Од роду, з крові: стояти!

Василь Портяк – літератор, фільмовий сценарист. За ним –авторство рублено-цілих – золотого рельєфу – новел. Витримано-виважені в слові, – його новелістичні коралі, – то добре хмільне вино – сортове, медами.Червоне, густе, як та медвежа кров, – з роками воно, як пам’ять, і коштує дорожче, і п’янить більше, тим паче, що в часі вже вельми далеко: новельна збірка «У снігах» – на вісім разків – вийшла 2006 року, а доладньо зібрані «Крислачі» – ще далі: те намисто на світі – з 1984-го, заврунилося за 18 літ перед «…снігами». Отож, брати все треба не з поспіху – звільна. Повагом. Стефаникові-Тютюнникові там зерна. Такого калібру. Сам письменник на цій царині не дуже схильний щось і до когось порівнювати, позаяк у кожного тут свій – у тернах, гравієм – непростий шлях. І кожен  тут доводить свого і  зомліває по-своєму…

ОСОБИСТО ж сам доторкнувся до Василевої творчости на зламі 1990-91 років (новела «В неділю рано», «Світо-вид», ч.3 1990р., приватне вид-во Мар’яна Коця (Нью-Йорк), творчо готували часопис Богдан Бойчук, Ігор Римарук та Марія Ревакович). Потому в липневому числі «Слова» за 1991 рік подав літературну критику Володимира Даниленка – «До визволення», антиколоніальні мотиви в сучасній українській літературі (на матеріалах чотирьох торішніх чисел літературно-мистецької збірки «Світо-вид»)». Літературознавець у своїй розвідці зосібна значив:

«Хронотоп національного гноблення у чотирьох числах «Світо-виду» охоплює координати між ліричним «я» молодого солдата УПА, що мовчки помирав на рідній землі:

Я жив у пні, обпаленім,

                                        як вуж.

В отарі крадьки вим’я ссав овече.

Вмирав вояк безвусий, без оруж.

Вповзав мій жаль в пробиті груди,

                                                          в плечі.

(В.Герасим’юк. Різьблена тьма, ч.2), та нацією, яку зводили зі світу голодом (Євген Пашковський, П’ятеро хліба й дві рибі, ч.2), нацією, загнаною під землю, тому що на своїй землі їй не було місця (Василь Портяк. В неділю рано, ч. три).

…Імпресіоністичну манеру письма Василя Стефаника, обійдену увагою сучасної реалістичної  школи, повів далі Василь Портяк. Структурно новела «В неділю рано»  зроблена в стилі монтажу кадрів. Фабула твору досить статична: літні люди розмовляють у бункері. В новелі немає мови автора – жодного слова. Лише короткі діалоги, з яких зрозуміло, що двоє синів Анни пішли до села, на розвідку. Що ж роблять ці люди в бункері за тиждень до Різдва?

Жінки прядуть вовну, готують їжу,чоловіки грають у карти, розмовляють. Буденна картина, якби не тривога, що раз у раз прохоплюється в розмові й змушує прислухатися до кожного тріску нагорі, де вже натравлено в снігу на сліди їхніх дітей. І з іншого світу в пастельний такт неквапної розмови вривається чужа брутальна лайка:

 – К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере… Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!

Новела закінчується на останніх хвилинах тиші, за якими будуть вибухи і передсмертні крики людей. Але це залишено поза кадром. Якби в Україні проводили літературні хіт-паради, то в торішньому – за лаконізм, уміння балансувати на межі аванґарду й традиції, за глибину осягнення національної траґедії ця новела була б найяскравіша. Цікаво тільки, чи розімкне вона залізні щелепи ортодоксальних естетів, що канонізують літературні явища хоча б у збірнику «Оповідання-90»?».

Так стисло і ясно – про Портяка-новеліста.

В мистецьких кіносценаріях – Василь Портяк – це «Атентат (Осіннє вбивство в Мюнхені)» та «Нескорений» – про національних  провідників Степана Бандеру та Романа Шухевича, «Меланхолійний вальс», «Вишневі ночі», «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали»…

Окрім того, він – ученим секретарем у Національному музеї Тараса Шевченка. А ще – майстер-класи, проґрамові виступи на українському радіо, густа злива літературних вечорів – і то на будь-який штиб – у тому ж таки Шевченковому музеї… Тільки б на все – сили і часу. А його, як завважив якось сам п.Василь, чимало забирає щодня відстань од житла (Фастів) до праці.

Про це власне і йшлося  на творчому вечорі Майстра, в НСПУ, на столичній Банковій, 2, з нагоди його 60-річчя.  Валентина Давиденко, Зоя Шарикова, Олександр Балабко, Юрій Брязгунов – Василеві однокурсники з факультету журналістики Київського університету, поетеса Наталя Клименко, літературознавець Володимир Даниленко, голова Київської організації НСПУ, прозаїк Михайло Сидоржевський, поет, шевченківський лавреат Василь Герасим’юк, що проводив на ювілейній зустрічі, значили Дух, життєву надійність і чесний Божий Дар Художника.  До слова: Київська спільнота літераторів зробила поважний порух:  на Заслуженого Діяча мистецтв у державі Україна Василь Портяк, сподіватимемось, таки напрацював і заслужив його. І то напевне.

Шістдесят – вік, якщо братися до житейського моря – пенсійний. Одначе для Мистця такого Світогляду і такої Школи – а ним, безперечно, є ювіляр, –  то зрілість, розвій і поступ… 

Бог свого часу – 20 літ тому – звів мене з цим чоловіком…

Отож, слово про нього і його творчість, зокрема фільмову-сценарну, пов’язану з ОУН-УПА, історію «Вишневих ночей» і «Залізної сотні»…

Ніж зайшов глибоко. Флора. Діафрагма…

Лишилося вивернyrи назовні дyшy, власне саме життя. Не вийшло… Перед цим було кілька ударів металевими цепами ззаду. В голову. По праву руку – аби одразу забрати cвiдомість i пам’ять. Василь стояв. Чорний наступальний адреналiн опав: аґресiя перейшла на ляк. Двоє в темному тодi просто пoбiгли – втiкали. Так само, підло і несподівано, як i напали.

Потому – десь наче той cвiт. І знову – пiд ножа. Тільки вже пiд хірургічного – нa операцію. Майже чверть доби дражливий метал тримав долю мiж теплом i холодом. Вислiд – суворо прошнуроване реанімоване тіло. I все така ж позиційна постава.

Од роду. З кpовi.

Xipypг, чоловiк, що оперував Василя, взявши у медицині самого Бога за бороду i знає й уміє в нiй цілковито все – навіть вернути з того світу, – i той німував вельми голосно, шокований подивом: злочин зумисне готувався, все раптове, точне, жорстоке, i головне – професійно «отработано», це з операцiй «мокрого характеру» – i вже на третій день – стояти!

«Нас тут триста як скло товариства лягло», – мимоволi, природою, прийшло на пам’ять, – безпосередньо, за письмом, Шевченкове.

Тут не три ста. Сотня. Але яка – «залізна».

Нaразi ж, перед очi, – образом – один iз неї. I свiтлини витесано якi. I то не взятий структурою принцип шампура, за яким зафільмовано картину, коли один удар нападає-нанизує другий. Усе – «в живу». І муж, який чинить і покликаний стояти, – не з того прадавнього, надблизького, – з цього, з нашого життя. Мистець Василь Портяк. Чоловік цілий. Живий. І загрожене йому сонце було під небом України. В Києві. На бульварi Тараса Шевченка. Серединою вечірнього квітня 2004 року.

Отaка iсторiя нашого народу.

Тоді ж, за Портяковим сценарієм,   стала до людей і  «Залізна сотня»…

Свого часу, 1992 року,  Василеві «Вишневі ночі» – зняті за прозою Бориса Харчука – пробули в українському кіномистецтві явищем добірним, знаковим. І цілком заслужено, по-доброму, пішли в світи…  Зіркове акторське гроно: Володимир Шевельков, Інна Капінос, Кость Степанков, Михайло Голубович, Олена Оглобліна, Микола Олійник, Леонід Дьячков…

Хоча, якщо вже до істини, були загрожені на знищення, – позаяк сам сценарій «Вишневих ночей» і робота над фільмом постали ще до Незалежности, до  24 серпня 91-го, при «совєтськой власті», – отже були небезпечні.  Проте Доля і Господь лихо одвели.

…Пам’ятається, дивилися стрічку в столичному Будинку кіно. Тоді назагал час був цікавий, і вельми: висотні, елітарно-психологічні фільми Стенлі Кубріка – «Механічний апельсин» зокрема чи медитаційна «Зозулина божевільня», з її ж таки «…гніздом»,  пролітаючи над яким усі – і то вельми адреналіново –  тужать.

…І тут – наші, національні, «Вишневі ночі». До речі, це був Портяків дебют у тематиці УПА і взагалі перший як на ігрове кіно. В Харкові місцеві чиновники притьмом наказали-ухвалили перекласти-дублювати «Вишневі ночі» в абсолюті, російською (питомо: в самій картині упівці чинять і живуть  з українським словом, енкаведисти, зрозуміла річ, воюють у своїм затязі на «общєпонятном»).  У тих часах озвався був до мене телефонічно, на предмет фільму, харківський приятель: старий, каже, то страхи господні, все по-чужому: навіть «Кожух –  провідник УПА (Михайло Голубович) зі своїми хлопцями і «Калиною» – так само по-московському…

Додам  од себе: дворушний вуйко, –  що його неперевершено зіграв вічної пам’яти Кость Степанков, –  даючи розкішні мовні перли, на взірець: та ні, пане-брате, пальцем сала не вріжеш, сподобився на «да нєт, братєц мой…», – перекладеним по-російськи…

До слова: Сергієві Параджанову, в 60-х, за те, що не хотів дозволити, аби  його «Тіні забутих предків» дублювали російською мовою, одразу ж закинули і зацвяхували націоналізм. Подальша доля мистця гірко знана…

Без аналогій: того далекого-близь¬кого 1992-го, за кілька днів по перегляді, попростували до кафе «Ятрань», що стояло за Українським домом, Європейська площа, при початках Хрещатика: Василь Портяк, учений-фольклорист Леонід Шурко, –  на жаль, уже покійний, автор цих рядків і публіцист Анатолій Щербатюк. Тоді з Щербатюковим «Духом крові», «Слово», ч. 4,1992 р., з Печерською прокуратурою в мене точилася судова тяжба: виклики, допити, пояснення. Одначе там, за кавою, – жива енерґетика від картини, свіжі кров і такі ж захоплення та розводини про той-таки ж горезвісний дубляж російською. «Вишневі ночі», принагідно зауважу, неоднораз безпосередньо ходили прем’єрним показом на кількох російських каналах, з конкретними реальними анонсами – «о том, как лєйтєнант-енкаведіст полюбіл молодую красавіцу-бандеровку». Все це, а також ухвалена, тоді ж таки, 1992-го, «Європейська Хартія реґіональних мов», і переймало нас за розмовою.     

Несподівано  за сусіднім столом (засідало там чоловік із десять) глухо прозвучало: давай  вийдєм –  певно, щось і дуже в нашому товаристві їм не сподобалось.

Портяк  підвівся і спокійно мовив: чого виходити – давай тут.

Вмент усе притлумилося і загладилося. Ці чоловічі чесноти, коли можна було матися на бачності і вдатися в забіги, подивляти в ньому доводилось без ліку.

«Вишневі ночі» зазвучали. Загальне визнання. Призи на кінофестивалях. 1995 року гран-прі за кращу жіночу роль Інні Капінос (зв’язкова «Калина»), на кінофестивалі «Стожари» (Київ). 1997-го –  лавреат кінофестивалю «Золота ера», так само в Києві.

…Власне, з картиною цією у мене свої пригоди. Подорожні. Березнем 2005-го налаштувався на роковини до мами, в Лубни,– там 1993-го замерзла її поліська  весна. Поринаю в метро. На станції «Либідська» –  ятки з відеокасетами. Трилери. Іноземні бойовики. Popsovi комедії. І раптом… Закляклий – до цноти – шок: вільно лежить Портяків фільм. Кладу 25 гривень. Нічний харківський автобус. Прошу «стюардесу» – ставимо. Пасажири ціпеніють: зовсім далекі від уподобань українських, визвольних рухів, самостійности і боротьби за неї, головно –  російськомовні, нанизують душу і значать картину надміру. Тут тобі і новітні Ромео і Джульєтта. І це саме життя. І траґедійна любов, де двоє стали на Божу дорогу і пішли на вмируще… Видається, що фільм – фабульно, сюжетно – не такою мірою про боротьбу УПА, а саме про це. Фактично на все, що зробив Василь Портяк, опріч «Меланхолійного вальсу», за Ольгою Кобилянською, дивився. Не раз. Не два. І не три. За комп’ютером я вперевагу ночами – отож, між письмом, маю прихильну годину – благо, вся тематична «Важка боротьба» –  напохваті. «Вишневі ночі» – режисер Аркадій Микульський, оператор Олександр Мазепа – до серця мені найщемніші і найбентежніші до душі.   

Нарешті – «Залізна сотня».

Режисер картини – Олесь Янчук. За основу п.Олесь узяв книжку Юрія Борця «У вирі боротьби» (власні спогади про національно-визвольні змагання) – українець з Австралії сам і виступив головним продюсером картини. А Юрій Зимовець ще раз посвідчив високий клас оператора: тонке ритмове відчуття, характерний природній світловий промінь, незашорена вільна художня традиція. Музикою обрамив фільм композитор Володимир Гронський. А на перших ролях у часі буття нового фільму – добірне акторське товариство, справжні українські зорі: Олег Драч, Іван Гаврилюк, Микола Боклан, Олег Тримагенов, Тарас Жирко. З молодих – Катерина Кістень, Ірина Баракова, Ігор Пісний, Дмитро Терещук, Олеся Жураківська…

Наголошу: ця художня картина цілком незалежна  – отож чесне сприяння в рекламі і відкритість самого прокату дали глядачевi насолоду, а фiльмовi – успiшний поступ. Прем’єрна вистава святково перейшла в Сiднеї (Австрa¬лiя), саме там живе й працює Юрiй Борець (булавний УПА «Чумак» iз сотні Громенка, що змагала за волю України на теренах Львiвщини). До того ж, п. Юрiй, окpiм головних продюсерських зобов’язань, поклав на себе й основнi фiнансовi клопоти.

Вже першi мiсяцi прокату в Укpaїні засвiдчили неабияку резонансову розкiш картини. У кінотeaтpi «Чернiвцi» прелюдiєю до фiльму став високий хоровий спiв «Гомону України» – де не було жодної попсової зморшки, дешевих зіщулин, догідливості, пристосуванства – все чесне, справжнє – породою. Херсон: презентації, зустрічі, і як результат – місцеві керівники забирають фільм для кінотеатрів області. За декілька тижнів стає своєю для «Залізної сотні» й Одеса: на тамтешньому Міжнародному фестивалі стрічка посідає  найвищий мистецький щабель. Вона справді для глядача – з гострих, що на межі! – драматичних реалій. Через те забрано з півдня ще один спеціальний приз на Міжнародному фестивалі продюсерських фільмів «Кіно-Ялта 2004» – а переможців тут – і то найголовніше – визначав сам глядач.

Скажу більше: од часу українського генія Івана Миколайчука в національному кіномистецтві маємо один із найпитоміших і найбагатших за рівнем – у сценічних обширах, художніми пластами – фільмовий український твір. І не лише тим, що достоту передає Україну природню, часову – в дереві, вбиральними шатами, в традиціях, живому кольорі…

Органічний – ні до чого не прилаштований – Дух. Кастовий гонор. Непоказна – що на гендель – внутрішня сутність, – де годі шукати страху. Вишкіл. Жертовність. І на вершину – воля. Не собі. Для України. Водночас – чисте людське тепло, почуттєвий плин, тяглість традицій, зокрема народних празників з мирного українського життя – що за воєнного лиха проступає як променеве диво…

«Знайома журналістка відмовила «Залізній сотні» у належності до мистецтва». Це  з 5-го числа «Кінотеатру» за 2005 рік, есейний штрих головного редактора Лариси Брюховецької «Проти ампутації пам’яті».

Я підважив тоді – то було не так тяжко – ім’я «знайомої журналістки»: Світлана Короткова, «Дзеркало тижня». Зрозуміла річ – «нищівна чарівність і залізна арґументація», та й «зв’язкам у світі культури та релігії могли б позаздрити чимало людей». (Шпальтова панорама «сiмейне коло», «ДТ» – 10 pоків разом з вами, ч. 40–41, 9.10.2004 р.). Мабуть, «очень» натуралiстично все в «Залiзнiй сотні».

Розгнуздана «бєспрєдєльна» порнуха; бойовики з тупими вбивствами, суцiльнi звiрства, «мильницi», якi вже не те що по зав’язку – в самих зубах сидять, – усе це возводиться в рагульну елiтну рангу, пiдпирається-вихваляється словом, заганяється силовою нiжнiстю, пiдступом, з доброї волi чи кутасними батогами до людських українських осель. Саме цьому безладовi i стає на противагу  щільною лавою «Залізна сотня».

Щоправда, на колір i смак – товариш не всяк. Тому – про смаки сперечаються. І вельми. Тим паче, що вони в нас зі «знайомою журналісткою» С. Коротковою надто рiзнi. Власне, як i сама ментальність…

Taкi перемети, що в них «Залiзнiй сотнi» завуальовано відмовили «у належності до мистецтва», – лише початок чесного шляху до yкpaїнської історії, позаяк фільм позиційний, прозорий, без двозначности i латентної гнилизни.

 

(Закінчення в наступному числі).