Польща і Україна. Причини протистояння

 

Микола ГУШУЛ

 

В ніч на 1 лютого 2018 року Сенат Польщі проголосував закон  про Інститут національної пам’яті, який передбачає кримінальну відповідальність за так звану «бандерівську ідеологію», хоч перед тим Держдеп США  закликав Польщу переглянути законопроект. Закон вже розкритикували президент України Петро Порошенко, Європейська рада та уряд Ізраїлю, який навіть хоче відкликати з Польщі свого посла.

Для багатьох громадян України він був неочікуваним, незважаючи на  антиукраїнські демонстрації, руйнування пам’ят­ників українцям, які мали місце в Польщі перед тим. Бо Польща першою визнала Україну як незалежну державу, підтримувала Україну в євро-інтеграційних заходах, засуджувала агресію Росії.

Для того щоб зрозуміти суть польсько-українського протистояння, треба повернутися в минуле. Протягом повних трьох століть – від Казимира Великого (1349 рік) до Богдана Хмельницького – Польща була ( не враховуючи татар і турків) єдиним ворогом України. Лише у 1654 році з’явився другий ворог – Росія, спочатку царська, пізніше – більшовицька. У висвітленні цих протистоянь обидві сторони притримувались різних точок зору.

Про необ’єктивність польських істориків і політиків було відомо з давніх давен. Ось що читаємо в «Історії Русів»  Г. Кониського, виданої ще в 1846 році і перевиданої в перекладі Івана Драча видавництвом «Радянський письменник» у 1991 році: «Історики Польські та Литовські, справедливо запідозрювані у вигадках та самохвальстві, описуючи діяння народу Руського, що начебто у підданстві польському пробував, затьмарювали всіляко великі подвиги його, вчинювані на користь вітчизни своєї і Польської. Навіть самі постанови та привілеї їхні у сій вітчизні затаювали, наближаючи якомога народ сей до рабського стану і нікчемства. А коли дійшла повість їхня до часів гонінь і тиранства Польських, на народ Руський учинений з приводу вигаданої від них Унії, а саме як дійшло до визволення народу свого з кормиги Польської власною його мужністю і майже безприкладною хоробрістю, то тут виригнули письменники тії всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів і начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством, що по сваволі і буйнощах своїх бунти і заколоти вчиняло».

Та не будемо сягати так далеко. Згадаємо коротко події минулого століття. Після Першої світової війни багатонаціональна Австро-Угорська імперія розвалилася. На її уламках утворюються нові державні утворення, в тому числі – Польща і Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Польща, вважаючи територію Західної України (та і не тільки) своєю – починає війну. Сформована Українська Галицька Армія (УГА) не змогла протистояти польським силам, які підтримував Захід, особливо Франція, і відступила за Збруч. В кінці 1919 року Західну Україну зайняли поляки. Не зважаючи на обіцяну широку автономію, Польща почала проводити жорстку політику ополячування. Викладання в школі велось польською мовою, українців не допускали до вищих учбових закладів, на державну службу, в урядові установи. Але достатньо було забрати метрику від православного чи греко-католицького священика і віднести її католицькому ксьондзові у костел – і ти вже католик, і ти вже поляк. Мабуть тоді і появилося поняття «уродзоний поляк», на відміну від поляка перехрещеного. Польське керівництво стимулює переселення поляків на терени Західної України, виділяючи їм при цьому по 25 гектарів землі, і називає їх осадниками. Поляки сповідують принцип: якщо на 100 українців є 14 поляків – то це територія Польщі. Цими діями Польща викликає незадоволення місцевих жителів, яким і без того землі не вистачало. Незадоволення переростають у ненависть, хоч і до того, зважаючи на вікові протистояння, приязні до поляків не було.

УГА потерпіло поразку, але її вояки і свідомі українці не склали зброю. Вони утворюють Українську Воєнну Організацію (УВО, 1920 рік), численні просвітницькі, кооперативні, спортивні, господарські, молодіжні товариства, діяльність яких спрямована на виховання свідомості і патріотизму українців. Активізує свою діяльність «Просвіта»: будуються своїми силами хати-читальні, народні доми, засновуються приватні школи з українською мовою викладання.

2 лютого 1929 року у Відні УВО, разом з іншими молодіжними націоналістичними організаціями, створили Організацію Українських Націоналістів (ОУН) на чолі з Євгеном Коновальцем, яка відкинула еволюційні методи боротьби, які не привели хоча б до мінімальної автономії, і  запропонувала досягти незалежності України шляхам збройного повстання. Пізніше Крайовим Провідником став Степан Бандера. На початок сорокових років членів ОУН нараховувалося близько 20 тисяч.

Після такого короткого і дуже поверхневого вступу повернемося до висвітлення основного питання: причини протистояння. Для цього звернемося до матеріалів, викладених у трьох томах «Історії польсько-українських конфліктів» польського історика українського походження Миколи Сивіцького (видавництво імені Олени Теліги, Київ, 2005). Автор зібрав і систематизував відомості і документи по цій темі від 1349 року  і до кінця сорокових років ХХ сторіччя. Ми ж звернемося тільки до документів польського еміграційного уряду,  який  перебував у Лондоні після окупації Польщі Німеччиною у вересні 1939 року. Незважаючи на те, що над Польщею диміли труби крематоріїв, польський уряд у вигнанні планував загарбання нових територій. У доповіді одного із лідерів Народової Партії доктора Тадеуша Бєлєцького читаємо: «Не є настільки категоричною вимогою максимальний розмір східного кордону. Його визначення залежить від умов, які створить повоєнна ситуація в Росії. Однак незалежно від цього мусимо мати на увазі наш максимальний план, бо тільки він дасть нам цілковиту підставу для здійснення місії. Цей план є таким: східний кордон проходить від Двіни на схід аж поза Смоленськ, потім верхньою течією Дніпра, річкою Тетерів (залишаючи, проте, Київ при російській Україні), нарешті Бугом до Чорного моря (порти Надістрія і Одеса повинні належати нам як вихід на південь)».

Еміграційний польський уряд запросив до дискусії над формою майбутньої держави представників усіх політичних партій, які перебували на еміграції. Ось витяги із декількох «найцікавіших» документів.

Документ 49: Місцевий край, а особливо Волинь, фізично переорати так, щоб за життя одного покоління вирвати йому всі зуби. 50 % українців розселити по Польщі, два мільйони виселити за межі Польської Держави.

Документ 50: Виселити на схід українців і білорусів, всього 6 мільйонів. Як компенсацію дати Україні і Білорусі російські землі на сході. Польський уряд повинен зробити все, щоб викликати нову війну Англії і Америки з Росією за новий переділ світу.

Документ 51: Вимагати договір про виселення всього українського населення, бо Польща буде усунута зі шляху Балтія – Чорне море. Не виключено, що за східні кордони доведеться боротись зі зброєю в руках.

Документ 52: На думку всіх поляків Волині і Галичини, до українців треба застосувати тільки гітлерівські методи. Не розселяти по Польщі, а виселити. Зламати психічно.

Документ 53: Приєднати до Польщі Прусію, Литву, Білорусь, Україну до Дніпра, віддати Угорцям Карпатську Русь. Румунію підпорядкувати впливам Польщі.

Варто звернути увагу й на те, що польські політики вважали і вважають Західну Україну споконвічно-польською територією і називають її не інакше, як Малопольща. Вислів «Львув єще бендзє наш» актуальний у Польщі і сьогодні.

У повоєнній літературі поширене твердження, що польські збройні сили на Волині були створені з метою оборони від убивств з боку українців. Це неправда, бо вбивства розпочалися навесні 1943р., тоді як ЗВЗ (Звйонзек Валкі Збройней – Союз Збройної Боротьби) на Львівщині і Волині створений в кінці  1939 – січні 1940 років. Тільки через півтора року (в липні 1941) створено українське формування – УПА, яке лише через наступні півтора року (в кінці лютого 1943) розпочало антипольську боротьбу. І мови про боротьбу проти німців, або об’єднання сил у боротьбі з німецьким окупантом не було. Вістря боротьби цих формувань було направлено на боротьбу за польськість непольської землі, тобто – проти українців. Поляк знову ставав ворогом українця, третім після совєтів і німців.

Цю ворожість дуже підтримувала співпраця обох сторін з німцями у поліцейських формуваннях, які приймали участь в німецьких облавах і вбивствах. Крім того, польські підрозділи воювали у радянських партизанських загонах, допомагали їм  у боротьбі з УПА, яку вважали своїм головним ворогом.

У липні 1943 року командування воїнами УПА перехопили бандерівці. На заклик УПА українська поліція зі зброєю в руках переходить у ліси (біля 5 тисяч), поповнюючи її ряди. Розлючені німці поповнюють постерунки польською «гранатовою» поліцією (носили мундири гранатового кольору), віддаючи на її розсуд розправу над українцями. Німці і поляки випалюють українців вдень, а УПА поляків і німців вночі. Протистояння набрало нових обертів. УПА розвішує по селах об’яви з вимогою до польського населення виїхати в Польщу протягом двох діб – в іншому випадку вони будуть знищені. Польські керівники, замість того щоб рятувати своїх одноплемінників, зігравши на патріотизмі, закликають їх не виїжджати, створювати загони самооборони і стояти на «кресовому посту», прирікши їх тим самим  на вірну погибель. Тисячі поляків, закатованих українцями і німецькими окупантами на Волині і в Галичині, тисячі українців, закатованих поляками і німцями не тільки в тих регіонах, а і на Закерзонні, – ось результат польської боротьби за польськість непольської землі.

Символом  трагічної долі українців на землях Закерзоння стала трагедія села Павлокоми, що поблизу Перемишля. 3-го  березня 1945 року нерозформований відділ колишньої польської Армії Крайової (кількісно близько 60 осіб) під керівництвом поручника Юзефа Бісса (псевдо «Вацлав») разом з групами поляків з навколишніх польських сіл (разом біля 250 чоловік) близько четвертої години ранку напали на село Павлокому. Село було цілком оточено, після чого поляки, просуваючись до його центру, стріляли по кожній зустрічній особі, включаючи жінок і дітей. Решту зганяли у церкву або Народний дім, і всіх, за виключенням хлопчиків до 5 і дівчаток до 7 років, виводили групами на недіюче греко-католицьке кладовище і розстрілювали. Багатьох перед розстрілом піддавали тортурам, а пароха греко-католицької громади Володимира Лемця обмотали колючим дротом, волочили кіньми довкола церкви, а потім забили ланцюгами.

Місцева польська самооборона та підрозділи польської Армії Крайової розстріляли 366 українців, серед них 157 жінок та 59 дітей віком до 14 років. Всього з села врятувались лише 36 осіб. А у вересні 1945 року більшість з уцілілих депортовано з рідних місць  в Україну (в Тернопільську  область).

До 1989 року, допоки існувала прокомуністична Польська Народна Республіка, правда про різню у Павлокомі замовчувалася. За ініціативи колишніх жителів Павлокоми з товариства «Надсяння» (Львів) і на кошти, закладені у бюджеті Львівської області, 13 травня 2006 року у присутності президентів України Віктора Ющенка  і Польщі Леха Качинського відбулося урочисте відкриття на греко-католицькому цвинтарі у центрі Павлокоми меморіалу  366 українцям, колишнім мешканцям цього українського села. На пам’ятнику поляки так і не вказали, від кого саме загинули українці. А на пам’ятнику полякам вказали – «… від рук українських націоналістів …». Поляки залишились і залишаються поляками – необ’єктивними, упередженими.

Подібне відбувалося і в інших селах південно-східної Польщі.  Цьому активно протидіяли відділи УПА. Польська і українська влада прийняли рішення про повне виселення українського населення з території Польщі. Тільки з квітня до липня 1947 року в ході операції «Вісла» було переселено 150 000 українців. Загалом переселення до СССР охопило 484 тисячі осіб, тобто 70% українців, які проживали у Польщі.

У підсумку зауважимо що серед численних польсько-українських протистоянь протягом 600-річчя жодне не виникало на польській землі – всі відбувалися на окупованій Україні. Польські політики і історики тенденційно висвітлюють минуле, тому більшість польського суспільства має почуття кривди і взагалі не усвідомлює, що акція витискування поляків за Буг і фізична ліквідація впертих проводилась на захист прав господаря цих земель – українського народу, була справедливою і неминучою.

 

17 березня 2018 року