Любити Вінграновського

 

 

Богдан СМОЛЯК

Українське слово постає в ньому шляхетним і вишуканим, летким і перевтільним, гнучким і улягливим, всією своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думки й чуття.

                                                                                                                                                                                                І. Дзюба

Трохи незвичного і доволі суб’єк­тивного, але спершу – стовідсоткова об’єктивність.

Пригадую давню, десь у середині 90-х, розмову зі старшим приятелем – досвідченим шкільним україністом, талановитим віршувальником. Він казав, що можливості дитини, учня сприймати нове потребують поступового розвитку, з чим я погоджувався, але коли екстраполював це на вивчення у школі художніх текстів – довелося перечити. Виходило, що школяр мав би бодай доторкнутися до таємниць, скажімо, космосу (через астрономію) чи життя далеких предків (через історію), про алгебру й геометрією з елементами вищої математики вже мовчу, а от світи високої літературної метафорики – не для нього. Мовляв, занадто складно. То коли ж їх освоювати, запитував я, адже «школа життя» незмірно далі від рідної словесності, аніж власне школа? Я називав імена Драча, Голобородька, Воробйова… І, звісно ж, Вінграновського.

Його передовсім, бо, на моє велике переконання, ніхто в українській поезії так добре, як він, не поєднав поетичну традицію з новочасною образністю. Та цю дефініцію ще легко обійти чи переступити, неможливе інше – відмовитися, сховатися від словесного вихору, що розбуркує, пориває твої найкращі почуття у простір завше світліший, від леготу, що ніби лоскоче твої українські гени…

Позахолодало на ріллю,

На ріллю, де енко-єнко-венко-,

Подивилось небо крізь зорю,

Як морозить хвилю морозенко.

Повідтуманіли береги,

Понанахилились обереги,

Глянули з-під інею луги,

Як вставає місяць обережний.

Літові далеко до дощу,

Перевито золото туманом,

Ще далеко – здрастуй – не пущу! –

І вікно виглядується тьмяно.

Я тобі казав і говорю –

Наче я не – енко-єнко-венко-…

Подивилось небо крізь зорю,

Де морозить хвилю морозенко.

І це глибинне проникнення в субстанцію ріднослова і менталу загалом треба було залишити за облавком української школи?!

На щастя, не сталося: час, хоча й далеко не найтолерантніший стосовно поетичної істинності, визнав силу «вінграновської» поезії; сьогодні творчість поета, як і його талановитих побратимів, – у шкільній програмі. Наведений вірш пишається-любується у книзі «Микола Вінграновський – дітям» (серія «АПРІОРІ – дітям»), зініційованій, натхненно впорядкованій та оснащеній передмовою Мирославом Лазаруком.

У згаданій книжковій серії представлено вже кілька наших майстрів-класиків: Шевченко, Франко, Глібов, Олена Пчілка, Леся Українка, Олександр Олесь. Взірці художнього слова, писані здебільша для дітей і дібрані поколіннями й поколіннями читливих українців. Виховавча вершинність, подарована нам ХІХ століттям, – безперечно золотим, попри все, віком української літератури. І раптом – Вінграновський; представник ХХ століття, аж так жорстокого й безпардонного у ставленні до корінного українства, що відтіснило нас на останній рубіж, у позицію захисту України в собі. Та саме такі докрайні моменти завжди зумовлювали потужні пасіонарні сплески українського духу, відкривали перспективу перемоги. А цей, новітній, явив ще й чудове гроно письменників-шістдесятників, які, щойно дебютувавши, чи не відразу ставали правдивими класиками. Вони всім відомі. Вінграновський прийшов саме з-посеред них, репрезентантом найбільших вартостей української поезії.

Творчість Вінграновського в лазаруково-апріорівському форматі трактую як явище особливе. Це, мабуть, перша спроба поставити її обіч перцепції хоча й зацікавленої, але звичної, узагальненої. Здавалось би, чим посутнім може збагатити сприйняття письменникового доробку видавнича форма? Нічим, якщо йдеться про речі давно осмислені й переосмислені. Вінграновський же, маю таке враження, є власником нерозгадної творчої таємниці. Як і дехто з інших шістдесятників. Однак саме він, внісши в наш час, тож і у згадану видавничу серію, альтернативу століттю винищення – щемливе відчуття гуманізму як єдиного порятунку душі українця, розпросторює межі сприйняття дитячого і дорослого. Він поєднує їх у сприйняття цілісне, понадвікове, власне поетичне. Бо поезію чи поетичну прозу слід читати, жадаючи лише поезії!..

Авжеж, книга містить кільканадцять віршів, ніби достосованих тільки для прочитання найменшими чи з ними (поет був щасливим батьком!): «Котик, котик», «Синичко, синичко», «Куди тобі, сонеч­ко?»…, але так лише здається – вони жваво вливаються в літеплу стихію народної колисанки, збагачуючи її мудрою професійністю. Мовлю про сердечність, не підім’яту, а піднесену виробленим умінням, як у «Котику»:

Не буди ще з ночі

нам медвяні очі,

медом, соне, ти

очі нам масти.

Виділяю письмівкою  оте «соне» – дивовижно доцільне звертання, що враз олюднює сон і оживлює колискову. А «Синичка», то ця може ошелешити несподіваним відкриттям: автор розмовляє з маленям на виріст, ніби обминаючи (щоб наразі не тривожити?) й молоду його неньку. Тут і вражаюча запитальна констатація вродженості, долі: «…І ти на морозі Ходиш в босій нозі?», і –

Була на хрестинах,

Ще й на іменинах.

Мені ті хрестини,

Що без сорочини. –

твердження про людяність християнськості (як і навпаки) опріч того.

Що не вірш – маленький шедевр, у якому пульсує український Божий всесвіт. І так аж до геть несподіваного дивотвору – про кота, що йде «чорнолапо» через засніжений лід; і залишає таки чорний слід, дарма що сам чорний (це його пояснення), бо за котом іде весна, – неперевершене у своїй точності й силі поєднання в кількарядковому словесному малюнку світів небесного і земного, часу людського і позалюдського. (У тому ж – слід подвійного поетичного образу, сказати б, подвійного таланту…). Віршик цей – ніби енний оберт гвинта, що надає гелікоптеру потугу вертикально злету. Прямовисність прагнення стає владущою ознакою кожного поетового рядка. Те прагнення, з яким людина народжується, з яким умирає. Часом не усвідомлюючи цього. Без якого український світ, його поезія утратили б сенс.

Затим бери чи «Над гаєм грає птичий грай…», чи «Ходімте в сад», чи «Гайявату» («Над лиманом білять синім, Білять білим над лиманом…»), чи «Останню сповідь Северина Наливайка», чи «Повернення до Львова», чи, зрештою, «Слово» – речі різні, славні й багатьом улюблені, – усі вони вкладаються в парадигму полівікового сприйняття. Допускаю, що навіть його інтимні шедеври («Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку Не радістю вкриваю, а плачем»…) не заказані дітям, адже провадять їх лірично-звичаєвою стежкою. Звісно, таких віршів у книзі не знайти, як і багатьох інших «серйозніших». Можливо, до нового видання.

Що ж, люблю Вінграновського. І нема на те ради. Та взявши до рук адресовану дітям збірку його речей (тут навіть повний текст повісті «Сіроманець»!), починаю глибше розуміти чому. (І чому, до речі, Мирославу Лазарукові так легко і воднораз важко було, компонуючи її, вкластися в кондмінімум книжкових сторінок, хай і великоформатних, – це відчув при читанні). Гадаю, що поет сливе ідеально відповідав Божій і мистецькій вимозі: бути як діти. Утримав у собі дитину. Зберіг чистоту почування й мислення, які так щедро вихлюпувалися в його літературні кшталти. Прожив свій вік у сучасній Україні чи не єдиним поетом, здібним говорити з дитиною, як із дорослим, і з дорослим – як із дитиною. Себто найчеснішою поетичною мовою.

Тому й люблю.

 

  • Leonid Rusakov

    кондомініум, тобто con+dominium від dominare – спільне володшння

  • Георгій Бурсов

    Крім палкої любові до поета бажано було на поважній посаді члена редакційної колегії 1-го тома академічного зібрання Василя Стуса не допустити плагіат від вірян геніяльного великомученика. Приписування Стусові бездоганних ліричних поезій степового птаха України Миколи Вінграновського не призвело до покращення іміджа літературознавця початківця, як талановитого поета. А лише до шкандалю. Герої Михайла Старицького з Інституту літератури досі привселюдно не вибачились за те «прикре непорозуміння».