«Недобутий час» Василя Стуса: виміри прямостояння

 

 

Людмила ТАРНАШИНСЬКА,

доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

 

Віяло доль, що їх розгортає літературне покоління 1960-х рр. – досить розмаїте. Про це метафорично написав Василь Стус: «У кожного вельможний свій політ,/ колиска і труна, котрі з народжень/собі на зріст обрати може кожен./Та обертається життя на міт,/ одвічно припадкові наші кроки/назнаменовує всевишнє око». У випадку українських шістдесятників доля особиста тісно переплетена з долею національною. Та особливо трагічною є доля самого В. Стуса – доля Поета, котрий уособлює ідею життя як творчості й творчості як життя (за назвою книжки про батька Дмитра Стуса). «Єдність життя і слова – це традиційний профіль  Стуса: в українській літературі є традиція оплачувати слово життям» – такі знаменні слова залишив про свого побратима шістдесятник-дисидент Євген Сверстюк. А Михайлина Коцюбинська, ще одна його соратниця й однодумець, написала: «Ні на день, ні на годину не переставав бути  собою».

Особистісно-національну модель долі як «психологічної топології шляху» (М. Мамардашвілі) у явищі шістдесятництва розмикає у світ своєю довірою й відкритістю всьому новому В. Симоненко, втіливши її в образі «духовних островів», а замикає В. Стус, котрому стелиться дорога як «Богом послана Голгофа» і якою він простує (випростується) «через сто зневір»: «Терпи страсну стезю конань, /спізнай смертельні чари /дороги добр і почезань,/ свавілля і покари».  Тут сплавлено воєдино і сам шлях життєвої крутизни – перебігу подій, криз, випробувань, і його внутрішньо-психологічний еквівалент, закодований у місткому слові «біль». Ці поняття – шлях і біль у В. Стуса  нерозривні, тотожні: «Болить мені путь». Так обрана дорога проектується через наскрізний, центробіжний код антропологічної філософеми серця: «Дороги  серця – як дороги долі,/що заступили всі земні путі». Шлях відчайдушних як «горизонтальне прямостояння» був освячений  внутрішнім переконанням поета: «…І врочить порив: не спиняйся, йди./ То – шлях правдивий. Ти – його предтеча».  Ця «правдивість» топології особистісного шляху, осмислена В. Стусом психологічно, пережита метагранично, закарбована в слові, сповна реалізувалася в своїй прозірливості, «в передчутті недовідомих верст», розірвавши межі трагічно пережитого,  «недобутого часу» як ще одне пророцтво великого поета: «Народе мій, до тебе я ще верну, /як в смерті обернуся до життя…».

Високий рівень протестної пасіонарності (як волі спротиву), притаманний В. Стусові, безперечно, пояснюється особливістю його індивідуального психотипу, психологічною обумовленістю як життєвої, так і  творчої долі, що, відповідно, й модифікує смислову й художньо-стильову палітру творчого доробку. Йдеться про активацію чи пригнічення т. зв. центру небезпеки (як його означують психологи), яка коригує мотивацію вибору, можливості і міру ризику, введення самого себе у «смугу ризику». Іманентна готовність до максимально межових ситуацій, коли людина своїм вибором підштовхує долю до крайньої межі, піддаючи свідомість жорсткому екзистенційному випробуванню, і формує досвід «ходіння по линві», «по лезу». Тільки враховуючи таку психотипічну особливість людини, можемо об’єктивно оцінювати міру нонконформізму/конформізму й форми їх вияву.

Отже, про долю. В. Стус чітко розумів: «У житті доводиться обирати: або цікаву муку або нецікаве щастя» (з листа). І таких ситуацій вибору у його житті було більш ніж достатньо: нині кожному відомий життєпис цього поета-мученика. З поняттям долі зазвичай пов’язують фаталізм: обидва ці поняття значною мірою визначають специфіку поетики В. Стуса. Якщо зануритися в стихію його поетичних одкровень та осяянь, переймаєшся невідступним відчуттям напередвизначеності його долі: поет прозирав крізь час і обставини й передбачав трагічне завершення свого земного шляху.  Звісно, це відчуття потверджується нашим розумінням логіки характеру, однак сила самонавіювання в поезії В. Стуса настільки потужна, що не піддатися її плину просто неможливо. Доля щонайтісніше корелює з морально-етичною системою координат, у яких перебуває особистість: попри всю, здавалося б, заданість, передбачає ситуацію вибору – і найперше в моральнісній площині соціальних і особистісних інтенцій. Шістдесятникам доводилося повсякчас співвідносити свої дії і вчинки з моральним законом, долаючи (чи не долаючи) інші екзистенційні спонуки й спокуси, щоразу вступаючи у боротьбу з самим собою і не завжди виходячи у ній переможцем (що засвідчують певні колізії відступництва чи компромісів із офіційною владою, власне, неминучі в будь-якому історичному сюжеті). І тільки найпослідовніших – і особливо В. Стуса – можна «освятити» к’єркегорівською тезою, згідно з якою індивід, котрий зробив свій вибір, тим самим «звільняється від необхідності» щоденно й щогодинно викорінювати в собі все, що «суперечить обов’язку»: відтоді він живе всередині вибраної ситуації, наповнюючи її власним буттям.

В душі людини, котра зробила свідомий вибір, звучить Стусове: «Благословляю твою сваволю,/ дорого долі, дорого болю», що заповідала самому поету пройти складним «лабіринтом бід». З одного боку, доля постає промислом Божим, Провидінням, фатумом («…Та й знакомиті дати/мені проставив хтось!»; «Ота зоря – вістунка твого шляху,/хреста і долі, ніби вічна мати,/вивищена до неба (од землі)/на відстань справедливості)…», а з другого –  скерованим бажанням, метою і зусиллям волі людини йти визначеним життєвим шляхом.  У випадку В. Стуса, для якого доля «звучала»  як неуникність, як фатум («Сховатися од долі – не судилось.// Ударив грім – і зразу шкереберть // пішло життя…», особливо гостро відчуваєш диктатуру, тиранію часу: час висить над долею, як Дамоклів меч, час працює на фатум, а отже, доля перетворюється на проминальність часу.  Феномен долі у В. Стуса має не тільки присмак приреченості, трагічності, а й незрідка – пафосу приреченості. Як у поезії, так і в епістолярії В. Стуса знаходимо чимало рядків про невблаганність долі, фатумні настрої й розмисли про ту силу, яка сильніша за людські бажання. Ось рядки з його таборового зошита: «…Це вже доля, а долі не обирають (йдеться про Стусів вибір  – рішення не виїжджати за кордон, бо, пояснює собі поет власне рішення, «хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту?» – Л. Т.). Отож, її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас».  Тож стосунки з фортуною означають віддатися  долі як волі Божій: ця думка виразно звучить у творчості поета – на глибоко трагічних регістрах: «Бо навкруги – провалля, вирви, втрати,/а тут, на шелепочу, тільки ти?/Здимілий весь, у кризі німоти – / тепер у ній довіку пробувати./Десь цілу ніч тонкоголосить мати/а доля пише пальчиком хрести». «У нас – Доля, Валю, приділ, як каже Є. Плужник, –  звертався він у листі до дружини (30.11. 1978). – Поруч із нею ми не повинні мислити, а – довірятися, віддаватися їй. Доля – для серця, душі, а не для розуму. Доля – для Великої Радості та Великого Смутку. Розум – для буднів, для ніриба-нім’ясо. Доля – стратег, серце – її васал, розум – лише тактик. Тактика вбиває людину, дрібнить її,  обмалює. А ми з Тобою – великі вже, Валю. Як же нам гнутися? Не випадає!..».

Однак відчуття фатальності, напередвизначеносі долі («Напевне, так і треба –/судилося бо так») не спиняло постійних пошуків відповідей на запитання, які не відпускали, стукалися в поетове серце: «…Але коли саме людина збагне, що таке доля?» – запитував поет  і відповідав, що, можливо, лише тоді, як змарнує свої літа й свою душу – у пізньому віці, а, можливо, взагалі не пізнає цього. «Може, Ти скажеш, – звертався він до сина, –  а для чого це – бути вірним долі? І це питання буде найнедоречнішим. Бо доля не має мети […], вона є, а існуючи, вже має мету (не свою, а, сказати б, Господню – хто створив її, окреслив її). І в цій широкості долі, яка ширша (і незрівнянно!) за мету, – справжні розкоші життя…».

Феномен долі народжує феномен особистості – надто тоді, коли йдеться про буття на межі, як у випадку В. Стуса. Людина глибока, широкого філософського «закрою», він умів зусиллям волі і якимось надглибинним відчуттям перетворити трагічний фатум на внутрішнє пережиття свята, високе духовного очищення: «…будьмо гідні своєї долі:  і не нарікаймо на неї – долю, – писав дружині з ув’язнення В. Стус. – Думаю, що наше з Тобою життя теж стало часточкою історії нашого народу. Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест – і несімо його гідно. Бог просто забрав у нас будні, а залишив – свято. Свято високого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей» (лист від  20.12.1977). І гідно пройшов цей шлях із самоствердним переконанням: «…а треба йти, а треба йти /щосвятом і щобуднем»). Один із когорти homo viator (а саме на цей статус людини мандруючої здобулися шістдесятники, обравши шлях самовдосконалення – себе й своєї нації), В. Стус наділяв подорожних конотацією бездомності, що виступало синонімом бездержавності: «Тепер, упертий, безвісти одчалюй, /бездомного озувши постоли». Він досить точно означив долю і шлях усього свого покоління: «Напростувалася їм путь – спадна, укотиста, узвізна», а його творчість загалом можна назвати образною ілюстрацією до слів М. Вінграновського: «Так уже випростуємось ми!». Шлях через самопізнання, повернення до джерел, через сумніви й болючі пошуки: «Та відчайдушно пролягла дорога /несамовитих. Світ весь – на вітрах», «терням поросла дорога», яка й справді перетворилася  – у кожного по-своєму – на «лабіринти бід». І – жорстка констатація  факту: «Нам ряд утрачено. Раптових спроб/зазубрені шпилі – ото єдине…/Нам ряд утрачено. В космічній стужі/Відігріває нас лише вогонь/Від самоспалення…», де образ «зазубрених шпилів» особливо семантично глибокий і вагомий, оскільки означає здіймання вгору, вивищення над «усередненістю», де «гострота», «колючість» апелюють до зраненості. Цей образ несе подвійне смислове навантаження, подвійний акцент на «гострошпилевості» тих незламних в умовах репресій одинаків, що їх поет назвав невеликою шоптою, і є сутнісним синонімом до поняття пасіонарії.

Для шістдесятників «істинних» (послідовних) вибір між добром/злом був абсолютизованим – і В. Стус – яскравий приклад цього. У його розумінні вибір долі – це завжди арена боротьби добра зі злом: як у розрізі одного людського життя, так і в масштабі цивілізації, особливо коли «світ розмінявся на кроки//причаєних надкатастроф». Тож цей вибір виходив поза межі сповідування морально-естетичних  принципів і сягав ідеологічної складової суспільства, в парадигмі якої ці соціально значимі величини (добро і зло) особливо креативні. Постійно ставлячи шістдесятників перед вибором як вольовим актом, життя гартувало їх у процесі здійснення цього вибору. І вони «народжували» себе, формувалися особистісно з розумінням необхідності добра (як справедливого облаштування суспільства з гармонізацією всіх його ідеологічних і соціокультурних складових) через заперечення зла (тоталітаризму), тоді як у полі «волі взагалі» тріумфувало зло тих, хто писав розгромні рецензії, доносив, допитував, виносив сфальсифіковані вироки… Або/або (як вибір між естетичною і етичною позицією) означає, за наполяганням С. К’єркегора, що «не вибір того чи іншого, а  вибір вибору (курсив мій – Л.Т.)», інакше кажучи, бажання людини зважитися на вибір – це той світоглядний компроміс між етичним/естетичним, зразок якого дало явище шістдесятництва. Особливо яскравим прикладом такої непримиренності («або-або») була й залишається трагічна доля і особливо чітка позиція В. Стуса, чиє перебування в амплітуді  «або-або» визначалося моральним законом як вибором серця. Йдеться про репрезентацію естетичного Я, вибраного етично (С. К’єркегор), трансформованого художньою свідомістю поета. У ній зазвичай віддзеркалюється засвоєний та асимільований життєвий досвід у його естетичному модусі,  і особливу цінність має тут унікальний досвід межової ситуації, на яку всуціль перетворилося життя  поета. Звідси й унікальність художнього осмислення цього життя й унікальність самої Стусової поезії.

На прикладі поетично-філософського дискурсу В. Стуса бачимо, як у муках і душевних боріннях народжується внутрішній моральний закон особистості, котра, усвідомлюючи те, що «не в силі бути з вічним боргом», водночас гранично відповідальна за все, що означено парадигмою добро/зло. Ця іманентність провини як «правічного гріха», заґрунтована в переконання всього-з-усім-пов’язаного й взаємозалежного, помножується загостреним відчуттям громадянського обов’язку. Шістдесятникам особливо близька к’єркегорів­ська позиція людини, котра бере на себе гріхи всього роду («…чужі гріхи,/що стали ніби власні» у В. Стуса чи «Життя – спокута не своїх гріхів» – у Ліни Костенко). Особливо вичерпно розгорнув цю тезу В. Стус: «Таж від народження берем/правічний гріх собі на душу:/його покутувати змушені, /його ми вистраждати ревне/повинні – спогадами, сном […] / Всі прогріхи минулих душ, / напевне, ще від неоліту/ввійшли у серце, оповите/гріховністю […]. Ми від народження берем/правічний гріх. І день проворний, /заледве крила розпросторить, /вже видається тягарем». Річ у тім, що провина й каяття, маючи онтологічну природу, іманентно присутні в самому акті вибору. Тож вина, на переконання філософів, полягає в самому акті свободи, вина тотожна свободі, і «каяття є каяттям у здійсненні вольового акту, в набутті свободи» – цю філософську тезу С. К’єркегора поезія В. Стуса розгортає особливо експресивно. І водночас для шістдесятників, котрі взяли на себе загальну відповідальність, актуальною залишалася й інша теза філософа, згідно з якою людина щонайперше виконує обов’язок стосовно «самої себе». Якраз вона й корелює з імперативом справжнього – не вдаваного, не мімікрованого буття: бути/залишатися самим собою, знайти себе як «повну», полісутнісну людину. В. Стус, реалізовуючи «зусилля бути людиною» (за М. Мамардашвілі), явив своїм життям подвиг «бути людиною» («самим собою») у всіх ситуаціях і перипетіях долі, сповідуючи власну мудрість «…жити – то не є долання меж, /а навикання і самособою – наповнення».

 

Продовження в наступному числі.