Не ікона, а образ творця

 

 

Сергій ГАЛЬЧЕНКО,

шевченкознавець, заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

 

Спогади сучасників про особисте життя Тараса Шевченка хвилювали багатьох митців. Чимало письменників бралися до висвітлення цієї трепетної теми, одначе, як на мене, ще нікому не вдавалося так близько підступити й так глибоко перейнятися інтимною стороною життя поета, як Антонії Цвід. В її трилогії «Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка» він постає перед читачем звичайною людиною – зі своїми чеснотами й вадами, зі своїми таємницями, власне, зі своєю тяжкою долею. Авторка посвячує читача у маловідомі факти з його життя, але відтворений образ – далекий від епатажних зображень, які спотворюють реальну постать великого Кобзаря, а іноді й принижують гідність усієї української нації.

Цей драматургійний твір в картинах і ліричних етюдах, для назви одного з романів якого авторка взяла жартівливе звернення до Шевченка його побратима Пантелеймона Куліша, присвячений передовсім почуттям поета до коханих жінок, його муз, через яких він був не раз приречений на душевні страждання. Хоча ті ж його музи, як спалахи небесних світил темної ночі, і надихали його на художні та ліричні шедеври. Події відбуваються на тлі перипетій життя поета, які письменниця подає без будь-яких прикрас… І це «тло» стає другою композиційною лінією роману, що гармонійно переплітається з інтимною.

Трилогія Антонії Цвід об’єднує три романи: «Возлюбленик муз і грацій», «І темнії ночі… і ласки дівочі» та «Як русалки місяць ловлять». Авторка передовсім прагне якомога об’єктивніше підійти до висвітлення образу Генія, аби показати його не лише як людину чуттєву, творчу, а й всебічно розвинену, палкого провідника ідеалів гуманізму та невтомного поборника зла. Її концептуальні підходи суголосні з поглядами літературознавця Євгена Сверстюка: «Не ідеалізуймо й не обожнюймо Шевченка. Але пам’ятаймо, що він – душа нашого народу. Шевченко своєю пророчою пристрастю внутрішньо розкріпачував людей і вчив їх бути людьми…». Безумовно, саме оте «обрубування гілок», численні білі плями в біографії нашого великого Кобзаря, що про них писав відомий правозахисник Леонід Плющ, стало сьогодні ахіллесовою п’ятою для стріл невігласів.

У пропонованій трилогії, як зазвичай у творчості Антони Цвід, дивовижним чином поєднуються реалії і філософсько-світоглядні мотиви, за якими створена нею дійсність існує поза часом. У спробі проникнення у таємниці буття, глибини внутрішнього «Я» головного персонажа твору авторка намагається розкрити спосіб формування в людині потреб внутрішньої і зовнішньої свободи, що для Шевченка було основним мірилом моральних цінностей. Цьому відповідають і пошуки жанрових форм.

Авторка прагне до вироблення таких зображувальних жанрових форм, які б найповніше сприяли розкриттю творчого задуму. У даному разі маємо роман-перформанс, який складають візуально-літературні картини, сплетені з окремих візієвих етюдів. При перформансі персонаж стає істотою синтетичною: оповідачем, танцюристом, оратором, співаком, музикантом, і змінює «професії» за своїм смаком. Всі ці означення саме і вказують на головного героя роману – за природою своєю всебічно обдаровану і унікальну особистість, яка вже сама собою становить цілий театр.

Так Антонія Цвід, розширюючи жанрові літературні рамки завдяки синтезу мистецтв, поєднує в трилогії спів, декламацію, танці, інсценізації та філософські саморефлексії… Таке взаємопроникнення мистецьких форм сприяє плавному перетіканню того ж танцю в скульптурні композиції, в музику чи політичний коментар…

Головний принцип перформансу– ситуативність. Він близький до вуличних вистав – карнавалів і театру масок. У творі ми також потрапляємо на бали, маскаради та імпровізовані народні дійства. З огляду на це можемо стверджувати, що перед нами – новий вид літературно-мистецького твору. І в такому разі можемо говорити про з’яву в нашій літературі жанру, дещо відмінного від традиційного театрального чи літературного.

У трилогії Антонія Цвід почасти невимушено переходить на римоване мовлення з притаманними йому тропами й ритмікою, що надає романові-перформансу незвичайного колориту й поетичності, позаяк зроблено це з майстерністю, адже авторка – знана в нашій літературі як віртуозний поет-лірик. У своїй творчості вона тяжіє до епічних полотен патріотичного звучання. Згадаймо хоча б її поему «Жорна» чи віршовану рок-феєрію «Корона Євпраксії» – художній твір про нелегке життя на чужині онуки Ярослава Мудрого, імператриці священної Римської імперії Адельгейди, яка, не підкорившись нормам тодішньої моралі, виступила на Синоді проти свого чоловіка-кривдника, імператора Генріха IV. Однак, повернувшись до стольного Києва, через моральні табу не була підтримана навіть матір’ю і ще молодою померла в монастирі сестри Анни.

Епічний струмінь Антони Цвід був відзначений такими літературними авторитетами, як Микола Жулинський, Петро Кононенко, Анатолій Погрібний. Під час презентації однієї з книг Антонії Цвід в УНІАНі знаний професор Михайло Наєнко висловив думку: «У часи вибору, коли Україна шукала нових шляхів розвитку, обов’язково з’являлася постать жінки… На рубежі XIX -XX століть, коли настав час переосмислювати навіть сам тип художнього мислення, з’являється Леся Українка… Шістдесятництво дало нам Ліну Костенко. І ось на зламі тисячоліть з’являється ця несподівана зірка в нашому художньо-поетичному цеху – Антонія Цвід… Сьогодні в поезії працює близько тисячі жінок. Тобто пишуть багато, але відстань між тим, хто просто складає вірші, і тим, хто є справді поетом, – це неймовірна далина. Антонія Цвід пропонує нам заповнити цю відстань. Заповнити насамперед епічним поглядом на світ…».

І ось перед нами – розлоге величне поетично-драматургійне полотно духовного світу видатної постаті, пророка України «Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка». В епічному жанрі у письменниці все відбувається ніби по висхідній – від полотна до полотна. І поєднує їх між собою переважно одне – тема світлого кохання, того найпроникливішого й найпотаємнішого, перед чим навіть генії бувають безпорадні, і водночас – заглибленого філософського погляду автора ніби із «дна» душі свого героя – в цей світ, у якому мешкаємо, з яким ділимо всі свої радощі й болі, адже відомо, що ніщо нікуди не зникає, а існує вічно, як Бог і як Любов. Адже апріорі Бог є Любов. Невипадково поетеса сповідує цю тезу і культивує її у творчості.

Роман-перформанс в картинах і ліричних етюдах, як його називає авторка, або ще, сказати б, епопея у драматургії, як на мене, – це унікальне явище в сучасному літературному процесі. Не лише через сміливе жанрове експериментаторство – на виду вміння авторки органічно вписатися в рамки «європейської» традиції, інтерпретуючи її абсолютно в модерному дусі.

 

Істинний, а не «ідольський» образ

Відвага Антонії Цвід проявляється не лише в жанровому експерименті. Хочу наголосити також на сміливості у виборі теми та взятій на себе відповідальності за істинний, а не «ідольський» образ творця. Письменниця ніби намагається сказати – не робімо з людини ангела, бо кожен штучно створений ангел є недосконалий і відлякуючий.

Відчуваючи, що в п’єсі їй «затісно», письменниця намагається творити в рамках роману-перформансу, що зрештою виливається в три романи поспіль. І це невипадково, бо й саме життя Тараса Шевченка нагадує нам трилогію з його періодами: до, в час і після заслання. Всі вони презентовані різними історичними подіями, а отже – персонажами, зокрема коханими жінками. Незмінною хіба що в житті поета залишається його натурниця й муза – німкеня Амалія Європеус (пізніше Клоберг), відома за картинами Шевченка «Жінка в ліжку», «Жінка в намисті» та «Марія», створеними в час їхнього палкого кохання. До поїздки в Україну були створені й такі акварелі Шевченка, як «Натурниця», «Гарем» та «Катерина». Риси Амалії письменниця помічає і в обличчях оголених русалок з відомого ескізу Шевченка «Як русалки місяць ловлять», створеного художником уже по засланні для розпису палацу В. Кочубея, який так і не був втілений. Виглядає символічно: три романи – як три русалії, які ніяк не зловлять місяця, як і сам Шевченко так і не зміг дістатися омріяного затишку з коханою у вишневому садочку на кручах Дніпра…

Головна інтрига в романі-трилогії зав’язується навколо образу Поета і його Музи. Намагаючись підтвердити, що «чарівна німкенечка» Амалія Європеус була головною музою великого митця, Антонія Цвід вивищує і романтизує образ жінки-музи, якій поклоняється художник, адже без неї не було б і отих шедеврів, з яких вона дивиться невинним поглядом зі свого ліжка у вічність, як на акварелі «Жінка в ліжку». Кохання поета з Амалією в романі переростає в творчу співпрацю Митця і Музи, робить натурницю повірницею його душевних переживань… Він розповідає їй про свої стосунки з жінками, які являлися йому в час їхньої розлуки і навіть про пошуки дружини. Відтак Амалія – щось більше для поета, ніж друг чи дружина, вона – його Муза, без якої митець не існує. То ж невипадково трилогія завершується епізодом, коли на передній план випливає графічна робота Шевченка «Муза», де зі спини зображена велетенська фігура оголеної жінки, до якої підносить руки маленький чоловічок-митець. Муза і Митець – ось істинно подружня пара перед Господом.

 

Три романи – як три русалії…

Як бачимо, в творі романтична лінія художника і його музи аж ніяк не затьмарює інтимних порухів до інших жінок. На віражах сюжетних ліній постає чимало сцен закоханості й розлук. Так, у першому романі трилогії «Возлюбленик муз і грацій» згадується про подруг дитинства і юності поета – українку Оксану й польку Ядвігу, з якими його розлучив пан Енгельгардт. А після звільнення з кріпацтва, крім Амалії Європеус, постають образи вродливої поміщиці Ганни Закревської і княжни Варвари Рєпніної, з якими поет заприязнився під час першої поїздки в Україну і між якими розривалося його серце, а ще йдеться про закоханість та сватання до попівни з рідного села Федосії Кошиць.

Другий роман «І темнії ночі… і ласки дівочі» вже самою назвою відправляє нас до чарівної кримчанки Забаржади, з якою Шевченко знайомиться під час заслання в Оренбурзі, і яка стає розрадою серед «темних ночей» життя засланця. Ця смілива дівчина, закохавшись у 36-річного чоловіка, їде в Орську фортецю з наміром викрасти коханого та втекти з ним до Персії – «п’ять ночей стояла перекинута бричка, слугуючи за хижку в пустельному степу, де палало любовне багаття і паслися відпущені коні…» Однак лиха доля закидає Тараса Шевченка до Новопетровського укріплення під суворий нагляд, навіки розлучивши закоханих.

Та й на безлюдді, де лише смердючі казарми, п’яні й розпусні солдати, серце художника відкрите до краси, яку для нього завжди уособлює Жінка… Свої платонічні почуття до дружини коменданта укріплення Іраклія Ускова – Агати він проживає у великій таємниці від об’єкта свого обожнення. Згадується й про ніжне ставлення і симпатію до казашки Каті, відомої з його однойменного портрета, яку самі її земляки мають за його «токул». З таким же трепетом спрагле любові серце поета впускає в себе і юну актрису Катерину Піунову в Нижньому Новгороді, де він змушений на півроку зупинитися дорогою із заслання. Однак спроба сватання до юної красуні виявилася невдалою.

Про особисте життя Шевченка після повернення з неволі йдеться в останньому романі трилогії – «Як русалки місяць ловлять». Настає час його повернення до вільного життя, хоч і під постійним наглядом жандармерії. А з ним повертається до митця і праця наповну, і слава наповну, і кохання… і навіть його Амалія. Він радий зустрічі з нею, але те, що розлучило їх іще в молодості, не дозволяє їм одружитися, вона залишається для нього чимось більшим за кохання й одруження – його ПОБІЧНОЮ музою. Та Шевченка не полишає мрія одружитися, завести своє «кипіло» на кручах Дніпра, і ця мрія через постійні невдачі переростає мало не в ідею фікс – чим далі втікає від нього здійснення цього бажання, тим з більшою затятістю він, не бажаючи здаватися, біжить за нею, як за недосяжним обрієм…

Отож, з твердим наміром створити родину й переїхати в Україну, поет спершу приглядається до наймички свояка Варфоломія Шевченка – Хариті Довгополенко, а потім заручається з покоївкою Ликерою Полусмак, чим викликає спротив свого найближчого оточення. Це миттєве захоплення розбивається об скелю повного нерозуміння нареченою своєї місії – стати дружиною Пророка. Ще однією яскравою сторінкою в житті митця стає зустріч з Марією Максимович, яку він вважав ідеалом української жінки. Проте ця пані, як і Ганна Закревська, на жаль, була заміжня.

В епопеї раз-по-раз постають яскраві сцени закоханості, а подекуди й еротизму на хвилі отого Тарасового «За темнії ночі… За ласки дівочі…», перефразовані авторкою в назві другого роману, позаяк поет був людиною жвавою й пристрасною. Манера викладу історичного матеріалу в романі – напрочуд невимушена, густо пересипана дотепами. Подаються уривки з оригінальних поезій Тараса Шевченка, а подекуди трапляються суголосні їм філософські монологи самої авторки, у яких вона через призму бачення поета передає багатовимірність людського буття.

 

Любовна канва на соціальному тлі

Трилогія «Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка» – це не лише галерея образів дорогих поетовому серцю жінок, а й лики його найближчих друзів: Івана Сошенка, Євгена Гребінки, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, а також діячів тогочасної культури – Карла Брюллова, Олексія Венеціанова, Василя Жуковського, які сприяли визволенню поета з безодні кріпацтва, та інших. З особливим трепетом авторка подає образи своїх земляків з Конотопщини, зокрема уродженця хутора Гирівки Михайла Лазаревського. Він – один з рятівників поета з неволі, його найближчий друг, вірний йому навіть після смерті, створив перший музей Шевченка для увічнення пам’яті свого названого брата.

Антонія Цвід виходить далеко за рамки власне інтимної тематики, доводячи, що Господь якщо й присудив Шевченкові жінку, то хіба лиш як Музу для створення безцінних шедеврів, бо насправді омріяною «дружиною» для нього завжди була кохана Україна, яку, за словами Пантелеймона Куліша, він бачив в образі кожної жінки. А відтак було б помилково акцентувати увагу лише на інтимних переживаннях поета, позаяк душа його насамперед переймалася долею покріпаченого люду і в першу чергу – долею уярмленої жінки як найсвятішого образу в його творчості. Попри «любовну» канву трилогії, авторка не ставить на «задвірки» оте соціальне тло, на якому відбуваються події в романах, бо саме воно визначає долю поета та й нерідко стає причиною непростих стосунків з жінками.

Громадська активність та тверда антикріпосницька позиція Шевченка зрештою й спричиняються до заслання, а згодом – і до сумної кончини. Бунтарський дух Тараса проявляється вже змалку, коли він у школі відшмагав різками п’яного дяка-тирана. Відтак протягом тривалого часу, терплячи нелюдські знущання, після звільнення з кріпацтва поет вибухає такою силою гніву проти приниження людської гідності, що царські сатрапи запроторюють його у «степи неісходимі», заборонивши писати й малювати, що було для митця гірше самої неволі. Як бачимо, авторці вдалося органічно сплести дві тематичні лінії в одну. І завдяки такому викладу матеріалу читачеві легше дається до усвідомлення той чи той вчинок головного героя трилогії у перипетіях його «амурних» справ.

Тонко й делікатно підходить Антонія Цвід і до висвітлення так званих непублічних тем з біографії Шевченка. На вигадки сучасних геростратів про нібито народження нашого генія від пана Енгельгардта чи царевича Костянтина, а доньки Ганни Закревської Софійки та сина Михайла Максимовича Олексія від самого Шевченка, авторка показує, що всі так звані «факти» не є вже такими й непублічними – про них знали ще за життя поета на рівні «одна баба сказала». М. Максимович підозрював свою молоду дружину Марію і писав про це у віршах, а Панько Куліш з цього приводу пускав глузливі шпигачки, що, мовляв, малий Олексійко надто вже схожий на Тараса.

Для підкреслення більшої достовірності, переконливості викладу Антонія Цвід вдається до прийому виставлення в романах точних дат, за якими розвиваються події, в житті поета, однак зрідка свідомо дозволяє собі незначні відхилення. Подекуди авторка вдається до несподіваного прийому – переспіву незначних епізодів з прозових творів Шевченка, як з повісті «Музикант» – єдино з метою якнайширшого розкриття образу свого героя, вводячи як дійову особу навіть Шевченкового персонажа – музиканта. Але сюжетні лінії, події, діалоги в романі максимально наближені до спогадів сучасників, густо пересипані народною мовою та висловами самого Шевченка, зафіксованими у листах та щоденникових записах. Твір насичений жартами, іронією, фразеологізмами. Все це робить його захоплюючим і напрочуд цікавим.

 

Все минає, та Любов після всього зостається…

Підсумовуючи свій побіжний аналіз трилогії Антони Цвід «Кохані жінки Тараса Шевченка», хочу наголосити, що творчий задум письменниця змогла реалізувати вповні. Головний герой постає у творі не як забронзовілий ідол, а як жива людина з її безмежною добротою, щедрістю душі і незвичайною дотепністю, за що його дуже й любили. А ще в трилогії багато шевченківської безкомпромісності, благородства, вродженої інтелігентності й гострого розуму. Поет мав вдачу веселу, жартівливу, де з’являвся, там завжди було чути сміх. Мав він особливий хист до співу й танців. Жінки – від наймичок до графинь – так і липли до нього. Посилаючись на спогади сучасників, авторка стверджує: «Коли він говорив з жінками, лице його робилося незвичайно приємним. Вони його дуже любили»… Та й натуру ж мав запалку, як закохувався, то ставав несамовитий… Носив фрак, дзиґарі, кожух єнотовий, мав стрижку під козацький оселедець, охоче танцював як народні, так і бальні танці. Разом зі своїм покровителем Карлом Брюлловим відвідував поважні петербурзькі родини, музикально-поетичні вечірки, де знайомився з відомими діячами культури і охоче читав свої твори.

Ось такий, досі небачений і витончений образ Генія, що вільно володів польською, знав напам’ять Шекспіра, Байрона в перекладах Міцкевича, був залюблений у музику Шопена й Глінки, «бренькав» на гітарі, намагався грати в чотири руки на фортеп’яно, був неперевершеним танцюристом і співаком, – такий Шевченко є дещо несподіваний для багатьох наших сучасників, вихованих на оспівуванні поета лише як борця, діда з насупленими бровами й довгими вусами в кожусі зі смушковою шапкою, що він їх носив, повернувшись із заслання.

Показати нам отого молодого, сповненого сил і творчої енергії нашого Пророка, а не лише розбитого долею чоловіка – таке завдання ставила перед собою Антонія Цвід і, як на мене, успішно з цим впоралася. Перед читачем постає, як живий, за висловом Куліша, «возлюбленик муз і грацій». До слова, саме цих двоє велетів нашої культури, як мовить в романі Марко Вовчок, були для України, як Сонце й Місяць: один світить зрання, другий – до світання.

Доречно також наголосити, що авторка трилогії зуміла відтворити тогочасну соціальну атмосферу, у якій жив, творив та й кохав наш великий Кобзар. Тут описано й маєткову культуру, що набула розвою саме в шевченківський період з її вишуканим дизайном палаців, з парковими ансамблями (алеї, статуї, озера та сади). Вражає також достовірність описаних інтер’єрів з колекціями живопису й скульптур, творів декоративно-ужиткового мистецтва, музичної та танцювальної культури, що, власне, базувалося на використанні таланту і праці кріпаків, і зрештою послужило основою сучасної опери й оперети. Не можна не відзначити й здібності автора як своєрідного модельєра – своїх героїв, як і головного персонажа, вона намагалася «одягати» відповідно до вимог тогочасної моди. Все це дало можливість цю трилогію наблизити до епопеї.

Антонія Цвід постаралася все це відтворити з історичною достовірністю, аби повніше розкрити образ свого героя. Безмежна розкіш на балах у Царському селі, в Мосівці та в інших місцях, як у Московії, так і в Україні, тут резонує з простим побутом кріпаків, солдатів та студентів. Серйозно попрацювала авторка і над мовними особливостями своїх персонажів, максимально наблизивши їх до тогочасних з їх вражаючим колоритом. Саме завдяки цьому діалоги персонажів виглядають природно й переконливо.

Трилогія Антони Цвід «Возлюбленик муз і грацій. Кохані жінки Тараса Шевченка» – це передовсім художній твір, а не наукова монографія, а відтак автор має право на власне бачення. Вважаю, що за ним можна було б поставити захоплюючий фільм, позаяк постать нашого великого Кобзаря цього варта, як ніяка інша. А надто його інтимне життя, бо «все минає, та Любов після всього зостається, все минає, тільки не Бог і не Любов», як писав шанований Шевченком Григорій Сковорода. Поза сумнівом, ця трилогія – явище в сучасній українській літературі.

№12 (200) 16 червня 2017