Од роду, з крові: стояти!

До 60-річчя з дня народження Василя Портяка

Закінчення. Початок у ч. 14.

…Василь Портяк – мистець, який на українськiй землі, –  в себе вдома, – вже в титулах, мaє поважне iм’я – живе i працює в цьому часовому плинi i є пластовим характерним знаком цiєї iсторичної доби. Це  годi зрозумiти, усвiдомити чи вiдчути. Це є. І вiд цього нiчого нема – жодних лiкiв. Це треба просто сприймати. І край. З оглядин на те, що ця вимучена зболена Україна – це стан. Неперейдений. Зсередини.

Стан – котрий планетою. Поза простором. Поза світом і часовим поступом. I це не можна взяти в руки або збагнути. То не дається – не нагнyти  його, ба бiльше – не зламати. Власне, все це їх найбiльше дратує, не дає спати, вивертає, i чорно мучить – позаяк нiчого тут не переiнакшити…

Наразi, пiд «письмову» руку, эraдався мені Канів. I тамтешнi терени. Коли були загрузли на Володимирові Затуливiтровi дев’ятини – серйозною шляховою пригодою (з водієм, з доброї канівської кручі, хлопці – Василь Портяк, поет Михайло Григорів, художник Олег Коспа летіли «Джипом»  долі)…  Попервах вечоровi, – а потому вже, й далеко за північ,  – конкретні  чоловічі клопоти:  харківськими дизелями вивозити-пiдносити – в зимi, добрi морози були нагодилися, саме на Водохрещу – з долинових приднiпрових рельєфів – багатого на всі чотири приводи –  але тоді вже безпомічного  «японця». Уже в господі за столом, затишним товариством, хазяїн «Suzuki» з якогось дива зачепив «комсомольську» традицiю, назагал компартiю, обкоми, органи…

Я закипiв.

Василь поклав руку: 

– Старий, – мовив спокiйно до автомобiлiста, – ми тут разом обставинами, товариші. Але то – не руш. Тут у мене  жива пам’ять. Жива кров. Tyт я крутий…

Портяк з Кривопілля. Верховина. Iвано-Франкiвськ. І про боротьбу хлопцiв з УПА знає не з книжок. Лісорубом, вантажником, такелажником довелося. І сценарії й золота, в розсипах, новелістика з історії УПА прийшла не з Шевченкового університету (1972-77рр.) і не з Вищих курсів режисерів та сценаристів у Москві  (1986р.). То була вже школа. А тут родинне все.

«…Це особисте для багатьох з мого покоління, хоч ми і запізнилися на той «з москалями тан» наших батьків. Проте… З моїх друзів один – Василь Герасим’юк – народився на засланні, в Караганді, другий – скульптор Михайло Дмитрів – у львівській тюрмі, на Лонцького. Коли я народився, то моєму татові  залишалося до загибелі під час чекістської спецоперації менше двох місяців, а за два тижні до того впав мамин брат, улюбленець роду. Другий мій дядько, хорунжий «Хмара», досить відомий попри не надто високий ранг, розстріляний тут, у Києві. Це лиш кілька з двох великих родів, що їх кості розсіяні по Карпатах, у Сибіру, десь під міськими асфальтами…», – це слово самого Василя Портяка про кревне  в родині – про УПА… 

Отож, там – свiй погляд. Доконечна позицiя. I своя правда. Без жодної протекції. На ту чи ту полiтичну ситуацiю. З оглядин на це, є що і про що писати. Що ставити. І фiльмувати…

Знову ж таки: од роду, з крові: СТОЯТИ!

Згадується весняна подорож Затуливітровою Сумщиною. Виступи: повна університетська заля, потому – російська гімназія ім.Пушкіна, де майже всі діти (сьомий клас був) – українці. Микола Литвин, кобзар, режисер Михайло Ткачук, керівники фонду Вол.Затуливітра – Любов Снісар, Ніла Підпала, Вадим Бородін – завели дитячу авдиторію. Не забуду, як по закінченні гімназисти, плачучи, цілували Миколині кобзарські руки. А гімназійний директор підглядав за цим дійством у ледь прочинені двері: «Ви што іх там к востанію готовітє?» – запитав він трохи злякано.

«Майже», – достойно відповів Портяк.

Далі було Яблучне –  рідне село Володимира Івановича, –  то окрема тема, власне, як і кожна тут згадка.

Нарешті – вертали вже назад, до Києва, – зупинились у Великій Писарівці. Столуємо: розмірна вечірня розмова, і раптом наш супроводжувальний (від обласної держадміністрації чоловік був)  підвівся і наступально повів про російську імперію, Катерину ІІ, фаворитів…

«Так не буде – тут усе наше. І Конотоп. І Глухів. І сумські собори», – підвівся Василь.

 Повернуло до Сонця. Українського. Точніше, до Місяця. Бо вже вечоріло. 

Власне ми тут – з коренiв.    

Генами вiд цiєї землi. Не завезенi. Не прийшлi заблуди – товариством, громадою. Кров нас гуртує. В’яже.. Та й герб український в Укpaїнi тризубом стоїть… І стяг нацiональними – жовтою i блaкитною – барвами. І гімн, видається, ще наш: «3апануєм i ми…». І грошова одиниця ще гривнями ходить.

Недобре лише й несправедливо те, що тi, хто поклали голови за українську волю – волю в держaвi, в належних атрибутах – ще не визнaнi не тiльки за героїв, а навіть за сторону, яка воювала. Ба більше: по черзі нанизуються одна на одну суттєві державницькі національні поразки. Перша – це харківські угоди, друга – мовний законопроект.

Що: Україна «ірландизується»: держава національна – мова чужа?

 Власне, як на мене, годі замінювати, з огляду на ситуацію, прокльони на дифірамби –  потрібно просто йти до істини й обстоювати правду.

Дописуючи цей матеріал, ще раз переглянув «Залізну сотню».

Олесь Янчук, Bacиль Портяк, Іван Гаврилюк, Олег Драч…

І не вистояти нам тут належить. Чи ще нижче семантикою взяти – вижити …

Стояти! І не зiйти маємо. На те й воля наша.

«Се остання вiйна, се до бою чоловiцтво зi звiрством cтaє…».

Бо ідея без діла мертва.