Могутній засіб народної дипломатії

 

Розмовний клуб білоруської мови презентував у Києві літературно-музичну композицію «У гэтай краіне…»

 
Артемій ТЕОДОРОВИЧ
 
Організація розмовних клубів – досить розповсюджене явище в Україні, що завдячує вдалому поєднанню розвитку навичок говоріння іноземною мовою з процесами соціалізації юнацтва, адже більшість учасників клубів – студентська молодь.
Розмовний клуб білоруської мови (РКБМ) розпочав свою діяльність у 2009 році. Основна форма зборів – регулярні засідання, де, невимушено спілкуючись, члени РКБМ доброзичливо ставляться як до початківців, так і носіїв мови. Популяризуючи вивчення білоруської мови, учасники клубу підтримують зв’язки з філологами, етнографами та краєзнавцями сусідньої держави. Зокрема, вони брали активну участь у фольклорно-етнографічній експедиції на території Гомельськоїобласті РБ, навчались у Міжнародній школі білорусистики Білоруського державного університету.
Виходячи з того, що в 2017 році минає століття з часу доленосних подій в історії становлення молодих держав, Української та Білоруської Народних Республік, РКБМ презентував літературно-музичну композицію «У гэтай краіне…» (тут і далі – курсівам позначаються білоруські слова) – своєрідний ретроспективний погляд молодих українців на історію та культуру Білорусі. Автором ідеї та режисером-постановником композиції став Вадим Васютинський. До процесу підбору віршів долучилися усі учасники. Особливо треба відзначити роль музичного супроводу презентованої поезії й безперечна заслуга в тому майстерної піаністки Тетяни Будзень. Славетні білоруські мелодії, які лунають перед початком та під час композиції, виконують не лише «сябри» клубу. Декілька пісень білоруською мовою презентує Етнографічний хор «Гомін» імені Л.Ященка. Ми також щиро вдячні співробітникам Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», який надав затишний зал для прем’єри, а також бібліотеці імені О.Олеся Дніпровського району м.Києва, Будинку письменників НСПУ, де ми виступили вдруге та втретє відповідно, адже роль «geniusloci» завжди важко переоцінити.
Розпочинає літературну частину вистави «Сонет» М.Багдановіча (тут і далі – переклад українською – Т.А.) – використання біблійних мотивів невмирущості народу, надії на те, що білоруське «зерня» безслідно не зникне. Ще один мотив вічності – «Супутнику Землі» В.Караткєвіча, де автор також пропонує власну метафору-уособлення долі рідного народу: коротке, але яскраве життя одного з найвідоміших у світі літературних персонажів, Маленького Принца А. де Сент-Екзюпері. Перед нами – віра в майбутнє «небесного друга». Перегукуються з попередніми творами й мотиви «Думки» Ф.Багушевіча: осмислення долі народу через життя берізки, віра у вічність людського роду.
Нова історія – добрі-старі часи, мінська ідилія, якузмальовує наступний вірш, «Вечорниці» В.Дуніна-Марцинкєвіча – закінчується багатозначними рядками: «Вам, дітки, часів таких не дочекати! Мед із молоком річкою плили, Люди з собою як брати жили». Наступний вірш «Революція лютого» З.Бядулі стверджує, що про мирні часи залишається мріяти… Агонія І Світової: «На фронті гинули мільйонами, По городах стогнали стогонами», а все ж фінал вселяє надію на те, що народ позбудеться мороку кривавих подій («Підняли співи всі дрімотні, Усі міста, кутки болотні»).
Сподівання на мудрий спокій роздумів автора наступного твору («Зірка» Я.Коласа) раптово перериваються риторичним питанням, яке нагадує про драматичні перетворення епохи: «Арфа розбита – чиєю рукою?». Але далі на нас чекає гімн митцю («Артист грайка» Цьотки), для якого музика – життя, а життя – музика. Хто відає, може «Сам артыста» і є пташкою з наступного вірша (Я.Чачот, «Мандрівна пташка»)? Далі ми знову підводимо очі до неба – зворушливе звертання поетеси до читача («Ти скажи, до чого б це, друже») змушує замислитись, ким може бути той «Чорний ворон над білою ружею» (вірш Я.Яніщиц «Ти тепер неможливо далеко»). Переймаючись смутком наступного вірша («Став» В.Някляєва), чуємо німе питання: чому журиться його герой, за незвіданим щастям? А може, за втраченою Батьківщиною?
Ностальгію розвіює епатажний «Кавалер Валєрка» В.Жибуля (яка інша мова робить можливими такі комічні каламбури: «Валєркавалєр, Насцясцяна, Вєраравє, Маняняма, Дашкашкада…»?). Посміхаємось ми також і разом з М.Танком, автором «Діда та щупака», неначе бачачи, як «щупак срібний, З гострими зубами, хитрий, як купець, Починає зорі дідові ловить». До нашого сміху долучається й сама природа: «В сонці квітнучи, як червоний мак, – Хилиться, хихоче осока зелена…».
Додає веселого настрою й байка К.Крапіви «Жаба в каляіне», в якій ми наважилися дещо змінити останній рядок у риторичному питанні автора «Ці не такі ж і кожнай жабы лёс, Што пнецца на хаду кульнуць савецкі воз?» на «Што пнецца на хаду кульнуць наш беларускі воз?». Щиро просячи вибачення, сподіваємось почути у відповідь чарівне «Калі ласка!», як це робить П.Бровка у вірші з такою ж привітною назвою (наступний номер композиції).
Три подальші поетичні твори – «Прощання з Батьківщиною» П.Панченка, «Я читаю ЮНЕСКО вердикт у здивуванні» Т.Дзям’янової та «До біса горілку, шейки та твісти» Л.Гєніюш – тривожне нагадування: на часі рішучі заходи щодо збереження білоруської мови. Авторка останнього вірша ніби кличе до бою: «Слова«кахаю» – слабае слова, Мужнае слова – «абараню»!».
Хвилюючий спогад А.Куляшова про найстрашнішу війну в історії людства («Над братською могилою») не залишає байдужим нікого, адже ми пам’ятаємо й наших співвітчизників, які також трагічно загинули, перебуваючи за межами рідної землі. Історія «великої вітчизняної» неначе кличе схаменутись усіх, хто заплющує очі на вбивства новоспечених тиранів.
«Чарівний край» З.Верас – ще одна ода білоруській природі та її простому люду. Ми стаємо свідками мудрої науки матері, яка намагається передати своє замилування життям найдорожчому для неї створінню, своєму синові, ніби промовляючи, ти – частина цього дива!
Кульмінацією імпрези стають фінальні сцени, коли після вірша-діалогу Я.Купали «А хто там іде?» під рефрен «Людьми зватись» усі актори разом читають уривок з «Монологу Апанаса Філіпавіча» А.Сиса, початок якого і став назвою спектаклю. Насамкінець – ми стаємо свідками дружньої бесіди українця та білоруса, зображеної у вірші С.Панізьніка. Поет називає ту розмову «Найкращою дипломатією землі», залишаючи надію на успішне продовження історії, яка почалась «Калісь ці памеж двух шнуроў пшаніцы» (назва твору). Сподівання автора вірша лунає особливо символічно, бо чуємо його з вуст наймолодшої артистки вистави, 7-річної Любини Тацій.
Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що наведений досвід доводить: формат неформального спілкування, проведення культурно-мистецьких заходів на громадських засадах володіють величезним потенціалом не лише для набуття знань, умінь та навичок опанування іноземної мови. Він є могутнім засобом народної дипломатії, винятково важливої під час гібридної війни з Росією.

№13 (201) 30 червня 2017

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал