«Мене відстріляли…»

До роковин смерті Юрка Гудзя

 

Олександр СОПРОНЮК,

Асоціація українських письменників

 

 

Минулорічного 1 липня у Юрка Ґудзя, як завше, був День народження. Український  прозаїк, поет, філософ, критик, художник, автор книжок «Не-ми», «Ісихія», «Замовляння невидимих крил»…

Твори Майстра відзначені преміями Міжнародного поетичного конкурсу в італійському місті Тріуджіо, фундації імені Євгена Бачинського «У свічаді слова» та імені Івана Огієнка. Літературні критики 2001 року в журналі «Слово і час» провели анкету: Ґудзеві «Замовляння невидимих крил» були означені як найкраща прозова книжка року.

 

 

Ю

рко трагічно загинув 14 зим тому, 20 лютого 2002 року. Щоліта друзі, товариші, колєги по перу, митці  збираються чесним гуртовим товариством у Житомирі і їдуть на батьківщину письменника, в Немильню Новоград-Волинського району, аби згадати його добрим словом. Перед від’їздом, зазвичай,  я переглядав Ґудзеве письмо:

 

«19 квітня 2001 року

 

Петро, доброго ранку Тобі!

Вчора попуткою добрався з Києва до Житомира, збирався переночувати в штабі місцевого КУНу, та в них ремонт, мою розкладачку викинули невідомо куди, добре, що на цьому ж поверсі є ще одна порожня кімната, звідки недавно виселили братство УПА, – туди я з КУНу перетягнув чотири стільці, на них і спав… Через кожних години-півтори прокидався (від холоду – вибите вікно) і робив зарядку, щоб трохи зігрітися, розворушити задерев’янілого хребта.

Тепер вже ранок, до відправлення мого дизель-поїзда на Зв’ягель ще дві години, хочу встигнути розповісти Тобі київські новини. На радіо «Ярославів Вал» пообіцяли зробити огляд «Сови», в часописі «Слово і час» – вмістити короткі рецензії на дві твої книги – про І.Кошелівця й Б.Сушинського. Петра Коробчука я не зміг розшукати, надто мало зоставалося вільного часу перед від’їздом. Спробую зробити це через два тижні, в наступний свій набіг у Київ…

В.Даниленко започатковує новий літ. проект під умовною назвою «Французький трамплін» – видавництво укр. сучасної прози французькою мовою, знайомство французів з літ. журналами, що видаються в Україні, спільні антології… «Сова» йому сподобалася, хоче співпрацювати, треба вам якось зустрітися, – чи вдасться 14 травня приїхати в Тернопіль, ще не знаю.

В підземеллі хрещатівськім, у якомусь переповненому гадючнику (на честь перемоги блатного «Динамо» над провінційним «Металургом») Сашко Сопронюк, редактор колишньої й теперішньої (майже невидимої) літературної газети «Слово» десь із годину розповідав мені, як помирав Іван Царинний, поет Божою милістю, запроторений два роки тому в дніпропетровську спецпсихушку, як минулої осени його випустили звідти, дружина вигнала Йвана з дому, всю зиму – по майстернях знайомих художників, захворів, і лікар – гнида, хоч і знав про кінцевий діагноз, все продовжував тягнути останні гроші з рідні, як ховали Івана в Яготині, й Сашко разом з іншими ніс труну, майже не відчуваючи ваги – бо ж висох Іван, як олівець в руці Божій, та й за життя він був легкий і гарний чоловік; як плакала тітка – сестра Йванової матері – виплакала його всього і всім (як зозуля – каже Сашко), цілому світові (глухому й невидющому) й розповіла про нього…

Минулого божевільного спекотного літа в Києві посеред вулиці помер поет і бард Іван Козаченко, тепер ось Царинний… Івани гинуть, а зостаються Вані, всілякі (…), плющі й іже з ними… У Царинного зосталося чимало неопублікованих віршів, написаних в ув’язненні й після нього… В Козаченка – також… Було б добре, якби «Сова» надрукувала їхні вірші поруч».

(Із книжки Петра Сороки «Перед незримим вівтарем. Денники». – Тернопіль: «ПП Сорока», 2008. – Стор. 214).

 

Це – кусники одного з листів Юрка Ґудзя до автора книжки, №25.

Принагідно до слова: по Івановій, Царинного, смерті було два вечори пам’яті – поета згадували друзі. На одному головував покійний Михайло Саченко. Другий проводив Василь Шкляр. Обидва пройшли у Спілці письменників, на Банковій. Книжки, за цей час, – жодної.

З Іваном, Козаченком, трохи свіжіше. Тетяна Крижанівська, дружина, поетеса, – ще тут, близько, на землі, на цьому світі. Разом (що є прикметою для мене, переднє слово до книжки моєї колись він писав) в одній літературній серії «Банкова, 2» ми вийшли позаторік: у нього книжка поезій, «Зимовий птах», у мене – «Самотній вовк». Одразу ж на поетові роковини, ще 2000 року, відбувся його вечір у столичній Центральній Раді, на Володимирській. Опікувався цим письменник Ігор Маленький.

Тут же вийшла і книжка самого Юрія Ґудзя «Навпроти снігу». До неї увійшли його поетичні збірки – «Postscriptum до мовчання», – «Маленький концерт для самотнього хронопа», поема «Барикади на Хресті», оповідання з книжки «Замовляння невидимих крил», «Гуміарабік», романи «Не-Ми», «Ісихія». За всім цим – чимала праця нинішніх спілчанських керівників Михайла Сидоржевського і Володимира Даниленка. Останній, як на мене, взагалі провів титанічну роботу, за висловом Світлани Єременко, на рівні цілого видавництва.

Дві такі книжки Володимир Даниленко дав мені на дорогу: одна в «Поетичному братстві Юрка Ґудзя», в Житомирі, знайшла прихильність. Друга в Юковому музеї, в Немильні, оселилася.

Далі – за однойменною Юрковою поемою – густа багата його книжка «Барикади на хресті», Тернопіль. «Джура». 2009, на сторінці 91 значить:

 

 

29

«17.ІV.96. неділя – Надії, в Лучин:

[…]

«… Я вже третій день в Ірпіні. В будинку творчости: маю кімнату (окрему (!!), а не одну на трьох, як це є тепер у моїх київських «приймах»), балкон виходить прямо під сосни й сузір’я  весняні…

 

…Щось мені тут не дуже весело… В голові весь час крутиться віршик, почутий від В.К., поета безпритульного (Володимир Карабут – чоловік, котрий окрім художніх текстів, писав і написав ще кілька дисертацій для наших учених мужів – О.С.).              

 

«Ірпінь, осінні холоди.

Курей наївшись і вареників.

Сидять і плямкають жиди учених мужів 

В будинку творчости «пісьменніків…»

 

Як на мене, під означенням «жиди» тут мається на увазі не приналежність етнічна (по крови), а певний соціальний статус – їхня колишня і теперішня хитрозробленість, вірна служба (протягом десятиліть) людожерній владі… запроданість їй прижиттєва й посмертна. Можна зрозуміти якого-небудь Соломона Величка… […]

Вони ж думали: «совдепія – це навічно, а хочеться і їсти смачно, і спати гарно, й лавреатом побути»… Часи змінилися, «пісьменніки» швиденько повикидали партійні квиточки, – ніхто ж не збирався повертати отримані за співпрацю  з режимом державні  («ленінські») премії, квартири на Хрещатику, дачі в Кончі-Озерній… Певно, на них ще знайдеться майбутній Люстратор-пекельник… Але ж і моє київське «немає куди подітися» теж не виправдання, –  для спілки однієї з «величками»…

Єдиний мій притулок – це письмо, текст…   Десь мушу, як сука вагітна чи кицька Марфа, шукати місце, щоб потайки (невідомо що і для кого) зродити, зригнути в цей світ кілька сторінок друкованого відчаю… Хоча в людей і без нього хватає гіркого клопоту… Якось інакше жити? Тоді ці невимовні голоси  зжеруть мене зсередини… […]».

 

Наче  про день сьогоднішній, хоча майже 20 весен тому писано.

…Чогось, мимоволі, згадується мені наразі невелика Ґудзева клітка з порцеляновою пташкою, з часів його мешкання у Олега Лишеги на столичному Княжому Затоні.

Позаторішнього прикінцевого червневого дня зателефонував Олегові на столичний Княжий Затон, аби її взяти. Юрко, якогось часу, як уже я завважив вище, десь на півроку, коли Лишега був в Америці, замешкав був його однокімнатну квартиру (верхнім і нижнім поверхами сусідили Михайло Григорів та Євген Пашковський). Після пам’ятного вечора по Іванові Козаченку в приміщенні Центральної Ради, що на Володимирській вулиці в Києві, Ґудзь запросив до себе на гостину. При свічці, богемно, пом’янули Івана, – вільно розсипана підлогою шипшина, кетяги калини, грабовий брус на всю довжину кімнати до цього прихильно спонукали, витворюючи своєрідне вечорове осоння.

…Початком другого літнього місяця 2013 року на поетичних  читаннях «Липневий янгол» у Немиленській школі, де Юрко вчився, а потім і вчителював, я передав той дарунок до його, Ґудзевого, музею. Позаторік ми кілька разів зустрічались з Олегом у музеї-квартирі Павла Тичини, у нашого спільного друга завідувача відділу фондів та наукової роботи Григорія Донця. Кавували. В розмові – природою – згадався Юрко.

У мене лишилося чимало з його побутових речей, повів повагом Олег, книжки, занотовані думки в них, рукописи, записники, публікації. Домовилися, що Лишега все те, поступово, через мене, передаватиме до музею… Одначе не судилося-не склалося: позаторішнього грудня, 17-го його числа, Олега Лишеги не стало. Певно, треба робити все вчасно. І бажано –  за життя.

Через те я мовчки, телефонічно, набрав літературознавця і філософа з Інституту українознавства Олександра Хоменка, аби вчений, чоловік достоту і скрупульозно тонкий,  передивився свої архіви: раптом там щось Юркове зосталося. Олександр відгукнувся.  І таки ще одна родзина знайшлася: «Святкування днів біди», стаття, що її Юрко Ґудзь, під літературним псевдонімом Юрій Тетянич, 1995 року робив для «Слова», Ч.3(90).  Вона нині дуже до часу.

 

Юрій ТЕТЯНИЧ