На берегах земної і небесної мики

 

(про Михтодя Волинця і Петра Потапенка)

Олександр КЛИМЕНКО

Астрономія вивчає небесні об’єкти. Генеалогія досліджує походження і родинні зв’язки людей. Дізнатися про предків, чиє життя передувало твоїй появі, – завдання вирішуване, тоді як зоряні скупчення над головою постають загадкою, абсолютною у своїй високій незбагненності – так, принаймні, здається. Насправді ж усе навпаки: в бібліотеці можна взяти підручник з астрономії і дізнатись про зоряний космос, натомість там не знайдеш книжки з надрукованою генеалогією свого роду, яка б сягала корінням давнини.

Ще не прозираючи родовідне дерево далі дідів, я намагався дізнатися про предків по материній і батьковій лінії, відомості про яких нехай фрагментарно, але збереглися у пам’яті нащадків, – про Потапенків з Коростишівського району на Житомирщині, серед яких 17 вересня 1943 року з’явилася на світ моя мама Ніна Іванівна, і про Клименків з Добровеличківського району на Кіровоградщині, бо з їхнього роду походить батько Іван Архипович (5.04.1925–23.05.1988). З’ясувалося, що це не така легка справа: час не стоїть на місці, тож люди відходять у вічність – зі своєю пам’яттю, спогадами.

Продовжуючи порівняння астрономії з генеалогією, можна сказати й таке: зірки різняться розмірами та яскравістю, люди – так само. Одні щезають у мороці небуття, щоб не залишити найменшої можливості дізнатися про себе, щезають, ніби й не жили на білому світі, інші – запам’ятовуються вчинками, результатами прижиттєвої праці.

У книжці Михтодя Волинця «Село у нашій Україні» з десятитомної епопеї «Я бачив пекло на землі…» я прочитав: «Моя родословна не знає видатних діячів ні на ниві науки, ні мистецтва, ні на полях битв, як політичних, так і воєнних. Мої предки, яких я можу пригадати лише по імені не далі діда-прадіда, а не від Рюрикового роду, походять не з князівських чи боярських родів. Моя родословна лежить на ниві селянській, щедро политій потом предків. Ті предки не чинили героїчних подвигів, не підкорювали чужих народів і держав, не правили подібними собі. Вони сіяли хліб і жали його, годували ним своїх героїв, вельможних і правителів (…) Вони були тим корінням, що, сховане в землі, давало животворні соки своєму народові й чужим зайдам, на стовбурі того коріння та його кроні виростали й годувались свої та чужі герої й посіпаки, вчені й дурні, інтелігенти й хами, патріоти й яничари, раби й королі з царями».

Це прочитавши, зрозумів, що мушу написати статтю – у продовження слів М. Волинця, бо протягом одного покоління в історії мого роду багато що змінилося. Тож якби мені довелося сьогодні повторити наведену цитату, я мав би її доповнити такими словами: нині моя родословна знає відомих митців – митців із роду Потапенків. Кажу про свого двоюрідного дядька Петра Аврамовича Потапенка (24.10.1914–13.04.1998) – музиканта, учасника і диригента (1959–1962 рр., 1965 р.) детройтської Капели бандуристів ім. Т. Шевченка, засновника Жіночого ансамблю бандуристок в Детройті. І про дядька троюрідного – дисидента, політв’язня сталінських тюрем і концтаборів, письменника, автора поетичних збірок і епопеї «Я бачив пекло на землі…» Михтодя Івановича Волинця (нар. 3.03.1926).

Зізнаюсь, книжку «Село у нашій Україні» не міг читати відсторонено, як чужу, оскільки в ній розповідається про мій рід, про край, який знаю і люблю з дитинства. Про те, що сам намагаюсь зафіксувати у слові.

Петро Потапенко

Петро Потапенко

Петро Потапенко народився у Березівці, а Михтодь Волинець – в Іванівці Коростишівського району Житомирської області. В Іванівці на початку XIX століття оселився їхній прадід, а мій прапрадід Яким Потапенко. Відстань між Березівкою та Іванівкою – кілька кілометрів. М. Волинець про Якима Потапенка, який помер у 1891 році, пише: «Дід Яким був з тих кріпаків, яких пересилив до новозаснованого Евандорфа пан Чайковський зі свого помістя десь з-під Дубна. За непокору та різні витівки». І наводить довідку: «Евандорф, інакше Берегівська Слобідка на правому боці р. Мики, в двох верстах нижче Березівки. Село отримало назву від імені другої дружини Криштофа Чайковського Еви коло 1794 року». Проте «жителі села й околиць не розумілись на правилах чужої мови і по-своєму переінакшили назву в Лівандорку». Пізніше, «до більшовицького перевороту 1917 року, за царату» Евандорф перейменували в Іванівку, а у радянські часи – на Травневе.

Читаючи ці рядки, подумав, наскільки звивистим є життєвий шлях, що пролягає крізь століття, об’єднуючи мертвих, живих і ще ненароджених: прапрадід з-під Дубна потрапив в Евандорф, я ж із Коростишева (після закінчення у 1995 році Київської консерваторії) переїхав до Луцька. Відстань між колишнім Еванфдорфом і Коростишевом – 22 кілометри, між Луцьком та Дубном – 46 кілометрів. Отака родова географія, отакі родові маршрути, отаке кружляння по землі.

І далі з книжки «Село у нашій Україні»: «Виховали прадід Яким і прабабуся Настя шість дочок і трьох синів – Івана, Йосипа (мій прадід і дід П. А. Потапенка. – О. К.) та Данила (дід М. І. Волинця. – О. К.)». Про Якимових синів М. Волинець пише: «Іван мешкав усе життя в селі, був добрим господарем, його обирали старостою села. Йосип пішов у прийми в Березівку, де й прожив свій вік. У нього було три сини: Яків, який загинув ще в царську війну, Аврам та Іван. Аврам одружився на Уляні з Можарів, сестрі професора Можара, розстріляного в 1937 році енкаведистами. Працював механіком у сільському паровому млині. Але дуже любив музику, і діти в нього були всі музично обдаровані. А старший син Петро скінчив Київську консерваторію й був бандуристом у капелі Г. Китастого. Досі мешкає в Детройті в США. Іван (мій дід. – О. К.) мешкав через вулицю від брата, недалеко церкви. Загинув у війну в 1944 році. Третім сином Якима Потапенка був мій дід Данило».

У дитячі роки я щоліта жив у Березівці у рідної тітки Марії. Вона дітей не мала, жила сама. Майже щодня рибачив на ставку. Проте від хлопців знав, що справжня рибалка – у Травневому, куди мене пускали рідко. А тому в селі, звідки походили мої предки, у дитинстві був лічені рази. Але це не завадило ідеалізувати місцевість із настільки милозвучною назвою – Травневе, називану Іванівкою або й зовсім чудно – Евандорфом, тобто Лівандоркою. Відтак, працюючи над романом «Коростишівський Платонов», я оселив Андрія Платоновича не у рідній Березівці, а в родинному Травневому, яке ховалося за тополями, що левітували над горизонтом. Оселив у тітчиній хаті, яку знав із дитинства. І ще: церква біля нашої березівської хати, згадана М. Волинцем, сьогодні відновлена – стоїть аж світиться. Так само як завжди світилися ікони в кімнатах – особливо, коли сонячне проміння скоса зазирало у низенькі вікна. На одному з таких підвіконь головний герой роману «Коростишівський Платонов» Вася Місяць, завітавши з Коростишева у Березівку-Травневе до Андрія Платонова, побачив аудіокасету із записами великої української співачки Квітки Цісик.

З Волинцем дружив мій батько Іван Архипович Клименко, музикант і художник. Я ж із Михтодем Івановичем востаннє бачився у 1994 році, коли померла моя тітка Антоніна, яка жила у Коростишеві, на долині. Долиною називали місцевість у низині річки Тетерів. Це в хаті тітки Антоніни і дядька Григорія оселив я Васю Місяця.

Михтодь Волинець закінчив початкову школу у рідній Іванівці, семирічну – в Березівці, рік навчався в Коростишівській педагогічній школі ім. Івана Франка. Брав участь в антифашистському підпіллі. 1944 року був призваний до армії. Разом із друзями, створивши «Спілку вільної української молоді», вели пропаганду і агітацію серед молоді та українців, які служили в Радянській армії. Був заарештований. Після допитів у Владимирській тюрмі, Лефортово, Бутирці, на Луб’янці звинувачений у створенні антирадянської націоналістичної організації, написанні її статуту і програми. Двічі відбував термін у таборах (1951–1957, 1980–1983). З юних літ писав вірші, друкувався в газеті «Волинь» (отримав схвальний відгук Уласа Самчука), згодом – у журналі «Радянський Львів», в обласних і районних газетах «Молодь України», «Радянська Житомирщина», «Ленінським шляхом». М. Волинець протягом життя веде щоденники, які лягли в основу спогадів «Я бачив пекло на землі…».

У юні роки нам здається, ніби життя є безкінечним і те, що не зробив сьогодні, можна зробити завтра – ще буде час. І лише з роками розуміємо: безкінечність існування – найбільш оманлива річ, тому зустрічі, відкладені на завтрашній день, треба реалізовувати сьогодні. Одне слово, я вирішив завітати до М. Волинця у Ворзель. Адреса, яку по пам’яті продиктувала мама, співпала з адресою, отриманою від Михайла Пасічника, письменника і житомирського видавця книжок Волинця.

2 грудня 2014 року був ясний і морозний день. Я доїхав до Києва, а звідти дістався до Ворзеля. Поблукавши засніженим містечком, знайшов будинок Волинців. Двері відчинила дочка Михтодя Івановича і Марії Степанівни – Галина. Я ввійшов у дім. Зустріч була теплою. Я переказав вітання від мами і тітки. І ми довго розмовляли. Я подарував М. Волинцю нещодавно надрукований роман «Прихована фортеця», а у віддарунок отримав кілька томів з його епопеї. Ніколи не забуду, як Волинець, узявши мою книжку, вигукнув: «Це ж родова література! А я читаю в “Літературній Україні” статті Клименка з Волині. Але й не здогадувався, що той Клименко з мого роду. Ми з твоїм батьком дружили».

А потім Михтодь Іванович повів мене у свій робочий кабінет. Він уже знав про смерть Євгена Сверстюка – на столі лежала Сверстюкова книжка «На хвилях “Свободи”». На стіні у заскленій рамці – вишитий портрет Тараса Шевченка.

– Це Марія вишила у таборі.

Кімната по периметру була заставлена книжковими шафами – окремо словники та книжки з автографами, окремо українська і зарубіжна класика.

– Гоголь у мене – серед українців. Я його завжди перечитую. Він дивився на Росію наче збоку – на всіх отих ноздрьових, собакевичів, плюшкіних. У «Мертвих душах» – вся Росія. А зате яку Україну змалював у «Миргороді»! Недаремно Шевченко писав: «Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже». А у нас сперечаються, чий Гоголь – російський чи український! Для мене Шевченко і Гоголь поряд стоять. Вони найбільше вплинули на мене як на націоналіста.

Я запитав про Уласа Самчука, оскільки у третьому томі спогадів М. Волинця «Невільний найманець» є згадка про підпал батьківської хати у 1945 році: «У мене був багатий і цінний для теперішніх часів архів воєнних років. Там були тисячі німецьких і совєтських листівок, що масою розкидались з літаків. (…) Там були підшивки газет “Українське слово”, “Голос Волині”, “Коростишівські вісті”, окремі номери підпільного “Червоного Полісся” та Бажанової “За Радянську Україну”. Там були мої щоденники часів німецької окупації. (…) І ще був лист, якого я беріг, наче святиню, від Уласа Самчука. І все це згоріло».

– Я надсилав свої вірші Самчуку. І отримав листа: «Одержав ваші вірші. Дещо сподобалося. Щоб бути справжнім поетом, треба багато читати хорошої поезії. Але не читайте Дем’яна Бєдного. Бажаю успіху. З повагою, Улас Самчук». Я ту поштівку беріг від чекістів, давав її на село матері, а коли хата згоріла, згоріли й листи.

Запитав я і про Петра Потапенка.

Петро Аврамович Потапенко у 1937–1941 роках навчався у Київській консерваторії (клас бандури М. Опришка, клас хорової диригентури Г. Верьовки). Став учасником Капели бандуристів ім. Т. Шевченка, яка, як пише Улас Самчук у присвяченій історії колективу книзі «Живі струни. Бандура і бандуристи», «складалася зі сімнадцяти кращих мистців бандури». А керівником капели був Григорій Китастий. Радянська армія будь-яке співробітництво з німцями (у тому числі й концертні виступи) кваліфікувала як зраду. Рятуючись, музиканти спочатку опинилися в Німеччині, а в 1949 р. – у США. Лідія Корсун пише: «Колектив Капели 5 серпня 1942 року залишив Київ і пройшов усі випробування війни, неодноразові смертельні загрози, насильну репатріацію і зумів вижити разом, не припиняючи боротьби за національну ідею. Їх було сімнадцятеро. (…) “Хороброю Сімнадцяткою” назвав колектив один із них – Гаврило Махиня, літописець Капели. Махиня вів “Щоденник”, використаний і цитований Уласом Самчуком під час написання книги “Живі струни”». Одним із сімнадцяти бандуристів був і Петро Потапенко. У 1956 році він створив Жіночий ансамбль бандуристок, яким керував упродовж тридцяти років. Леонід Полтава зазначає: «Як без Олександра Кошиця не було б чуда Республіканської Капелі, без Григорія Китастого не було б найвищого мистецького рівня Капелі Бандуристів ім. Т. Шевченка, так і без Петра Потапенка не було б Дівочої Капелі Бандуристів у Детройті, цього юного самоцвіту у вінку української національної культури поза Батьківщиною». Після гастролей в Україні (1991) П. Потапенко видав збірку творів «Під срібний дзвін бандур» («Музична Україна», 1993).

Під час українських гастролей Петро Аврамович відвідав свою Батьківщину. Заїхав у село Мінійки до рідної сестри Віри, сільської вчительки. Як переступив поріг, так і заплакав: «Тут ще більша біда, аніж тоді, коли я п’ятдесят років тому поїхав з України». Заїхав у Березівку до тітки Марії, але не застав її вдома. Вона потім каралась: «Петро з Америки приїхав, а я на полі була – на буряках. Так із ним і не побачилась».

Дядько Петро похований у Детройті. На його пам’ятнику зображено бандуру і викарбовано рядки з вірша Володимира Сосюри: «Любіть Україну всім серцем своїм».

Я недаремно розпитував у Михтодя Івановича про листування з У. Самчуком. Позаяк саме Самчуку, за словами С. Шевчука, «доручили створити монографію про кобзарство України, до 50-річчя капели бандуристів ім. Т. Шевченка укласти літопис цього мистецького колективу, який утверджує і пропагує кобзарство у всьому світі. 1976 р. у Детройті була видана унікальна монографія “Живі струни. Бандура і бандуристи”».

…По обіді я повернувся у Київ, а звідти вечірнім потягом поїхав у Луцьк. У купе до ночі гортав сторінки книжок Михтодя Волинця – сторінки родової літератури. Вихоплював із тексту знайомі прізвища та топоніми і думав…

Багатьох з мого роду вже немає. Зате є відчуття, що хтось стоїть – і не так за спиною, як десь попереду. Стоїть у світлому ореолі – так на картинах малюють святих. Розумію, що таке порівняння є перебільшенням, проте не можу від нього відмовитися. Бо завдяки своїм предкам, які сіють і жнуть нині там – на берегах небесної Мики, я не почуваюсь загубленим у просторі клаптиком матерії, натомість, відчуваючи власну інтегрованість у родинній мозаїці, роблю сьогодні тут свою справу так само, як і вони робили її колись – від першого дня життя й до останнього. Чи відали вони, чи замислювалися, що хтось про них напише як Михтодь Іванович і зіграє на бандурі як Петро Аврамович? Чи було для них це важливо? Чи мали бажання зазирати у майбутнє? Чи мали, зрештою, час, щоб про це думати? Я не знаю. Однак не сумніваюсь, що кожен, прийшовши у життя, мав свою безсмертну душу, страждав і мучився, втішався і радів – так само, як і їхні далекі нащадки на берегах земної Мики.

Травень 2015 р.