Петро Сорока
Григорій Цимбалюк самовіддано закоханий у щоденниковий дискурс, що вкотре засвідчила його нова книжка «Жорства» (Житомир, 2015), яка має підзаголовок «побіжні замітки на полях життя». Часові рамки цього видання 2004-2015 роки, що носять справді спорадичні, фрагментарні й розрізнені нотатки. Тут немає якоїсь чіткої, ретельно продуманої побудови чи тематично структурованої композиції. Усе довільне, стихійне, мозаїчне, як, власне кажучи, саме наше життя. У таких книжок свій шарм і своя притягальна сила. Звичайно, вони вимагають специфічного читання (де відкриється, там читається), хоча, коли занурюєшся в це письмо, то хочеться читати усе підряд і важко вийти з його стихії. Я це відчув, проковтнувши книжку за один вечір. Може тому, що вона потрапила мені саме в такий час, коли душа була налаштована на сприйняття такої вишуканої амальгами, а може тому, що завжди живу в щемкому очікуванні денників-щонічників і сприймаю їх як свято.
У «Жорстві» (до речі, винятково влучна, глибоко символічна назва, відповідна суті змісту) є все: фіксація окремих подій, найчастіше політичного забарвлення, цікаві філософські узагальнення, сцени з життя, відкриті листи, критичні рецензії і відгуки на книги друзів, спогади про тих, що стали на Божу дорогу і розповіді про живих, знакових для нашого часу митців, а ще максими і афоризми, сентенції, інтерв’ю і навіть документи. Закінчується книжка розділом «Поза межами», що складається з фактів, які носять нонсенсний характер.
Автор – людина чину, принципових політичних переконань, гарячий патріот, що довів свою відданість Україні та ідеалам свободи і правди активною участю у всіх революційних здвигах й АТО, точніше, кривавій війні, що не затихає на сході України. Але що прикметно, з цього він не робить піару, не випинає свого геройства, не хизується ним і не виставляє на щит, як це чинять ті, в кого на першому місці не Вітчизна, а власний імідж. До того ж, як умудрений життям письменник-мислитель, він добре знає, що «цивілізації тримаються на придуманих, фальшивих героях. Справжніх подвижників ніхто і майже ніколи не бачить, не чують про них та й не знають зазвичай їх люди…».
Г. Цимбалюк, здається, зовсім не перейнятий тим, щоб про його «Жорству» довідалося якомога більше людей і можна було розширити наклад (на сьогодні тираж складає усього 300 прим.), навпаки, він скромно зізнається, що продажем своїх книжок не займається, бо це не для нього. Його мета – наділити текст якомога більшою силою опірності, щоб він сам пробився до читачів. Може, в цьому автор і має рацію, а може, й ні. Адже сьогодні так легко загубитися в книжковому морі навіть геніальній книжці.
Письменник не хизується своїм геройством, не показує себе «лицарем без страху і докору», а постає зі сторінок щоденника як звичайна людина зі своїм комплексом проблем і навіть фобій. Ось одне із прикметних зізнань: «Чомусь найбільше страшить мене не сама смерть, а думка про тісний гріб і раптове повернення свідомості уже там, у могилі. Ось де, по-моєму, справдешній жах таїться».
Про те, як він опинився на лінії вогню, говорить так: «Кожна порядна людина на війні в ці дні повинна бути. І немає жодних оправдань для моєї відсутності в окопах. То не причина, що через давні травми вдень нормально ходити я не можу – правда в тому, що ночами я не сплю».
Переборення себе, свого страху, утвердження сили волі, внутрішня потреба піднятися над самим собою – ось чого найбільше у цьому деннику, але, як правило, не на видноті, а більше між словами, у підтексті. Як і багато чого іншого, зокрема таких непростих і делікатних тем, які заторкують питання віри, любові й ненависті.
«Часто думаю: чому я так не люблю колишню радянську владу. А комуністів просто ненавиджу?.. Найперше, як людина віруюча, не можу забути той жахливий, увіч сатанинський поглум над релігією і церквою. Далі ідуть нічим невиправдані жертви комсючого терору, голодомор… І нарешті на віки вперед викривлена суспільна свідомість».
А от запис про любов: «Мов цуцика, манила вона мене очима, щоб тут же смачно підфутболити ногами». Хоча є на цю тему і такі рефлексії: «…за простим внутрішнім покликом всеньке єство моє волає: «Як можна не любити жінку – це диво природи???!!! І ми, чоловіки, доти чогось варті, доки кохаємо жінок, поки здатні на самопожертви заради них, поки не лінуємося на руках їх носити, поки спроможні говорити великі та, головне, щирі слова любові і звичайно ж – готові на відчайдушні вчинки в ім’я любові. Решта – суєта суєт».
Чільне місце відведено у книзі роздумам про творчість, завдання і призначення слова. «Думається, що справжній письменник – це той майстер, від котрого люди прагнуть почути щось дуже посутнє, здатне підняти і просвітлити їхні душі. І що найдивніше – вони знаходять в його творах відповіді на свої сердечні запити». Гадаю, що в «Жорстві» багато хто знайде такі відповіді й книжка стане для нього настільною. А сам митець знаходить суголосність своїм думкам у книгах Юрка Гудзя, Євгена Пашковського, Євгена Концевича, Марії Хімич, Анатолія Шевчука, Якова Зайка, Василя Ярмолюка (Яра), Ірини Жиленко, Ніни Вірченко, Ярослава Марищенка, з якими дружить чи дружив (деякі уже в засвітах) і чиї імена найчастіше зустрічаються на сторінках цього денника.
Г. Цимбалюк відкрито говорить про ті естетичні критерії, якими керується у виборі лектури для відпружуючого читання і глибшого штудіювання, не приховує, що хвилює його, окрилює душу, а що викликає гостре несприйняття. Не для нього, скажімо, голий формалізм, за яким немає нічого, крім штукарства, а ще нагнітання вульгарностей і грубих, неприйнятних для культурної людини випадів. З цього приводу він дуже в’їдливо і навіть нищівно відгукується про прозу Ірени Карпи і Олеся Уляненка. Зате заслужений пієтет викликають у нього талановиті молоді постмодерністи, в яких горує думка і глибокі почуття (Марія Хімич), досвідчені майстри слова (Євген Пашковський, Галина Пагутяк, Мирослав Дочинець, Григорій Штонь).
Але письменник не обмежується рамками рідної літератури, він живе в огромі світової класики, уважно стежить за мистецькими новинками світового рівня, охоче цитує хрестоматійних і малознаних, але талановитих авторів, посилається на них чи полемізує з ними (особливо з росіянами).
Письменник знає ціну слова, але знає також ціну мовчання, тому в нього чимало ось таких глибоких рефлексій, що приховують в собі таїну невимовного: «Буває, бракує слів, щоб сказати щось надто важливе, таке, без чого обов’язково збідніє власна душа; і тоді мусиш просто мовчати… мовчати…мовчати…. Оце, мабуть, і є те найголовніше, на що здатен наш славнозвісний голос сумління». «Ти скажеш слово і втратиш сутність».
Усе, про що б не писав автор, перевіряє на справжність, як на своєрідний золотий запас, власним сумлінням і цей голос душі звучить у книзі чи не найголосніше.
«Нема нині такого професійного заняття, де б людина від початку і до кінця могла не переступати через своє сумління, спокійно трудитися, чесно заробляючи собі на хліб насущний. Будь-яка діяльність неодмінно вимагає внутрішніх жертв і компромісів із самим собою».
«Чомусь кожна епоха на диво безжально вивітрює з наших душ щось украй важливе і посутнє, саме те, що власне й робить нас людьми».
«Ні, смерть не забирає найкращих, просто доля дарує найгіршим шанс на виправлення».
«Звичайно ж, можна наплювати на болючі проблеми землі, на якій живеш, і сердечно опікуватися загальнолюдськими проблемами, планетарними масштабами голову трудити, адже то багато об’ємніше, масштабніше, розмах гон-де який… Але без добродії біля рідного порога та дорога нікуди не приведе».
В автора багато цікавих афоризмів і сентенцій, сказаних з того чи іншого приводу, які він щедрою рукою розсіває по тексту. Тут серйозне і смішне, драматичне і розважальне, філософське і буденне, земне і вічне.
«Не бачиш кухні, маєш апетит», «Лише кінчені негідники жодних проблем не мають із власним сумлінням, притомному ж люду аніяк не відмахнутись від совісних голосів», «Лицемір’я – бридке, а сердечне лицемір’я просто нестерпне».
Іноді такі фрази не позбавлені дидактики і навіть пафосу, але цього не бачиш, бо високий заряд емоційності (іноді ліричності) й щирості аж захлюпує їх. «Господи, який нікчемний результат іноді втішає нас», «Молись, коли бачиш хрест, і не допитуйся чий це храм. Не твоя то справа ділити хреста між конфесіями», «Не питай, де ходить літо, коли в очах осіння тиша», «Завдання письменника – не вдале коментування подій і фактів, а точне вгадування і талановите відображення людської природи», «Мова – не знання, а стан душі», «Музика вселяє в мене надію», «Своє майже ніколи не смердить».
Чимало таких афоризмів спонукують до глибших роздумів і навіть відкривають простір для творчості й глибоких розважань, як-от: «І звідки чекати світла, як не з ночі, з мороку?!» (Світло у світлі розчиняється і ніби зникає, а світити на повну силу можна тільки у темряві). «Тепер я остаточно з секундами зжився» (Чи можна краще й образніше казати про цінність часу в літні, але ще не перейшлі літа?!).
Як професійний письменник Г. Цимбалюк має свій, вироблений роками і ненастанною працею стиль, який не сплутаєш з жодним іншим. У чому його специфіка, які особливості? Як на мене, у вмінні побачити і вихопити з виру життя найпосутніше, найприкметніше, а відтак подати його без надмірних ошатностей, навіть скупо. Порядок розміщення слів у реченні завжди у нього теж специфічний, сказати, виражено цимбалюківський, до нього треба призвичаїтися, звикнутися з ним, щоб отримувати естетичне задоволення. А ще він уміє, як ніхто, висвітлити трагікомічну сутність людського буття. З цього приводу дозволю собі навести такий фрагмент дитячої розмови: « – У тебе дід є?» – «Немає, його убили» – А баба є?». – «Баба сидить в тюрмі за діда».
Але це не означає, що все у «Жорстві» мені подобається і все я сприймаю беззастережно. Далеко ні. Скажімо, верстку тексту вважаю вкрай невдалою. Річ у тому, що денники вимагають особливої графічної структуризації, інакше втрачається щось глибоко посутнє, невловне, чим так вабить сповідальний текст. Він вимагає своїх, відповідних його внутрішній сутності русел, а цього в «Жорстві» немає, він загнаний у надто грубий, неоковирний кегель.
Окрім того, розбивка більших за обсягом фрагментів малими, рваними фразами не завжди виправдана, бо збиває ритм, вносить дисонанс. Я також не змішував би серйозне і анекдотичне, чим, принагідно кажучи, грішать денники Р. Дідули і незабутнього Василя Яра.
Все-таки щоденники вимагають чіткої композиційної побудови, без того немає ходу вперед, новаторського прориву, і я вірю, що коли дійде до вибраного, то Григорій Цимбалюк неабияк помозолиться саме над формою, щоб все постало перед нами, як заповіджено класиком, на рівні вищих партитур. Бо головне у нього є – світло душі, вміння наснажити слово добротою і любов’ю, викликати в читача співчуття до людини, як глибоко трагічної особистості, закинутої в неприхильний і безжалісний світ, відчуття нерозривної єдності з Богом як Отцем Небесним, до якого треба доростати, а інше, як мовиться, додасться, бо належить до тої сфери, яка здобувається працею і тільки працею.
Петриківський Ліс
№24 (186) 9 грудня 2016
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал