, а й інших слов`янських народів.
Студентство часів Т. Шевченка швидко пізнало його і полюбило. Яскравим свідченням цього є враження студента Є. Моссаковського про поета. А випускник Університету, мовознавець, етнограф, громадський діяч К. Шейковський із Т. Шевченком познайомився 1859 р. А 1861 р. він зустрічав труну з прахом поета в селі Микільська Слобода, де виголосив промову на честь Кобзаря. В «Опыте Южнорусского словаря» К. Шейковський назвав Тараса Шевченка батьком української літератури. Шевченкознавство у стінах вишу в 1857–1873 рр.було передусім усним і неофіційним, реалізувалося насамперед у кулуарному обговоренні поезії та постаті Т. Шевченка між лекціями в університеті, у приватних розмовах студентів і викладачів, а також у спілкуванні викладачів і студентів нарізно, у своєму колі – студентів на вечірках і нелегальних зібраннях, адже на той час поет був явищем апокрифічним, а його творчість – напівзабороненою.
Вже після смерті Т. Шевченка у його перепохованні в Україні беруть участь багато студентів Київського університету, деякі з них виголосили промови над гробом поета. Так, виступ М. Чалого, текст якого був надрукований в газеті «Киевский телеграф» (1861. – № 34), знаменував собою певний перехід від усної поминальної промови до біографічних студій. Перша з таких публікацій з’явилася вже наступного року в «Основі» під красномовною назвою «Материалы для биографии Т. Г. Шевченко». Також М. Чалий друкував листування Т. Шевченка (1897) і спогади про нього Ф. Лазаревського (1899), готуючи таким чином ґрунт для узагальнюючих праць інших дослідників.Взагалі ж відтворення біографії Кобзаря і підготовка джерелознавчої бази як для біографічних наукових студій, так і для майбутніх досліджень творів поета стали основними завданнями для кількох генерацій шевченкознавців нашого Університету. Мали вони прямий стосунок і до непростої справи видання Шевченкових текстів. Так, О. Русов, статистик, етнограф і фольклорист, у 1875–1876 рр. підготував у Празі відомий двотомник Т. Шевченка.М. Драгоманов (теж випускник Університету), починаючи з кінця 60-х років, дуже часто звертався до образу Т. Шевченка. Його Шевченкіана налічує близько двох десятків текстів. Незаперечними є заслуги М. Драгоманова у справі популяризації творчості Кобзаря в Західній Європі, яку він фактично започаткував своєю статтею «Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798–1872)» («Revista Europea», 1873) та доповіддю на Літературному конгресі в Парижі 1878 р., що була видана того ж року в Женеві французькою мовою під назвою «Українська література, заборонена російським урядом». Тут Т. Шевченка названо суто «народним поетом». У праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» критик високо оцінив такі твори поета, як «Заповіт», «Я не нездужаю, нівроку…», «І мертвим, і живим…», «Єретик», відзначивши їх літературну вартість у тому, що тут представлено живі картини життя народу, яскраво вираженою є соціальна спрямованість.
Серед шевченкознавчих матеріалів, надрукованих у «Киевской старине», привертає увагу стаття історика Н. Молчановського «Арешт Т. Г. Шевченка у 1859 році. (Матеріали для біографії)» (1899). У ній випускник Київського університету, використавши архівні документи, спростував легендарні версії про арешт Т. Шевченка в Мошнах, про слідство на місці та в Києві і відтворив справжній хід подій. Інший випускник нашого Університету О. Левицький, історик, археолог, письменник, згодом академік ВУАН, досліджував археографічну діяльність Т. Шевченка 1845–1846 рр. У двох перших десятиріччях ХХ ст. випускники Університету продовжили збирання матеріалів до біографії й творчого шляху Т. Шевченка. Серед їхніх праць найбільше значення мала стаття Я. Забіли «Автографи і нові твори Т. Г. Шевченка, знайдені в архіві Департамента поліції», надрукована в україномовному часописі «Україна». Я. Забіла, закінчивши Київський університет, працював у Петербурзі. За дорученням О. Марковича, голови Петербурзького товариства ім. Т. Шевченка, він 1905 р. в архіві департаменту поліції виявив рукописи поета, що зберігалися там у двох справах, зробив їх опис і підготував до передачі в Музей імені В. Тарнавського в Чернігові. Це була прославлена згодом рукописна книга «Три літа», окремі зшитки з поемою «Єретик» («Іван Гус») та «Осика», «церковно-археологічні записи», два листи і три малюнки Т. Шевченка.
Вихованець Університету Д. Багалій надрукував у Харкові перший із низки своїх нарисів про стосунки Т. Шевченка з Кирило-Мефодіївським братством. Інший випускник Університету, Г. Житецький, син відомого філолога і фольклориста, підготував до друку матеріали справи поета в ІІІ відділенні. Щодо історико-літературних шевченкознавчих студій цього періоду, то ще на студентській лаві починає друкувати свої шевченкознавчі замітки у львівському «Літературно-науковому віснику» С. Єфремов, зокрема статті «Дещо з приводу нового видання “Кобзаря”» (1899), «Шевченкові роковини і російська преса» (1901). Перша стаття є власне рецензією на видання поезій Т. Шевченка, здійснене в кінці XIX ст. часописом «Київська старовина» (Шевченко Тарас. Кобзар. – К., 1899), але об’єктивно набуває ширшого значення. С. Єфремов наголошує на необхідності «критично уладженого та провіреного видання творів Шевченка».
Вже у революційному 1906 р. з’являється велика праця В. Доманицького «Критичний розслід над текстом “Кобзаря” Шевченка», що склала текстологічну основу для видання збірки 1907 р. Це стало першою спробою повного видання творів Т. Шевченка на наукових засадах, із фаховими коментарями. Для розвитку шевченкознавства, особливо у 20-ті роки XX ст., велике значення мали викладання в Університеті св. Володимира (1903 –1914) і науково-організаційна діяльність В. Перетца, що – і своїми студіями, й за посередництвом підготовлених ним у славнозвісному «Семінарії руської філології» учнів-філологів – створив нову наукову модель шевченкознавства. Із заснованого і керованого ним «Семінарія з руської філології» вийшли такі видатні шевченкознавці, як О. Багрій, Л. Білецький, О. Дорошкевич, І. Огієнко, Т. Сушицький, П. Филипович, доробок яких склав вагому сторінку в історії університетської шевченкознавчої школи.
Знаковим для шевченкознавства Університету Святого Володимира став перший ювілей Т. Шевченка 1914 р. Українська інтелігенція планувала достойне відзначення імені поета у загальнослов’янському контексті, проте, як писав пізніше М. Грушевський, не вдалося, адже «відбувся він в умовах ненормальних. Російський уряд зробив в 1914 р. чергове гоненіє на українську культуру» і так загальмував програму підготовки до ювілею, «руїну доповнила світова війна та викликаний нею ганебний утиск в Росії всього українського культурного життя», а також висунуті російським урядом цензурні перешкоди, через які «і для надій про нове наукове видання творів Шевченка не було вже ніякого ґрунту». Незважаючи на всі політичні перипетії, науковий доробок учених до цього ювілею дійсно був суттєвим. Насамперед з`явився новий жанр – ювілейний збірник. «Шевченківський збірник» 1914 р. був надрукований наступного року, також вийшла збірка статей С. Єфремова «Шевченко. Збірка».
20-30-ті рр. ХХ століття в історії університетського шевченкознавства були позначені появою ідеологічних публікацій, поряд із якими вийшли дійсно наукові, суто фахові. О. Дорошкевича вважають засновником радянського шевченкознавства. Він автор «Етюдів з шевченкознавства. Збірка статтів» (1930), куди увійшли шість праць про поета: «Етюди з шевченкознавства», «Петербурзьке оточення молодого Шевченка», «Шевченко і фур’єристи 40-х рр.», «До питання про Герценів вплив на Шевченка», «Природа в Шевченковій поезії», «Трагедія самотнього почуття». Пізніше побачила світ збірка праць О. Дорошкевича «Реалізм і народність української літератури ХІХ ст.», де була вміщена стаття «Тарас Шевченко й український літературний рух». Тоді ж працювали представники школи українських неокласиків М. Зеров і П. Филипович, які зробили суттєвий внесок у закладання університетської традиції вивчення феномену Т. Шевченка у вищій школі, методологію викладання його творчості. Вони звертали увагу на соціальне оточення поета, студіювали його біографію. 1921 р. вийшов «Шевченківський збірник» за редакцією Є. Григорука і П. Филиповича. 1924 р. за редакцією П. Филиповича побачив світ наступний збірник, де вміщена його праця «Шевченко і декабристи». Далі було засновано серію збірників «Шевченко та його доба», перший із яких вийшов у 1925 р. Наступного року побачила світ розвідка П. Филиповича «Революційна легенда про Шевченка чи дійсність?». Це фактично університетська версія тогочасного радянського шевченкознавства. Можна сказати, що однією з вершин шевченкознавства 20-х років були присвячені Шевченкові лекції в розмноженому на склографі курсі М. Зерова з історії української літератури XIX ст., прочитаному в Інституті народної освіти у 1927 –1928 навч. р. Це виважений огляд усього зробленого у вивченні біографії та творчості Т. Шевченка. З оцінками М. Зерова й тепер важко не погодитися. Проте водночас, як талановитий лектор, М. Зеров зацікавлює слухачів і несподіваними власними спостереженнями над поетикою Т. Шевченка, при цьому йдеться про речі тоді новаторські. Цілком правомірно наголошує С. Росовецький: «Коли спробувати оцінити загальне значення вивчення творчості й біографії Т. Шевченка в Київському університеті у 1861–1930 рр., можна почати з констатації того незаперечного факту, що університетські науковці багато зробили для перенесення центру шевченкознавчих студій з Галичини в Наддніпрянську Україну. У 20-ті роки ХХ ст., що парадоксально стали періодом розквіту університетського шевченкознавства (парадоксально, бо сам університет втратив свій статус), саме випускники й викладачі Київського університету очолили наукове, академічне шевченкознавство, виробивши його модель, суттєво викривлену в радянській науці наступних десятиріч і багато в чому взірцеву й для наших часів» (Шевченкознавство у Київському національному університеті мені Тараса Шевченка (1860–2010). Сторінки історії. Монографія. – К., 2011. – С. 52). 30-ті рр. стали завершенням цього розквіту.
Т. Шевченко повернувся до Університету 1939 року, коли навчальному закладу було присвоєно його ім`я. В Указі Президії Верховної Ради СРСР від 5 березня 1939 р. сказано:
«У зв’язку з 125-річчям з дня народження Т. Г. Шевченка для увічнення пам`яті поета: […]
2. Присвоїти ім’я Т. Г. Шевченка державному Київському університету» [Киевский университет. Документы и материалы. 1834–1984. – К., 1982. – C. 98].Це поклало на плечі університетських учених додаткову відповідальність у розвитку шевченкознавчої науки. Ювілейний рік став могутнім імпульсом для подальшого розвитку шевченкознавства. Було створено низку спеціальних курсів і семінарів, присвячених феномену поета. Сам Університет був центром відзначення ювілею. Звичайно, все це було позначено радянською ідеологією. Ювілейний комітет очолив випускник Університету драматург О. Корнійчук. До складу комітету увійшов М. Рильський, який викладав літературу на робітфаці Університету у 20-х роках. 6 березня 1939 р. у парку навпроти Червоного корпусу було відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку. Тоді з промовами виступили Павло Тичина, Микола Бажан, Якуб Колас та інші. 7 березня в актовому залі Київського університету пройшов мітинг, присвячений присвоєнню вузові імені поета. На кафедрі української літератури почав працювати шевченківський семінар. Свідченням активізації шевченкознавчих студій став вихід збірника «Пам`яті Т. Г. Шевченка: Наукові записки Київського державного університеті ім. Т. Г. Шевченка» (1939).
Звернення науковців до шевченкознавчих студій у 30-40-х роках ХХ ст. мало певну специфіку, оскільки методологічні рамки цих досліджень визначалися ідеологічними настановами, що формувало й відповідний дискурс. У 50-х роках викладачі Київського університету ім. Т. Шевченка продемонстрували свої зацікавлення у питаннях історико-літературного аналізу, порівняльного шевченкознавства, психології творчості, текстології, проблемах перекладу поезії Т. Шевченка на інші мови, творчого методу і поетики, аспектах мовознавчих, мистецтвознавчих, історичних. Жанри досліджень найрізноманітніші: кандидатські та докторські дисертації, монографії, виступи на конференціях, статті, есеї, нариси, курси лекцій, посібники, реферати, рецензії. Суттєвим внеском у розвиток шевченкознавства цього періоду стали праці Є. Кирилюка. 1951 р. він захистив докторську дисертацію «Реалізм Шевченка», де показав поета як народного Кобзаря. Вагомими є його праці: «Т. Г. Шевченко і російська література» (1951), «Шевченко і Гоголь» (1952), «Шевченко і передова російська культура» (1952). Стаття Є. Кирилюка «Шевченко і слов`янські народи»  – багатовимірне і масштабне дослідження зв’язку творчості Шевченка із західними і південними слов`янами. Зокрема, репрезентовано зв’язки поета з польським літературно-мистецьким життям Петербурга. Шевченкознавчі праці вченого, попри певну ідеологічну заангажованість, відзначалися концептуальністю, фундаментальністю суджень, широкою джерелознавчою і фактографічною базою. В оцінці ж монографії науковця «Т. Г. Шевченко. Життя і творчість» (1959) критика була одностайною: в читацький і літературознавчий обіг уведено фундаментальне шевченкознавче дослідження, в якому висвітлено словесну і малярську спадщину геніального митця, складний процес формування його історичних, суспільно-політичних та естетичних поглядів. Дослідник вказує на ті джерела, які живили творчу уяву поета, формували його світосприйняття і світорозуміння, матеріалізоване у неповторних художніх образах.
 
 
Традиція проведення в Університеті щорічних шевченківських конференцій була започаткована у квітні 1952 р. А 1954 р. вийшов збірник шевченкознавчих праць, який включав матеріали двох конференцій (1952 і 1953 рр.). До нього увійшли доповіді вихованців і викладачів Університету П. Попова «Шевченко і народна творчість», Є. Кирилюка «Шевченко і російський народ», Н. Крутікової «Традиції Гоголя в повістях Шевченка». Крім того, детально починає досліджуватися тема Т. Шевченко і Київський Університет. Окрему сторінку в історії університетського шевченкознавства складає науковий доробок академіка АН УРСР і АН СРСР Олександра Білецького. Знаковими є його дослідження «Тарас Григорович Шевченко. Літературний портрет» (1958), «Т. Г. Шевченко. Введение в изучение поэта» (1959), низка статей. Він виголосив доповідь на ювілейному пленумі СП СРСР до 125-ліття поета «Шевченко і світова література». На її основі була написана розвідка «Світове значення творчості Шевченка». Також О. Білецький упорядкував «Кобзар» 1954 р. Відомою була книга О. Білецького й О. Дейча «Жизнь и творчество Т. Г. Шевченко» (Москва, 1955).На 8-й науковій шевченківській конференції 1959 р. шевченкознавство Київського університету було представлене низкою наукових доповідей. Кількість імен і шевченкознавчих позицій свідчить про інтерес вузівських учених до феномену Т. Шевченка як найважливішого з-поміж тих, хто формував націю і її культуру. Важливо, що в ряду дослідників творчості Т. Шевченка зустрічаємо й імена, знакові не лише для шевченкознавства, а й філологічної науки в цілому. Це насамперед Є. Кирилюк, О. Білецький, П. Попов, Л. Булаховський, А. Шамрай, Н. Крутікова, М. Коцюбинська, П. Федченко, З. Мороз, П. Попов.
Як і в усьому радянському шевченкознавстві, новий період в історії університетського шевченкознавства почався у кінці 50-х – на початку 60-х років. Обумовлювався він не лише загальною «відлигою», а й ювілеями 1961 і 1964 рр., які пожвавили інтерес до постаті Т. Шевченка, явивши і концептуально нові наукові підходи, і нові форми організації наукового життя. У цей час у стінах Університету працюють авторитетні вчені П. Попов, О. Білецький, І. Білодід, М. Комишанченко, П. Федченко, А. Іщук, П. Плющ, Г. Сидоренко, які не лише достойно представляли університетське шевченкознавство, а виховали талановиту студентську і аспірантську молодь, яка продовжила справи своїх викладачів. Каталізатором шевченкознавчого наукового поступу виступили кафедри історії української літератури та української мови.
Президія Всесвітньої Ради Миру прийняла рішення 1961 р. широко відзначити 100-річчя від дня смерті поета. Було створено Всесоюзний комітет, до складу якого увійшли О. Білецький, М. Гудзій, М. Рильський, О. Корнійчук. 10 березня 1961 р. у стінах Університету пройшли урочистості до 100-ліття з дня смерті Т. Шевченка. У травні цього року на стіні Червоного корпусу Університету було встановлено меморіальну дошку із зображенням поета і написом: «У цьому будинку в 1845–1847 роках працював співробітником Археографічної комісії Тарас Шевченко». Відтепер почали проводитися регулярні Шевченківські наукові конференції в Університеті. Цього ж року вийшов збірник наукових праць університетських учених «Тарас Шевченко. До 100-річчя з дня смерті».
До 150-річчя з дня народження поета Університет його імені у березні 1964 р. проводить наукову сесію професорсько-викладацького складу і республіканську міжвузівську конференцію «Світова велич Тараса Шевченка». У ній взяли участь дослідники спадщини Т. Шевченка з Київського, Казахського, Азербайджанського, Оренбурзького, Ташкентського, Вільнюського, Тбіліського, Єреванського, Самаркандського, Дніпропетровського, Одеського, Ужгородського університетів, Луганського, Сумського, Вінницького педагогічних інститутів. Виступи студентів, аспірантів, викладачів засвідчили і зростання лав дослідників творчості Т. Шевченка, і поглиблення наукової якості, що підтверджують три ювілейні збірники: «Вивчаємо Шевченка» (збірник студентських наукових праць за редакцією проф. А. Іщука), «Шевченко і слов’янські народи» (відпов. ред. проф. П. Плющ), «Дослідження творчості Т. Г. Шевченка» (збірник статей викладачів та аспірантів філологічного факультету; відпов. ред. проф. П. Федченко).
Вихованці та співробітники університету і надалі продовжували різнопланові дослідження ідейно-художньої специфіки творчості Т. Шевченка, питань поетики, художньої майстерності у своїх працях, з-поміж яких хотілося б відзначити передусім студії М. Комишанченка, П. Федченка, М. Дубини.Так, шевченкознавчі інтереси М. Комишанченка основувалися на висвітленні ролі й значення Т. Шевченка у вітчизняному та світовому літературному процесі, а також містили літературно-критичні оцінки його спадщини. Цілісне уявлення про критичну оцінку спадщини Т. Шевченка, ідейну боротьбу навколо його імені дає монографія М. Комишанченка «Тарас Шевченко в українській критиці» (1969).Помітний слід у шевченкознавстві залишили дослідження П. Федченка «Слово про Кобзаря» (1961 р.) і «Тарас Шевченко» (1963 р.), що у жанрі нарису й літературного портрета висвітлювали основні етапи життєвого і творчого шляху поета, мали популяризаторський характер. Цікаві історико-літературні статті у 60-ті роки явили науковій громаді та ширшому колу читачів й університетські вчені Н. Жук, В. Поважна, А. Іщук, В. Неділько, М. Грицай, М. Гнатюк, З. Кирилюк.Теоретико-літературний аспект досліджень у 60-ті роки найбільш вагомо був представлений працями професора Г. Сидоренко. Так, у ґрунтовній розвідці «Віршування в українській літературі» (1962) чимало уваги приділено  питанням поетичної майстерності Т. Шевченка, а 1967 р. у видавництві Київського університету вийшла ґрунтовна монографія Г. Сидоренко «Ритміка Шевченка». Знаковими стали розвідки цього періоду В. Поважної «Боротьба І. Франка за традиції Т. Г. Шевченка в українській поезії ІІ пол. ХІХ ст.», С. Семчинського «К. Доброджяну-Геря – популяризатор творчості Т. Г. Шевченка в Румунії» та ін. У 1960–1962 рр. відбулися три студентські шевченківські експедиції, які пройшли шляхами Т. Шевченка. Під час другої експедиції кіностудія КДУ зняла фільм «Шляхами Тараса» за сценарієм І. Драча, М. Дубини, В. Сака, режисер О. Єлізаров. 1961 р. почав працювати кабінет шевченкознавства при філологічному факультеті. 1964 р. побачили світ монографія П. Попова «Шевченко і Київський університет», присвячена прижиттєвим зв’язкам поета з Університетом. Також 60-ті роки позначені появою низки порівняльних досліджень, зокрема І. Заславського «Шевченко і слов`янські народи» (збірник статей), «Т. Г. Шевченко і М. Ю. Лермонтов» (1964), О. Нечипорука «Тарас Шевченко і Роберт Бернс» (1968), М. Базилівського «Тарас і Айра» (1969). Цікавими синтетичними розвідками є психолого-педагогічні праці Т. Галушко «Психологічні ідеї Т. Г. Шевченка», М. Грищенка «Шевченко-педагог», С. Чавдарова «Т. Г. Шевченко про дітей». Проблему впливу на творчість Тараса Шевченка усної народної словесності досліджували П. Попов («Шевченко і народна творчість», 1964), М. Грицай («Т. Г. Шевченко і українська обрядова поезія», 1964).
Показовими для 70-х рр. стали праця М. Комишанченка «З історії українського шевченкознавства» (1972), видання «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (1975), де основну частину розділу «Шевченкознавство у післявоєнні роки (1945 –1970)» написав викладач Університет М. Гнатюк. Посилюється увага до надбань шевченкознавства у різних національних культурах, наголошується на симетричності міжкультурних стосунків на теренах шевченкознавства. Порівняльне шевченкознавство представлене дослідженнями К. Шахової про схожість поетик Шевченка і Петефі, О. Мушкудіані «Кавказ» Шевченка в грузинських перекладах», Л. Задорожної про Т. Шевченка і вірменську літературу, С. Семчинського про зв’язки поета з румунською літературою.У 70–80-ті роки у шевченкознавстві Київського університету зростає кількість досліджень порівняльного плану. Це стосується галузі поетики творчості, перекладознавства, міжлітературних взаємин. До фундаментальних праць у галузі шевченкознавства належить видання «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (1975), основну частину розділу якого «Шевченкознавство у післявоєнні роки (1945–1970)», як це вказано у передмові до видання, написав викладач Київського університету М. Гнатюк. Міркуванням шевченкознавця притаманна виваженість, уміння аналітично і синтетично обсервувати матеріал, обґрунтовано кваліфікувати неслушності й недоліки росту вітчизняного шевченкознавства. Науковці Університету зробили суттєвий внесок у вивчення творчості Т. Шевченка у вищій і середній школі. 1980 р. авторський колектив кафедри історії української літератури видав підручник для студентів-філологів університетів «Історія української літератури (перша половина ХІХ століття)», де великий розділ належить перу С. Дігтяря «Тарас Григорович Шевченко». У підручнику 1980 р. видання «Українська література» розділ про Т. Шевченка написав Ф. Кислий. 1984 р. Г. Сергієнко та Є. Сергієнко випустили книгу «Київський університет і Т. Г. Шевченко», присвячену 150-річчю Київського університету. 1987 р. вийшла праця Г. Сергієнка «Шевченко і Київ. Історико-біографічний нарис». 1987 р. за ред. професора кафедри М. Грицая вийшов підручник для 8 класу середньої школи, де розділ про Шевченка належить перу В. Бородіна. 1985 р. вийшов семінарій Г. Неділька та В. Неділька «Тарас Шевченко» для студентів-філологів. 1988 р. побачила світ книга Г. Неділька «Тарас Шевченко». Збірку статей «Вогненне слово Кобзаря» упорядкував Ф. Кислий, присвятивши її зв’язкам Т. Шевченка і М. Костомарова. Знаковою для цього часу є також праця випускниці Університету З. Тарахан-Берези «Історія дослідження мистецької і поетичної спадщини Шевченка в їх зіставленні».
90-ті роки ХХ ст. позначені більшою увагою до розуміння унікальності творчого здобутку Т. Шевченка, новим осмислення певних віх його життя. Це бачимо в навчальному посібнику «Тарас Шевченко» (К., 1989) професорів Л. Задорожної, Н. Гаєвської, М. Дубини. Розповідь про етапні моменти життя митця в ньому поєднано з оцінкою поетичної та прозової сторінок його творчості. Поезія Т. Шевченка у книзі прочитана з позиції загальноцивілізаційної, коли наголос робиться на ролі творчості письменника у розвитку української літератури, а також на його внескові у світову літературу.На межі двох епох і у переддень здобуття Україною незалежності виникає необхідність збагнути обсяг і суть того нового, що його несе з собою життя: створюються узагальнюючі праці, як-от «Шевченко і літературне життя Київського університету» (1989), у якій уперше з’являється оцінка багаторічної роботи вчених Київського університету над вивченням спадщини Т. Шевченка – і поета, і художника.
1999 р. наказом ректора Університету було фактично реорганізовано створену ще 1918 р. кафедру української літератури у дві: історії української літератури і шевченкознавства та кафедру української літератури ХХ століття (з часом – кафедра новітньої української літератури). Виокремлення шевченківського підрозділу активізувало шевченкознавчі дослідження, стали регулярно проводитися наукові шевченківські конференції, щорічно виходить збірник «Шевченкознавчі студії», зросла кількість студентів та аспірантів, які працюють над тематикою класичної літератури. Головні напрямки шевченкознавчої роботи кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету репрезентувала колективна монографія «Інтеграція позитиву в творчості Шевченка (аспекти символу, аксіології, онтології, міфу, психології і стилю)» (2002). Тут уперше в шевченкознавстві привертається увага наукової громадськості до низки ракурсів, у яких творчість Т. Шевченка не досліджувалась, а також визначаються ті напрями шевченкознавчих пошуків, у яких можливі в майбутньому монографічні дослідження.
Окремі актуальні аспекти шевченкознавчої проблематики осмислюються у праці професора Університету М. Наєнка «Інтим письменницької праці» (2003), а також у його численних шевченкознавчих статтях. Новаторськими стали дослідження М. Назаренка «Поховання на могилі (Шевченко, якого ми знали)» (2006), С. Брижицької «Життя і слова українця для українців. Тарас Шевченко і становлення національної ідентичності українців. За матеріалами книг вражень на його могилі 1896–1926» (2006), монографія «Я не одинокий…»: Національне самоствердження Тараса Шевченка та його вплив на становлення національної ідентичності українців (друга чверть ХІХ ст. – середина 20-х років ХХ ст.)» (2006) та ін.Серед порівняльних студій нового часу визначальними стали монографії І. Заславського «Лермонтов и Украина» (1989), Кім Сук Вон «Шевченко й корейська література» (1997). Також С. Росовецький досліджував питання зв’язків творчості Т. Шевченка і фольклору, І. Заярна – Т. Шевченка і російської літератури, О. Астаф`єв – Т. Шевченка і літератури ХХ століття, зокрема «вісниківців», С. Лучканин – Т. Шевченка і румунської літератури. А член-кор. НАНУ Р. Радишевський зробив колосальний внесок у вивчення рецепції творчості митця у Польщі. Стильову манеру, зв’язки Т. Шевченка і Кирило-Мефодіївського братства, проблему Т. Шевченка і літературного життя Київського університету досліджує С. Задорожна, Н. Ніколаєва студіює семантико-стилістичну систему віршованих творів, у мовознавчій розвідці А. Мойсієнка на матеріалі творів Т. Шевченка вивчається питання символу як явища аперцепції. Новаторською стала монографія Н. Слухай, присвячена порівняльному аналізу феноменів М. Лермонтова і Т. Шевченка, написана з позицій сучасної текстолінгвістики і лексикографії. Ю. Дядищева-Росовецька вивчає питання зв’язків між фольклором і поетичним словом Тараса Шевченка. У галузі теорії літератури визначальною є праця Н. Костенко «Метричний довідник до віршів Тараса Шевченка: Методична розробка з курсу віршознавства. Навчальне видання» (1994). Цікавою є спільна монографія Н. Слухай і Ю. Мосенкіса «Мовна символіка і міфопоетика текстів Тараса Шевченка: Колективна монографія» (2006). Знаковою стала монографія «Шевченкознавство у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка 1860–2010» (2011), створена авторським колективом у складі Л. Задорожної, Г. Семенюка,С. Росовецького, Я. Вільної, С. Задорожної, В. Гнатенко.
Сьогодні кафедра історії української літератури і шевченкознавства є одним із осередків шевченкознавчої науки у складі Інституту філології Університету. Серед ключових завдань кафедри на сучасному етапі – вивчення феномену Тараса Шевченка у світовому контексті, з огляду на його міжнародне значення. Кафедрою забезпечується викладання таких шевченкознавчих нормативних дисциплін: «Т. Шевченко: загальнолюдські і національні виміри творчості», «Т. Шевченко і романтизм», «Шевченкознавство: етапи вивчення», а також спецкурсу «Тарас Шевченко й інтелектуальний та літературно-мистецький контекст європейської літератури». Під керівництвом проф. Л. М. Задорожної на кафедрі написали та захистили шевченкознавчі дисертації Боронь О. В. «Поетика простору в творчості Тараса Шевченка», Шестак А. М. «Архетипи у поезії Т. Шевченка», Лебідь Є. М. «Метатекст поезії Т. Шевченка і українська література: давня та нова доба», Гудима А. О. «Етологічні поеми Тараса Шевченка. Сенсовий метатекст», Антонюк М. А. «Аксіологічні парадигми повістей Тараса Шевченка в літературному контексті першої половини XIX століття», Жванія Л. В. «Категоріальні парадигми людського буття: візія Тараса Шевченка і Лесі Українки». Ці дисертації репрезентують цілком новий підхід і бачення творчості Т. Шевченка, основуються на новітній методології пошуку та інтерпретації.Співробітниками кафедри було здійснено такі шевченкознавчі дослідження: «Тарас Шевченко у прижиттєвій критиці (1839 –1861). Бібліографія. Матеріали. Навчальний посібник» (Гнатенко В. І.) (2009); «Орю свій переліг… та сію слово» (Задорожна Л. М., Дядищева-Росовецька Ю. Б., Задорожна С. В., Гудима А. О., Шкрабалюк А. О., Жванія Л. В., Антоновська М. А.) (2012).
Особлива роль належить Київському національному університету у відзначенні 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, цього знаменного дня в історії України та Європи, яка проголосила 2014 рік Роком Українського національного генія.З ініціативи і за підтримки Ректора Університету академіка Л. В. Губерського велика Вчена рада затвердила «План заходів Київського національного університету імені Тараса Шевченка з підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка». Заходи охопили всі сфери життя Університету, до участі в них були інтегровані викладачі й студенти всіх структурних підрозділів навчального закладу. Зокрема, вченими вишу було опубліковано низку видань на пошанування імені та утвердження ідеї Тараса Шевченка. Так, вийшло ювілейне видання «Кобзаря» з передмовою проф. Г. Ф. Семенюка, опубліковано «Заповіт» Т. Шевченка різними мовами світу. Побачили світ наукові монографії: проф. О. М. Сліпушко «Духовна держава Тараса Шевченка»; «Т. Шевченко у світі» за ред. проф. І. П. Бондаренка, проф. Л. В. Коломієць; 3 томи видання «Леонід Білецький. Шевченкознавчі студії» за ред. чл.-кор. НАН України Р. П. Радишевського; монографія проф. А. К. Мойсієнка «Слово в контексті Шевченкового тексту»; проф. Слухай Н. В.«Світ сакрального слова Тараса Шевченка», проф. Л. М. Задорожної «Шевченкові ремінісценції в поетичному світобаченні Якова Щоголева» (2014) та ін. Вийшов альбом «Ходімо дальше, дальше слава…» Мистецька спадщина Тараса Шевченка 1847 –1861 рр.: рисунок, акварель, сепія, гравюра», де вперше представлено не тільки акварелі, а й підготовчі роботи до них (вітальне слово академіка Л. В. Губерського, упорядкування Д. В. Стуса, передмова О. М. Сліпушко, коментарі Т. П. Чуйко, Ю. А. Шиленко, А. О. Козулько).
10–12 березня 2014 р. в Університеті відбувся Шевченківський міжнародний літературний конгрес, спільно з Міністерством культури України і МОН України. У рамках Конгресу було проведено Пленарне засідання і круглі столи в Інституті філології («Феномен Тараса Шевченка в українському літературному процесі», «Рецепції та переклади спадщини Тараса Шевченка»), на історичному («Роль Т. Шевченка в історії Української Держави») і філософському факультетах («Постать Т. Шевченка в українській філософській думці»). На Конгресі було представлено фактично всі регіони України, прибули представники більшості провідних ВНЗ і наукових осередків нашої держави. А також у роботі Конгресу взяло участь понад 20 учасників із різних держав світу, зокрема США, Польщі, Грузії, Вірменії, Росії та ін. 2014 р. вийшов ювілейний номер збірника «Шевченкознавчі студії». А 2015 р. побачили світ «Шевченкознавчі студії», які містять матеріали Конгресу. Варто наголосити, що 2015 р. збірник отримав міжнародний номер ISSN, який засвідчує його входження до міжнародної бази даних.
У 2013–2014 навч. році вперше в історії Університету кафедра розробила і забезпечила читання факультативу «Феномен Тараса Шевченка у культурному і гуманітарному просторі України і світу» для студентів усіх структурних підрозділів Університету. А з 2014–2015 навч. року запроваджено постійний курс для студентів Університету «Тарас Шевченко і Київський Університет». Відтак, кафедра набула статусу міжфакультетської, виконуючи важливу місію – виховання у студентів Університету почуття патріотизму до свого вишу, пошани до його покровителя – Тараса Шевченка. При кафедрі працюють начальна лабораторія шевченкознавства і Всеукраїнський навчально-науковий центр шевченкознавства, створений наказом Ректора до 200-ліття від дня народження Т. Шевченка.
Цього року до 201-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка було проведено Міжнародний круглий стіл «Всесвіт Тараса Шевченка». Його наукові дискусії визначалися двома головними векторами: пошуки всесвітнього шевченкознавства і проблеми вивчення творчості Т. Шевченка у середній і вищій школі. На круглому столі виступили вчені як із України, так і професор Міланського університету Джованна Броджі, професор Варшавського і Лодзького університетів Крістіна Куявінська-Кортні. А Ректор Університету академік Леонід Губерський проВів зустріч університетської громади з Лауреатами Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка за багато років. Захід був організований за сприяння НСПУ на чолі з її новим головою М. Сидоржевським. Зокрема, на зустрічі були Іван Драч (лауреат 1976 року), Борис Олійник (1983), Павло Мовчан (1992), В’ячеслав Медвідь (2003), Петро Перебийніс (2008), Леонід Горлач (2013), Мирослав Дочинець (2014), Юрій Буряк (2015), Петро Панчук (2015). Чи не вперше за історію відзначення Шевченківських днів в Університеті водночас зібралося таке гроно лауреатів.
Отже, шевченкознавство в КНУ володіє значним науковим досвідом, забезпеченим багатовіковими науковими і навчальними традиціями Університету. І, що особливо значимо, має значний науковий потенціал, оскільки за вивчення творчості Тараса Шевченка беруться молоді перспективні науковці, які виростають із студентів і аспірантів Університету в знаних учених – у тому числі учених-шевченкознавців. Водночас, ця яскрава спадкоємність поколінь шевченкознавців в КНУ – ще одне свідчення того, що шлях до Т. Шевченка – незглибимий, і його торуватимуть й наступні покоління вчених Київського національного університету імені Тараса Шевченка.