Іван ДЗЮБА
Продовження. Початок у ч.17
…Перечитуючи поетичні збірки Володимира Базилевського, звернув увагу на те, що під усіма його віршами проставлено дату написання. Цього принципу мало хто з авторів дотримується, а дарма – втрачається відчуття часового стрижня розвитку особистості. Але з Базилевським дослідник матиме інший клопіт. Вірші датовані, однак розміщені в збірках не за часом написання, а мовби всуміш. За тематикою, мотивами, якимись асоціативними зв’язками? Ні, й цього непомітно. Але ж Базилевський не з тих, хто шанує невпорядкованість. Певно, тут криється якийсь задум. Може, представити свою поезію як органічну цілісність, сплав різнобарв’я і різнотем’я? Як незрежисерований потік роздумів і вражень, «трудів і дшів»? Не знаю.
Зате чітку послідовність і далекоглядну творчу режисуру відчуваєш, коли бачиш увесь постійно поповнюваний ряд поетичних збірок та публікацій Володимира Базилевського. В них – і його сталість, і його наполегливий рух увись і вшир. І незмінність основних вистражданих мотивів, і змінність, збагачення їхнього звучання та наповнення.
Це виразно засвідчує збірка «Віварій» (2004), що сприймається як продовження «Вертепу». Не випадкове в ній і пряме відсилання до теми вертепу як тієї накиненої нам реальності, що їй мусить протистояти ліричний герой – alter ego Володимира Базилевського:
Але й з-під гранітного брусся
розламу вертепу
усе-таки в небо тягнуся
із бруду і лепу.
Збірці передує епіграф із «Словника іншомовних слів»: «Віварій – приміщення для утримання піддослідних тварин». Це для ясності. Хоч і так усе зрозуміло. Виходить, ніби жорстокий час («час-горлоріз») вилучив нас із простору життя, гідного Божого творіння, і ставить над нами свої експерименти. «Порожнеча гуде світова». У «Віварії» ще більше, ніж у «Вертепі», оскаржень епохи, доби, віку, часу, – і вони ще пристрасніші, можна було б сказати: дошкульніші. Але для кого: для якоїсь уявної світової совісті? Чи для нас із вами? Згадуються слова Ліни Костенко, перед якою Володимир Базилевський неприховано схиляється: «Нема епохи для поетів, а є поети для епох». Але сам він не такий упевнений.
Не підважити ноші чужої епохи,
не продертись крізь хащі чортополоху.
Діє кривдою й підступом час-лиходій,
Не моя тут флора і клімат не мій.
І, як мамонт останній у саднах і ранах,
В тектонічних зникаю туманах.
Але це задеклароване зникання в правічному мерехтінні радше скидається на спробу переграти чи перехитрити долю. Гра з нею в жмурки. Як ми казали в дитинстві, «не насправжки, а назнарошки».
У всякому разі, реальнішу можливість скористатися з досвіду молодших колег і гайнути в інші кліматичні зони відкинуто зразу й категорично:
Доки душа моя гола
ще вірує в чудо –
ніколи
нікуди
ніколи
ніколи нікуди!
Це неволя? Неволя. Але на все життя. Тобто доля.
Покинути б!
Так ланцюгами
тримає цей палеоліт.
І мертвий берег під ногами
за серцем тягнеться услід.
Залишається хіба що втеча в самого себе, бо ні електричка з Фастова, ні прогулянка лісом, навіть улюблена велосипедна, надовго не рятують.
Не втечеш у ліси, мізантроп,
батьківщина – суцільний віварій.
І така заготівля випроб,
що конають піддослідні тварі.
Український віварій виявляється наймоторошнішою ділянкою віварію світового – як було і з вертепом. Вітчизна, Україна – ці поняття у багатьох віршах Базилевського не просто десакралізовані, а піддані безжалісній переоцінці.
А вийдеш зі скиту й зітхнеш – усе ті ж неспромоги,
І вимовиш скрушно: Вітчизно, ти схожа на хлів.
Несуть переможці горбаті свої перемоги
і жебрають у переможених – дайте на хліб.
Від краю до краю безтямне паскудило бидло,
у мертвих завалах конає жива ліпота.
І стільки з голгоф містечкових очам твоїм видно,
що краще заплющити очі – така страхота.
Це вірш 1994 року. Багато інших розпачливих віршів датовані також початком 90-х. Дещо цим і пояснюється: хвиля надій зійшла з берегів долі, оголивши тухлі викиди розчарувань.
І не випадково в ці роки Володимир Базилевський виступає з низкою публіцистичних статей, які вже пізніше ввійшли в книжку «Холодний душ історії» (2008). Стаття під цією назвою, що з’явилася раніше, стала сенсаційною і викликала дискусію в журналі «Дніпро» в 1995 – 1997 роках. Декого шокував суворо критичний погляд на українську історію та на ряд її персоналій. Але Базилевський в осуді того темного, що було в нашій історії, та вад національного характеру спирався на судження Т.Шевченка, І.Франка, П.Куліша, В.Винниченка, О.Довженка, на праці М.Грушевського, В.Липинського, М.Шлемкевича, О.Ольжича, на поезію та есеїстику Є.Маланюка. Він закликав спиратися на велику традицію національної самокритики в роботі оздоровлення суспільства. Це самонастановлення кидало світло і на патос його поезії. Вона, можна сказати, розвивається в тому ж напрямку, що і його світоглядно-публіцистична думка: він послідовно виступає з есеями в літераттурній періодиці; ті з них, що зібрані в невеличкій, але дуже поважній змістовно книжці «Замах на Бога», багатьма думками перегукуються з віршами тієї ж пори і де в чому мовби коментують чи навіть коригують їх, – це ми почасти побачимо далі.
Тяжкі інвективи, адресовані часові, світові, Україні, українцям, звучать у поезії Володимира Базилевського постійно, немовби маючи утверджувати її самоцінно високий духовний регістр. Коли йдеться про всесвітнє етичне пониження й цивілізаційну деградацію, – тут Базилевський говорить в унісон з багатьма поетами й мислителями Заходу. Коли ж про перипетії українського буття – тут є очевидний зв’язок із отією давньою і потужною традицією національної самокритики в українській літературі, про які йшлося в «Холодному душі історії». Традицією трохи забутою, але в останні десятиліття відроджуваною, хоч і хаотично та часом із надсадою. Зголодніла в радянські часи за самоосудливим словом, що кличе до висоти національного буття, нині наша поезія в багатьох випадках перейнялася крайньою національно-самовикривальною риторикою немовби (як може здатися) в дусі Євгена Маланюка. Але не забуваймо, що Маланюк картає Україну як той, хто воював за неї, зазнав поразки в бою і, опинившись у вигнанні, живе нею, не уявляючи собі іншої Вітчизни, хоч і шле їй скорботні прокляття через океан – без надії, що вона їх почує. Нинішній український поет, живучи в Україні, має незрівнянно більші можливості говорити з нею і незрівнянно ширше коло точок зіткнення (в тому числі й больових точок) з її реальностями. Це, мабуть, важливіше для сучасної поезії, ніж перейняти викривальний тон Євгена Маланюка. Що, зрештою, й неможливо: вистражданість не позичається. Вона може бути лише своєю. Отже, й інакшою.
У вірші, датованому 1992 роком, Володимир Базилевський застерігав нас, читачів, а може, й усю українську громаду:
Якщо не помру, то скажу вам усе,
що душу неволить і ссе.
І скорбним чолом упаде в нуртину
за вашу й свою вину.
За чверть століття сказано багато. Але, напевне, не все. Бо життя триває, і попереду завжди більше, ніж позаду.З розподілом провин, правда, можуть бути певні юридичні колізії. Як відомо, поети здебільше самі й виступають у ролі суддів – світу, доби, свого суспільства, сучасників. Чи не для того їм і спущено глагол? При цьому – що більший талант чує в собі поет, то ширший обсяг обслуговуваної ним підсудності. Але в кожному разі роль судії має свої незручності, тим більше в поезії, де відсутній статус суддівської недоторканності і за все може бути чинною моральна відповідальність. Отож поет трохи наче й стурбований:
Де при кориті ситі холуї,
а мертві духом калатають зрання,
незатишно і в ролі судії.
Бо це ж не синекура. А робота. Робота совісті. І вистачить її не на одне життя й не на одного поета. Тільки б не навмання судити й не випускаючи під заставу нікого, в тому числі й себе самого. А ще краще – пам’ятаючи: не судіть, то й судимі не будете. В розумінні не кругової поруки, а великодушності.
Ось він розлігся, мов пес, під балконом,
вішальник, стерво, вмістилище бруду.
Я відкуплюся від нього купоном,
Спершу вжахнуся, потім забуду.
Сіявся дощик, а він, мов колода,
цар собі й раб, нечупара, ледащо.
Що ним хотіла сказати природа?
Чим керувалася сила творяща?
Може, так вона випробовує нас? На милосердя, на здатність перебороти свою нехрстиянську гординю, інтелігентський снобізм, побачити, стерпіти людину і в стані знелюднення? Прийти на допомогу? Як і народові у стані мовби зненароднення? Бо ж:
Вік шерстю здибився, як Іоаннів звір.
Ні тим, ні цим – не вір, не вір, не вір,
На них тавро гендлярства і злодійства.
Ропа епохи роз’їдає зір
І рве легені темний дух плебейства.
Як важко стало дихати! Як вись
поблякла. Астма з недороду.
Та все ж на роздоріжжі зупинись
й за люд, що прогуляв ім’я народу
губами кам’яними помолись.
Не знаю, чи приймаються молитви, мовлені кам’яними губами. Хоч і розумію, що вони скам’яніли не з відрази чи люті, а з великої гіркоти.
Зізнаюся: я не звик до такого тону розмови про народ, про людину з народу. Я ще не вийшов з полону дитячої пам’яті та шкільних сентиментально-народницьких уявлень і, мабуть, ніколи вже не вийду. Але тут же ловлю себе на подвійних стандартах: коли таке пише класик минулого століття, ти схвильовано повторюєш за ним. А коли твій сучасник – ти ніби ніяковієш: хіба можна аж так! А чому б і йому не говорити на повен голос? Про те, що ти волів би оминати, щоб не пірнати стрімголов у нетерпимість?
Ти можеш промовчати, а поетові – несила.
Співоче горло, цить!
Накинув зашморг вік,
затягує петлю в безтямному мажорі.
Я прикрощам своїм давно утратив лік,
і тоне голос мій у божевільнім хорі.
А все-таки хриплю,
і все-таки терплю
й до безуму люблю цю відчайдушну силу,
що й в малості своїй на горлі рве петлю
і видихає те, що й цезарям не снилось.
В останніх рядках є й цікаве психологічне самоспостереження над механізмом, радше органікою, отого всевикривального нестриму, що виливається в киплячий потік разючих, афористично містких, оскаржень підлого часу, «кодла сутяг і хапуг», прислужливих смердів, біомаси, хамів і т.д. і т.п. По-різному може сприйматися цей судебний пафос, а от філіппіки Базилевського на тему торжества світового й українського хамства (і в «Замаху на Бога» є розділ «Хам тріумфуючий: психологія плебейства») – це таки гідне продовження традиції гуманістичної літератури. В контексті відомого попередження про світовий прихід «грядущего Хама»… Роздумів В’ячеслава Липинського про Хама і Яфета причетно до українскої історії… І, звісно, згадується саркастичне «заспокоєння» Ліни Костенко: «Грядущий Хам давно вже не гряде – він сам тепер в грядуще нас веде».
І ми вже виходимо на перевал… Далі – тріумфальний спуск. У Базилевського:
Еволюція – ретро! Зворотній процес.
Інші звуки і барви.
Крізь туман потойбіччя на явний регрес
сумно дивиться Дарвін.
А проте людська душа «хоч по древу епох пнеться мавпою вгору» та має силу сказати: «І все-таки, Господи, вірую! Тягнуся до тебе, росту».
Зростання – один із мотивів поезії Володимира Базилевського. А зростання потребує напруженої роботи духу й рук. Як це бачимо у вірші-оповідці «Битва з пирієм». «Я виріс у країні пирію, – свідчить поет, – в безрадісній країні пирію, де на своєму (чи ж своєму?) полі глушив пирій цвіт маку й бараболі багато літ і глушить дотепер». І, здавалося, немає на нього управи: «Вам битви з пирієм не виграти ніколи», – підказує відчай. Але ж… «лопата є й година на порі». І починається війна з пирієм. Мене здивувала оця несподівана для поезії Базилевського розлога, «епічна» картина поєдинку озброєного лопатою селянина (поета в образі селянина) з упертим і невикорінимим владарем грунту – картина, «гідна пера Донелайтіса», як я сказав би, коли б наважився.
Тим часом аграрний епос плавно перетікає в політико-літературний напівфінал:
Серце (…)
тулиться до зграйки дон-кіхотів
між пройд і заповзятих патріотів.
Перо в руках і на устах молитва,
оговтується і – триває битва!
…Збірка «Віварій» вийшла в одній книжці зі збіркою «Кінець навігації». Це був свого роду експеримент – об’єднати в одному виданні дві не зовсім суголосні, радше доповнювальні добірки віршів. Якщо в першій домінує драматична колізія: поет і час, поет і суспільство, то в другій вона трохи «розмита» апеляцією до історії та переживанням, сказати б, живого й неживого довкілля, яке для поета, властиво, все живе – своєю уразливістю на людську душу, своєю причетнісю до таїни світотворіння.
І збувся віри, і пожалів
пропащу долю – так жить незмога.
Але озвалась душа полів,
І в кожній квітці побачив Бога.
Дар такого богобачення створює свого роду катарсис у переживанні великої театральної вистави природи. І якийсь шанс на бодай часткову, бодай ситуативну орієнтацію в отому вічному питанні про можливість іншого життя, ніж те нежиття, на яке прирікає гнітюча буденність. Цю антитезу – життя і нежиття – на повен голос чи довірливо пошепки мовлено в усій поезії Володимира Базилевського. І весь час живе надія: «Десь інше є життя» (так зветься один із віршів збірки). А може, воно, те рятівне інше життя – поруч, навколо? Навіть коли й у спогаді, а все ж із тобою («Золоті мої дні») ? У збірці є невеличкий цикл чудових віршів про дитинство, про той просвітлений стан душі, коли приходив Свят-вечір або Спас, про співжиття з природою – воїстину інше життя. Ось узяло й «покотилося літо в золоті гарбузи», і все заспівало й засяяло, і «звідусіль навалилось стільки золота враз, що Мідасу й не снилось, ох, нещасний Мідас!»… Знана річ, таке буває ненадовго. «Мов крило шестикрила, крука тінь на льоту – чорна барва накрила, налягла, погасила мою золоту». Але ж вона, золота, була! Радувала. Стала частиною життя. Іншого? В тому ж і приваба іншого життя, тому воно й інше, що зальотне, не дається в запас. Хоч поет і дискутує вперто і складно з Гераклітом («Ріка Геракліта»), хоч і нахваляється, що «є в поета слова, як загати» навіть проти «вселенської розрухи», хоч і здається йому в якусь мить, що «зупнилась ріка Геракліта», – але насправді «сміється потік, і вмирущі навіть ці береги над потоком».
Тема проминальності, зникомості, непам’яті (і пам’яті) – серед головних тем поезії Базилевського – як частина ширшої, всеохоплювальної теми неминучого відходу з буття. Вона наростатиме і в наступних збірках, сягаючи апогею в «Читанні попелу». Усупереч добровільній обіцянці не тривожити нас спалахами депресій.
Просвіти і заповни зникаючі дні
ладом порозуміння і доброї казки.
Я втомився на цій братовбивчій війні,
піднімаю зневажений прапор поразки.
Спить мій розум, і зір не сягає глибин,
Так яви мені чудо і краплю відваги,
щоб побачив я небо очима рослин,
а цю землю – очима самотньої птахи.
І якщо не існує тії таїни,
що возносить, зове і жадає офіри,
я клянусь, що мовчатиму, як і вони,
щоб землянин не збувся останньої віри.
Оскільки поет усе-таки не мовчить і далі випробовує свою й нашу віру в благодать, то можна припускати, що його прохання було почуте, зовуща таїна не перестала звати, і надія побачити небо очима трави, а землю очима самотнього птаха не втрачена.
Щось із цього сподіваємося побачити у віршах збірки «Крик зайця» (2004). Хоч зразу натрапляємо на охолодливе: «Вузол свій таїна тупо й наосліп в’яже». І неба як не стало. Згасаюча мати, покинута дітьми, «ціпочок тримає і дивиться в небо вона, та неба немає: його заступила стіна». Це для неї немає неба, а над нею – позачасова небесна благодать, зрідні сліпоті й байдужості: «А в небі ті ж чари, і ангел – блаженна пора – бавовною хмари небесний чертог протира». Може, це метафора становища України? Десь у іншому випадку в Базилевського сказано: йде Мойсей, та не ваш (тобто не наш). Ото ж бо.
Назву збірці дала віршована новела «Крик зайця». Епіграфом до неї стали слова Андрія Вознесенського з його «Полювання на зайця»: «Я знав, що зайці плачуть. Але щоб так?!» У нашого поета йдеться про давній гріх дитячої жорстокості. Боже, якого пронизливого болю сповнений цей спогад, як – через скількись-то десятиліть – тремтів, і бився, і рвався з рук клубочок чужого життя, і як досі «зайця крик лунає, і душу рве той моторшний крик».
Емоційний і психологічний зміст цього спогадального епізоду вже сам собою хвилюєчитацьку душу, але поета він навертає на гіркі роздуми про хижу людську руку, про те, де пролягає «межа ота незрима між схлипом серця й підступом ума?». Хтось легко перестрибує цю межу, хтось навіть не помічає її, а хтось розплачується муками сумління за хвилини засліплення.
Я пам’ятаю всіх, кого убив,
вони переді мною й за плечима.
Запитують безвинними очима –
навіщо ти?
за що ти нас убив?
Звісно, йдеться про стосунки людини з «братами меншими», з природою взагалі.
Що цар природи став природи катом,
Підтвердить рукотворний досвід зла,
яке потворством звалищ вбило свято
в родинних колах дерева й зела.
Розтерзані річок живильні вени,
роти озер обжив смердючий дух.
Вода в полоні поліетилену
мандрівна флора тихих лісосмуг.
Та зауважиш: степу кругла шкіра
вилискує густою шерстю звіра.
Він кинувся б запекло, коли б міг,
на ката, що ганебно переміг.
А здавалося б, можна було порозумітися. У Базилевського є чудові вірші про співзвучність душі людини з душею дерев, трав, квітів. Про те, що «звір, якого люблять, стає майже людиною», про «взаємозакоханість» і «спроби взаємомурликання без прочитання тексту». Є навіть і таке максималістське заперечення негативу звіролюдини чи людинозвіра (шо не раз зустрічається і в самого Базилевського), – якийсь абсолют єдності живого:
Зрозуміє звіра людина,
зрозуміє людину звір.
Буде мова твоя єдина,
мова серця, рівнин і гір.
Пригадується, щось таке вже «снилось поету» – як поєднаються, подадуть одне одному руки чи лапи жертва й ловець. Милий був сон. Але це для дитячої хрестоматії футурології. Тим часом же крає душу пронизливий крик зайця. Та чи тільки зайця? Людської душі. Всього живого. Самої істоти життя. Невикричаний крик. (А в «Читанні попелу» буде моторошне: «Життя, що звудилось до крику».)
…Коли брати поезію Володимира Базилевського як багаторічний саморозвиток творчої потенції Слова, то бачимо процес народження, еволюції, перегуків і взаємної «корекції» різних мотивів – світоглядних, громадянських, книжно-знаннєвих, мистецьки враженнєвих, житейськи біографічних тощо. Вони варіюються, наростають, обростають іншими, блякнуть або гострішають. Ось для прикладу деякі з них.
Мотив зв’язку: взаємопов’язаності всіх феноменів буття як сутності цього буття – або втрати цієї взаємопов’язаності, розриву зв’язків як симптому занепаду й розкладу. Так є і в природному світі, і в суспільному, і в історії, і в особистому житті людей та в їхніх відносинах. Філософ або соціопсихолог покажуть це на рівні інтелектуального аналізу, а поет певного типу мислення – побачить у конкретних реаліях метафоричної ваги. Прикладів з Базилевського можна навести багато.
Дуже характерні для поезії Базилевського мотив чужизни і пов’язаний з ним мотив підміни, про який уже згадувалося раніше. Він має широкий спектр значень. Це і підміна життя – нежиттям (і в особистому плані, й історично). І підміна цінностей – громадянських, моральних, естетичних. Про них Базилевський говорить не лише в поезії, а й у публіцистичних есеях (у збірці «Замах на Бога» в нього є окремий розділ «Доба підмін»: «Світ – фальшивомонетник. Фаьшивомонетний механізм глобалізованого світу діє безперебійно (…) Людина існує у середовищі підмін…»). А у нас ще й свої специфічні підміни, що ставлять під загрозу саме національне існування. Це – підміна етнічного субстрату іншим, агресивно прийшлим або національно й культурно здеградованим: «По Києву гуляють печеніги, а в печенігів наші імена».
Можуть бути (і є в Базилевського) не лише печеніги, а й хозари, дуліби, смерди тощо – зрозуміло, не в історично-національному чи соціальному вимірі, а метафорично, – в кожному разі колізія картинна й емоційно нагадує про драму історичної долі, її спотвореність. Надто як ідеться про чималеньку суму таких колізій…
А вони ж іздавен. Он ще й князь Святослав нібито казав, що нелюбо йому в Києві:
…Касоги печуть закони, яси
порушують їх, печеніг
спустошує борті, – всі разом
видають себе за своїх.
Отож «Київ – своя чужина». Святослав тікав з Києва у звитяжні походи, а Базилевський – у ліс і степ, де чути землю під ногами й видно небо над тобою. Він глибокий антиурбаніст і міста не любить взагалі, а нинішнього підміненого Києва, що «блимає оком недобрим», особливо – через засилля в ньому жорстоких обрів, владних печенігів, нардепистих смердів тощо (звісно, не в племінному, а в соціально-культурному вимірі), про що він не раз нагадує. Не зайве буде застерегтися, що йдеться про домайданний Київ… (І тут мені пригадалися натхненні сторінки про Київ… у давній статі Володимира Базилевського! Згадуваній уже – «Що може література?» Чому ж тепер він для нього – чужа чужина? Тому що в ньому панують печеніги? Але ж є й кияни, які не стали ні печенігами, ні хозарами, ні обрами, ні моголами, залишаються українцями. Це по-перше. А по-друге, печеніги – тимчасові, а Київ – вічний.
Що ж до підмін, то підміна може статися і в самому людському я – це пов’язане з комплексом двійника, часом і «лихого двійника»: тут поет зосереджений і на собі, на збереженні власної духовної цілісності в протидії тискові «кривавої доби», коли
Душа ступає по уламках скла
у хвилях каламутного потоку.
Уже немаєні добра, ні зла,
полуда затягла духовне око.
І критична думка в літературі й мистецтві «під цивілізаційним пресом втрачають здатність розпізнавання підмін», в результаті чого змішуються глибоке й поверхове, важливе й неважливе (про це також у «Замаху на Бога»).
№18(206) 8 вересня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал