Переказ маминих спогадів про родину Коцюбинських (Ірини Андріївни Левицької)

 

Музей М. Коцюбинського поповнився ще одним цікавим документом – спогадами А. Леонтович, яка оформила і впорядкувала їх зі слів своєї матері Ірини Леонтович-Левицької, котра в дитинстві жила поруч із родиною Коцюбинських, росла разом з дітьми письменника.

Спогади досить цікаві, записані майстерно, талановито, вони відкривають нові сторінки з життя дружини письменника – Віри Устимівни Коцюбинської. Вона постає перед нами турботливою дружиною і мамою. Вона вміла організувати дозвілля не лише своїх дітей, а й збирала сусідських дітлахів, ходила з ними на прогулянки, читала їм книги. Досить цікавими є сторінки, в яких розповідається про музей в роки директорства Хоми Михайловича Коцюбинського, спогади про нього, сад, незвичайні «танцюючі» квіти.

Звичайно, не все із записаного підтверджено документально, не з усім ми можемо погодитись, але вважаємо спогади цікавими і оригінальними. Вони можуть прислужитися і музеєзнавцям, і науковцям в подальшій роботі над біографією М. Коцюбинського.

Щиро вдячні шановній пані Августі Костянтинівні, що знайшла час відтворити ці спогади.

З повагою,

Директор музею-заповідника М.М. Коцюбинського І.Ю. Коцюбинський,

заступник директора з наукової роботи О.І. Єрмоленко

 

Августина ЛЕОНТОВИЧ

У 2014 році, 25 квітня, сповнилось 150 років з дня народження М. Коцюбинського.

Минуло майже чверть століття, як пішла з життя моя мама Ірина Андріївна, але її розповіді, спогади про дитинство, молодість живі в моїй пам’яті й досі…

А дитинство, юність її припали на початок XX століття і проходили в маленькому будиночку по вул. Сіверянській №1, що знаходилась тоді на околиці м. Чернігова. Поруч проживала сім’я М.М. та Віри Коцюбинських по вул. Сіверянській №9. Їхня садиба була на пагорбі, а мамина – низом. Навіть паркан був спільний з хвірточкою між садками. У сім’ї Коцюбинських було четверо дітей: Юрій, Оксана, Ірина, Роман, а мама одненька. Виховувала її сама моя бабуся – Клеопатра Миколаївна, яка і працювала, і вела господарство. Вищої освіти бабуся не мала, але намагалась дати своїй єдиній доньці все, що тільки могла. Віра Устимівна закінчила вищі Бестужівські курси.

Мама дуже любила бувати у Коцюбинських. Діти були всі майже ровесниками. З Іриною Коцюбинською ходили в один клас гімназії, тож і уроки часто разом готували. Віра Устимівна часто допомагала розібратись в проблемах музики (мама вчилась грі на фортепіано), математики чи інших шкільних предметів. Маму тягло до цієї родини, як квітку до сонця. А бабуся бачила добрий вплив такого спілкування і не перечила, була тому рада.

У Коцюбинських було цікаво, весело. Маму вабило те, ще ця родина жила цікавим, змістовним життям, де панувала висока культура, прагнення глибоких знань. Тут уміли працювати, навчатись, цікаво і весело проводити дозвілля.

Незабутні враження лишились від літературних та музичних вечорів, що відбувались довгими зимовими вечорами. Коли зроблені уроки, збирався гурт дітей, сідали всі зручно, і Віра Устимівна починала читати або грати. Всі слухали з захопленням. А підбирала вона класичні твори з музики чи художньої літератури. Це були цікаві твори і корисні. Звідти у мами на все життя лишилось уміння відбирати для читання потрібну літературу, а не читати все, що потрапить до рук. Мене також зачаровували ті години, коли мама сідала за рояль.

Справжнім святом у родині Коцюбинських був час, коли приїздив батько – Михайло Михайлович. Всі разом збирались у вітальні за великим столом, слухали його розповіді, роздивлялись сувеніри. Він завжди привозив у дарунок щось цікаве, унікальне, та ще ж умів чудово розповідати. Голос у нього був оксамитовий, мелодійний.

А найперше знайомство її з Михайлом Михайловичем відбулося, коли мама була ще зовсім маленька. Чудового сонячного дня (це був перший день Паски) вона вибігла на вулицю святково одягнена, в хорошому настрої. Аж назустріч їй іде такий красивий, стрункий, елегантно вдягнений чоловік. У нього була приємна посмішка і сяючі очі. їй схотілось щось сказати йому. Вона відбігла до нього і привіталась: «Христос воскрес!» А він їй відповів: «А ти бачила, як Він воскрес?» Ця відповідь знітила її, вона розгубилась. Ніяк не могла збагнути, що ж не так вона сказала такому гарному чоловікові. Лише багато пізніше зрозуміла, що Михайло Михайлович Коцюбинській, як і вся його родина, починаючи з матері Глікерії Максимівни – були атеїстами. Навіть Оксана, ще малою, колола очі в іконці Божої Матері, яку Михайло Михайлович привіз як сувенір завдяки великому художньому виконанню – вона була виготовлена на картоні уколами голки. Цей вчинок Оксани дуже вразив тоді маму мою.

Коли збиралась вся родина Коцюбинських, завжди серед них була сліпа бабуся Глікерія Максимівна. Мама її запам’ятала строгою, зосередженою. Вона постійно тримала в руках в’язання. Я завжди дивувалась, як то сліпа могла в’язати. А мама додавала, що в’язала вона ще й дуже вправно. Все уважно слухала, іноді щось додавала. До неї ставились всі з великою увагою та повагою, починаючи з сина Мусі, як вона називала свого улюбленця Михайла Михайловича. Мама навіть побоювалась її суворого вигляду. Зате Вірою Устимівною вона була зачарована. Їй дуже хотілось бути схожою на неї в усьому, навіть в одязі: світла строга блузка і темна спідниця. Вона так багато знала, уміла. Завдяки впливу цієї сім’ї моя мама навчалась грі на фортепіано, катанню на ковзанах, велосипеді. Їй завжди хотілось бути поруч з дітьми, Коцюбинськими, бути їм рівнею. Вона упросила маму купити їй ковзани, велосипед.

Віра Устимівна працювала, уміла створити родинний затишок, вела господарську роботу, громадську, виховувала дітей, порядкувала у садочку, на городі. Бо треба було доповнювати свій небагатий сімейний бюджет.

Мати згадувала, як Віра Устимівна у великих старих черевиках порається у городі. Тягає гарбузи до веранди, а тут гості… Прибігає служниця, повідомляє: «До вас гості!» Віра Устимівна швиденько вмивається, переодягається, поки служниця запрошує людей до вітальні. Виходить Віра Устимівна до гостей, ніби щойно й не була на городі. Пані!.. Адже в той час чорну роботу вдома було ганебно виконувати панам. У них для цього тримались слуги.

Коли моя мати навчалась в гімназії, допомагала вдома, мила підлогу. В цей час до неї прийшли гімназисти. Подзвонили. Вона глянула в щілинку, впізнала і чужим голосом: «Зараз покличу!» А якби вони дізнались, що вона сама миє підлогу, то були б насмішки, плітки, зневага.

У Михайла Михайловича було слабке здоров’я, необхідне було лікування за кордоном. Крім того, він бував у таких колах, де потрібно було мати відповідний зовнішній вигляд. Одягався він дуже вишукано, зі смаком. Згадувала мати, що на великих прийомах двічі в одному і тому ж костюмі не з’являвся. Любив красиві краватки, мав золоті запонки, як пише Ірина – дочка. На все це потрібні були кошти і немалі. Витрати великі, а прибутки, зарплата – мізерні. Сім’я велика: четверо дітей, двоє батьків, зовиця Лідія, сліпа мати Михайла Михайловича – вісім душ. Сім’я відомого письменника завжди на виду, потрібно було підтримувати імідж. Не вистачало коштів навіть на харчування. Брали продукти в борг: борошно, м’ясо, крупи, жири і т.д., а в певне число місяця (не пам’ятаю яке) біля воріт шикувалась велика черга. Люди стояли, щоб забрати борг. Тоді виходила служниця, давала по кілька монет, що далеко не сплачувало цей борг. Люди сварились, кричали, проклинали і розходились. З горем навпіл розрахувались з боргами і робили нові. Часто прибігали і до нашої бабусі позичити те чи інше. Бабуся була хорошою господаркою, тримала корову, невелике господарство і завжди з радістю ділилась. Вона була дуже задоволена, що її донька спілкується з цією сім’єю, і це багато дає її єдиній коханій дитині.

Але при всіх своїх клопотах, нестатках та зайнятості в сім’ї Коцюбинських вміли робити свята. Віра Устимівна знаходила час і викроювала якісь кошти, щоб до свят пошити дівчаткам нові недорогі сукні, але завжди зі смаком. Робились якісь обнови і хлопчикам. А часом Віра Устимівна брала своїх дітей та всіх малих сусідських (в тому числі і мою маму), йшли за місто, на природу. З цією нагоди купувала велику в’язку бубликів, якими потім всіх пригощала – на кращі гостинці коштів не було. Віра Устимівна багато і цікаво розповідала, читала дітям художню літературу. Діти відпочивали, а бублики були тут найсмачнішими. Скільки дітям радощів приносили ці прогулянки! Як збагачувало це духовний світ дітей бідних родин околиці. Вони чекали їх, як свята, де і погратись можна, і побігати, і так душевно поспілкуватись. Не одне з них перенесло такі свята-відпочинки і у свої майбутні сім’ї.

Віра Устимівна працювала, була головним учасником підготовки та проведення літературних субот, організовувала прийоми іменитих гостей. Треба було уміти зустріти їх, накрити стіл, вести на належному рівні розмову на різні теми: музика, література, політика. Вона чудово грала на фортепіано. а які квіти вирощувала, який затишок робила в садку! Вона була передовою людиною, вірним щирим другом і порадником письменника у його творчих справах, була мудрою, вірною дружиною, прекрасною матір’ю, невісткою.

Мама згадувала найтеплішими словами Віру Устимівну, все, що було доброго, вона сприймала всією душею.

Одне тільки не сприйняла – участь у революційних гуртках. Коли вона з радістю повідомила своїй мамі про намір вступити в таке товариство, то вдома таку прочуханку одержала, як ніколи і ні за що. Після того вона перестала і думати про це. «Ти у мене одна, і я не хочу тебе втратити». Це мама запам’ятала на все життя. Навіть батькові заборонила в сорок першому році вступити в партію, що його потім і врятувало.

Коли настали складні часи – війна, революція, розруха, епідемії, місто переходило з рук в руки то однієї, то іншої влади, – населення кидало місто. Виїхали і Коцюбинські. Мама поїхала до родичів у м. Київ. Коли повернулась – все місто розбито, розграбовано, в їхньому будиночку лишились тільки стіни й дах.

Зайшла мама до садиби Коцюбинських. Будинок розбитий, розграбований. Скрізь валялись аркуші паперу з записами, щоденники Віри Устимівни, листи, листівки, фотоальбоми – порвані. Мама все, що могла, дбайливо зібрала, склала і зберегла. їй все дороге було як спомин про цю сім’ю. А коли повернулась Віра Устимівна до Чернігова – мама їй все те вручила. Віра Устимівна була дуже зворушена, до сліз, і сказала: «Ирочка, какая ты теплая!».

Час минав. Революція перемогла. Батька – Михайла Михайловича – вже не було в живих, а діти всі були захоплені революційними, а далі державними справами. Син Юрій поринув з головою з властивою йому гарячістю в державні справи, в боротьбу з контрреволюцією. Коли приїхав до Чернігова, займаючи високі керівні посади, – продовжував боротися з контрреволюцією. Було здійснено багато розстрілів молоді. Мама розповідала, що, коли стемніє, через їхній двір до садиби Коцюбинських пробирались, лізли на той пагорб матері заарештованих хлопців. Вони молили – просили Віру Устимівну з Юрком, адже він їх знає, разом учились, в одному місті жили, впевнити, що не шкодили вони владі, революції і т.д.

Віра Устимівна поділяла погляди своїх дітей. Але її життєвий досвід, мудрість, розум, говорили за інший підхід до справи. Вона намагалася поговорити з Юрієм, передати благання матерів за дітей, що заарештовані і приречені на смерть. Чи винні вони, що народились в іменитих сім’ях?.. Але Юрій нічого не хотів слухати, був невмолимий, рішучий. Розстріли продовжувались. Мати була проти цього. Тут їхні погляди розходились, і з цього приводу у них були суперечки, конфлікти. За підписами Юрія нещадно велась боротьба з контрреволюцією, розстрілювалась молодь.

Його освіта, талант керівника, уміння спілкуватись, революційний запал, відданість справі революції, дар пропагандиста – все це дало йому змогу зайняти керівні посади в Уряді Української радянської Республіки.

Але за наклепницьким доносом через кілька років самого Юрія розстріляли за контрреволюцію. Тільки пізніше з’ясувалось, що то був донос підло наклепницький. Юрія посмертно реабілітовано. Його ім’ям за радянських часів названі школи, вулиці, музеї, про нього написані книги, йому встановлені пам’ятники.

Про Оксану Коцюбинську мама розповідала, що це була дуже красива, вольова, сильна дівчина. Коли вони проводили гру «Хто кого поставить на коліна», то Оксана завжди перемагала, ставила противника на коліна. Чула мама, що Оксана стала дружиною Примакова, який раніше бував у Коцюбинських і давно був закоханий в неї. Вони воювали разом. Чула також, що в 20 років Оксана під час пологів осліпла і померла.

З Іриною Михайлівною Коцюбинською мама зустрічалась в Києві, де Ірина Михайлівна працювала суддею. Коли матеріальне становище сім’ї Коцюбинських було дуже складне, ще в Чернігові, до Ірини залицявся молодий чоловік. Метер Данюшевський, хоч негарний – син багатої матері.

Умовили Ірину вийти за нього заміж, сподіваючись покращити матеріальний стан сім’ї. Але після одруження свекруха своїм багатством не поділилась.

За Романа Коцюбинського мама тільки згадувала, що то був маленький хворобливий хлопчик, улюбленець бабусі Глікерії Максимівни. Про його подальшу долю не знала нічого.

Минали роки. У кожного склалась своя доля. До мами прийшла старість. Потрібно було готувати документи на пенсію. З цією метою вона збиралась до Чернігова. Це був 1952 рік. Я перейшла в 10 клас. Літні канікули. Коли дізналась про цю поїздку, стала просити маму взяти мене з собою. Адже її розповіді, спогади були такими цікавими, живими. Вони запали мені в душу, і я хотіла побачити все своїми очима. Умовляти її довго не дивелось, і ми відправились до Чернігова.

 

Закінчення в наступному числі.