Метафізична підкова Олександра Клименка

 
Віктор ВЕРБИЧ
 
Як не підлягає сумніву аксіома про унікальне  тематико-стильове розмаїття сучасної української прози, яка твориться на Волині, так і  специфіка художнього мислення Олександра Клименка залишається нерозгаданою загадкою. Адже він, митець за покликанням, фаховий музикант (навіть у тексті  «Прихованої фортеці» час від часу – посилання на Арво Пярта,  Вялентина Сильвестрова, Гію Канчелі…), зумів у слові не тільки зберегти чуття дивовижної мелодії часоплину,  а й виявити своє «Я» в іпостасі філософа. При цьому, апелюючи як до  української традиції (неможливо не відчути духовної зрідненості з Михайлом Коцюбинським, із Василем Слапчуком – зокрема із концептами його  «Козакування») , так і експериментуючи у контексті  набутків світового письменства (де «випливають» імення Франца Кафки, Андрія Платонова,  Габріеля Маркеса, Харукі Мурамі).
Олександр Клименко у кожній своїй новій книзі  непоказово, глибинно духовно та інтелектуально,  має сміливість  порушувати канони, демонструвати  дар  постійного, приречено-невтомного шукача істинності.   При цьому, ніколи не вдаючись до ура-пафосності,  він радше залишається поза  суєтними обставинами реалій, давно вилікувавшись від ілюзій з приводу  владців будь-якого покрою. Адже у своїх прозових полотнах, де так багато поезії та трагідрами, письменник  не розминається з екзистенційною дилемою, парадоксальними оксимороном і незбагненною фатальною єдністю, оскільки   «життя і смерть поруч».
Скориставшись цитатою із «Прихованої фортеці», неминуче ловиш себе на думці, що цей текст, попри всі сюжетні колізії, не вміщається в усталені форми. Адже він уже сам по собі – художній світ, одкровення, візія. Як і розсипи  духовних, інтелектуальних, зрештою «долезнавчих»   перлин.  Зокрема – з приводу життєвого вибору, творчості. Тож  дозволю собі  знову скористатися кількома цитатами зі згадуваного прозового полотна: « Будь-яка  життєва ситуація в дійсності може мати лише один і один варіант розв’язку.  Тому й фатальність у житті прозирає чорними плямами – всюди» ( с. 120); «Льоню, ти перебуваєш у традиції, як у себе вдома, а в своїх віршах – наче у приймах. Справжня ж поезія – то не домашній диван із капцями, а вигнання у вічність» ( с. 35);  «Сіллю ж мистецтва є деталі, оскільки вони затуляють дірки на полотні, що крізь них проглядає моторошне метафізичне ніщо; людина потребує більш просоленої  –  аніж та, якою її наділено поза мистецтвом – свідомості;  прісні думки не огортають людину вічністю,  через те свої міркування слід укріплювати  білими віршами або кольоровими картинами» ( с. 40);   «Життя у радощах спливає блискавично, а в болісному животінні тягнеться вічністю. Та завжди й по всьому  настає кінець – це відомо. А світ є сяйливим, доки біди не перетворять його на трагедію» ( с. 218), «Кожен  має йти своїм шляхом до свого непересічного сонця – там і зустрінемося» (с. 373).
У «Прихованій фортеці», попри «понадчасову» світоглядно-філософську проблематику, – й трагідраматичні реалії сьогодення, коли вершаться тотальні  жнива смерті.  Автор, не наступаючи на історичні граблі у контексті пошуку й очікування національного провідника, чи – якщо  хочемо – політичного Месії, прозоро говорить (попереджує)  про  вірогідність приходу  Месника.   І в цьому сенсі Клименків Мамай йде уже шляхом української традиції.  Він усвідомлює себе своєрідним  продовжувачем справи  Архипа Малюка, який жив у селі Височиця, «приписавши на початку прізвища кілька літер, назвався Кармалюком, аби стати метафізичним месником».  І коли  Христя  з нотою зневіри запитує  Мамая: «Ти задумав воювати з олігархами?», чує у відповіді  більш ніж промовисте попередження: «Розумієш, дитинко, може настати такий час, коли відступати можна буде хіба що за дроти». Цілком вірогідно, що ця констатація – не просто на часі для кожного, хто іще нині сущий.
Клименків Мамай, після прослухування альбому «Солов’ї та бомбардувальники»   рок-гурту Манфреда Менна,  отримує неословеснений  сигнал: треба діяти. Відтак він дивом дістається, «Всім смертям наперекір» (скористаємося назвою вже забутого  роману Владислава  Титова), з польського  містечка Мілянувек, де  по-рабськи працював на Марека Дукевського,  до України. Й опиняється, мовлячи Шевченковою  максимою, «на нашій, не своїй землі».  І хоч реалії здаються чорно-фатальними,  герой не відмовляється від чину (діяння), на стає бранцем приреченості. Він шукає виходу з глухого кута, створюючи власну  підковофілософію. Квінтесенцією трагідраматичної перманентної фантасмагорії, цього безперевного танцю смерті, цинізму, брехні та облуди, стає одкровення, мовлене Ігорем  Федоровичем для хлопчини, який  щойно вбив ката в офіцерській формі: «В Україні, Івасику, йде повзуча війна. А на війні вбивають».  І вже  після цього Івасика «зрозумів,  не варто вигадувати месника, оскільки  Мамай живе неподалік. Збагнув і таке: не слід ворогів шукати далеко, бо вони – поруч».
Більшість персонажів роману «Прихована фортеця» на фоні торжества безкарного прагматизму  виглядають невиправними ідеалістами. Однак їх об’єднує  невтрачене, вроджене чуття світлого ідеалізму, що, попри навіть фізичну приреченість, робить їх , у цій божественній сутності, незнищенними.  Як зізнається  собі у внутрішньому монолозі  Ніна,   яка після невдалої операції втратила зір і  «бачила  жовте сонце у самотужки віднайденому небі»,  а відтак отримала дар раптового просвітлення: «Що чорніша пітьма, то ближче до світла. Ґвалтівники   познущалися з мого тіла, але душа надіється… на Мамая».
Про героїв Клименка можна мовити Шевченковою констатацією: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля». Навіть на трагічному акорді, коли гинуть кращі із кращих. Однак  така жертва  («Безкомпромісні  й світлі люди добровільно йдуть на небо», як зазначає, переповідаючи Сушлякову книгу, Христя)  не може бути даремною.  Зрештою, про це максимально промовисто зауважив сам автор:  «У Мамая стріляли. Зрешетили кулями. А світла в Мамаєвих очах прибувало – аж сяйво від нього линуло. Він і сам наче перетворювався на ще один  метафізичний коридор».
У романі (наче у відповідності і з приписами фольклору) добро нездолане. Ця оптимістичне переконання – у зверненні Ніни до Івасика:  «Ти знаєш, що мусиш робити. Але ж як би я хотіла, щоб  спільний шлях нам уже відсьогодні  під ноги проліг… Вірю, що це обов’язково  станеться! Але не тепер, а згодом. Ми ще підемо разом, наче у казці, немов у раю».
О. Клименко – письменник, чия стилістика неповторна, не схожа на художній світ інших митців. Як ще один аргумент  про унікальність його прозових полотен – висока оцінка ряду знаних майстрів слова, зокрема – й Володимира Лиса та Василя Слапчука.  Зрештою,  у кожній новій книзі  сам Олександр, залишаючись собою, – інакший. Але неодмінно цікавий. Тому є всі підстави повторити навіть дещо тривіальне: головні художні здобутки у письменника – попереду.  Адже у Клименкових текстах (процитуємо одного з героїв його  «Прихованої фортеці», «художня реальність (а саме художня реальність поставала у «Пазлі пазлів») буває більш очевидною, аніж дійсність».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал