(Зовсім не рецензія)
Писати рецензію на цю
книжку (Станіслав Бондаренко. Нічна
розмова з Європою, або таємниця наших літер (поема-кліп). – Київ: Український
пріоритет, 2012) немає потреби. Хоча б тому, що її грунтовний літературознавчий
аналіз здійснив академік Микола Жулинський у передмові під промовистою назвою:
“Розвиднення слова в сутінках Європи “. Учений високо оцінив жанрову
особливість поеми, написаної у формі окремих віршів, які автор називає
по-модерному “кліпами“, розглянув проблематику цих розмов як “виклик Європі“,
що вперто “не бажає пізнати нас, Україну“ й прийняти у свою сім’ю; захоплюється узагалі творчістю
поета, якого “подеколи заносить у такі словесні “завихрення“, що голова
макітриться від цього невтомного “викручування “ слів“. Можна б іще посилатися
на спостереження одного з найавторитетніших наших літературознавців, але наразі
сконстатуймо: художній рівень поеми оцінений високо і, приєднуюся, справедливо. То ж до яких
роздумів вона спонукає?
На тому, що ми шалено
прагнемо ввійти у Європейський Союз, не варто акцентувати. Це стало проблемою
№1 у всій нашій зовнішній і внутрішній політиці.
Але один вірш (чи то пак –
кліп) С. Бондаренка названий “Сутінки Європи“. У ньому автор нагадує, що
видатний філософ з Києва Михайло Бердяєв ще на самому початку XX століття
застерігав світ про “сутінки Європи“ та її можливу “варваризацію“, які
“переходять у нашу пітьму“ (це вже від поета). А що ж сама Європа? Почула застереження? Виявляється, не
почула… Буквально щойно вона (та й ми всі з нею) пережила потрясіння,
здивування, нерозуміння від події, що традиційно вважалася неможливою: від
очільництва на апостольському Престолі у Ватикані відмовився Папа Римський
Бенедикт ХVI. Що сталося? Чому? Європа губилася у припущеннях, здогадах.
Пояснення самого Вселенського Архиєрея (старість і поганий стан здоров’я) не бралися до уваги. Почали
самотужки шукати інші причини. Римська газета “La Repubblica“ опублікувуала
сенсаційний матеріал (який потім передрукували українські видання): “Папа йде
через скандали в Церкві“. Італійські журналісти кажуть, що ватиканські “спецслужби“ представили Бенедиктові ХVI
доповідь у двох томах по 300 сторінок, у якій ідеться про… А, не буду
повторювати! Немає сенсу. Бо хто може заперечувати, що сучасні збочення людства
(гомосексуалізм, фінансові зловживання) вражають також і Церкву. 2012 року
львівське видавництво “Свічадо“ видало
книжку французького автора Бернара Лєкомта “Таємниці Ватикану“ (переклад
українською Ольги Мандрики) – там можете прочитати навіть такий розділ: “Його
Ексцеленція –“банкір Господа Бога“. У Ватикані створена спеціальна комісія на
чолі з іспанським кардиналом Хуліаном Херансом, яка вивчає і перевіряє факти,
зібрані у згаданих двох томах.
Та що ж усе-таки відбулося з
Бенедиктом ХVI? Ще далеко до свого вибору він просив Івана Павла ІІ увільнити його від усіх посад у ватиканській
адміністрації (був керівником Конгрегації у справах віри – спадкоємниця святої
інквізиції), бо прагне присвятити себе творчій праці. Справді, кожна творча
особистість розуміє, наскільки це глибоке, всепоглинаюче бажання. Так от,
буквально за кілька днів до обрання на папський трон (травень 2005) у
німецькому місті Фрайбург видавництво “Гердер“ видрукувало книжку, яку варто
було б прочитати всім, особливо ласим до смаженини журналістам (переклад українською 2006 року здійснило видавництво УГКЦ “Місіонер“):
“Йозеф Ратцінгер. Цінності в часи перемін. Долання майбутніх викликів“. У книжці є ось таке спостереження: “ Із
перемогою європейського технологічного секулярного світу, з універсіалізацією
його способу життя і мислення пов’язане притаманне усьому світові розуміння,
особливо неєвропейським державам Азії та Африки, що світ цінностей Європи, її
культура й віра, все, на чому грунтувалася її ідентичність, заходять і, власне
кажучи, вже зайшли за обрій; що настала пора систем цінностей інших світів –
доколумбової Америки, ісламу, азіатської
містики. Незважаючи на зовнішній успіх, Європа зараз немов спорожніла
всередині, вона паралізована загрозливою для життя кризою кровообігу.
Трансплантанти, так би мовити, яких вона шукає, рано чи пізно стануть причиною
зникнення її ідентичності. Це внутрішнє завмирання основоположних духовних сил співзвучне тому,
що й етнічно Європа немовби приготувалася до відставки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…Напрошується
порівняння із занепалою Римською
імперією, яка ще продовжувала функціонувати в певних історичних рамках, але
практично вже жила тими реаліями, які мусили її знищити, бо вона сама в собі
вже була нежиттєздатною. “ (с.86).
Це не літературна метафора.
Це спостереження не поета, не публіциста. Пише видатний учений,
університетський професор, автор кількох десятків фундаментальних
історико-філософських, теологічно-соціо¬логічно-культурологічних досліджень, до
того ж – німець за національністю, зовсім не схильний до нашої української
сентиментальности. Кардинал Ратцінгер тому й був обраний Главою РКЦ, що саме
він, як ніхто інший, дослідив та озвучив проблеми, що загрожують крахом Європи.
Але ж працювати над їхнім вирішенням, запобігти руїні – для цього потрібні
неабиякі сили, себто здоров’я. Нового лідера руху опору Церква спробувала знайти.
З іншого, позаєвропейського, континенту. Вихованця українських греко-католиків
ув Аргентині. Хорхе Маріо Бергольйо, який став папою Франциском. І якщо вже
хтось геть засумнівається у реальності похмурих спостережень Йозефа Ратцінгера,
то “розгорніть“ інтернетні сторінки з інформацією на релігійні теми. Візьміть,
наприклад, таку прекрасну, невеличку, суто європейську країну як Бельгія. Сього
року в її столиці Брюсселі (центр Євросоюзу) на головній площі замість
традиційної різдвяної ялинки було виставлено дизайнерську конструкцію з металу,
парусини, світлодіодів (у десятки разів дорожча штучка від звичайної ялинки),
бо ялинка викликає християнські настрої брюсельців, а це може скривдити почуття
мусульман, що вже становлять 25% жителів
міста. Так само тиждень різдвяних канікул у Бельгії офіційно перейменували у
“Тиждень знижок і розпродажу товарів“. Аякже! Західноєвропейська толерантність,
демократія! Взагалі треба прибрати з календаря назви всіх християнських свят, й
оце сьогорічні великодні (пасхальні) канікули назвали просто вихідними днями. І
це не в одній лише Бельгії. То що ж робити нам? Не йти до них? Ба ні, йти.
Залишитися на “розпутті велелюднім“ у сучасному світі глобалізації, спільної
ринкової економіки нікому не вдасться. Якщо ми не будемо йти на Захід, то нас
неминуче потягнуть на Схід, у їхній Євразійський і Митний союзи. А там нас
просто не стане. Розчинимось у “русском мире“, станемо часткою того, що вони
називають “єдіная, святая, православная,
тисячєлєтняя Русь.“ Московського зразка. Навіть “сила м’якого знака“ нам уже не
допоможе. Отож, якщо хочемо вижити, перед нами простеляється історичний шлях
лише в одному напрямку – західному. Але ми маємо, принаймні, знати, куди йдемо.
А ще – насамперед, щонайголовніше – з чим ідемо.
У поемі Станіслава
Бондаренка “Нічна розмова з Європою“ є цікавий обширний розділ “Лікував
православного Папа Римський“ , у якому
розповідається про зустріч автора зі
Святішим Отцем у Парижі (1997 рік), під час якої український поет, що раптом
занедужав, був вилікуваний:
При повороті у бік
Нотр-Даму
Машина майже спинилась:
може, відчув гарний поет
Кароль Войтила,
що перед ним побратим
православний,
якому страшенно зле.
Він вдивився, зігрів нас
посмішкою,
помахав рукою й осінив
хрестом!
А вже за якісь хвилини одна
щока моя
почала підрівнюватись до
другої,
температура – при свідках –
верталась до норми.
Папа щасливо позбавив шансу
померти в Парижі.
Слава Богу, слава Богу!
Подібних випадків (не в поезії, а в реальному житті) задокументовано тепер
кілька, що дало підстави беатифікувати Кароля Войтилу блаженним (перед
канонізацією в ранг святих). Зрештою, про життя і пастирську діяльність цього
справді небуденного чоловіка американський учений, богослов, журналіст Джордж
Вайгель написав книжку “Свідок надії“ (український переклад вийшов 2012 р. у
видавництві Українського Католицького Університету у Львові, 2062 сторінки).
Там чимало місця присвячено Україні. Мені не раз доводилось говорити, писати
про величальну оду любові й пошани, яку виголосив на честь України, української
землі, історії, Церкви, духовних цінностей Іван Павло II під час візиту до нас
23 – 27 червня 2001 року. Але ми не хочемо цього усвідомити, запам’ятати,
утверджувати як для себе, так і для світу. Тим часом Вселенський Архієрей
назвав свій приїзд в Україну паломництвом. А паломництво, як відомо, здійснюють
до місць чудотворних об’явлень, на Святу Землю.
Першу Службу Божу в Києві за
участю високого гостя було відправлено 24 червня 2001 року. На цей день випало
читання з Євангелії тексту про Івана Хрестителя. Знаючи далекоглядність
ватиканської дипломатії, не сумніваймося: це не випадковість. Адже ж сам візит
був, повторимо, паломницьким. Вже один цей фактор перетворився на потужний
історично-еклезіологічний символ. Нагадавши про те, що світло Христової науки
запанувало в Києві 988 року (сповнюється 1025 літ з того часу) через хрещення
наших предків Володимиром Великим, який став для українців святим
рівноапостольним, Святіший Отець промовив до присутніх такі слова: “Йоан
Хреститель був посланцем, предтечею: він був посланий на те, щоби приготувати
дорогу Христові. Про що нам говорить постать Івана Хрестителя саме тут, у
Києві, на початку мого паломництва у вашій Землі?
…Тут, на цьому місці
відбулося хрещення Руси. З Києва почало розквітати те християнське життя, що
його виростило Євангеліє спершу на землях древньої Руси, відтак на територіях
Східної Європи, а згодом за Уралом, на просторах Азії. Отже, також і Київ у
певному значенні відіграв роль “Господнього Предтечі“ між численними народами,
до яких, виходячи звідси, пізніше дійшла благовість спасіння“.
Папа сказав те, що
відповідає історичній істині, та чи ми самі усвідомлюємо апостольську місію
Києва, чи готові саме з усвідомленням цієї місії повертатися знову до складу
Європи?
Далі, за оцінками Архієрея
Риму, “Дніпро став Йорданом
України-Руси“, а стольний град Київ — “новим Єрусалимом, матір’ю слов’янського
християнства Східної Європи“.
Дніпро-Йордан – символ
хрещення, Київ-Єрусалим – символ утвердження і розповсюдження християнського
вчення у світі – ось які геополітичні паралелі утверджують у свідомості наших
сучасників наведені Святішим Отцем порівняння. Так про роль українського
християнства і Київської Церкви досі не говорив ніхто. Папа нагадав нам
історичні реалії, про які ми, живучи в умовах російського “православія,
самодержавія і народності “, — самі
навіть не насмілювалися здогадуватися, а не те, аби утверджувати в європейському світі.
Одначе, на вищенаведених епохальних
визначеннях, які повертають і утверджують історичну правду про Київ, одкровення
намісника апостола Петра не закінчилися, — далі йдуть визначення виняткової
сакральної особливості київської християнської традиції, яка “своєю історією
засвідчує особливе покликання бути межею та дверима між Сходом і Заходом.
Протягом сторіч ця країна була привілейованим перехрестям різноманітних
культур, місцем зустрічі духовного багатства Сходу й Заходу“.
Чи ми самі вміємо так представляти себе
перед західним світом, та й перед самими собою?
Але це говорить архиєрей
Апостольської столиці у Римі, поляк за національністю, до того ж –
глибокий поет, талановитий драматург й актор та ще пристрасний мандрівник по
горах і ріках (на байдарках) Польщі та Європи, під час яких товариство звало його (вже кардинала) просто “вуйко“.
Якщо ми самі, українці, не доросли ще до
такого рівня самоусвідомлення, то наразі бодай вслухаймося і збагнім
глибоченний смисл величальних слів нашій землі, нашому стольному граду Києву –
адже без цього нам нема чого йти в Європу: “Вітаю тебе, прекрасне місто Київ…
На землі твоєї країни, що є перехрестям між Сходом і Заходом Європи, зустрілися
дві великі християнські традиції, візантійська і римська, й обидві знайшли
сприятливе сприйняття“.
Саме ця обставина сприяла тому, що в
Україні розвинулася й утвердилася Українська Греко-Католицька Церква, яка і є
органічним сплавом, неповторним релігійно-обрядовим синкретизмом. Ця Східна
Церква тепер уже керується у своїй пастирській діяльності “Кодексом Канонів
Східних Церков“, який розроблений під керівництвом Івана Павла ІІ та утверджений ним 18 жовтня
1990 року. В останні роки, в умовах незалежної Української держави, після виходу з підпілля, відновлення
й розвитку усіх своїх структур, створення патріаршого Центру (Верховне
Архиєпископство) у Києві, ця, тотально знищувана совєтськими каральними
органами й московським православ’ям Українська Церква якраз і утверджується у
свідомості українців (і не лише) як міст духовного поєднання між Сходом і
Заходом. Ця, зневажувана насамперед самими українцями, Церква запропонувала
ідею поєднання східного і західного світів: Рим – теза, Візантія – антитеза,
Київ – синтеза. Саме Київ може виконати історичну місію – поєднання
християнського Світу, якщо, звісно, втямить і захоче взяти на себе цю роль.
Зрештою, це не моя особиста думка, до такого розуміння “підводить“ людина, про
яку кажуть, що це — “людина, яка змінила хід історії“. То послухаймо: “Мені
хотілося б разом з вами подякувати Богові за свідчення, яке дають християни у
цій країні, де Церква представляє божественну і людську дійсність, збагачену
генієм української культури. Тут Церква дихає двома легенями східної і західної
традиції“. Ми готові це почути? А витворити свою духовну модель входження у
Європу, аби не розчинитися в ній, залишитися собою, зі своєю культурою,
традиціями, мовою, Церквою. Землею, яку, не сумніваймося, вони вимагатимуть від
нас перетворити на товар, предмет купівлі-продажу. Про економіку й політику не
кажу, вони в нашому випадку будуть похідними явищами.
Наскільки знаю з особистих
спостережень, ми не готові не тільки до тієї місії, яку визначив нам духовний
Лідер Європи, ми не здатні навіть збагнути, що то означає “дихати двома легенями“
європейської культури. Що ж, у такому разі у нас є ще одна перспектива –
рухатися у протилежному напрямку – до Азіопи, її пропонує інший сучасний
духовний лідер, творець ідеї створення союзу країн “русского мира“. Також
“захоплююча“ перспектива (процитую мовою оригіналу): “Это не велико¬державный
путь нового присоединения Украины к России, а покаянный путь присоединения
России к Киеву как центру возрожденческого византийского движения… (Вам не
захоплює дух від такої перспективи? – М.К.) Для этого Киеву необходимо отстоять
свою независимость как от Москвы, так и от собственных националистов, готовящих
ему удел столицы незадачливого государства – маргинала Центральной Европы… На
Украине активно действуют силы, пытающиеся присоединить Киев к Галиции, а оттуда
увести на романо-германский Запад. В униатском движении, сегодня ставшим
политической силой на Украине, такая программа заложена. Но я верю, что у Киева
– другая историческая судьба – стать духовной столицей восточного славянства,
ищущего второй Рим (или вторую Европу), завещанная нам Византией“ (За кн. Івана
Дзюби. Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів
століття ХХІ. –К: Києво-Могилянська академія. 2011, с.274).
Отож: є ще й такий шлях
вибору історичної долі. Мовби знову повертаємось до Переяславської Ради, на
якій українське козацтво, безмежно хоробре в бою, та, на жаль, не таке
далекоглядне у виборі політичних орієнтацій, громогласно крикнуло: “Волимо під
московського православного царя“. Тому що “під православного“.
Зрештою, ситуація з вибором
повторилася вдруге у найближчі до нас
історичні часи, коли ми залишилися в обіймах уже комуністичної Росії,
але цього разу не з нашої, а їхньої (західноєвропейської) вини. Про це йдеться
у новій книжці історика Володимира Сергійчука “Неусвідомлення України“ (Київ:ПП
Сергійчук М.І., 2012, 872 сторінки). У ній зібрані архівні документи про
відчайдушні спроби нашої дипломатії налагодити міжнародні стосунки з Європою
під час відновлення української державности в 1917 – 1920 роках. Передмова
упорядника до цих документів має надто промовисту назву: “Непізнаний світом
його ж феномен“.
Зараз вони вже готові
прийняти нас до себе. Європа, здається, збагнула застереження, висловлене в
поемі С.Бондаренка:
…Бо Київ – ти знай – не
Росія: Якщо
нас від тебе відкусять,
то зуби й тебе не відпустять!
Імперія жне, що не
сіє…
Ба, але чомусь не виходить,
щось нам заважає. Ще один киянин, молодий, але вже “відомий економіст, автор
бестселера “Як підняти українську економіку“ Андрій Новак точно знає що.
Уточнюючи для газети “День“ своє твердження, що “зараз не час для жорсткої
внутрішньополітичної боротьби“, сей “відомий“ (за атестацією редакції газети)
економіст, каже: “У мене таке враження, що опозиція зомбована. Питання – ким і
наскільки глибоко. Якщо громадська думка буде спрямована на критику, можливо,
заради рейтингів, вони почнуть діяти інакше.
До травня ми маємо
продемонструвати ЄС відчутний прогрес за 11 пунктами. Принаймні, до того часу
як влада, так і опозиція мають ініціювати необхідні зміни до законодавства.
Євросоюз пішов на величезні поступки: скоротив кількість пунктів, закрив очі на
політрепресії, навіть не вимагає цілковитого виконання усіх вимог – потрібно
просто продемонструвати прогрес. Однак
опозиція не взяла це до уваги. Виникає питання – що це за опозиція й звідки
вона керована? Коли був реальний реванш Партії регіонів, політологи зауважили,
що вона швидше доведе нас до Європи, ніж опозиціонери. Причина в економічній природі інтеграції: ПР
– промисловики і їм потрібні знижки на газ, адже це впливає на собівартість
їхньої продукції, а помаранчеві, тобто “Батьківщина“ – імпортери: їм все одно,
яка ціна на газ, понад те, їм вигідніше, коли ціна вища“. (“День“,
29-30.03.2013).
Нехай дарує читач, що скажу
гостро, але таку відверту брехню й наклепницькі вигадки доводиться читати
вперше. Скажіть на милість: яке відношення має ціна на імпорт газу до нашого
входження у Європу, коли ми той газ (як і 14 європейських країн) все одно
імпортуємо з Росії? А, по-друге: виходить, що весь імпорт в нашу країну йде
через представників партії “Батьківщина“? А частка держави, себто влади, а
значить – представників Партії регіонів у цій галузі яка? Не найбільша? Не
держава у цій справі тримає контроль? Та й приватних структур регіоналів тут
немає?
А ще: то хто ж таки і
“наскільки глибоко“ зазомбували опозицію? І “що це за опозиція і звідки вона
керована? “ Ну, в часи всевладдя КГБ все було простіше й зрозуміліше:
опозиція (по-тодішньому – дисиденти,
сиріч – українські буржуазні націоналісти), само собою зрозуміло, — не були
самостійним явищем, це були “запроданці“, “найманці“, “слуги“ проклятого
імперіалізму й безсумнівно агенти ЦРУ. Під час мого арешту 27 серпня 1965 р. на
титульній сторінці “Протоколу обшуку“ виділялися дві “жирні“ літери “ПШ“.
Потім, на допитах, я довідався, що це: “ падазрєніє в шпіонаже“. Але звідки ж я і мої колеги з “Батьківщини“
керовані тепер? Невже звідти… з
протилежного боку? О, Господи! Й оце ми маємо, мовбито слідом за Євросоюзом ,
“закрити очі на політрепресії“? А ви впевнені, що ми, отакі сліпці із закритими
очима, перекривленим лицем (від лицемірства) потрібні Європі? Але ж це просто
аморально! А з аморалами хіба хтось хоче приставати до спілки?
Таки справді чимало проблем
закладено у підтексті “Нічної розмови з Європою “ Станіслава Бондаренка. Тема
ж розмови – глобальна, всебічна, з
виходом у всі сфери життя: (хоча б від княгині Анни, яка “дружиною ставши“
короля Генріха, “привезла з Києва стару Біблію, / на якій відтоді з півтисячі
літ/ присягали Франції королі“), політичного, економічного, культурного (треба ж
“розповісти Лорці про Плужника, / Райнеру – про Свідзінського й Стуса“). І не
тільки. То ж – неминуче – розмова матиме продовження.
5 квітня 2013 року
м. Київ