Розмови про життя і мистецтво

 

 

Галина ПАГУТЯК,

Олександр КЛИМЕНКО

 

Продовження. Початок у чч.15, 17

 

Галина Пагутяк. Я почала набирати «Гіркі землі». Це не те, що правити набраний текст на комп’ютері, це ніби розшифровуєш нотний запис і переживаєш все заново. Ніхто цього не розуміє і дивується, що я пишу від руки. Хоч я й не музикант, але жоден музикант не записує ноти на екрані монітора. Мені вже пропонували допомогу, щоб швидше з’явився текст роману – смішні люди. Я сама розбиратиму написане в зошиті, стільки часу, скільки буде треба. Я пам’ятаю, як шукала символіку гірких земель в Інтернеті. Знайшла лише пісню. Чи приснились мені ці слова «гіркі землі», чи десь я їх прочитала – не знаю. Але мій знайомий з Ізраїлю Михайло Брук, ґрунтознавець, поставив крапку: гіркі землі – це насичений нафтою ґрунт. І водночас – це землі рабства. Цього мені вистачило. Я їздила в Борислав сама, часом зустрічалася з людьми, слухала голоси міста, як скриплять іржаві качалки нафти, шум, що долинає знизу, коли ти стоїш на бориславських верхах, моторошні звуки мертвих і розібраних на цеглу заводів. Заходила в під’їзди старих будинків, зазирала в копанки. За цей час я остаточно зрозуміла, що Львів мене не цікавить, він став для мене зовсім чужий, бо вмирає повільно і дуже болісно. А Борислав вмирає без істерики, гідно.

Чим для вас є місто, де зараз ваш дім?

 

Олександр Клименко

Олександр Клименко

. Після закінчення Київської консерваторії я оселився у Луцьку, звідки родом моя дружина, скрипалька і теж випускниця консерваторії. Хоча міг повернутися у Коростишів і працювати у музичній школі – тоді б пам’ять була би ближчою, більш суворою. Але я не бачу смислу в гаданнях на різних «якби», оскільки сприймаю дійсність як даність – невипадкову, явлену на тонкому рівні, яка обирає мене і яку я обираю. Взаємини без тіні фаталізму, з можливістю самому визначати шлях. Тож я ніколи не озираюсь і не запитую: а що було би, якби я колись вчинив так, а не інакше? Я радий, що все склалося так, як склалося. Я робив ті помилки, які робив, але це мої помилки і мій досвід, а він не вічний, тому його не варто ні возвеличувати, ні оплакувати. Я вдячний, що на визначальних роздоріжжях мені не трапилося спокуси, сильнішої за мистецтво, що любов до музики й літератури стала моїм поводирем у цьому світі.

У роки навчання у Києві мене втомлювала столична урбаністика. Романтику вогнів великого міста краще сприймаю у компактному Луцьку. І не знаю, як про це думав би, живучи нині у Коростишеві. У місті, де народився, життя перебуває у щільній кореляції зі смертю. Це ніби перша і остання станції на шляху, про які не забудеш, їдучи у земній плацкарті. Дерева і люди у Коростишеві постаріли, а я – ніби ні: таке відчуття, немов блефуєш. Щось подібне завжди відчуваю, блукаючи з фотоапаратом у місті дитинства. Мені легше, коли бачу на вулицях дорослих людей, в яких впізнаю давніх знайомців. Легше навіть, якщо помиляюсь. Зате маленькі діти у коростишівському дворі, де виріс, завжди займають чуже місце, бо ні мене, ні моїх живих, а тим паче померлих друзів – Сергія Буги, Олега Останкова, Володьки Антонюка – там, у тому дворі давно немає. На коростишівських дітей я дивлюсь із просвітленою ніжністю, бо вони, того не усвідомлюючи, вже йдуть крізь дивовижну товщу часу. Та ніжність народжується з віри в те, що всі ми житимемо вічно – там, де стрибок у високу ірраціональність здійснюється з піку натхненної раціональності – і навпаки.

Коростишів – чіпке місто, яке могло не випустити мене з гранітних обіймів. Але я поїхав у Луцьк. І ніякої трагедії не сталося – навпаки. У Луцьку дерева і люди старішають непомітно, а діти, бавлячись, нагадують мені про час, але роблять це в якийсь коректний спосіб – мабуть, тому, що в Луцьку я сам постаршав на двадцять один рік. Луцьк – повітряний, це місто рівно й спокійно лежить під українським сонцем. Тут просторо і тут відсутня урбаністична задуха.

Існують люди, з якими напрочуд легко проживати час. Навіть якщо вони не перебувають поруч. Їх не завжди помічаєш і не завжди про них пам’ятаєш, але вони є, їхня незрима присутність робить життя більш осмисленим. Думаю, схожу аналогію можна провести і з містами.

Галина Пагутяк. Мені треба було поїхати до Єрусалиму, щоб зрозуміти, що таке живе місто. Тут всі будинки з того жовтуватого каменю, який видобувають поруч, схожого на кістку. І люди тут наче зібрались у ковчег з цілого світу. Я бачила знайомі типи облич, майже двійників. Я не могла прочитати жодного напису на івриті, але мені було якось все одно. Це місто приймає усіх, тут ніхто не чужий. Тут повне відчуття безпеки.

Київ я ніколи не сприймала і не любила. Це – русифіковане місто, яке давно вже втратило свою сакральність для українців, ще напевно після Хмельниччини. Я просто їду до друзів, мені тяжко залагоджувати там будь-які справи. Взагалі, як на те пішло, я можу жити всюди, бо моє коріння не в землі, а в небі. Я здатна пристосуватись до будь-якого ландшафту, головне, щоб мене не помічали і не заважали. Зі Львовом пов’язано надто багато неприємних спогадів, і я досі тут мерзну. Будинки намагаються притягнути мене до себе, зробити своєю власністю, ув’язнити, і тому я змушена весь час кудись тікати в поля та ліси. Зима відбирає у мене силу, яку все важче відновлювати. Сніг викликає у мене паніку. Якби я мала змогу, я б тікала на зиму в теплі краї.

Олександр Клименко. Якось у розмові Євген Баран сказав, що добре живеться там, де енергія людини співпадає з енергією міста. І це справді так. А розуміння власного закорінення в небо дозволяє інакше дивитися на світ і на себе. Тоді чіткіше вимальовується межа між вічним та швидкоплинним, яке інколи треба перечекати чи навіть і перетерпіти, але яким треба й уміти насолодитись.

Я люблю передосінню пору, коли літо вже майже минуло, коли починають цвісти різнокольорові хризантеми вздовж парканів. Тоді в повітрі й у природі бринить якась особливо щемлива і водночас висока нота згасання та гідності. Тоді розумієш, що картини справжнього раю можна бачити вже на землі.

Галина Пагутяк. Я думаю, кожен шукає собі зону комфорту, і в кожного різні потреби. Один комфорт для побуту, інший для роботи, ще інший – для творчості. Принаймні, у мене так. Іноді хочеться, щоб мене десь замкнули з книжками, ручкою і папером, щоб ні на що не відволікатися.

Літо у мене завжди не для відпочинку – надто багато роботи. Хтось з письменників доїть всі можливі фонди, а мені доводиться тяжко працювати, щоб заробити собі на життя, яке-небудь. І попри те я пишу більше, ніж ті, хто сидить на письменницькій віллі, й почуваю себе краще. Бо завжди можна полютувати, коли щось не подобається. І мені комфортно серед таких як я.

Осінь для мене починається з флоксів. Такі простенькі квіти, але вони викликають в мене якесь передчуття радості, ніби все ще попереду, і колись я виросту і буду сильною. Справжній рай – це відблиск раю, який ти знаходиш і до якого йдеш.

Олександр Клименко. Колись я часто ходив з центру міста на долину – місцевість у низині річки Тетерів. Там жили мої тітка Антоніна і дядько Григорій. Це в їхній хаті я «оселив» Василя Місяця з «Коростишівського Платонова». На півдорозі ріс кущ жасмину. Я біля нього сповільнював крок, бо кущ був неймовірний: такий аромат, така білість не могли існувати, якби про це хтось не потурбувався заздалегідь. У дитячому віці я нічого не формулював словами, але відчував щось подібне. Принаймні, нині думаю, що й колись я проймався чимось божественним, проходячи повз той жасминовий кущ. У таких місцях пам’ять консервується і до неї можна звернутися будь-коли. Інколи осінні квіти дарують перспективу, а літні урухомлюють ретроспективні механізми. І навпаки. І не на противагу одне одному.

Галина Пагутяк. У моєму житті теж було щось подібне. Я пам’ятаю день, коли ми переїхали до Урожа. Я зупинилась вражено перед кущем з рожевими квітами, що запаморочливо пахли. Бенвенуто Челліні батько врізав ломакою, щоб той не забув саламандр у вогні, що танцюють, а я просто не забула. То була жимолость. Я не знала, як звати цю рослину багато років, а потім прочитала у Пруста і зрозуміла, що це жимолость квітла перед порогом нашої хати цілих сорок років.

А жасмин я полюбила через книгу про Марка Поло, якою зачитувалась у дитинстві. Люди не дуже люблять той запах, але мені він завжди подобався. Трохи гіркуватий і хвилюючий.

Коли я проходжу повз крихітну ятку араба, який торгує прянощами, то мені пахне Єрусалимом. Причому в інших таких місцях я не чую запаху. Часом ми розмовляємо з тим чоловіком про різні спеції, він чудово в них розбирається. Коли я починаю сумувати за Єрусалимом, то заварюю собі каву з кардамоном.

Пруста я пізнавала через запахи. Просто є книги, які самі тебе провадять, діючи на твої органи чуття. І більше тобі від них нічого не треба.

Олександр Клименко. У роки навчання в музшколі я слухав на якійсь мелодіївській платівці джазовий стандарт «Honeysuckle Rose», назва якого на конверті зазначалася російською – «Жимолость». Пізніше довідався, що цей стандарт виконували відомі джазисти – Елла Фіцджеральд, Телоніус Монк, Джеррі Малліган, Сара Воан.

Існують слова, які – на суб’єктивному рівні сприйняття, звісно ж, – точно співвідносяться з тим, що вони означають. Для мене слово жимолость якраз і означає жимолость: букви злилася зі змістом, утворилося єдине, нерозривне ціле. Справжня поезія – це коли не помічаєш слів. Я колись не знав, який вигляд має цей кущ, але його назва вже тоді була для мене такою ж запаморочливою, як і його запах, про який довідався пізніше. У дитинстві я думав, що жимолость – російське слово, бо так зазначалося на джазовій платівці. Але виявилося, що й українською буде так само – жимолость.

У Чехії, де я недавно брав участь у фестивалі «Місяць авторського читання», один із слухачів запитав, чому в моїх новелах зустрічаються назви трав. Я читав новелу «Казка про раціонального трубадура», а в ній згадується тільки чабрець. Хоча насправді згадок про трави могло бути і більше: у дитинстві ми жили небагато, тож я щоліта у місті й у селі збирав і здавав лікарські рослини в заготівельні пункти – липу, цвіт бузини, фіалку польову, деревій, звіробій, безсмертник, мати-й-мачуху, сушеницю болотну, інші трави. У період липового цвітіння я не злазив з дерев. Зірвані трави ми сушили у коростишівській квартирі чи на горищі дідової хати в Березівці.

Галина Пагутяк. Я, коли жила в селі, то намагалася взнати назви трав. Мала кілька книжок. З малою ми навіть гербарій зібрали. Мене в селі почали вважати за особу, яка розуміється на травах, хоч знала я небагато. Але навчила їсти черемшу сусідів. Тепер вони її на базар возять. А з грибами теж цікаво вийшло. Ніхто у нас не збирав парасольок і дощовиків, я навчила людей. Двічі навіть знайшла білі трюфелі. У нас їх називають земляне серце.

Коли я кудись їду, то привожу два-три стебельця м’яти. А цього року назбирала в Урожі 8 трав і назвала збір «Трави урізькі». Є у мене ще збір гірських трав.

У мене колись був моторошний випадок. Ліси тепер не чистять, всюди хащі, якось я набрела на щось таке дивне, думала, дощовик, і коли зривала, то звідти бризнула наче кров. Потім ми відшукали в Інтернеті, що цей гриб росте десь у тайзі і назва у нього бісівська. Не уявляю, як він до нас потрапив.

Багатьох рослин, що їх повно росло у нас, уже немає. Наприклад, молочай зник. Що ж, світ змінюється. Пам’ятаю, як я сиділа на горі Ласки й нарахувала довкола себе 5 дуже відомих лікарських рослин. Сьогодні – Спаса. В Урожі люди йдуть зі священиком на гору Ласки, до джерела. Там сьогодні зацвітають дуже скромні квіти, які у нас шанобливо називають Сльози Божої Матері. Більше ніде їх немає. Вони мають напівпрозорі пелюстки, формою справді нагадують сльозу.

У мене колись була теорія, що назви травам давали діти: зозульки, конопельки…

Олександр Клименко. Будда народився, досягнув пробудження, проповідував і помер, а над ним увесь час височіли дерева. Дерева, квіти – це краса у чистому вигляді, без домішку. Як відомо, лотос проростає із болотяної води, проте не має на своїх пелюстках бруду. Жасминова білина в українському містечку символізує щось подібне. Принаймні для мене. Приємно усвідомлювати, що якісь важливі речі у часі життя поєднуються, складаються пазлами на більш високому рівні свідомості: Трублаїні і Гессе, жасмин і лотос, бог і Бог. Менше випадкового – менше ентропії, менше страждання. Мені подобаються аналогії, які виводять з темряви.

№18(206) 8 вересня 2017