Олена Теліга та Олег Штуль у спогадах Івана Денисюка та його листах до Надії Миронець

 

 

Сидір Кіраль,

д. філол. н.,  проф.

(НУБіП України)

 

У  нарисі про Ратнівщину  І. Денисюк оповідає й про те, як працівники НКВД у травні 1945 р. одразу після приходу на Волинь радянської влади арештували Д. Штуля прямо в церкві й не дали йому навіть попрощатися з рідними. Рішенням військового трибуналу за підтримку незалежної України отця Штуля засудили на 10 років виправно-трудових таборів із позбавленням політичних прав на 5 років та конфіскацією майна. Відсидів у таборах Колими та Мордовії 9 років 11 місяців і 9 днів і був звільнений 18 квітня 1955 р. Після відбуття покарання отець Штуль, із сумом згадує І. Денисюк, вже не повернувся в Заліси, хоча, як свідчать очевидці, одного разу таки побував тут, вклонився могилі дружини. Недовгий час працював у селах Буків та Білосток нині Луцького р-ну, але через пильний нагляд каральних органів  покинув Волинь й став кліриком Кіровоградської єпархії.  На початку 60-х рр. був настоятелем Дмитрівської церкви та служив в Андріївській церкві Києва, де й помер 21 березня 1967 р. Похований на Байковому цвинтарі. Його дружина Антоніна Штуль після пережитих трагічних подій (її молодшого сина-красеня Василя «застрелили «таки «свої» 6 липня 1943 р. – були ж міжусобиці між націоналістичними угрупуваннями»; та про цю «смерть мати нікому в селі не оповідала», зауважує автор спогадів) «перебралася з плебанії до убогої селянки (Оксенки. – С.К.) й незабаром з великої туги померла». Про цю трагедію І.  Денисюк скаже, що Антоніна Штуль – це «образ великої скорботи – жінка в чорному, яка ходила вздовж паркану туди й  назад, туди й назад у німому страшному сумі».

Зі спогадів І. Денисюка читач дізнається й про долю Олега Штуля, який по війні опинився в Парижі. За свого життя йому довелося бачити цього легендарного юнака, близького друга О. Теліги. Олег, згадує І. Денисюк, був «невисокий зростом, як і його мати, меткий і енергійний». Автор спогадів добре запам’ятав, як одного разу Олег виступав перед залісянами на зборах і саме тоді він полонив його як «блискучий оратор». Денисюк описує й те, як «у перші дні відступу Червоної Армії» обидва сини «прийшли пішки з-за Бугу», і саме Олег, виступаючи перед селянами, просив їх «не рубати лісів, що шуміли тоді навколо Заліс, як Біловезька пуща» (мемуарист на все життя був зачарований їхньою красою) й «радив, як не лише вижити за німців, а й будувати незалежну Україну».

У листі до Н. Миронець від  верес. 2003 р. І. Денисюк згадує і про такий цікавий факт зі свого «контактування» з синами отця Штуля: «Одного разу на станції Заболоття я спостерігав, як Олег Штуль безстрашно підійшов до страхітливого німецького поїзда, упевнено привітався з фашистським провідником і сказав бездоганно по-німецьки: «Darfichmitdem Zugfaren?» («Чи можу я сісти на поїзд?». – С.К.). – «Раріеге!» – гавкнув провідник. Там Олег елегантним жестом, граціозним рухом витяг з кишені модного плаща цю «паперу», як кажуть білоруси, і упевнено всів у такий непривітний для цивільних вагон; я запам’ятав цю «пробивну» фразу і кілька разів, замість іти пішки 50 км., з Ковеля їхав додому «mitdem Zug» (поїздом. – С.К.), навіть не маючи отих Papiere».

Свої згадки про О. Штуля І. Денисюк доповнює спогадами тих його сучасників, які характеризували Олега як людину з «особливим  іскрометним розумом» (А. Кабайда), «ідеалістичним відчуттям правди», «щирим, безпосереднім, прямолінійним, з філософським стилем думання» (У. Самчук). Отож, підсумовує мемуарист, «не дивно, що з таким цікавим, розумним та життєпружним молодим інтелектуалом запрагнули познайомитися Олена та Михайло Теліги».

Про цю «міцну, нерозривну дружбу» «феноменальних постатей нашої історії, нашої культури» (лист до Н. Миронець від верес. 2003 р.),  наголошує І. Денисюк, «ходили легенди». Автор з цього приводу покликується й на свідчення інших очевидців, зокрема Б. Вітошинського,  який твердив, що О. Теліга чи не щодня дарувала Олегові нові краватки. У цьому «романтичному» контексті професор-літературознавець філігранно аналізує «буревійний» вірш О. Теліги «Напередодні. Олегові Ш.», у якому опоетизовано їхні взаємовідносини. Поетка у цьому вірші, на думку І. Денисюка, «дозволяє» молодому другові «обожнювати себе», «малює візію майбутнього», «виховує його, гартує його бути мужнім і спроможним на самозречення». У цій поезії, наголошує авторитетний дослідник красного письменства, про взаємини цих двох світлих і героїчних осіб «сказано поетично, ніжно», тут «багато почуттів»: і «переживання громадянки-патріотки, яка прозріває у майбутнє, і бриніння інтимних струн». Тут уся «жіноча грація авторки й чистота відносин». Цей вірш дав йому підставу справедливо твердити про таке: О. Теліга була найперше  жінкою, а не «залізобетоном», і «при всій своїй крицевості духу» була навіть «схильною до певного кокетства», водночас залишалася «вірною дружиною свого чоловіка – кубанського козака, який із нею самовіддано  пішов на смерть у тому ж Бабиному Яру». І.  Денисюк не відкидав того факту, що, можливо, існував «заліський зошит» із поезіями О.  Теліги, який міг зберігатися в «багатій бібліотеці Штулів», що попала в руки КДБ,   подальша доля якої невідома. В коментарях до згаданого твору О. Теліги у книзі «О краю мій…: твори, документи, біографічний нарис» Н.  Миронець розлого цитує цей взірцевий мікроаналіз І. Денисюка поезії О.  Теліги, який вирізняється тонким естетичним чуттям високого поетичного слова, його образності, майстерністю філологічного аналізу, талановито поєднаного із «естетикою правди» доби. Таке досконале прочитання поезії О. Теліги особливо імпонувало Н. Миронець не лише як прискіпливій дослідниці життя й творчості письменниці та громадської діячки, але, зрозуміло, і як жінці. Отож у грудні 2006 р. вона щиро заохочує свого адресата-професора до того, аби саме він написав «… дослідження про образну систему Олени Теліги, бо ніхто краще за Вас цього не зробить, принаймні поки що не зробив». У зв’язку з цим варто згадати запитання, з яким звернувся І.  Денисюк у надісланому 13.01.2003 р. листі-знайомстві до Н. Миронець: «Цікаво, звідки у Вас такий пієтет до Олени Теліги й Олега Штуля?». Питання не випадкове, адже натоді Денисюк ще не знав канви життя й наукової діяльності  пані  Надії. На жаль, адресатка так і не розкрила «істинної таємниці» її пієтету (Денисюк як уважний читач тонко це відчув) до О. Теліги та О. Штуля, яким пройняті численні статті та книги Н.  Миронець про цих видатних українців. Думаю, що відповідь на це запитання ховається у влучному спостереженні В. Конди (Шангай), яка зауважила: «…вся вага і цінність творчого життя такої жінки, як Олена Теліга, полягає в тому, що вона перша українка-письменниця, що зуміла гармонійно поєднати в одне ціле природні чуттєві сторінки жіночого особистого щастя з національним життям». Гадаю, що саме так сприймали О.Телігу обидва учасники пропонованого читачам епістолярного діалогу.

Із опублікованих спогадів про О. Штуля у книзі «Париж. Олегові Штулеві» (1986) І. Денисюк довідався, що той «обожнював пані Олену», а тому не випадково, розмірковує професор, запросив її до своїх батьків у Заліси на все літо. До того ж додавалося ще й те, що Теліги натоді перебували у фінансовій скруті. Відомо, що О. Штуль (Жданович)  полишив великий захопливий біографічний нарис про О. Телігу з метафоричним оглавом «На зов Києва» (1947), який написано з особливою теплотою та пройнятий великою людською любов’ю до О. Теліги. У сприйнятті О.  Штуля О. Теліга як «поетка, революціонерка, як людина взагалі, і як жінка зокрема – це ціла епоха». Він щиро зізнавався, що «змалювати її постать – надзвичайно важко», а тим паче йому, людині, яка «стояла близько до покійної героїні, людині, для якої Олена Теліга була цілим світом  – блискучим, високим, соняшним, як мрія. Чимсь, поза всю близькість, недосяжним, чимсь неповторним, і таким рідким у теперішньому світі». І. Денисюк,  будучи людиною шляхетної й світлої душі, не випадково цитує саме ці рядки О.  Штуля у своїх спогадах й додає до них такий короткий, але місткий коментар: «Ніхто не зробив більше для вивчення життя і творчості Олени Теліги, як Олег Штуль». І це дійсно так, адже упродовж життя він збирав різні матеріали та документи, дбав про те, аби ті, хто знав О. Телігу, полишили спогади. Мав рацію Ю. Стефаник (Клиновий), коли з нагоди виходу збірника «Олена Теліга» (1977) (називав його «справжньою копальнею відомостей про поетесу») писав, що О. Штуль, упорядник книжки, – це «найкраща людина у нашій убогій еміграційній політиці». О. Штуль полишив чимало статей, присвячених О.  Телізі, а в 1947 р. з нагоди п’ятиріччя її геройської смерті видав збірник «Прапори духа. Життя і творчість Олени Теліги». Друге, доповнене видання побачило світ у 1977 р., на жаль, за волею долі вже в рік смерті О. Штуля.

У коментарях до своєї праці «На зов Києва» О. Штуль наводить неопублікований уривок із опублікованого листа до О. Лащенка, який просив написати згадки про О. Телігу: «Я бачу ці дні, як сьогодні. Від мене вже не раз жадали писати на цю тему. Я сідав, пробував, починав – і не міг. І тепер ще не можу написати того так, як хотів би і мушу. Не знаю, чи доживемо дня, коли відслонять пам’ятник пані Олені з бронзи чи граніту». Він мріяв про «нерукотворний пам’ятник» Олені Телізі мистців слова, прагнув написати таку сильветку про її життя та діяння, у якій би постав «образ людини, поетки, жінки, революціонерки – у всій неповторності її, як недосяжний ідеал майбутніх і сучасних поколінь». Знаючи прискіпливість професора І. Денисюка до коментарів як таких, він, зрозуміло, не міг не прочитати ці рядки, а тому й твердив, що дружба між О.  Телігою та О. Штулем була «рідкісною», а «золотаві айстри, що стояли між ними, схиливши голову в журбі, були не лише символом розстання, а й вірності у дружбі». І. Денисюк мав на увазі рядки з другого сонету О. Теліги, об’єднаних назвою «Напередодні» з посвятою О. Штулеві, у якому мисткиня, опоетизовуючи своє ставлення до молодшого друга, згадує саме ці квіти, які в «низькім поклоні» «схились на овальний стіл», і, можливо, міркує професор, ці айстри були саме «заліськими»:

 

І раптом пам’ять, мов натхненний майстер,

Вогнем змалює золотавість айстер,

Овальний стіл – і мій веселий сміх.

 

У згаданій поезії І. Денисюка вразило й те, що «справдилось поетичне пророцтво» О. Теліги: «Олег Штуль пішов у клекіт боротьби» й зі «скаженим скорострілом» у руках ринувся на помсту за своїх вірних друзів, яким у Києві була уготована Голгофа. В цьому контексті він згадує ті історичні факти, які стосувалися останніх днів життя подружжя Теліг, зокрема про той «фатальний день арешту», коли М. Теліга «порадив усім за козацьким звичаєм одягти білі сорочки, бо козаки на бій і на смерть одягали їх». Це надзвичайно вразило І. Денисюка, в уяві якого Олена та Михайло «стали перед Богом, нацією» «білими, незаплямованими, чистими». О.  Штуль щасливо уник смерті й, виживши в німецьких концтаборах Заксенгауза, опинився на еміграції. Разом із дружиною Катериною Кобилко (написала про Телігу «хвилюючу п’єсу «Поворот»» і про це професор нагадує своїм читачам) він доклав чимало зусиль, аби увіковічити пам’ять своїх побратимів.

У листі до Н. Миронець від вересня 2003 р. І. Денисюк із гіркотою  зауважив, що «про О. Штуля майже нічого в пресі не писали, і мої земляки все ще залякані. На Поліссі ще багато радянської влади». Зрештою, боялися О. Штуля не лише в СРСР, але й у Франції, де в Парижі він став на чолі Проводу Українських Націоналістів. Коли 15 вересня 1960 р. до французької столиці прибув М. Хрущов, то, іронізує І.  Денисюк, О. Штуля на короткий час було замкнено у в’язницю.

Зі спогадів І.  Денисюка та його листування з Н. Миронець дізнаємося й  про В. Штуля, який навчався, як і його старший брат Олег, у Варшавському університеті; обидва брати, зауважує мемуарист, були «високоосвіченими й високоінтелігентними юнаками», «охопленими патріотичним поривом служити Україні аж до скону». У листі до Н.  Миронець від верес. 2003 р. І. Денисюк доповнює цю характеристику братів ще й такими рядками: «… обидва соколята-штуленята, залюбки літаючи у високостях інтелектуальної стратосфери, уміли бути діловими людьми, здібними організаторами (чого завжди бракувало мені)». Тут варто звернути увагу на зменшувально-пестливу форму іменників, якими І. Денисюк іменує синів отця Данила. Як згадував С. Кротюк, перед від’їздом Олега до волинських лісів отець Д. Штуль приїхав до своїх синів у Рівне: «Їхня зустріч, коли вони сиділи разом, то розмовляючи, то дивлячись один на одного, була варта пензля маляра. Ця картина трохи нагадувала Тараса Бульбу та його зустріч з синами». Як батько він усвідомлював увесь трагізм того часу й, зрозуміло, передбачав оту небезпеку, яка чигала на його синів-соколів; зрештою, він свідомо скерував їх на цю страдницьку стезю – боротьбу за незалежність України: «Отець Данило знав, – наголошує С.  Кротюк, – що життя його синів поставлено на карту, яку вони щохвилини можуть програти, але з його вуст не впало жодного слова докору, бо життєвий шлях його синів був і його шляхом боротьби за волю батьківщини». Отож ужиті тут Денисюком такі «лагідні» лексеми фіксують не лише його щире захоплення воістину відданими патріотами України, але й емоційно відтворюють суто людські почуття оповідача: він теж був батьком двох «денисят» – Юрчика та Андрійка (саме так любляче Іван Оксентійович називав своїх синів у розмові з колегами та друзями).

Як зауважує автор спогадів, у Залісах В. Штуля чомусь вважали, на противагу Олегові, «дуже вченим». Насправді ж ті, хто близько знав обох синів Д. Штуля, як, наприклад, приятелька І. Денисюка А. Кабайда (Саєнко), твердили, що Василь не перевершував талантами свого брата. Таке «вивищення» Василя залісянами могло пояснюватися тим, що, як згадує І.  Денисюк, молодший Штуль, на відміну від Олега («від селян стояв трохи оддалік»), вправно «танцював із сільськими дівчатами у «Просвіті», мав чудовий голос і вчив сільську молодь січових пісень, був дуже вродливий і веселий». Денисюкові В. Штуль запам’ятався ще й тим, що «одного разу, енергійно командуючи селянами, вгасив пожежу солом’яної стріхи».  Про В. Штуля І. Денисюк цікаво оповідає і в листі до Н.  Миронець від вересня 2003 р., де, зокрема, пише, що в «перші післясовєтські місяці у Ковелі відкрились курси вчителів початкової школи з оплатою за навчання 4 кг сала або масла. Я поступив на ці «жирні» курси і мешкав у монастирі редемптористів. Батько через Василя Штуля передав мені продукти для виживання. Батько не знав, де я проживаю, але пан Василь розшукав мене, приніс клунок і дав свою адресу. Тоді він у Ковелі працював у якійсь Управі, міській чи повітовій, яка суворо охоронялася. Коли я прийшов туди й несміливо, заїкаючись, допитувався до Василя Штуля, то вартові мене арештували. Дуже уважний, делікатний і водночас діловий пан Василь визволив мене від полону у церберів і передав мого листа батькові. Він почував себе у цій Управі, як риба у воді».

У чорновому варіанті спогадів І. Денисюк по пам’яті графічно відтворив план будинку заліської плебанії, який «складався із шести високих і просторих кімнат, великої кухні та сіней.  Він мав парадний ґанок з боку церкви, двері з якого вели до передпокою. Наліво – колосальний зал, направо – затишний салон. Але парадні двері звичайно були зачинені наглухо, вхід був на щодень через кухню». І. Денисюк міркує, що з усією очевидністю О. Теліга мешкала саме в салоні плебанії.

За іронією долі у цьому будинку згодом розмістилася початкова школа, у якій у 40-х роках працював І. Денисюк. З цього приводу він сумовито-радісно зауважить: «Чи ж знав я, перемірюючи кроками свій четвертий клас, що тут, у салоні сім’ї Штулів, ходжу по слідах Олени Теліги». По слідах О. Теліги, але вже в Подєбрадах недалеко від Праги, мала щастя походити також і його адресатка Н. Миронець, побувавши на відкритті меморіальної дошки поетесі 13 грудня 2008 р. «на будівлі, де були матуральні курси при Українській Господарській Академії, на яких вона навчалася в 1922–23 роках». У листі до І. Денисюка від 18 грудня 2008 р.  вона радісно зізнавалася своєму епістолярному товаришеві, що «знайшла також будинок», у якому жила О. Теліга, «вже будучи одруженою. Будинок (вілла «Вєра») зберігся, його нинішній господар був здивований увагою до його господи й зацікавлено вислухав розповідь про знамениту українку, яка там колись мешкала».

Зі спогадів Михайла Гикавого, адміністратора ЛНВ, який мав до О. Теліги «спеціальну повагу й симпатію», випадково дізнаюся, що влітку 1938 р. поетеса погодилася відпочити в пансіонаті «Стахова воля» у с. Гребенів (нині Сколівського району Львівської обл.), яке знаходиться за десяток кілометрів від мого рідного Славського. Автор докладно описує ту атмосферу, яка панувала серед друзів та знайомих Теліги у зв’язку з її приїздом в Карпати: «Довідавшись, що …має приїхати О. Теліга, приїхали туди деякі співробітники «Вісника»  – д-р Ростислав Єндик, д-р Олесь Бабій, Богдан Кравців та інші. Олена Теліга подала навіть день, коли   мала приїхати до «Стахової волі», а тому на кожній залізничній станції від Львова до Гребенова її мали зустрічати з квітами делегати від українських  націоналістичних передплатників «Вісника» та від націоналістичної молоді». В пансіонаті теж готувалися гідно зустріти таку «вродливу, чарівну жінку», яка «любила жартувати, сміятися й гарно танцювала. Мала регулярні риси обличчя, жваві очі й гарно одягалася. Відважно висловлювала свої думки про інших людей». На жаль, «вісниківцям» не судилося щасливо набутися в компанії Теліги в Гребенові. За день до виїзду сталася несподівана оказія: «… фризієрка, що робила фризуру О. Телізі, цілком спалила їй волосся», із сумом згадував М. Гикавий, отож зустріч у Карпатах не відбулася. Через деякий час О.Теліга подалася на Волинь у Заліси, малу батьківщину проф. І.  Денисюка, мого улюбленого університетського викладача, завдяки якому я запізнався із видатним істориком Н. Миронець. Отож, на відміну від представлених тут шановних учених-професорів, творців публікованого епістолярного діалогу, мені не судилося «походити слідами» видатної поетеси на рідній Бойківщині, хоча, навчаючись у Львівському університеті ім. І. Франка, ходив вулицями того міста, де колись бували О. Теліга й О. Штуль. А недавно став свідком утілення в життя заповітної мрії О. Штуля: 25 лютого 2017 р. із особливим трепетом в душі спостерігав за «відслоненням з бронзи» у Києві в Бабиному Яру пам’ятника пані О. Телізі.

І. Денисюк також свято вірив, що й залісяни зроблять усе можливе, аби «сліди цієї світлої, великої людини» не «заросли терном забуття». На тому місці, де була плебанія, нині стоїть споруда нової школи, яка, мріяв видатний вчений, мала би носити ім’я О. Теліги, а на її стінах слід би встановити  «меморіальну таблицю, яка б сповістила усім, що тут була для поетеси-героїні гостинна пристань, «тихий дім у диких бурях»…».  Вірю, що колись відійдуть від державного керма «партачі життя», про яких писала О. Теліга-публіцист, що таки сповна будуть утілені в життя заповіти проф. І. Денисюка щодо вшанування на Волині пам’яті видатної жінки-українки, яка зверталася до нас, нині громадян вже незалежної України, за свободу якої віддала свій найцінніший скарб – життя, з такими оптимістичними словами:

 

Хай назустріч ідуть мені люде!

Хай цілує непроханий вітер!

Все, що пише він, згадано буде

До останніх малесеньких літер.

 

№17(205) 25 серпня 2017