Одіссея Павла Тичини

 
Григорій ДОНЕЦЬ
 
Якось в одному виступі Євген Сверстюк згадував: коли вперше йому до рук потрапила книжка Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження», він був здивований, що видання розпочиналося творами Павла Тичини, поета, якого нібито оминула доля багатьох репресований побратимів. Та перечитавши цю антологію, Євген Олександрович упевнився у слушності саме такої концепції упорядника.
Справді, творчість автора «Сонячних кларнетів» настільки яскрава й вагома в нашій літературі 10-20-х років ХХ століття, що без неї неможливо уявити скарбницю українського письменства як того періоду, так і всього його історичного обширу. Та й вислів Тичини «двістірозіп’ятий я» зовсім не метафоричний. Звісно, поет фізично вижив, але режим великого концтабору «СРСР» у певному сенсі репресував і його. Про це свідчать перипетії життя Павла Тичини, зокрема відносини з владою, що, як правило, були поза увагою літературознавців, тому-то не завжди об’єктивно характеризувались як особистість письменника, так і його творчість.
 
 
У розумінні московських колонізаторів компромат на поета був такий великий і переконливий, що, здавалося, ніяке диво не могло врятувати його від хижацьких ламберт більшовицьких каральний органів. Син дяка, він з дитинства співав у церковному хорі, в юначі літа став регентом семінарського хору, закінчив духовний навчальний заклад, як і всі три його брати, котрі певний час працювали церковнослужителями. До того ж, рід Тичин мав давнє шляхетське коріння (за визначенням компартійців – дворянське) і Павло Григорович у 1916 році входив до чернігівського гуртка Вадима Модзалевського, автора «Малоросійського гербовника», що досліджував генеалогію української старшини. У картотеці Модзалевського було присутнє ім’я давнього предка поета Гната Тичини, козацького полкового старшини доби Богдана Хмельницького. Отже, вже саме походження й освіта в очах атеїстично-пролетарських совєтів були підозрілими й автоматично надавали Тичині щонайменше статус «неблагонадійного», а то й ставили на ньому тавро «ворога народу».
Та ще більше підстав для переслідування поета мали чекісти з огляду на його зв’язки, творчу і громадську діяльність та на те, в яких «підозрілих» установах він працював.
Своїми літературними вчителями Тичина вважав (і мав з ними дружні стосунки) Михайла Коцюбинського, Миколу Вороного, Володимира Самійленка, великих українських патріотів, котрі в свій час були членами «Братства тарасівців», організації, що ставила за мету державну самостійність України. Коцюбинський не дожив до московсько-більшовицької неволі, Самійленко помер 1925 року, коли маховик репресій ще не набрав обертів, а Вороного розстріляли як контрреволюціонера в 1938 році.
Найближчими друзями Павла Григоровича ще з років навчання в семінарії були Василь Еллан-Блакитний та Аркадій Казка, теж учасники «субот Коцюбинського», талановиті поети й свідомі українці. Обоє, як стверджує історик Петро Мірчук у дослідженні «Відродження великої ідеї» (Київ, 1999), належали до таємної організації «Братство самостійників» (організоване 1912 року в Києві), «члени якої входили до всіх інших існуючих тоді українських партій та організацій, щоб там у відповідній формі пропагувати ідеї самостійності України та зручною тактикою скеровувати їхню діяльність на шлях українського націоналізму». Входила до цього братства й кохана дівчина Павла Тичини Нюся Коновал, якій поет присвятив свій ліричний шедевр «О панно Інно, панно Інно…». Важко уявити, щоб у колі сердечних друзів і любої панночки Тичини не було самого Тичини. Доля названих соратників-однодумців Павла Григоровича була сумною. Нюсю ще зовсім молодою звели в могилу сухоти. Еллан-Блакитний 1926 року помер своєю смертю, але його творчий доробок тривалий час був заборонений імперсько-комуністичною цензурою. Казка, арештований 1929 року як член СВУ, у в’язниці вчинив самогубство, а його перша і єдина поетична збірка «Васильки» побачила світ… аж у 1989 році. Тут слід сказати, що Тичина ніде й ніколи не зрікався цих дорогих йому людей, як власне й усіх інших побратимів.
Особливо багато поживи для «солдатів Дзержинського» давав перший київський період життя Павла Тичини, що тривав з деякими перервами з 1913 по 1923 рік. Поступивши після Чернігівської духовної семінарії до Київського комерційного інституту, поет паралельно з навчанням у 1913-1914 роках працює і публікує свої твори в проукраїнському педагогічному часописі «Світло», що мав «буржуазно-ліберальний напрям» (УРЕ), та в газеті «Рада», в якій «події суспільно-політичного життя висвітлювалися з буржуазно-ліберальних націоналістичних позицій» (УРЕ). У цих періодичних виданнях Тичина мав нагоду спілкуватися з багатьма видатними українськими діячами, що згодом за Радянської влади отримали ярлик «ворожий елемент». Скажімо, у «Світлі» тоді, крім інших патріотів, працювала Софія Русова, котра так характеризувалася в УРЕ: «діячка і педагог буржуазно-націоналістичного напряму. В період громадянської війни – в таборі націоналістичної контрреволюції, працювала в секретаріаті Центральної Ради. В 1921 році емігрувала за кордон». Відомо, що Русова брала участь у написанні ІV Універсалу, яким проголошувалася самостійність Української Народної Республіки, і слова цього вікопомного документу «ні від кого незалежною, вільною» взяті саме нею з оповідання Павла Тичини «На ріках вавилонських», друкованого в журналі «Світло» (1913, №3). Тож має рацію літературознавець Марина Павленко: «Тичину вже за це (роботу в «Світлі» – Г.Д.) можна було б цілком аргументовано звинуватити в «українському буржуазному націоналізмі». Що стосується «Ради», то ту перелік «ворогів», котрі співпрацювали з газетою, аж надто промовистий: В. Винниченко, М. Грушевський, С. Єфремов, А. Ніковський, О. Олесь, С. Петлюра, Є. Чикаленко…
У 1916-1917 роках Павло Григорович – помічних хормейстера театру Садовського. Це була спільна робота з Кирилом Стеценком, який пізніше, через свою участь в уряді УНР і церковну діяльність, переслідувався ЧК й лише передчасна смерть унеможливила його арешт. Тичина заприятелював з цим видатним композитором, і з його хоровою капелою восени 1920 троку подорожував Україною, а коли Кирило Григорович помер, то приїхав на поховання, під час якого виголосив прощальне слово.
1917 року Павло Тичина працює в офіційному друкованому органі Центральної Ради газеті «Нова рада», довкола якої гуртувалося багато знакових постатей доби Української революції – М. Грушевський, С. Єфремов, Ф. Матушевський, С. Русова, П. Христюк, Є. Чикаленко та інші. Редактором був Андрій Ніковський. Це видання за радянських часів вважалося настільки реакційним, що про нього навіть немає згадки в УРЕ. У «Новій раді» П. Тичина опублікував низку власних відверто самостійницьких віршів, серед яких:
«Гей, вдарте в струни, кобзарі…» (20 березня 1917), в якому поет позиціонував себе переконаним прихильником створення української армії, себто солідаризувався з видатним нашим політиком Миколою Міхновським, в той час, коли очільники Центральної Ради гралися в безглуздий пацифізм;
«Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли…» (10 листопада 1917), написаний під враженням подій, що відбулися 2 листопада, перед відкриттям ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, коли на Софіївському майдані в Києві було відправлено велелюдний молебень за участю військових частин, з жовто-блакитними прапорами, за присутності французької, бельгійської й румунської військових місій. Здається, всю велич цього дійства і пафос почуттів учасників автор передав у високопатріотичних словах: «Хто зрадить неньку Україну – прокляття тим, прокляття!»;
«Пам’яті тридцяти» (21 березня 1918), присвячений героям, що загинули в бою з більшовицькою ордою під Крутами. Перепоховання тридцяти українських юнаків, в якому брав участь автор, відбулося у березні 1918 року на Аскольдовій могилі в Києві.
Усі три вище згадані вірші були заборонені радянською цензурою і лише 1990 року опубліковані у 12-му томі академічного Зібрання творів поета в «Додатках».
1918 року Тичина входить до організованої в Києві літературної групи «Біла студія», майже всі члени якої ( Д. Загул, І. Кулик, Я. Савченко, М. Семенко, О. Слісаренко) пізніше були знищені як вороги радянської влади.
У 1918-1919 роках Павло Григорович працює в «Літературно-науковому віснику», що характеризувався комуністичними ідеологами як «ліберально-буржуазний журнал з різким посиленням буржуазно-націоналістичних тенденцій у 1917-19» (УРЕ). Себто: різке посилення неприйнятний для більшовиків тенденцій відбулося якраз під час роботи в часописі Тичини. (Зауважимо, що пізніше до «ЛНВ» були причетні видатні діячі націоналістичного руху Євген Коновалець, Дмитро Донцов, Олена Теліга та інші). Заборонений російською цензурою в 1914 році, журнал відновився у 1917-му році за редакцією Михайла Грушевського. На його сторінках друкувались автори якщо не засуджені, то осуджені комуністичним режимом: В. Винниченко, М. Вороний, Д. Загул, М. Івченко, А. Кримський, В. Липинський, О. Олесь, Л. Старицька-Черняхівська, М. Чернявський та багато інших. Саме на сторінках «ЛНВ» з’явилася перша публікація Тичини – вірш «Ви знаєте, як липа шелестить…» (1912), а також оприлюднена геніальна поема «Золотий гомін» (1917), яка упродовж семидесяти років московської комуністичної окупації (з 1920 до 1990 року) жодного разу не друкувалася в Україні в первісному авторському варіанті.
1919 року Павло Тичина входить до створеного в Києві літературно-мистецького угруповання Музагет, що проіснувало менше року, як пояснюється в УРЕ, через «плутаність ідейно-творчих позицій». Встиг вийти один випуск журналу «Музагет» (1919, №1-3), редакція якого, на думку радянської критики, «декларувала неприйняття революційної дійсності, ремствувала на умови життя, нібито шкідливі для творчості». Більшість музагетівців (Д. Загул, Я. Савченко, П. Филипович, В. Ярошенко та ін.) згодом загинули від червоного терору, а об’єднання затаврували як антирадянське.
Цього ж року поет працює в журналі «Мистецтво», співробітниками й авторами якого виступали переслідувані й нищені (хто вже тоді, хто в майбутньому) – Д. Загул, Г. Коцюба, І. Кулик, О. Мурашко, Г. Нарбут. Одночасно Павло Григорович – завідувач літературного підвідділу Всевидаву, де його колегами були, зокрема, Г. Журба, С. Пилипенко, Я. Савченко, В. Ярошенко, визнані з часом «ворогами народу».
У 1919-1920 роках Тичина активно співпрацює з Лесем Курбасом в «Молодому театрі» й театрі імені Т. Шевченка. Так, 11 березня 1919 року в «Молодому театрі» відбулася вистава «Ліричні вірші П. Тичини», у підготовці якої брали участь і видатний режисер, і автор поетичних текстів. Як завідувач літературної частини театру імені Т. Шевченк4а поет допомагав Курбасу в постановці «Гайдамаків» 1920 року. Отже, обидва митці стали соратниками у справі українського національного відродження, яке страшенно непокоїло проросійських комуноімперців.
З 1920 по 1923 рік Павло Тичина – завідувач художнього музею Дніпросоюзу (згодом Губсоюзу). Це об’єднання споживчих спілок України, утворене 1917 року, визнано радянськими ідеологами як буржуазно-націоналістичне. Воно не згадується в УРЕ, адже Дніпросоюз здійснював не тільки виробничі й торговельні функції, але мав культурно-освітній відділ, видавав велику кількість українських книжок та підручників, організовував бібліотеки, читальні, театральні гуртки. Дніпросоюзівське видавництво з приходом більшовиків перенесли до Відня. До діяльності Дніпросоюзу долучилося багато видатних українських митців, серед них і переслідувані комуністичним режимом В. Верховинець, М. Вороний, М. Леонтович, К. Стеценко та інші. До речі, 1920 року одному з очільників Дніпросоюзу, великому благодійнику нашої культури Павлу Вікторову Тичина присвятив (посмертно) вірш «Блажен, блажен, благословен…», музику до якого написав Кирило Стеценко.
1921 року Павло Тичина стає одним із фундаторів Комітету пам’яті Миколи Леонтовича, убитого чекістом. (Згодом комітет перетворився на Музичне товариство імені М. Леонтовича). Тоді ж поет разом з композитором Михайлом Вериківським створили реквієм по Леонтовичу «Зелене Поділля», фінал якого звучить, як гасло повстання:
До зброї, до зброї,
До пісні ясної!
Зелене Поділля і вся Україна
Вічную пам’ять співає тобі.
Упродовж 1921-1923 років Павло Григорович очолював хорову капелу-студію Музичного товариства імені М. Леонтовича. З плином часу, 1928 року це товариство оголосили антирадянським, а більшість його членів репресували, зокрема його голову – видатного маляра і талановитого поета Юхима Михайлова, з яким поет мав дружні стосунки.
Відомо, що Павло Тичина прихильно ставився до створення Української автокефальної православної церкви і був членом Старокиївського братства, що діяло при Софіївському соборі й ставило за мету відродження засад давньої апостольської церкви. Дієвим поборником цієї ідеї виявив себе і брат поета Євген Григорович у ранзі головноуповаженого Всеукраїнської православної церковної ради на Козельщині. Цікавий факт: на Всеукраїнському православному церковному соборі, що проходив у Київській Софії 14-30 жовтня 1921 року, делегат Маленко прочитав тичининську поему «Скорбна мати». Між іншим, окрім українських священнослужителів на чолі з Василем Липківським, участь у згаданому соборі брало багато видатних діячів культури: С. Єфремов, Г. Косинка, Ф. Красицький, А. Кримський, П. Козицький, Л. Старицька-Черняхівська, К. Стеценко, І. Стещенко, Д. Щербаківський та інші достойники, імена яких викликали лють у більшовицьких поневолювачів.
Слід звернути увагу й на те, в яких «націоналістичних» періодичних виданнях друкував свої твори Тичина протягом 1913-1923 років. Окрім уже названих («Рада», «Нова рада», «Літературно-науковий вісник», «Музагет»), це журнали: «Шлях» (1917-1919), що виник на хвилі національної революції в Україні і об’єднував багатьох українських письменників (І. Липа, О. Олесь, В. Самійленко, М. Філянський, Г. Хоткевич, Г. Чупринка, М. Шаповал та ін.), його публіцистика була «пройнята буржуазно-націоналістичними ідеями» (УРЕ); «Рідний край» (1905-1916), на сторінках якого «були прояви національної обмеженості» (УРЕ) і друкувалися П. Капельгородський, О. Олесь, О. Слісаренко, С. Черкасенко, М. Чернявський, Г. Чупринка; «Українська хата» (1909-1914), що мав «буржуазно-націоналістичне спрямування» (УРЕ) і таких авторів, як В. Винниченко, М. Вороний, Б. Лепкий, О. Олесь, Г. Хоткевич, М. Чернявський, Г. Чупринка, М. Шаповал; «Промінь» (1916-1917), який виходив у Москві за редакцією В. Винниченка і був закритий російською владою; «Основа», що видавався під кервництвом А. Ніковського 1915 року замість забороненого цензурою «Літературно-наукового вісника». Були тичининські публікації також в газеті «Боротьба». Це видання в УРЕ не згадується, а в примітках до першого тому Зібрання творців поета (Київ, 1983) зазначено: «орган дрібнобуржуазної націоналістичної партії боротьбистів». До слова, в «Боротьбі» у лютому 1919 року з’явилися вірші «На майдані…» та «Як упав же він з коня…», присвячені Українській революції і читані Тичиною перед петлюрівськими військами.
Як бачимо, усі перелічені вище періодичні видання негативно оцінювались радянськими ідеологами, як і практично всі їхні дописувачі.
Але найнеприйнятнішою для окупаційної влади уявлялася власне сама творчість поета цього першого київського періоду. Адже Тичина був палким прихильником самостійності України і став найбільшим співцем національно-визвольних змагань рідного народу. Невипадково ж його називали бардом Української Народної Республіки.