Полинові меди Володимира Базилевського

 

 

Іван ДЗЮБА

 

Як і багато хто із сучасників різного віку, читаю його віддавна і з незмінною увагою. Книжки поезії, літературної критики, есеїв, публіцистики, завжди прикметні журнальні й газетні публікації. Випадкового, перебіжного  серед них немає. В добу розмитості критеріїв він суворо пильнує неписаних мір  шляхетної думки й доброго смаку. За  його годинником можна звіряти час. Збої якщо й трапляються, то дуже рідко, і тоді згадується його порада – чи не самому собі: «Годинникарю, щось не так, // цю стрілку поверни інак…»

Щоб осягнути – або хоча б оглянути – зроблене ним, потрібна окрема велика розмова, не обмежена ювілейним ритуалом. Нібито й давно готуюсь до такої розмови,  але ще, видно, не готовий. А тут – лише спроба висловити загальне враження від образу поета і мислителя, а можна ще сказати – й нелестивого  інтерпретатора світу, в якому живемо.

Уже перші книжки Володимира Базилевського: «Поклик простору» (1977), «Допоки музика звучить» (1982), «Чуття землі небесне» (1983), «Труди і дні» (1984) засвідчили прихід в українську літератруру поета з багатими культурними рефлексіями і етично дисциплінованим складом мислення. Поезія Володимира Базилевського дістає заслужено високі оцінки. Водночас він часто виступає в періодиці як літературний критик, есеїст. Ці статті склали книжку «Зав’язь дум, вільний лет пера» (1990). Володимир Базилевський показав себе і знавцем поетичної спадщини, і уважним читачем та поцінувальником поточної літературної продукції, а до того ж засвідчив інтерес до теоретичного осмислення проблем творчості. Можна послатися на вдумливі статті про Шевченка, Пушкіна, про україніку Буніна; проникливі міркування про Плужника, Свідзінського – дуже близьких йому поетів, так що аналітична розмова про них торкалася і естетичного самоусвідомлення Базилевського. Те ж саме можна сказати про невеличкий розділ «Студія одного вірша» (натхненне прочитання Тичининого «На майдані», дечого з лірики Максима Рильського та Василя Мисика. До слова, через багато років Тичинене «Хай чабан – усі гукнули…» озветься іронічним перифразом про «державних чабанів» на чолі незалежної України). Чималенька стаття «Що  література може?» перейнята тодішньою перебудовницькою вірою в життєтворчу спромогу літератури, але – наголошує автор – щоб стати дійовою і  могти  «перебудовувати уми», літератуа має перш за все  сама перебудуватися, здобувши правдомовність. Одне із головних завдань – захист природи, бо це є і захист людини. Звідси заклик до  активних виступів у пресі на екологічну тематику. У кількох есеях – «Поезія як мислення», «Логіка поезії», «Спрага духовності», «Лікування класикою» – Базилеаський шукає, знаходить і розгортає аргументацію на користь своєї вже твердої і непохитної позиції: класична прозорість і відкидання герметичності поезії, скептичне або й глузливе ставлення до поетичних темнот і складнощів як, мовляв, маскування порожнечі. Це його кредо, що сформувалося під впливом українських поетів-неокласиків та російської поезії «Срібного віку». Воно має свої сильні сторони, але, на мій погляд, може мати й слабкі, якщо його абсоютизувати й надавати йому характеру войовничої тенденційності, – тоді як і в світовій поезії, і в українській є чудові поети, коли не зовсім герменевтичні, то й не дуже прості й прозорі для прочитання, однак глибокі. Їх Володимир Базилевський послідовно не милує, якщо судити і з його пізнішої (2013) суб’єктивної  поетичної антології «Стріла. Українські поети ХХ століття». Представлено сорок п’ять авторів, в основному символістів і неоромантиків (тодішніх «модерністів») та, найбільше, неокласиків. Відкривається  Антологія вступом, у якому упорядник мотивує добір матеріалу й саму ідею суб’єктивної антології як однієї з форм систематизації й активізації нашої поетичної спадщини. Текстам  кожного автора передують  короткі аналітичні статті, що у своїй сукупності становлять суб’єктивний огляд української поезії ХХ ст. (Деякі оцінки, наприклад, Миколи Бажана, у мене викликають заперечення). Це може бути продуктивна суб»єктивність,  в колізії з іншими суб’єктивностями. І немає великого ганджу в тому, що в Антології  не знайдемо ні футуристів та урбаністів (захоплених мрією про велику індустріальну Україну) доби Розстріляного відродження (не кажучи про революційну поезію Еллана-Блакитного  та Василя Чумака); ні поетів нью-йоркської школи; ні Василя Голобородька, Віктора Кордуна, Ігоря Калинця, Тараса Мельничука, ні  низки талановитих поетів 80-90 років. Нормально: Антологія ж  суб’єктивно-суб’єктивна. Хай будуть і інші суб»єктивно-суб’єктивні. Чим більше, тим краще. І можна було б про це самозрозуміле й не говорити, коли б не одне узагальнювальне твердження, з яким важко погодитися. Модерністи початку ХХ ст., нагадує Базилевський, сповідували культ краси, «їхніми перами водили шляхетні наміри. Це була  с в і т л а література». Натомість «модерністи ХХI століття, стоячи на піску вислизаючої Незалежності й розмахуючи прапорами європеїзму нових зразків, утверджують культ потворного, відворотного: злочинність, порнографію, фізіологію, цинізм – розпад людини»  («Стріла», с.17).

Думається, що це мало обгрунтоване, тобто неправомірне  узагальнення. Можна назвати десятки імен прозаїків і поетів, «модерного», умовно кажучи, спрямування, які не вписуються в цю тенденцію, а радше протистоять їй. Хоч  тенденція (це швидше «постмодернізм»), звісно, є і може здатися панівною через свою галасливість і «союз» із низами «контркультури».

…Але повернімося трохи назад. Уже наприкінці 80-х  Володимир  Базилевский стає однією з найпомітніших величин української літератури.  А його підсумковій на той час збірці «Вертеп» (1992) присуджено Шевченківську премію.

В ній уже концентровано виразилися постійні головні мотиви творчості Базилевського, незамкнене коло його думання і, сказати б, спосіб розмови з читачем. Те, що сам автор  довірливо означив у підзаголовку збірки: «Хроніка душі». Вертеп, традиційне світове дійство, в якому зазвичай сакральне перемежовується з бурлескним, святкове з моторошним, – тут стає із метафорично-лялькової гри сил добра і зла –  картиною світобачення самого вертепника, що  хто-зна чи й годен «смикати за дротик» умовних персонажів. Бо то не вертеп-вистава, а вертеп-життя. Логіка (алогічність) такого вертепу вища за волю чи примхи  вертепника, і він не просто вигадливо   показує (як воно  йому, вертепнику, може здаватися),  він сам живе у цьому вертепі. А це не дуже безпечна залежність. «Витягнеш руку у просторі й часі – // скверна і бруд налипають на руку». Тут уже не до того, щоб «смикати за дротик».Та й потреби немає. Простір і час самі  пропонують свої, на вибір, епізоди зі світового вертепного  калейдоскопу, і Володимир Базилевський не схильний нехтувати  їхні щедроти.  Адже йому  притаманне постійне звертання – асоціативне або й мимоволі «повчальне» –  до різних епох і культур. Особливо до античності – це буде його постійний прихисток. Принагідно користується послугами й порадами то Епікура, то Анаксимандра, то Фразилаха, які хоч і не були, здається, вертепниками, одначе немало знали про залежність людини від системи «дротиків». Це, сказати б, вимір історичний. Але більше болить те, що ближче – своє неуникненне.  «У пору звірячу нам випало жить». Зрозуміло, про яку недавню  пору йдеться. У збірці чимало віршів, здебільше прямолінійно  публіцстичного характеру, про страшного  скиртоправа та його історичні діяння.  Про час, коли «глухо на місяць по-вовчому вити // навчилася шерстю обросла душа».

Здається, той час минув, і про нього вже сміливо говорилося й писалося. Але… «Минуле – воно не минуло, // минає – і все ж не мина». Тому і «зловісні повтори являє історії мить». Схожі тирани, схожі злочинці: то старі, то нові. А головне – старі душі, ті, що «шерстю обросли». Вони зміні часів непідвладні. Вони й нові форми впевнено наповнюють старим змістом. Так виникає в Базилевського мотив ПІДМІНИ, який, у різноманітних варіантах,  багато важитиме в його поетичних рефлексіях протягом кількох десятиліть.

А тим часом  – уже інша пора підкидає шерстю оброслим душам парадоксальне випробовування: свободою! І що б ви думали – вони не тільки не злякалися, не тільки не розгубилися, – вони взяли її, свободу,  на своє озброєння, надали їй товарного вигляду і знайшли їй гідне місце в асортименті своїх конкуретноспроможних крамів. Ще недавно ціннісне, тепер у серійному виробництві здешевіло й стало похватним. «Так багато дозволено, що набила оскому крамола, // та крамола, що правдою зветься. Стоїть вона гола // на крикливому ярмарку між баришниками, дурноляпами, // гендлярами замацана, замусолена хтивими лапами. // Подешевшала правда, продають її  вроздріб і оптом. // Всюди, всюди цей крам поряд з цвяхами, сіллю та оцтом. // Скільки хочеш бери на копійку, а то і задарма…»

А це ж був тільки початок тієї пори, коли «так багато стало дозволено», і оптовики  збили ціну на все те, що раніше мало вагу і значення. Наш сучасник, переживши голодомори, війни, терор, відбудови, застої і всі інші блага, які тільки міг запропонувати верховний вертепник історії, – тепер «від надмірного світла осліп», і навколо нього «залягає сліпуча пітьма». Хіба що міцно заплющ очі й закинь себе в інші часи: «Нагулявся до сказу в епосі своїй, // у чужій погуляю». Але там теж не все гаразд. Ну, можна, скажімо, з рідної старовини  послухати «божого лірника» Климентія Зиновієва, можна скуштувати «бурсацьких медоносів» Сковороди. Але ж були сльози Рогніди, з яких народилася річка – «Стугною ту річку назовуть». Були смути  волхвів, які «не схилялись до  покути», бо знали – «темний край // з насіння розбрату і смути // збере колись ще урожай». Було багато чого ще такого, що проминуло й забулося, але не минає. Або так надійно  минуло, що наче й не було.   «Історія – забудькувата баба, // вона частенько й мудрих забува. І неохоче згадує про тих, // хто ближнього свого не брав за горло, // не проливав крівці, // хто не блудив, // не пнувсь щосили у царі й гетьмани, // не гризся поміж псами за маслак, // не святотатствував, не блазнював, не крав, // не наловчився мордувати брата, // не розпинав його, // не продавав за мідякм на ярмарку крикливім, // хто просто жив, // сміявся і страждав». Такі залишилися в непрочитаних чернетках історії, і, може, тому прочитана історія радше засмучує, ніж утішає. До найменших подробиць знаємо життя тих, хто руйнував міста, вів на смерть армії, завойовував народи, обкладав податками, палив храми й книжки, – а чи багато  знаємо про життя тих ремісників, які будували міста й храми (хіба що вважати будівничим піраміди Хеопса самого Хеопса, а  будівничим Риму самого  Ромула, як зрештою і узвичаєно: такий-то – король чи князь – побудував місто  на свою честь або честь свого сина чи роду…), тих, хто вирощував урожаї, хто плекав сади, – їхніми  іменами  історія не  рясніє… В ній немало хат без вікон і дверей, і ломитися в них чи не дарма. «Не дай прорубувать залізу // в минувшину глухе вікно. // Чужих епох важку завісу // нам не підважить все одно. // Замок на брамі. Ключ від хати // взяли у вирій журавлі. // І хто є хто – не прочитати // в дрімучих нутрощах землі».

Та хіба тільки в дрімучих нутрощах? Буває, що й не так глибоко. Або й на очах.

 

Породичалися з бідою!

Козацькі ж села десь на дні

гнилого моря, під водою

гуляють в жмурки  день при дні.

 

Що ж ми зробили, вражі діти?

Не догукатися туди.

Обличчя предка не прозріти

крізь мур дігтярної води.

 

Чи не себе ми затопили,

що чути сморід за версту?

І все забули, й полюбили

свою велику темноту?!

 

У цій (і не тільки цій) збірці  Володимира Базилевського  багато гірких оскаржень і предків, і сучасників, які вже стали звичною риторикою для нашої поезії. І так би вони знаною риторикою й залишалися, якби не вивершувалися і запитом до себе самого.

 

Народу-селянина вутлий син,

зітхальник самотинний, а не воїн, –

що бачиш ти? Що чуєш ти з  глибнн

глухих нуртів епохи  рокової?

Розради знову ніякої.

А бачиш ти погибельні грунти,

уламки доль і каламутні води.

А чуєш ти слова – не вберегли

ні плоть слабу, ні дух від несвободи.

Ув»язнений залізом, стогне шлях,

і звук вгорі, що схожий на ридання.

То плаче в небі перелітний птах,

ніяк не знайде місця гніздування.

 

Ці плачі й крики болю живих істот,  вимушено неприкаяних, вигнаних, як і люди, зі своїх споконвічних осідків, чуються скрізь: страждання природи, муки самої землі – а вони ж і муки не знелюднілої ще людини –  один із наскрізних мотивів поезії Володимира Базилевського.

 

Епохо, де твоя звізда?

Життя неповториме.

Земля, повітря і вода –

Що ти зробила з ними?

 

Куди й навіщо ти летиш

на швидкостях шалених?

Тому в Париж, тому в Павлиш –

як спалах автогена.

 

Чого ж він вартий – хміль доріг

і всі твої клейноди,

коли твій виплід не зберіг

повітря, землю й води?

 

Звісно, епоха (варіанти: доба, вік, час) – це щось таке умовне  й неремстиве, як мішень на стрілецьких навчаннях. Хто ж стане  заперечувати, що час не той, епоха препаскудна, а погода здуріла? Уціляй словесними стрілами хоч у молоко, хоч у яблуко. Що ми зазвичай і робимо, гадаючи, буцімто дуже дошкулили тим бідолашним добі, вікові, часові, владі  та іншим багатостраждальним мішеням. І численні  дуельні поривання поета не дуже виходили б за межі узвичаєної нині риторики, якби не вводили у світ реальних проблем життя та особистої долі з її пристрастями й пошуками розради.

А за цим – і долі поколінь з їхньою замкненою визначеністю:

 

Орали, сіяли, косили.

косили, сіяли, орали.

Дощу у Господа благали

і знов по колу починали.

…………………………….

І дивувалися з могили:

а що ж ми бачили? Що знали?

Орали, сіяли, косили,

Косили, сіяли, орали.

 

Звичайно, ті нечисленні, але люто патріотичні особи, хто твердо знає, що світова цивілізація почалася саме з України, розкажуть нам, скільки тисячоліть тому українці винайшли колесо, змайстрували плуг, серп, косу, вила (їх набагато пізніше поцупив  у наших предків грецький божисько Нептун) і взагалі впровадили весь комплекс сучасної  культури землеробства зокрема. Певен, поет ні заперечувати, ні дискутувати не стане, бо, по-перше, чого ж відмовлятися від такої слави далеких предків, а, по-друге, його цікавить інше: чому навіть окремими уламками цієї слави нехтують нині ті, хто мав би бути її прямими спадкоємцями. Ось, наприклад, балада «Старі ремесла». Як чудово оповідано про десятки цих ремесел, що ними повнилося життя, про майстрів,  «своїм умінням гордих»! І ось –

 

Душа моя, либонь, з тії пори

всміхається, а погляд – ой невесел.

Ще, слава богу, є у нас майстри,

та втрачена поезія ремесел.

 

Гребе душа супроти течії,

скриплять епох колеса й коліщатка: вже навіть власні прізвища свої

забудькуваті не збагнуть нащадки.

 

Не жаль мені, що збайдужілий внук

не одягає вишиту сорочку.

А жаль – не втямить нині й Бондарчук:

«Ой бондаре, бондарику, набий мені бочку».

 

№17(205) 25 серпня 2017